Микола Славинський: «На кожній долі відблиск вічності»

Нещодавно наш знаний колега Микола Славинський одержав премію імені
Олександра Білецького в галузі літературної критики. Саме за
літературно-критичну публікацію в газеті «Літературна Україна» сільського
початківця, ще школяра, викликали до Києва на республіканський семінар молодих
авторів. Саме як літературного критика його прийняли до Національної спілки
письменників України.
Як літературний оглядач Микола Славинський і сьогодні працює у відділі
гуманітарної політики журналу Верховної Ради України «Віче». За десять років на
сторінках цього часопису авторитетний літературний критик видрукував чимало
статей, рецензій, творчих портретів і класиків, і сучасних письменників. Лише
частина цих публікацій ввійшла до його нової книжки «Колеги: шляхи та
роздоріжжя», яка вже набула розголосу серед шанувальників сучасного красного
письменства.
В анотації зазначено, що за всієї неповторності доль єднають колег
талановитість, непрактичність, відданість літературі й залюбленість в Київ.
Принциповий момент: прізвища письменників подано не за якимсь ранжиром ба
навіть не за абеткою, а за роками чи й днями народженнями. Виняток – лише для
Ліни Костенко.
І ще посутнє. Миколу Славинського вирізняє напрочуд делікатне ставлення до
колег, уважність, тремтлива пам’ятливість і щира до них любов.
 
Миколо
Борисовичу, ось уже майже чверть століття триває ревізія культури та красного
письменства: виполюється все прорадянське, пов’язане з так званим соціалістичним
реалізмом. Водночас поза літературним процесом опиняються вагомі твори сучасних
авторів, які не вміють і не хочуть піаритися. Дається взнаки й те, що молоді
авангардисти та поставангардисти прагнуть викинути з корабля сьогодення твори
тільки за те, що вони, мовляв, традиційні, не модернові, написані старшими
колегами.
Як на мене,
вже давно назріло видання, скажімо, ста томів вибраних творів із доробку наших
незабутніх класиків, а також нині сущих письменників різних поколінь. Це дасть
змогу повернути чимале коло імен в активний читацький обіг. Хоча розумію, що
здійснення такої мрії нині співвідносно з видавничим подвигом. Яка Ваша думка з
цього приводу?
Для когось ревізування, ігнорування,
викидання сталося несподівано, для когось закономірно. Мені здається, що тут
вина багатьох. Вина молодих у тому, що вони не сприймають зроблене
попередниками і вважають, що література розпочинається з них. Змінилася
парадигма літературознавців та авторів підручників для шкіл і вишів.
Урешті-решт гостро відчувається потяг до справді нових імен. Вони налинули до
нас і з усього світу, і з минувшини. А місця в посібниках, підручниках та
хрестоматіях забракло. Доводилося відсувати «за борт» звичні для нас імена від
Архипа Тесленка до Андрія Головка та Михайла Стельмаха… Поставили інших, теж
значущих і теж важливих. Сталося так, зокрема, й тому, що, на жаль, рамки
навчальних програм дуже тісні, вузькі. Їх не можна розсувати безмежно.
Література з шістдесятих років минулого
століття творилася на моїх очах. Працюючи в газеті «Літературна Україна», я
намагався і не пропустити жодної значущої публікації, і, за професійною
спонукою, знайомився з десятками посередніх романів та повістей про заводські
та колгоспні будні, бригади комуністичної праці тощо. З часом увесь масив так
званої виробничої прози, особливо поширеної у сімдесяті-вісімдесяті роки
минулого століття, мовби сам собою канув у Лету. Ніхто за тими творами не
тужить, рідко навіть згадують імена їхніх авторів. Імена, які, до речі, колись
гриміли чи гримкотіли, наче бляха на вітрах епохи. Назву лише деякі: Павло
Байдебура, Олекса Гуреїв, Віталій Логвиненко, Микола Олійник, Валентин
Речмедін, Микола Рудь, Вадим Собко, Юрій Шовкопляс… До речі, романи
харківського прозаїка Юрія Шовкопляса «Людина живе двічі» та «Лікарю, вилікуй
самого себе» мали неабиякий розголос серед тодішніх прихильників злободенного
морально-етичного чтива.
Певна річ, сьогодні не треба нічого
реанімувати, а ось вибрати найкращі твори можна й треба. На перший погляд, сто
томів – це багато. Та коли стати до безпосередньої праці з формування
бібліотеки призабутої прози й поезії, то, гадаю, дуже швидко з’ясується, що
названа символічна цифра просто-таки замала. Значущого, вартісного в нас – по
вінця. Отож творення такої осяжної книгозбірні має стати державною справою. Тут
окремі, навіть заповзятливі, ентузіасти не впораються. Та й, нарешті, слід уже
дбати про достойну оплату праці упорядників, художників та авторів приміток,
передмов чи післямов до кожного томика.
 
Вам
поталанило зустрічатися з багатьма письменниками, імена яких сьогодні призабуті
чи й зовсім забуті. Якими вони були, колеги старших поколінь?
До них можна ставитися по-різному. Але, без
перебільшення, в душі кожного бриніло творче начало, жило щось неповторне,
таке, що відрізняло від пересічного міщанина-обивателя. Не зустрічав жодного
поета або прозаїка, який не любив би рідного слова, не плекав би його, не
вболівав би за рідну літературу, зрештою, не страждав би від неуваги критиків.
Так, були кон’юнктурники, бездумні побутописці, віршарі чи й віршомази, але
переважали ті, хто з трепетом ставився до красного письменства й до свого
покликання.
Скажімо, хто згадує нині Дмитра Бедзика?
Був, а ніби й не був такий прозаїк та драматург. Ще в двадцяті роки минулого
століття писав п’єси «Шахтарі», «Чорнозем ожив», «Перша купіль», пізніше
«видавав на-гора» нариси про передовиків виробництва та маловиразні повісті.
Одержував пристойні гонорари, жив розмірено, шляхетно. І таїв у серці те, що на
схилі років вилилося в несподівані романи, які склали тетралогію, – «Украдені
гори», «Підземні громи», «За хмарами зорі» та «Сполох». Ідеться в них про життя
лемків та їхню боротьбу за соціальне визволення від гніту іноземних загарбників
в роки національно-визвольних змагань та Другої світової війни. Коли ми
зустрічалися, то переважно вели мову саме про цю тетралогію. Її автор був
навдивовижу делікатний, не вважав себе класиком, тим більше ніколи не поводився
чванькувато, зарозуміло. Завжди наголошував: «Щоб писати, треба знати життя».
Звичайно, в романах забагато соціологічних штампів, пробільшовицьких акцентів,
але інакше Дмитро Бедзик ( і не лише він!) не міг і не вмів мережити сюжетну
канву. Нагадаю, що народився він 1898 року, який уже тоді, на початку
вісімдесятих минулого століття, видавався далеким-предалеким, майже нереальним
чи ірреальним. То ж що казати нині? Воістину сива історія…
 
Кого ще з
тієї «сивої історії» Вам хотілося б згадати?
Без перебільшення, багатьох. Усі вони мали
Божу іскру. Інша річ, що вона по-різному жевріла: інколи палахкотіла, проте
частіше, якщо за великим рахунком, ледь-ледь зблискувала. Були справжні
таланти, а були й ті, хто мав лише здібності чи скромне обдаровання. Та чи не
всі, сказати б, рядові трудівники пера прагнули визнання, слави, лаврів.
Мені, ще молодому, таланило зустрічатися з
тими, кого вже тоді називали старійшинами, зубрами, майстрами слова, котрі ще
писали ручкою й майже не користувалися машинками. Справді на столах багатьох
маститих прозаїків лежали справжні рукописи, тобто стосики паперу, списані
чорнилом. Так, автор славетного роману «Козацькому роду нема переводу»
Олександр Ільченко при мені воістину урочисто здійснював ритуал перекладання
аркушів нового твору з картонної течки в дерматинову. Я стежив за тими
неквапливими рухами, а статечний господар класичного письменницького кабінету,
заставленого книжковими шафами, то священнодіяв над рукописом, то припрошував
мене випити кави, то задумливо запитував чи то мене, чи то себе: «А може,
назвати роман просто: «Колесо»?»
Згадую наші зустріч з Костем Гордієнком в
Ірпінському будинку творчості. Писав він не просто великими, а величезними
літерами, щоб мати змогу перечитувати рукопис без окулярів. На горищі одного з
корпусів зберігав косу, а коли приїжджав, то відразу брав її і починав на
галявинці викошувати траву. Поблизу пасся білий кінь. Один із наших найстаріших
письменників (народився 1899 року), автор свого часу популярних романів «Чужу
ниву жала», «Дівчина під яблунею» та «Буймир», говорив із ним, ніби з людиною,
й інколи припрошував до тієї таємничої розмови мене.
Світлий, мовби летючий почерк мав Михайло
Стельмах. Зберігаю деякі його взірці, як, скажімо, і каліграфічно написаний
редакційний висновок Григора Тютюнника на мою повість. Бачив окремі абзаци
роману «Северин Наливайко», які виводив у блокноті Микола Вінграновський. На
малоформатних сторіночках різноманітних нотатників любив писати Володимир
Дрозд. Розкошував над папером Василь Земляк. Не цуралися ручки Юрій Збанацький,
Оксана Іваненко, котра віддала багато років праці над романом про Шевченка «Тарасові
шляхи». Якось телефоную письменниці, а вона, без жодних передмов, запрошує до
себе: «Саме варю борщ – приїжджайте». І нині пишуть рукою Юрій Мушкетик та Юрій
Щербак.
Знову ж таки можна по-різному ставитися,
наприклад, до Олеся Гончара, називати його будь-як, але вибагливість письма
цього прозаїка незрівнянно вища, ніж рівень творення фрази у нинішніх
постмодерністів. Це відточене, продумане до кожного слова, ба навіть до кожної
коми барвисте, своєрідне, неповторне письмо, до якого тим, хто вішає всілякі
ярлики на автора «Собору», ще треба рости й рости. Так чи так, а загалом же
упорядникам омріяної стотомної бібліотеки буде що вибирати зі спадщини Олеся
Гончара. Знову ж таки по-різному можна ставитися до творчості Юрія Мушкетика,
бо й він до своїх здобутків ставиться теж по-різному. Майстер слова не раз мені
(і не тільки) повторював: «Ось ці мої твори вже померли. Ось ці помирають на
очах. Ось ці, сподіваюся, виживуть. Їх буде небагато, але два-три романи,
гадаю, переживуть мене». Якийсь один із них, можливо, й стане окрасою
ймовірного державного проекту.
 
Що для Вас
під час давніх зустрічей було сподіваним, а що – несподіваним?
Ще початківцем я, звичайно, бачив лише
літературний фасад, парадний вхід до, образно кажучи, Будинку письменників.
Неопереним одинадцятикласником уперше підійшов до сивого-пресивого Павла
Тичини. Він був мовби висхлий, зовнішньо змалілий чи й здитинілий. За вікном
бенкетувала зима 1966 року, ми, учасники семінару молодих авторів, ловили кожне
слово класика. А він приязно зорів на кожного, більше усміхався, ніж говорив.
Таким і запам’ятався. Я не знав і не хотів знати, що влада та її літературні
ставленики впродовж довгих років підбурювали Павла Тичину проти Максима
Рильського, намагалися посварити з ними Володимира Сосюру та Андрія Малишка, а
Олеся Гончара назавжди роз’єднали з Михайлом Стельмахом…
Кожен по-своєму реалізовував те, що йому
дала природа. Скажімо, Григір Тютюнник робив це блискуче, але в дуже малих
обсягах. Небагато написав і Микола Вінграновський. Євген Гуцало працював
плідно, на повну потужність таланту. Валерій Шевчук і нині використовує з
великою віддачею все те, чим нагородив його Бог. Працездатність цього
письменника вражає. Інколи здається, що він бачить лише світ свого робочого
столу. Хвалиться, що вже написав сто з гаком томів. Інколи мені здається, що
Валерій Шевчук творить швидше, ніж я його читаю.
 
Які ще
несподіванки траплялися?
Скажімо, нікого не чекаючи, збираєшся на
роботу, до «Літературної України», раптом дзвінок у двері, відчиняєш – на
порозі стоїть Михайло Стельмах із кошиком яблук. І твердо знаючи, що він не п’є
коньяк, підсуваєш до дивана маленький столик, ставиш пляшку й бачиш, як автор
щойно надрукованого роману «Чотири броди» насуплює брови… І ти негайно біжиш
через дорогу й купуєш пляшку горілки, з якої наливаєш маленьку чарочку, і він
випиває цю маленьку чарочку, закушує символічним бутербродом, дякує за прийом і
каже: «Це яблука з мого осіннього саду». Так, до речі, повторювалося не раз.
Тогочасне видання «Чотирьох бродів» із авторським автографом зберігаю як
духовно неоціненний скарб.
У
пам’яті спливає Борис Гончаренко, заступник головного редактора «Літературної
України», малознаний прозаїк, але класний журналіст і чудовий стиліст, який
миттєво виловлював наші неточності й міг відстояти кожну свою правку,
переконати, що має бути саме так. Отож якось влітаю до його кабінету на другому
поверсі й щиро, безпосередньо вигукую: «Там Михайло Стельмах прийшов, ходімо,
побачимося!» А він, знаючи про дружнє ставлення письменника до мене, заперечно хитає
сивою головою: «Та ні, не піду. Знайся кінь з конем, а віл з волом». І сидить
собі, править далі наші матеріали, а я, звичайно, пішов до Стельмаха. Пізніше
замислився, інакше почав сприймати Бориса Гончаренка, котрий вважав, що не має
підстав зайвий раз надокучати живому класикові.
Чи повертаєшся взимку додому вулицею
Донецькою на київській Чоколівці. Сніг, замети, холодно, дванадцята ночі, ідеш
понуривши голову, борючись із вітром, раптом зупиняється таксі, відчиняються
дверцята, з них виглядає Григір Тютюнник, дивиться здивовано на тебе… А ти
собі думаєш: «І чого це його занесло на Донецьку?» А геніальний новеліст, не
знаючи, що ти тут мешкаєш, теж, очевидно, запитує себе: «І куди він
тарагуниться серед ночі?» Хряпає дверцятами, таксі рушає. Раптом зупиняється,
задкує до тебе. Знову відчиняються дверцята, простоволосий Григір Михайлович
приязно махає рукою – і чорна «Волга» мчить далі крізь снігову завію. У
схололій душі стає тепло. Надовго. Мовби на все життя.
Чи перебуваючи у чудовій квартирі Миколи
Вінграновського, граєш із ним в шахи й не розумієш, що він морокуватиме над
шахівницею до тієї хвильки, коли урочисто поставить переможну крапку. Вже ніч,
всю каву випито, тобі таланить, і раптом осяює: ні, треба програти. Коли ти це
вишукано робиш, господар полегшено зітхає, кидає на канапу кожух і владно
наказує: «Лягай тут». Йде в іншу кімнату, а ти розумієш: лише тепер твій
улюблений поет таки здобув право заснути.
Уранці прокидаєшся, встаєш, а господар уже
тримає в руках блокнотика й каже: «Давай я тобі, Микольцю, прочитаю щойно
написані два абзаци з роману про Северина Наливайка». І читає ці два абзаци, а
потім дивиться на тебе, а ти зронюєш очікуване: «На Десятинній у сейфі редакції
журналу «Київ» стоїть пляшка добірного вина». – «Так біжи, біжи негайно. Та ні,
лети!» І ти летиш, мов на крилах, і так само, на крилах, повертаєшся до господи
великого лірика всіх українських часів.
 
Не бережіть,
Миколо Борисовичу, для себе такі епізоди, розщедрюйтеся для наших читачів!
Або Павло Загребельний. Готую п’ятдесят
запитань (це був дивовижний 2000 рік), друкую, піднесений, іду в Будинок кіно,
де письменникові мають вручити орден. Він радісний, щасливий ще й тому, що
побачив світ ошатно перевиданий роман «Роксолана». Підходжу до уславленого
прозаїка, кажу після теплого взаємовітання: «Павле Архиповичу, ось у мене трохи
запитань є, може, ви колись відповісте на них». Він бере аркуші й кладе їх до
внутрішньої кишені святкового піджака. Щось підказує мені: там вони й
пожовкнуть. Душа чомусь не погоджується з цим, тим-то я терпляче очікую
звістки. Десь через тиждень письменник телефонує: «Я письмово відповів на кожне
запитання, навіть пронумерував їх». І справді відповів на всі п’ятдесят
запитань, поставив підпис. Рукопис зберігаю й нині.
Або
сиджу в залі столичної філармонії й дивлюся, як вшановують малопомітного, але
такого щирого, безпосереднього, своєрідного в житті, почуваннях, знайомствах
дев’яностолітнього поета Олексу Ющенка. Лунають різні слова, ведучий не
найкращим чином імпровізує, кидає зі сцени жарти, й тобі стає соромно за все
це. І тут хтось дарує Олексі Ющенку двотомник Рильського, його улюбленого
поета. І ювіляр мимоволі, несподівано для всіх і, можливо, для себе, підносить
цей двотомник до губ і… цілує його.
За мить ти вже по-іншому дивишся на цього старенького
поета, який роками й роками, я це знаю, варив собі у казанку гречану кашу. Був
самотній і незахищений, але тримався завжди шляхетно, гідно. Ще в двадцятому
столітті раз на місяць приходив до мене в редакцію журналу «Київ», де я майже
десять років працював, зі стограмовою пляшечкою коньяку. Після недовгої розмови
йшли у найближчу кав’ярню, де вже я пригощав поета.
Несподіваний доторк вустами до двотомника
Рильського інакше осяяв Олексу Ющенка, який був поряд із багатьма видатними
колегами, котрі, і це треба, на жаль, зазначити, у своє коло його так і не
прийняли. Він писав про них, але так і не став класиком, і класики ставилися до
нього, як до поета з меншим талантом. На щастя, він своє місце знав. І коли не
стало рядового лірика, котрий прожив дев’яносто з гаком років, я подумав, що
вічності немає, що всі ми смертні. А до того мені здавалося, що це не так.
Або
таке. Стояло літо. Було багато сонця й квітів. Усі – до єдиної пелюстки! –
хотілося подарувати жінці, яка тоді працювала навпроти моєї кімнати на другому
поверсі десятого корпусу Ірпінського будинку творчості. Я щоранку бігав на
базар і купував то скромний букетик троянд, то цілий оберемок ромашок. Клав під
невисокими дверима й щезав за молодим світанковим туманцем.
Якось Микола Вінграновський сказав: «Я знаю
одного поета – Ліну Костенко». Саме для неї я й приносив квіти. Пізніше
довідався, що букети брав Василь Цвіркунов – чоловік Ліни Василівни, який
завжди першим переступав через поріг, і передавав їх дружині. А вона вже в
їдальні, де збиралися тимчасові мешканці гостинного пристановища, гнівно
обводила всіх очима: вираховувала того, хто з дня в день нахабно повторював
дійство – для себе, вочевидь, приємне, а для поетеси, безперечно,
псевдоромантичне. Врешті-решт кинула погляд і на мене: «То це ви?» Я винувато
опустив голову. За якусь мить Ліна Василівна змінила гнів на милість. Відтоді
(з пізніх сутінкових років минулого століття) я дарував квіти поетесі лише на
її дні народження.
Пригадується
вісімдесятиріччя Юрія Мушкетика. Після лагідного запрошення на ювілей ми з
Віктором Женченком купили квіти й щось до них, взяли фотоапарати, аби
зафіксувати урочисте дійство. Та на подвір’ї біля скромного будиночка було
порожньо. Ні телекамер, ні колег. Господар у світлому, але не святковому, а
буденному вбранні запросив до оселі. Із наших колег там був лише імпозантний
Дмитро Павличко. Юрій Михайлович вибачливо пояснив, що сусіди його вже
привітали (мав на увазі тих письменників, котрі мешкали в Кончі-Озерній). Після
негучних тостів Дмитро Павличко, ніби між іншим, запитав ювіляра: «То вас нагородили?».
Юрій Михайлович якусь хвильку помовчав і тихо зронив: «Та нагородили». Ще
помовчав і додав у напруженій очікувальній тиші: «Дали Героя України». Оплесків
не було. Просто всі, хто прийшов привітати господаря з ювілеєм, щиро
засвітилися обличчями. А господар несподівано з болем зітхнув: «Немає й уже
ніколи не буде в Конча-Озерній бобрових хаток». Здається, що це було вчора. Та
насправді нещодавно вже вітали письменника з 85-річчям. Воістину час не біжить,
а летить.
– Наскільки мені відомо, Ви зустрічалися не лише з відомими письменниками.
– Якось домовився про інтерв’ю з Миколою
Амосовим, славетним хірургом, інтелектуалом, різким, безкомпромісним
співрозмовником. Він сказав: «Зателефонуйте, секретарка попередить мене, що ви
вже їдете». Я телефоную, слухавку бере якийсь чоловік і промовляє неприємним
голосом. Я кладу трубку, за кілька хвилин ще раз телефоную, знову слухавку бере
чоловік, а не секретарка. Втретє він майже люто вигукує: «Та це ж Амосов! Я
чекаю, приїжджайте!» Хапаю таксі, підганяю водія, ставлю старенький диктофон.
Микола Михайлович дивиться на мої запитання: «Що це за окрошка?! Хіба це
запитання?! Скажімо, про алкоголізм і його причини? Ви ж колись у мене таке
гарне інтерв’ю брали, по-людськи все склалося». «Та це ж, – кажу, – чи не років
п’ять тому було». – «Так, гаразд, на деякі запитання я відповім». Найбільше
мене вразило те, що знаменитий хірург сам сидів біля телефонного апарата й
чекав мого дзвінка, відтак запитав: «Як ваше серце?». Воно не раз нагадувало
про себе, та я змовчав про це. Коли знаменитого хірурга вже не було, життя мені
врятували його учні.
Чи академік Віктор Глушков. Я ще юний
був, років 24-25 мав. Він прийняв нас, журналістів, не в Інституті кібернетики,
який очолював, а в червоному корпусі Київського державного університету, де
викладав. Учений зі світовим ім’ям говорив чітко, зрозуміло, скельця окулярів
блискали так інтелектуально, що просто не знав, про що його запитувати. І
раптом уславлений учений зронив: « А тепер по чарочці вип’ємо». Сам усім налив
коньяку, подав чарочку й мені. Дивлюся на Віктора Глушкова, підтягнутого, аж
ніяк не сановитого, й розумію, що слава його не зіпсувала, не відібрала великий
дар людяності. З цього, як на мене, найголовнішого, й розпочалася моя незмінна
любов до невтомного першопрохідця в царині кібернетики.
Чи Петро Тронько. Іду брати інтерв’ю, йому вже
за дев’яносто, знаний історик сідає, погляд уже майже потойбічний. Делікатно
протирає зірочку Героя України й чекає запитань. «Петре Тимофійовичу, скажіть,
будь ласка, в чому полягає сенс чи, якщо хочете, смисл життя?». Умудрений
старійшина дивиться на мене й каже: «Поговорімо про те, що я знаю». – «Я все
зрозумів. А як ви стали комсомольцем?» І ми почали говорити про те, що цей
мудрець – земля йому пухом – знав.
Чи, скажімо, заходжу до велетенського
кабінету академіка Сергія Комісаренка. Довгий-предовгий стіл, він сидить на
торці, обідає. Киває: мовляв, підходь. Серветочка – під горлом, у правій руці –
ніж, у лівій – виделка над тарілочкою, і він так акуратно, ніби в ресторані,
потихеньку собі їсть, сам для себе так священнодіє, а не для когось. Я
подивився і думаю: чи завжди ми так вдома чи на роботі акуратненько їмо,
аристократично поводимося за обіднім столом, як Сергій Комісаренко? Чомусь
пригадалося, що Олександр Корнійчук, котрий писав посередні п’єси, але мав усі
винагороди, які тільки існували за його життя, котрого не любили й називали
сталіністом, завжди сідав за обідній стіл у костюмі й при краватці. З такої
звички можна кепкувати, але це змушує задуматися над нашою письменницькою
розхристаністю, негалантністю, неаристократичністю, над нашою далекою від
світського життя поведінкою.
Чи йдеш собі Хрещатиком, раптом
назустріч – академік Іван Дзюба. Хапаєш його за ґудзика й кажеш: «Іване
Михайловичу, редакція журналу запрошує вас у гості». Іван Михайлович розгублено
чи й майже розпачливо розводить руками: «Ні, немає й хвилинки, біжу на
засідання». І справді майже біжить до Володимирської вулиці. Отож у роздумах
про Івана Михайловича, вже опублікованих, я приписав йому таку фразу: «У мене
немає часу, щоб подолати суєту суєт». Герой України прихильно поцінував це
формулювання й додав: «Таки немає жодної вільної хвилинки».
– Миколо Борисовичу, Ви згадали Олексу
Ющенка. Ця душевна людина була патріотом і фанатом Будинку творчості в Ірпені.
Для поета стало справою життя зафіксувати його історію. Коли у світ вийшов
створений ним грубезний збірник «Над Ірпінню гудуть поїзди», Ющенко з
полегкістю зітхнув. Ви неодноразово мешкали в цьому Будинку творчості. Що
найперше пригадується?
– В Ірпені я дуже
часто бував упродовж багатьох років своєї молодості. Тоді ще не був членом
Спілки письменників України, отож виділяли мені найменшу кімнатку на першому
поверсі десятого корпусу. Та я радів із цього. Головне, що стояли ліжко та
письмовий стіл. Годували тоді чудово, для кожного щовечора приносили у хол
склянку кефіру.
Перед очима – десятки відомих і дуже
відомих постатей. Серед них – Павло Загребельний, Євген Гуцало, Борис Комар,
які місяцями з року в рік мешкали у першому корпусі. Наїздами були Олекса
Коломієць, видатний біолог і поет Михайло Доленго, харківський лірик Микола
Шаповал, літературний критик Григорій Клочек… Якось приїхав Леонід Новиченко,
зупинився в шостому корпусі. Ходив насуплений, суворий, до нього ставилися з
повагою, але насторожено. Цей сановитий літературознавець пройшов великий
життєвий шлях, був із підтекстами чи й подвійним дном, і всі це знали. Воднораз
Леонід Миколайович умів блискуче писати, стилістично настільки вибагливо й
продумано, що нам, літературним редакторам, маже не доводилося шліфувати його
тексти. Нещодавно вдруге перечитав монографію Леоніда Новиченка «Поетичний світ
Максима Рильського» – там цілі розсипи цікавих фактів, глибоких спостережень і
думок!
Отож бродив та й бродив самотньо
ірпінськими алеями непідкупний Новиченко, в тому розумінні непідкупний, що до
нього ніхто не міг підійти й натякнути: «Леоніде Миколайовичу, напишіть про
мене рецензію чи скажіть добре слово, підтримайте». Нарешті цей високий,
статурний літературознавець не витримав – ступнув до мене (а ставився він
приязно до молодого, нібито перспективного критика, який писав багато, а ще
більше читав, інколи виступав з трибуни в Будинку письменників, зазвичай
гостро, ущипливо) й запитав: «А у вас вудочки немає?» – «Є вудочка. І не одна.
А де ви ловитимете рибу?» – «Отут в озерце закину». – «Але ж там немає риби». –
«А може, якась причепиться маленька». Я зрозумів, що йому хочеться просто
подивитися на поплавець, посидіти, поміркувати. І добре стане на душі, що риба
не клюватиме: просто сидітиме й думатиме про щось своє.
–
Помер – забули, світлого слова не знайшли.
– Авжеж. Багато написав прорадянського,
пропартійного, був голобельним, нещадним критиком, таким чоловіком, який не
пропускав жодного відступу від соціалістичного реалізму й так званої партійності
літератури. Але чимало у нього такого, чого ніхто не напише і ніхто не зможе на
такому рівні написати про Максима Рильського чи Павла Тичину.
А то якось дивлюся з вікна другого на
перший корпус (він – через доріжку): ходить неспокійний Євген Гуцало туди-сюди,
щось міряє кроками, розмахує руками, майже бігає. Я не витримую: може, щось
сталося? А він: «Не заважай мені вірші писати». У мене є дві його поетичні
збірки. Вірші там своєрідні, несподівані, як для прозаїка. Саме Євген Гуцало
читав мої перші образки. На згадуваному семінарі юних молодих авторів мене
позиціонували як літературного критика (згадую про це з усмішкою), та для
газетної добірки відібрали саме коротенькі образки. Один із них називався так:
«Дичка». Окрім Євгена Гуцала, його прихильно сприйняли Марія Пригара, Арсен
Іщук, Володимир П’янов та Анатолій Хорунжий. На жаль, для сучасних читачів ці
імена мало що значать. А колись вони…
– Були
на слуху?
– Так. А ще пригадуються ірпінські
історії про Павла Загребельного. Він завжди ставився до мене прихильно хоча б
уже тому, що я сумлінно читав усі його твори, міг не лише запитати щось доладне
про той чи той роман, а й пожартувати, мовби критикуючи автора, хоча розумів,
що він критики не сприймає. Я захоплювався блискучою пам’яттю цього імпульсивного
прозаїка, його вмінням миттєво реагувати на будь-які репліки. Багато моїх
колег, старших і молодших, з різних причин не сприймали Павла Архиповича і як
людину, і як письменника. Ще й нині в душах деяких невдах кипить заздрість,
адже автор багатьох популярних історичних романів був на вершинах влади й слави
(хай і тимчасової), а вони, хоч як крути, – десь там, біля підніжжя гори.
Коли Павло Загребельний лише розгортав
свої невтомні творчі пошуки, до нього приязно ставився Андрій Малишко. Уже
знаменитий поет, написавши вірша, вважав, що цього дня зробив усе необхідне й
простував до Павла Архиповича. Стукав у вікно: «Ходімо вип’ємо пива чи рибу
половимо». Молодий працьовитий прозаїк віднікувався: «Ви вже сьогодні все
зробили для літератури, а я написав тільки дві-три сторінки роману, а треба –
п’ятнадцять-двадцять». Це повторювалося мало не щоранку. Андрій Малишко вважав,
що писати багато віршів – гріх. Усі його книжки –першодруки, а не томики
вибраного – невеликі за обсягом. До речі, такі самі були в Павла Тичини,
Максима Рильського, Миколи Бажана… Це сьогодні поетичні збірки – неначе
цеглини.
Та повернімося до Андрія Малишка. З його
іменем пов’язано багато цікавих ірпінських придибенцій. Після Другої світової
війни він мешкав у невеличкому будиночку біля четвертого корпусу. Одного ранку
на порозі з речовим мішком постав чолов’яга у військовій формі й відкарбував:
«Я – Ємен Доломан, фронтовик». За мить протягнув зшиток: «Прочитайте мої
вірші». Андрій Самійлович, похмурий, насуплений, невиспаний, скривився. А
непроханий прибулець, старший сержант, був розумним, досвідченим чоловіком,
тим-то вихопив з речового мішка пляшку – і на стіл. Малишко розгорнув рукопис і
сказав: «Непогані у вас вірші, непогані». Євмен Доломан ( про все це він сам
розповідав мені) рішуче поставив на стіл ще одну пляшку неоціненної казенки. І
тоді в Андрія Самійловича вирвалося захоплене: «Та у вас же блискучі вірші!»
Чимало історій пов’язано зі старожилом
Будинку творчості Борисом Комаром. Десь майже дванадцята ночі, я вже збираюся
спати. Коли стукає хтось у двері, я відчиняю, на порозі стоїть Борис Панасович
і каже: «Є пляшка і трошки дівчат. Пустиш?» – «Та звичайно, заходьте». Трішки –
це дві красуні, яких він вирішив запросити до Будинку творчості.
Нині Борис Комар – уже в літах і літах,
навіть не виходить із квартири, а колись це був веселий, дотепний прозаїк, який
написав не так багато, але одна з його повістей – «Векша» – і нині
перевидається. Я з ним якось зустрівся, він сумно сказав: «Я тепер бідний, як
церковна миша». Борис Панасович мав звичку запрошувати колег до себе додому,
завжди підводив мене до тієї книжкової шафи, де стояли два примірники якихось
видань, і пояснював: «Оце в мене дублікати. Вибирай, який хочеш, собі на
згадку».
До п’ятдесятиріччя Бориса Комара,
пригадую, вийшла велика за обсягом книжка його творів із передмовою Павла
Загребельного. Отримавши чималий гонорар, ювіляр щедро пригощав колег. На
щастя, він розумів, що Загребельний – це Загребельний, а Комар – це Комар, Тому
ставився до нього з повагою, виконував різноманітні доручення.
Ірпінський будинок творчості від
середини минулого століття й майже до його звершення був респектабельним,
приваблював своїм спокоєм, умиротворенням, душевним ритмом творчого життя. На
прохідній ще величався сторож, який видавав ключі від кімнат, алеї завжди
підметені, собаки (а їх було чимало) чемні, бібліотека затишна, діяв кінозал,
квітувала сигаретним димом більярдна. Все було розмірено, визначено, освячено
давніми, часто-густо жартівливими, ритуалами. Вранці тимчасові мешканці ходили
приблизно в однаковий час снідати, потім працювали над рукописами, потім –
обід, знову працювали. Після вечері прогулювалися алеями, непомітно
розсотувалися на невеличкі компанії.
Я був свідком дивовижних звичок багатьох
завсідників. Скажімо, Євген Гуцало після вечері завжди брав портфель і їхав до
Києва – майже ніколи не ночував в Ірпені. І так, до речі, з року в рік. Писав
цей талановитий прозаїк швидко й легко, видавався часто, дозволяв собі, як
правило, трохи вина, міг подивитися на красунь – це, до речі, робили й інші
прихильники Будинку творчості. Вони могли і чарку випити, і поспівати, і
пожартувати, один одного розіграти, за спиною сказати якесь ущипливе слово.
На превеликий жаль, ці традиції – в далекому
минулому. Немає того великого товариства, яке збиралося, бракує спокою,
затишку, чистоти й вишуканості. А колись же непросто, ба навіть престижно було
потрапити до Будинку творчості, доводилося заздалегідь замовляти путівки.
Випадало і на другому поверсі першого корпусу ночувати – в маленьких кімнатках
із ліжечком під низьким склепінням.
Я
мешкав практично у всіх корпусах. Коли було гірко, несолодко в Києві, можна
було втекти до Ірпеня. А інколи – до Будинків творчості в Одесі чи Коктебелі.
Таланило багато почути, самому щось сказати. З’їжджалися зі всієї України –
відомі прозаїки, поети, критики. Згадую їх сьогодні десь в Єгипті, Чорногорії,
Туреччині, Греції або Індії й хіба що скрушно зітхаю.
–
Що випадало на Вашу долю літературного критика?
– Було багато вдячності, навідувалася й
невдячність. Приголомшувало до глибини душі, коли ти, молодий, робив
обґрунтоване зауваження, а знаний письменник не просто ображався, а починав
ставитися до тебе з люттю й ненавистю. Приміром, один прозаїк написав, що його
герой упав у «мокру воду». Я зауважив, що вода не потребує такого уточнення.
Автор відвернувся від мене на все своє життя.
А то якось заходить до «Літературної
України» Олег Сенчик, могутній, великий, тоді ще молодий прозаїк, і гнівно
запитує: «Де тут Микола Славинський?» А я перед цим надрукував на повість
неочікуваного гостя дошкульний фейлетон «Ще не зловив, а вже скубеш». Кажу: «Та
ось я». – «Будемо битися чи миритися?» – «Та миритися». – «Тоді ходімо в
«Еней». Була в двадцятому столітті така популярна кав’ярня. Ми заприятелювали,
стали надсилати один одному свої твори. На жаль, Олег Сенчик, який віддає
літературі роки за роками, так і не здобув тієї слави, яку хотів би мати, того
визнання, на яке сподівався. І велика вина в цьому літературної критики: вона
так і не спромоглася по-справжньому прочитати доробок працьовитого прозаїка.
–
А як нині не комусь, а саме Вам живеться?
– Хочеться писати і поезію, і прозу,
плекати сад ( маю понад тридцять юних дерев), подорожувати, бачити світ. І це,
можливо, найбільше зачарування – захоплення світом, різними морями, їхньою
красою, штормами, замилування болгарськими причорноморськими степами,
чорногорськими узвишшями, грецькою давниною… Все це неповторне, і люди там
неповторні, знають вони про твою Україну дуже мало. Потім задумуєшся: і ти про
Індію чи Єгипет, де бував багато разів, теж знаєш дуже мало.
Я переконаний, що ніякі негаразди,
перепони економічні, будь-які, не зупинять розвиток літератури, завжди
знайдуться відчайдухи, віддані цій справі люди, які працюватимуть і
працюватимуть, незважаючи ні на що. Сотні людей в різних куточках України
писатимуть романи, вірші, п’єси, публіцистику, шукатимуть і знаходитимуть нові
образи, епітети й метафори. Все буде добре.
–
Яке Ваше найбільше розчарування, житейське, творче?
– Великих розчарувань немає, ні творчих,
ні житейських. Є випробування – нові й нові, але є й якась оптимістична віра.
Що довше живеш, то менше розчаровуєшся (і це, можливо, парадоксально), хочеться
сподіватися на краще, працювати для того, щоб душа іншою ставала. Є гори
непрочитаних книжок, які чекають миті, коли ти до них повернешся з українських
степів чи єгипетських пустель, доторкнешся, порохняву витреш і перегорнеш першу
сторінку.
Поруч родина, поруч молоде покоління,
котре продовжить твою якщо не творчу, то життєву лінію. Є стіл робочий, десятки
задумів, які принаймні для мене цікаві. Пишеться нова поетична збірка,
укладається другий томик есеїв про колег, вимальовується щось прозове, є
повсякденна потреба сказати добре слово про різних людей, написати передмови,
рецензії, статті, підтримати, допомогти. Просто не встигаєш зробити все те, що
хотілося б, зокрема не встигаєш ще й тому, що є сад, є пирій, який треба
косити, є, смішно сказати, колоритні будяки, які треба вирощувати й берегти, є
лікарські рослини, є просто трави і квіти, серед яких дуже гарно, хоча, якби не
довге віяло років за спиною, вже був би десь у наших, українських шанцях на
Донбасі. Зрештою, коли повіє ще більшою грозою, то й вік не завадить узяти в
руки зброю. Тут я твердий і послідовний. Ненавиджу нерішучість, а бездіяльність
вважаю злочинною.
 
Спілкувався
і фотографував Володимир КОСКІН