Микола Славинський: «Лірик у драній сорочці викликає співчуття, а це вже – не для мене»

129

Закінчення. Поч. у ч.ч. 20, 21.

Ми вкрай
рідко ведемо мову про гідність поетів…

Гірко, коли вони злидарюють, клянчать
копійки, просять пригостити  вином…    Незатребуваність віршованих текстів
беззаперечна, а тому образ їхнього автора – це 
образ прохача, неприкаяного мрійника, беззахисного книжника, якого
часто-густо не сприймають і не шанують 
навіть рідні.  Нечасто ми говоримо
вголос про побут ліриків за покликанням, їхні домашні клопоти. Якось я сказав,
як щось звичне, старшому колезі: «Попросіть у кіоску сьогоднішній номер
газети…». А він, не дослухавши, сумно зронив: «Якщо я придбаю газету, то не
зможу купити хліба». Від такого післяінфарктне серце знову починає боліти.  Щемить воно дуже часто: переважна більшість
моїх старших колег – за межею бідності. Щоб якось вижити, чимало з них збирає
якщо не пляшки, то гриби…

 

Цікаво було б
почути від Вас самохарактеристику.

Я – людина відкрита,  толерантна, м’яка,  хоча буваю різким, іноді хряпаю дверима. До
звичної самоіронії дедалі частіше хочеться додавати перцю.  Та, гадаю, 
все ж таки не варто бути ворогом собі. Скажімо, я був заступником
директора у видавництві «Український письменник». Оскільки директора довго не
призначали,  керував видавництвом, мав
шикарний довжелезний стіл, за яким сиділи всі попередні керівники, зокрема Олег
Чорногуз та Вадим Скомаровський. Наближалося моє шістдесятиліття. Я встав із-за
помпезного, воістину незрушного столу й пішов працювати у журнал Верховної Ради
України «Віче». Там доточив необхідні 
роки до державного стажу, заробленого ще юнаком у  газеті «Молода гвардія», й одержав пристойну
пенсію.  Та все одно  працюю: не хочу рахувати копійки, як деякі
мої колеги. Ось чому, зокрема, став головним редактором журналу «Науковий
світ». Запросив мене на цю посаду фундатор часопису Юрій Цеков. Саме він узяв
мене,  третьокурсника,  до згаданої газети, яку очолював  наприкінці шістдесятих років минулого
століття.  Ось так символічно поєдналися
початок і завершення моєї  суто
журналістської кар’єри. У «Науковому світі» я відповідав не за фінанси, а за
творчі справи й мовби повернувся в юність, коли упродовж не одного року писав
про таємниці біології, кібернетики, фізики чи хімії, зустрічався з  багатьма знаменитими вченими, зокрема й нині
вже сановитими учнями Віктора Глушкова та Миколи Амосова.

 До
речі, ця  справді дивовижна сув’язь стала
свідченням нашого,  Цекова і мого,   незмінного приязного взаємотяжіння чи й
дружнього, воістину поетичного взаємоперевисання. Це лише йому,  Юрію Івановичу, я міг зненацька сказати: «Я
розумний, а ви…». Коли  кущисті брови
старшого колеги, точніше наставника, починали повзти на круте чоло,  я ще серйозніше додавав: «Я розумний: створюю
проблеми, а потім їх розв’язую. А ви мудрий: проблем не розв’язуєте, бо не
створюєте їх». Брови опускалися на своє законне місце, а  ми взаємоусміхалися  і йшли до «Променади»  їсти улюблені 
деруни творця «Наукового світу» та видавництва «Толока», де побачила
світ моя збірка «Тайнопис миті». Хоча, 
як завжди, я першим звично видобував гаманця, за витвори кулінарного
мистецтва  беззастережно й беззаперечно
платив мій перший головний редактор Юрій Цеков.

Реакція в мене на все блискавична. Рішення
ухвалюю вмить і не шкодую, коли воно хибне. На зустрічі зазвичай приходжу
вчасно, до тих, хто запізнюються, ставлюся з легкою іронією. Я – степовик,
навіть узимку засмаглий і обвітрений сонцелюб. 
Безхатьків я не шаную, але й не принижую. Нікому – навіть ситим голубам
– не заздрю. Люблю лагідних швидколетних ластівок, захоплююся великими
оптимістами – горобцями, милуюся снігурами й дятлами. У Дорогинці (це село між
лісами на Фастівщині) плекаю два кущі калини й дві вербички, доглядаю жасмин
(незабутній Михайло Стельмах казав: ясмин), 
вшановую водою шовковицю, хоча вона, невтомно вивищуючись, затінює
бузок. А ще маю за  чималим садом і
крихітними грядками  тридцять соток
пирію, який люблю косити й складати в копички. Ніхто не вірить, коли
розповідаю, що цей пирій інколи поливаю (хай росте собі й природі на
здоров’я!).  Бережу  на подвір’ї 
лопухи та бузину, нещодавно пересадив будяк, щоб він не заважав
троянді,– переселив його до паркана (звичайно, самовпевнений будяк образився) й
пригадав рядки Миколи Вінграновського: «Цвіте і плаче жовтими слізьми, // Очима
жовтими – одна-єдина квітка!». Звичайно, квітки в будяка не жовті, але ж він
теж може заплакати. І я побачу – ні, почую! – 
його сльози. І це головне.

Врешті відремонтував свою, воістину
«шевченківську»,  хатку.  Нинішньої не вельми гречної зими   три доби в ній просидів,  відрізаний 
снігами від світу. Під вікнами бігав лише сусідський собака. Він
заглядав у вікно, запитливо дивився на мене, я відчиняв кватирку й  кидав скибочку житняка чи маслачок.  Це були 
чудові дні на самоті з собою. Якщо у світі немає гармонії, то її можна
знайти лише у власній  душі. Хоча це
примарна втіха.  Отож не уникаю
самотності й воднораз  здавна горнуся до
кола старших колег. Колись це були Михайло Стельмах, Григір Тютюнник, Павло
Загребельний, Євген Гуцало, Іван Білик, а нині (і раніше) – Віктор Женченко,
Левко Лук’яненко,  Юрій Мушкетик, Борис
Олійник, Євген Товстуха,  Олег Чорногуз
та Євген Дудар (шаную їх однаковою мірою, хоча вони самі далеко не в приязних
стосунках), невтомний трудар, недооцінений Юрій Логвин, а також Петро
Перебийніс – мій двічі головний редактор: у «Літературній Україні» та в журналі
«Київ».

Певно, рисою моєї натури є й таке: якщо не
пишу, то читаю (про інші захоплення промовчу). Читаю змалечку. Мабуть, небагато
моїх колег  пізнали, скажімо, «Війну і
мир» чи «Тихий Дон» спершу російською, а потім українською мовами. Перечитую
рідною мовою Пушкіна і Лермонтова, Достоєвського,  Чехова та Шукшина…

 

Єдина позародинна любов – література

Від наших
авторитетних письменників можна почути діаметрально протилежні судження про
майбутнє України. Скажімо, Володимир Базилевський дотримується апокаліптичної лінії:
Україна вже проминула точку неповернення і впевнено рухається до краху. Лесь
Танюк сповідує дивовижний оптимізм, каже: все йде еволюційно, ніякої катастрофи
в нас не буде, українську мову й державність не подужають. А яких поглядів  Ви дотримуєтеся?

Я не поділяю твердження мого земляка,
чудового  есеїста й поета Володимира
Базилевського, який, до речі,  один із
тих, хто голосував за те, щоб мені присудили премію «Київ». З великою
прихильністю ставлюся до нього, люблю, шаную, але схиляюся до поглядів  Леся Танюка, дивлюся на рух української
історії оптимістично. У шістдесяті роки минулого століття здавалося, що після
хрущовської відлиги  настають пропащі
дні. Потім були інші сутужні етапи. Та коли я нещодавно пішов до
Києво-Могилянської академії, подивився на студентів і згадав себе, колишнього,
то сказав: «Ні, Україна невмируща. Вона тут, у них, у нас і з нами». Не треба
бути песимістом, треба бути борцем, а якщо не борцем, то несхитно стояти на
позиції  українства.  Отож я цілком поділяю таку сентенцію
згаданого Леся Танюка: «Ми не дозволимо перетворити Україну на смітник інших
культур і цивілізацій. Не уподібнюйтеся відомій тьоті Моті з комедії Миколи
Куліша «Мина Мазайло», яка вважала, що «гораздо пріятнєє бить ізнасілованной,
чем українізірованой». До речі, ніхто зі справжніх українців  ніколи нікого не гвалтував українізацією.

За моїми спостереженнями та відчуттями,  переважна більшість (можливо, вісімдесят
відсотків) нашого населення не любить, не поважає чи ненавидить цю владу,
протистоять їй. Люди внутрішньо готові зробити все, щоб режим змінити. І тут я
поділяю погляди  Юрія Луценка, який
вважає: треба усунути не тільки 
президента, каральну систему нинішньої влади, а й увесь  ганебний накип на державі, зокрема страшний
механізм знищення  українського
начала,  загалом українськості.

Розкрадання землі неймовірне! Розграбовані
ліси, привласнені угіддя,  озера, ставки,
ба навіть річки. Витоптуються  духовна й
наукова царини, принижуються народні цінності. Я – українець на генетичному
рівні, а тому вже на генетичному рівні не сприймаю такої влади. Духовне
неприйняття нинішнього режиму також однозначне. 
Я – степовик, а тому прямостояння в неозорому просторі під недосяжними
небесами –  це ще одне протистояння
нинішній повзучій тюремності. Протистояння словом, душею, мисленням,
світосприйняттям і світорозумінням, усвідомленням того, що понад усе – любов і
свобода. Коли влада посягає на святині, на любов і на свободу, вона приречена.
До речі, нинішня влада ялова, безплідна, отож тяглість її обмежена не лише в
просторі, а й часі.

Будь-який режим минущий, мова і народ
незнищенні. Звідси – мої оптимізм і  віра
в те, що раніше чи пізніше переможуть добро, справедливість і милосердя.  Хочу наголосити на визначальному: влада ще не
поставила народ на коліна. І ніколи не поставить.

 

Що є для Вас
щастям?

Щастя для мене – це коли телефонуєш доньці,
а вона каже: «На жаль, не зможемо зустрітися, бо я стою в черзі, щоб спуститися
з Ейфелевої вежі». Це коли внук Данилко – 
п’ятикласник – вивчає грецьку мову й по-дорослому планує втретє побувати
на Криті. Це коли  випадково зустрічаєш
найрідніших людей не лише на Хрещатику, а й на березі Червоного моря. Щастя,
коли я підіймав «із колін» стареньку хатку, робив так, щоб вона дивилася
вікнами не в землю, а на вишневе квітування, коли прийнялися всі деревця, які
посадив ранньої весни, коли одинадцять кущів картоплі (саме стільки їх  плекаю щороку ) не їдять жуки, коли ти косиш
улюблений пирій, а його зелений сік і ранкова роса бризкають на обличчя… Велике
щастя, коли пишуться вірші. Тоді не страшні ні самотність, ні жорстоке
усвідомлення, що єдина   позародинна
любов – література.

Діалог зі словом розпочинається тоді, коли
душа починає шукати істину. Наснилася метафора – прокидаєшся з думкою: «Не
забути». І в темряві майже біжиш до робочого столу. Це теж велике щастя.

 

Як зазначив,
блискучий російський прозаїк Вікентій Вересаєв, «жизнь – не бремя, а крылья
творчества и радость: а если кто превращает ее в бремя, то в этом он сам
виноват». Чи справді це так?

Я часто бачу похмурих чи й понурених
українців. Вони, опустивши до землі очі, повсякчас кудись квапляться, ні до
кого не всміхаються. Мовчу про завжди життєрадісних  американців чи про галасливих німців, які  гучно ковтають пиво над твоїм вухом і
вважають, що  їм належить якщо не весь
світ, то принаймні пляж в Анталії чи на 
Криті. Мовчу про цих справді великих оптимістів, але з великою приязню
згадую чорногорців (та й болгар): не вельми багаті вони, але завжди – з гордо
піднесеною головою. Для них, як і для греків, шведів чи французів, одне
слово,  для переважної більшості
європейців життя –  не якийсь тягар, а
радість, насолода. Саме так і я сприймаю швидкоплинні дні та роки. Я  щасливий уже тому, що живу, отже,  працюю, кохаю, пишу.

 

Спілкувався Володимир КОСКІН.

Фото автора

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!