Микола СЛАВИНСЬКИЙ: «Лірик у драній сорочці викликає співчуття, а це вже – не для мене»

126

П’ять нагород за один (нинішній) рік – це…
Незвично, круто чи й винятково? Серед них – премії… А втім,  про відзнаки пізніше. А поки що представимо
співрозмовника: Микола Славинський.

    
Типовий український галерник у царині слова з нетиповим, тобто
талановитим поглядом на життя. Свою ниву він виорює широким плугом:    літературний критик, публіцист, поет, прозаїк,  видавець, голова творчого об’єднання
пригодників та фантастів Київської організації НСПУ.

Вельми красномовні  назви його книжок та досліджень: «Ключі до
заповітного», «Зупини мене, Господи», «Зачароване коло кохання», «Срібне диво»,
«Світова вдова», «Тайнопис миті», 
«Молюсь, тому і вірую…», «Козацькими шляхами, гетьманськими столицями»,
«Євген Товстуха: двадцять тисяч секретів»… З цієї низки, яку можна
продовжувати, випадає  назва
кримінального роману «Немовлята Сатани», проте і в ньому автор виступає
непримиренним воїном світла.

Микола Славинський активно реагує на виклики
сучасності – віршами, аналітичними роздумами й статтями, рецензіями, есеями,
прозовими творами. Підносить найкраще в людині. Плекає рідні заповідники –
літературу, культуру та духовність.

 

ХТОСЬ НІБИ НАШІПТУВАВ: «НЕ СЛУХАЙ НІКОГО»

Пане Миколо, якими стежками прийшли до себе теперішнього?

Народився я в селі Павлівка Світловодського
району на Кіровоградщині. Це неподалік від Дніпра, але навколо –  вже степ. 
Простий його син, я до п’ятого класу абсолютно був незрозумілий нікому й
насамперед самому собі. Заповзявся курити вже в третьому класі,  пробував навіть тютюн-самосад (до третьої й
останньої затяжки),  одержував
двійки,  міг зранку до вечора купатися й
ловити в Тясмині рибу. Ту норовисту 
річку дитинства вперше  подолав у
найширшому місці. Нікого не попередив, просто шубовснув у воду – і поплив до
«чужого»  берега.

У п’ятому класі стався неочікуваний злам:  несподівано для себе і вчителів написав
своєрідний (як для школяра) твір про «Слово о полку Ігоревім», який фактично
визначив  мою подальшу долю. Я на все
життя відклав убік, якомога далі від власних очей, підручники з математики,
фізики та хімії й став постійним відвідувачем непоганої сільської бібліотеки.
Спочатку читав усе  поспіль, а згодом –
поезію Шевченка, Лесі Українки, Максима Рильського, Володимира Сосюри…  І якось самі в гості  прийшли вірші. Згодом я передивлявся, що
мережив у п’ятому, шостому, сьомому класах, – мої безпосередні, наївні вірші
були настільки експериментальними, націленими на пошуки слів та образів, що я й
нині   дивуюся з такої спонтанної
самонастанови. Тоді  вже читав словники.
Пізніше це стало моїм найголовнішим філологічним  захопленням.

Друга несподіванка:  вчителі 
почали потихеньку тягнути мене на медаль (мій однокласник «ішов» на
золоту, а мене націлили  на срібну). Ще
одне, для мене вкрай важливе: коли був одинадцятикласником,  газета «Літературна Україна» не  просто надрукувала невеличку заміточку, а
й  під 
прізвищем подала мою повну сільську адресу. За нею відомий  літературний критик  Володимир П’янов, який тоді опікувався
творчою молоддю, несподівано  викликав
мене на семінар юних літераторів. Це сталося в січні 1966 року. Сніги стояли
тоді такі високі, що доводилося просто-таки пробиватися чи й прориватися крізь
замети. Та поїздка до Києва перевернула все моє життя. На семінарі я зустрівся
з Павлом Тичиною, а також із багатьма талановитими ровесниками, зокрема з
Валентиною Отрощенко, Анатолієм Гризуном та Юрієм Ковалівим.  Представляли мене як молодого критика,
єдиного серед усіх учасників семінару. Саме на цьому наголошували Арсен Іщук,
Марія Пригара та Анатолій Хорунжий. І я 
не наважився показати вірші та якісь там прозові образки, хоча для публікації
подав саме їх. 

Як мислив 
хлопець із глибинки? Треба вступати до Львівського університету, бо це,
думалося, буде легше, ніж у столиці. Та після семінару враз відбувся
однозначний вибір: Київ і лише Київ. Саме з нього надійшов пакуночок із  газетами «Радянська освіта», яка надрукувала
в різних номерах два моїх прозових образки. 
Один із них, пам’ятається, називався так: «Дичка».  Та ще й подали фотографію: у центрі –
Павло  Тичина, навколо ми, сяк-так
одягнені школярі. Я стояв у  новенькому
вовняному светрі, який купив батько для себе, але на честь неочікуваної поїздки
подарував мені.

Усе це й визначило мій подальший шлях. Я подав
документи на філологічний факультет Київського державного університету. Броджу
столицею, і раптом – приголомшлива думка-рішення: забрати документи  й подати їх на факультет журналістики. У
приймальній комісії натякнули: «Ми посприяємо вступу, на філологічному бракує
хлопців». Та хтось  мовби нашіптував: «Не
слухай нікого».  Не зупинили ні великий
конкурсний відбір,   ні те, що  не мав необхідного тоді дворічного
виробничого стажу. Начебто хтось за руку вів. Вів і на іспитах. Я довго,
воістину безтямно дивився на  три теми,
визначені для написання твору. Зрештою вибрав вільну, часу вже було обмаль, тож
відразу  виклав  гарячкові міркування  на чистовик. І несподівано отримав п’ятірку.
І ось – усний з української мови та літератури. Перед відповіддю – дивне
прояснення в голові. Туман щез, і я відтарабанив усе так чітко, що екзаменатори
й слова не  вставили. Ще одна п’ятірка – і
я, завдяки срібній медалі, вже  студент.  Мої майбутні однокурсники  складали іспити з   іноземної мови та історії СРСР, а я никав
біля Будинку письменників на Банковій, щоб показати комусь із «живих класиків»
своє оповідання. Вибрав найдовше, найсолідніше, але ніхто до мене   не підійшов. А я посоромився когось зупинити
й попросити: мовляв, киньте бодай один погляд. Поїхав додому з тим горопашним
оповіданням, яке ніхто так і не прочитав. Сьогодні розумію: на щастя, не
прочитав. Таких «на щастя» було в житті чимало.

 

Зокрема й на факультеті журналістики ?

На першому курсі  не студіював для заліку Гомера, а поглинав
Пруста й Джойса. Керувався двома мотивами. 
Кумедні вони були чи ні, але я їх дотримувався. І ось чому.  Я тоді писав повість і хотів знати, які
прийоми оповіді використовують 
популярні, але майже заборонені прозаїки.   Їхні твори ледве  виблагав 
у знайомого бібліотекаря. Пізніше захопився романами Ремарка та
Хемінгуея (тоді ми так вимовляли). 
По-друге, наш декан Дмитро Прилюк казав: «Ви поети і прозаїки сьогодні,
а завтра  працюватимете в районній
газеті, тож готуйтеся до цього». І я відразу прорахував, що в моєму
Світловодську чи в  якомусь іншому
степовому містечку навряд чи знайду Пруста або Джойса, а Гомер точно є. Втім,
залік з античної літератури я склав: 
випали   запитання, відповіді на
які я переглянув в останню передекзаменаційну ніч. Гомера   читав і перечитував у зрілому віці,  як, до речі, і Пруста, але вже українською
мовою.

 

Це правда, що студентом Ви взяли псевдонім?

Дмитро Прилюк подивився на мої публікації в
популярній столичній газеті «Молода гвардія» й зненацька порадив: «Пиши в
прізвищі не «і», а «и», тобто Славинський. І прізвище візуально буде  ніби довше, і сприйматиметься воно як
українське, а не польське». Не знаю, чому, але 
я довго  не вагався. Так і
повелося: у паспорті та в інших документах – Славінський, а під усіма
публікаціями й на книжках – Славинський. Правда, з офіційними відзнаками  зазвичай виникає плутанина, доводиться
уточнювати, пояснювати.  До речі,
з’ясувалося, що моє прізвище не польського, а скорше церковного
походження.  А ось моя донька Інна –
Славінська.  Знов-таки на щастя, вона,
журналістка,  під час одруження прізвища
не змінила. Чоловік, теж за покликанням журналіст,  поставився до цього з розумінням…

Після другого курсу – новий поворот долі.
Набирали штат до  тижневика «Орбіта»,
який видавався  в Кустанаї й висвітлював
працю українських  студентів на цілинних
землях. Я виграв жорсткий конкурс і став завідувачем будівельного відділу цього
видання. Отож нерідко доводилося  писати
про своїх майбутніх колег, котрі будували корівники й збирали врожай, зокрема
про  Сергія Правденка ( через роки й роки
– головного редактора газети «Голос України»). Він, до речі, програв творчий
конкурс, але активно публікувався на шпальтах «Орбіти».

За літо 
заробив гроші, відчув смак самостійного життя й попросився працювати
в  згадану «Молоду гвардію», де  постійно друкувався. Тодішній головний
редактор газети  Юрій Цеков узяв студента
до штату  – у відділ науки, техніки та
інформації. Мав 21 рік, а тому дуже 
швидко  там освоївся (хіба це не
юнача мобільність?), ба навіть брав інтерв’ю в академіка Віктора Глушкова й
видатного хірурга Миколи Амосова. Готувався до розмов не один день: гортав
спеціальні монографії, обмірковував фундаментальні ( в лапках, звичайно)
запитання.

 

ЗАВЖДИ ТАЛАНИЛО НА ЗУСТРІЧІ З ЯСКРАВИМИ ОСОБИСТОСТЯМИ

Стрімка кар’єра…

У «Молодій гвардії» працював понад сім  років, чимало з них очолював згаданий  відділ. Писав і писав про науку, навіть
книжку присвятив її здобуткам.  Чимало
часу віддавав рецензіям та статтям   про
шляхи й роздоріжжя красного письменства, тим-то 
1976 року перейшов  до
«Літературної України». Паралельно закінчив заочне відділення факультету
журналістики, одержав диплом. У цій поважній 
газеті спочатку працював у відділі літературної критики, потім очолив
відділ публіцистики.  Тоді це  була 
справді престижна елітарна газета. Нам надавали творчий день, ми
приходили на роботу о дванадцятій годині, на відміну від колег в інших
виданнях, які гарували з дев’ятої.  Під
час робочого дня могли  пограти в
більярд, долучитися до нескінченних розмов під надійним підвальним склепінням
знаменитої кав’ярні «Еней»  Будинку
письменників, до якого я колись посоромився зайти, щоб показати комусь
оповідання.

 

І довго так розкошували?

Коли створювали журнал «Київ», мене затвердили
завідувачем відділу літературної критики. Було так. Борисові Олійнику, на той
час одному з керівників нашої Спілки, секретареві парткому,  подали список із дванадцятьох претендентів. І
досі не знаю,  з яких міркувань уже тоді
знаменитий поет  поставив галочку проти
мого прізвища. Це було несподівано і для 
мене,  і для тодішнього головного
редактора «Літературної України» Бориса Рогози. Я на цю посаду не претендував,
бо очолював відділ публіцистики, працював у справді творчій атмосфері. Але
журнал –  не газета.  Блискавично дав згоду на перехід. Іду, як
зараз пам’ятаю, вулицею Чкалова (нині Гончара) до приміщення видавництва
«Український письменник» і бачу біля нього 
Бориса Петровича. Після привітання (у нас були шляхетні взаємини) він
запитує: «А чого ти тут прогулюєшся?». Я не відважився випалити правду, бо мій
головний редактор щойно повернувся з відпустки 
й ще нічого не знав.  Наступного
дня він, звичайно, сказав усе, що може сказати начальник підлеглому. На щастя,
ми дуже швидко помирилися. Хоча, сьогодні думається, по-справжньому й не
сварилися.

 

Під чиє керівництво потрапили?

Журналом опікувався відомий прозаїк Володимир
Дрозд. Почали з нуля готувати матеріали. То був вересень 1982 року. Цікаво, що
підпис про створення журналу поставив сам Леонід Брежнєв. Пізніше, під час
підготовки  номера до друку,  влітає 
головний редактор і злякано вигукує: «Переверстуємося,
переверстуємося!». – «Чому?» – «Помер Брежнєв». Час був, і ми спокійнісінько
оновили верстку. Робили це ще не раз: у журналі я працював аж до 1996 року.
Очолював його тоді знаний поет Петро Перебийніс. Редакція займала  двоповерховий особняк на Десятинній вулиці,
кожен завідувач мав окремий кабінет. До нас (бо в центрі!) любили заходити  найавторитетніші письменники.

 Зрештою,
мені завжди таланило на зустрічі з яскравими особистостями, талановитими, ба
навіть геніальними сучасниками. Серед них –  
Павло  Тичина,   астрофізик Сергій Всехсвятський, кібернетик
Віктор Глушков, біолог Костянтин Ситник… Перші мої образки читав Євген Гуцало,
схвальний редакційний висновок про повість для дітей написав Григір Тютюнник,
який тоді працював у видавництві «Веселка». 
Я й сьогодні вдячний Володимирові П’янову, який викликав мене на семінар
юних літераторів. Сталося так, що через роки й роки  мені поталанило видавати  його останні книжки.   У «Літературній Україні»  заприязнився з Михайлом Стельмахом, чимало
писав про нього.  Він – живий класик!
–  відвідав мене в лікарні після першої
складної операції. Здмухнув уявні пилинки із зірочки Героя Соціалістичної Праці
й пішов роздобувати дефіцитні ліки. Щоосені привозив мені додому кошик яблук зі
свого ірпінського саду.    Рекомендацію
до Спілки письменників  дав Микола
Вінграновський. Багато доброго можу сказати про 
Івана Дзюбу, Петра Кононенка, Миколу Жулинського, а ще – про Миколу
Величка, який упродовж двадцяти років забезпечує фінансами видання журналу
«Дивосвіт» (уже тривалий час  маю
причетність до нього як автор і член редакційної ради)…

З болем ставився  до непорозумінь, які були між Максимом
Рильським і Павлом Тичиною, Олесем Гончарем і Михайлом Стельмахом, Павлом
Загребельним та Борисом Олійником… На жаль, це типове явище для української
історії. Велика вина тут – оточення і влади, але найбільша – самих талантів.
Диявольські спокуси славою, винагородами, амбіції, образи – все це дається
взнаки й нині.

Нерідко траплялося  прецікаве. 
Якось, працюючи в «Літературній Україні», я одним реченням  несхвально відгукнувся про дитячі вірші
Наталі Забіли. Простую на роботу й бачу 
біля Будинку письменників  вже
немолоду сердиту поетесу. Через якийсь час секретарка повідомляє, що  мене на розмову запрошує Павло  Загребельний, 
який тоді очолював Спілку письменників України. Заходжу до велетенського
кабінету, вельможний господар дивиться на мене й без передмов різко кидає:
«Доживете до її віку, станете жінкою, тоді й критикуйте Наталю Забілу. Все
зрозуміли?». – «Павле Архиповичу, мені двічі повторювати не треба». Розвертаюся  – і до кав’ярні. Справді,  не мені ( та й нікому) не випадало робити
якісь закиди сивій-пресивій  Наталі
Забілі. Це те саме, що критикувати вічність. 
Пізніше я не раз і не двічі писав про твори Загребельного,  їздив до нього в Кончу-Озерну брати інтерв’ю.
Маститому письменникові подобалося відповідати на мої запитання. Подобалося вже
тому, що,  я, на відміну від багатьох
журналістів, читав усі його твори. Стомлений життям і славою прозаїк уже звично
повторював: «У телевізійників перше запитання традиційне: «А що ви написали?».
Ну, про що з такими говорити?». На схилі життя романіст письмово – своїм
розгонистим почерком –   відповів на всі
мої п’ятдесят (таки стільки!) запитань. І всі 
акуратно пронумерував. Певна річ, 
я на це не сподівався. Зберігаю унікальний рукопис в окремій течці. А ще
в одній – десятки світлин, зроблених на дачі незабутнього майстра слова.

 

Продовження в наступному числі.

 

Спілкувався Володимир КОСКІН.

Фото автора

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!