Микола СЛАВИНСЬКИЙ: «Лірик у драній сорочці викликає співчуття, а це вже – не для мене»

140

Продовження. Початок у ч.20

 

Миколо
Борисовичу, є люди солодко-однорідні як бісквіт або  пісні мов черства хлібина. Ви ж випікаєте
коржі за різними рецептами,  і всі вони
мають різний смак. Отже, з чого складається Ваша діяльність?

Якщо образно,  то перший корж –  поезія. Вірші пишу, повторю, з п’ятого класу.
І лише ті, які можна було б прочитати матері. Коли її не стало
(батько-фронтовик помер  молодим, він, до
речі, був головою сільради, війну закінчив старшим лейтенантом, командував
підрозділом гармат, нагороджений, зокрема, орденом Богдана Хмельницького),
мережу  рядки, які не соромно показати
сестрам чи доньці і які не треба розшифровувати для шанувальників красного
письменства. Переконаний: коли ясна думка, то ясне й образне слово. Затуманене
мислення породжує тягуче, нерідко непроникне хмаровиння метафор.

Другий корж – проза. Третій – літературна
критика. Четвертий – журналістика й публіцистика. Внутрішньо я й досі не знаю,
ким би  став, якби закінчив філологічний
факультет. А  пішов, фактично
третьокурсником, до газети «Молода гвардія» й відразу відчув значущість для
початківця саме  журналістики, яка
ненаситно пожирає час, але дає фінансову незалежність. Уже тоді до мене у
відділ ходили поети й делікатно пропонували купити за карбованця ту чи ту
принесену книжку, а потім, радісно гріючи його 
п’ятірнею,  йшли  випити вина. Я сказав собі,  що ніколи 
таким не буду, ніколи нічого не проситиму, тим паче грошей. Мав тоді
лише двадцять один рік.  І ось до
сьогодні заробляю на хліб насущний не поезією чи прозою, а  журналістикою, публіцистикою та літературною
критикою.  Навіть кримінальні романи пишу
не для того, щоб мати якусь копійку.

Свого часу я принципово не возвеличував
рядками партію. Те, що нотував для душі, не друкували, а те, що могли
опублікувати, я не писав.  А ось як журналіст,
за традиційними завданнями редакції газети «Молода гвардія», безжурно й легко
складав  журналістські оди  «звитяжним» (у лапках) справам комсомолу.

Життя складалося так, як складалося.
Перша  поетична збірка «Зупини мене,
Господи» вийшла до мого п’ятдесятиріччя. Це стало несподіванкою для багатьох.
Очікували книжку  статей, ще щось,  але не вірші. 
Про це видання (чимале за обсягом) багато писали колеги з
літературно-критичного цеху й принагідно просили вищі сили не зупиняти мене на
життєвому шляху. А я мав на увазі інше: просив 
берегти мене від марноти марнот, відвернути від суєти. Так чи так, а це
прохання почало  відлунюватися в моєму
повсякденні. Творець  знову й знову
зупиняв мене: п’ять разів я побував на тому світі – це лише офіційно, тобто із
записами в медичних документах. А неофіційно, лише з карбами на душі, – ще
кілька разів. На щастя, щоразу  невидима
рука повертала мене до людей.

 

Розкажіть
бодай  про деякі з таких випадків.

Якось уранці перепливав затоку Дніпра, щоб
з  острівця рибу ловити. Раптом краєм
гострого, ще  школярського, ока бачу: з
туману баржа висувається. Розвертаюся й тікаю-пливу назад. Піднявши високо
голову вгору, повторюю подумки: «Тільки не ковтни води…». Це  й дало змогу втриматися серед бурхливих
хвиль, сягнути берега. Старший товариш каже: «Ну що ж, давай ще раз». – «Та
ні,  ловитиму рибу з цього берега».

На цілині 
літачок (так званий кукурузник) і раз, і вдруге не міг приземлитися.
То  падав, то раптом здіймався в небо.
Мали час попрощатися з життям. У всіх целофанові пакетики були повні. А я
тримався. Коли врешті-решт сіли, побіг до кущів. Тримався, коли підстерегли
біля вхідних дверей до квартири й жахнули залізякою по голові. Вивудили все з
кишень і портфеля, а я дякував Господу, що не добили,  не забрали життя. До речі, ключі, як
непотріб,  кинули в куток біля
сміттєпроводу. Розповідь про  це
занотував Олесь Воля й подав її у нещодавно виданому «Щоденнику». Були  також дуже складні, восьмигодинні операції…
Ці та інші випробування постійно мене 
зупиняли, і я ніби заново починав жити. І робив кілька справ, які мені
подобаються донині. Все життя читав, писав і дивився на вродливих жінок.
Сьогодні  ще дозволяю собі пити багато
кави, завжди пригощаю  інших  і ніколи не 
чекаю, коли мене пригостять. Це, можливо, найголовніше.  А ще – залюбленість у польоти птахів і
різнобарв’я квітів, закоханість у спокійну мудрість дерев…  На схилі літ нас  тягне до землі й ми придивляємося до неї, бо
знаємо, що вийшли з рідної тверді й перейдемо в неї. А земля дивиться  й дивиться нам  у вічі. Не квапиться розгорнути свій
сповиточок, терпляче очікує.

Ніцше називав людину стрілою, спрямованою в
майбутнє. Та з кожним роком дедалі більше хочеться не лише вдивлятися в
прийдешнє, а й подумки мандрувати в минуле. У 
босоноге дитинство спогади линуть із так само босоногої зрілості.
Босоногої, бо на схилі натруджених літ ( я все життя працюю) чимраз дужче  кортить пройтися росянистими стежками без
будь-якого взуття.

 

Чи не ідилія
якась? Ви кажете, що ніколи не писали «паровози», трепетно любите природу.
Натомість запитаю, а чи не горнетеся Ви до політики, чи не заграєте з владою,
адже Ви були помічником народних депутатів, 
отримуєте відзнаки й нагороди?

Існує такий
постулат: якщо творча людина заходить у владу, вона звідти практично уже не
повертається творцем. Політика вихолощує, митець стає яловим. Можливо,  чи не єдиний виняток – поет Борис Олійник. Що
Ви скажете про це?

Я цю тенденцію відчував давно, ще за
радянської влади. Для мене оптимальний варіант, якого я намагався триматися, це
– завідувач відділу без підлеглих. Але 
вже в «Літературній Україні»  їх
було троє, і всі старші за мене: Микола Кагарлицький, Марія Влад та нині, на
жаль, покійний Анатолій Седик, який подарував мені збірку Миколи
Вінграновського «Сто поезій».   Я не
люблю керувати людьми, не можу, не хочу та 
й не вмію   давати вказівок.

Після багатьох спонукань (не влади, а людей,
далеких від неї) я підвищив свій «статус» ( у лапках, дуже й дуже іронічних):
почав займати серйозніші посади. Та скрізь висував одну вимогу: не підписувати
фінансових документів, не опікуватися грішми. Скажімо, був заступником
головного редактора журналу «Слово і час», де відповідав  лише за «санацію» матеріалів.  То були жахливі наукові тексти, які я  називав «пташиною мовою» й нещадно правив. І
знав, що автори не підуть жалітися до Миколи 
Жулинського, директора Інституту літератури, бо так само  я правив і його статті. І він не ображався:
відразу вловлював, що виправлення доречні. Мову птахів я люблю, а  «пташину мову» людей я люто ненавидів і
ненавиджу сьогодні. Аспіранти й щойно оперені 
кандидати філологічних наук часто-густо вив’язують такі псевдонаукові
словеса, що годі їх розплутати й збагнути. І лише згодом починають розуміти, що
викладати думки (якщо вони є) треба 
ясно, артистично,  шляхетно.
Наприклад, так, як їхні колеги, умудрені досвідом  Віталій Дончик чи Григорій Сивокінь.

Нерідко я «сидів» на двох стільцях: працював у
часописах і  займався видавничою
діяльністю. Створював видавництва, але 
принципово «призначав» себе 
головним редактором, а друзів просив бути директорами. Коли мені
запропонували стати генеральним директором видавництва «Книга роду», я висунув
єдину умову:  без права розпоряджатися
фінансами. Це з великим задоволенням робив президент нашої виробничої
структури, а ми опікувалися одним – готували до друку бібліотеку мемуарів,
зокрема спогадів та роздумів Володимира Винниченка,  Нестора Махна, Юрка Тютюнника… На таких самих
засадах започаткував серію «Шевченко – 
всіма мовами світу». Коли побачили світ переклади творів нашого
геніального поета англійською та німецькою мовами з 60 кольоровими
репродукціями його картин, мені порадили усунути  претензійне «всіма». Довелося погодитися, бо
й справді це – нездійсненна мрія.

 

«ВИНАГОРОД НЕ ПРОШУ, АЛЕ Й
НЕ ВІДМОВЛЯЮСЯ ВІД НИХ»

 До
дисидентства маєте стосунок?

Лише дотичний. Завжди намагався  триматися подалі від влади. Проукраїнське
начало в мені однозначне.  Сповідував
його з перших днів навчання на факультеті журналістики. Тоді така атмосфера
формувалася,   і ми в ній душі свої
виліплювали. Коли мені заборонили виступати на Українському радіо, я запитав:
«Чому?». Відповіли туманно, а потім зізналися: «Як Борис Олійник скаже, так і
буде».  Уславлений лірик (тоді секретар
парткому Спілки письменників України) так сформулював свою відповідь на
телефонний запит: «Микола Славинський не настільки небезпечний для радянської
влади, щоб йому забороняти виступи на радіо». 
Це формулювання збереглося в пам’яті. До 
Бориса Ілліча я ставлюся з незмінним пієтетом. Так само шаную інших наших
класиків. Скажімо, для мене Тичина – це «співала стежка на город», а не ті
рядки, які він  вимучував про сталінську
мудрість чи про МТС. Це стосується й Олександра Довженка, Юрія Яновського,  Максима Рильського. Треба пережити те, що
вони пережили, а потім судити. Нещодавно я опублікував   у журналі Верховної Ради України «Віче»
розлогу розвідку про  духовні муки
Максима Рильського у Лук’янівській в’язниці. 
Скільки болю у вимушених свідченнях видатного поета, скільки там туги за
свободою, родиною, робочим столом.  Я
тричі побував, хвала всім святим, лише на екскурсіях у Лук’янівці.  Коли зачиняється одна брама, друга,  брязкають металеві двері, коли у тебе
забирають мобільник,   особливо гостро
починаєш  розуміти, що  туди, за колючий дріт,  краще не потрапляти. Там –  пекельні, завошивлені, усіяні тарганами
камери, де сплять по черзі, покотом. Свого часу 
в одній із них безпідставно страждав 
Борис Гуменюк, прозаїк, член творчого об’єднання пригодників та
фантастів НСПУ, яке я очолюю. Після виходу з-за грат він завершив роман  із промовистою назвою «Лук’янівка». Твір
настільки разючий, що мороз проймає аж до серця.

 Я
спілкувався з різними дисидентами,  
видав книжку спогадів Героя України Левка Лук’яненка. Пізніше попросив
гумориста й сатирика Гриця Гайового: «Розкажіть щось про Левка Григоровича».
Він відповів так: « А що я можу сказати про нього? Я відсидів лише п’ять років,
а він перебував у камері смертників». І замовк. Нещодавно Гриць Гайовий  запитав мене: «Ти хотів би поїхати на
Соловки?» Я відповів: «Це так далеко. Краще 
залишуся в рідному краю». І подумав тоді: то ж після Переяславської
ради  наші пращури до України приєднали і
Соловки,  і Сибір несходимий, куди
почали    засилати  гетьманів та полковників. Я об’їздив-обходив
усю козацьку Україну, написав про неї великий цикл оповідей  і надрукував їх не десь, а   в журналі Верховної Ради України «Віче».
Бачив реліквії, слухав легенди й  знаю,
як ми громили не лише ворогів, а й самих себе.

  Моя
незалежна – й незалежницька! – позиція визначальна, однозначна.  Я завжди 
прихильно ставився до Юлії Тимошенко та її доньки, ба навіть завершив
переклад  з  англійської мови (Юрій Андрухович почав це
робити)  пісню про шахтарів для
колишнього чоловіка Жені. Шон Карр 
співав цю пісню – принципово українською – в Донбасі. До нинішньої влади
я в опозиції як поет і публіцист, як громадянин України. Не приймаю й ніколи не
прийму того режиму, який силкуються запровадити скоробагатьки-тимчасовці.

 

Нещодавно Ви
стали лауреатом двох премій…

Спершу отримав премію імені улюбленого
поета. Офіційно вона називається так: Мистецька премія «Київ» у галузі
літератури імені Євгена Плужника. Друга – теж несподівана відзнака – Міжнародна
премія імені Володимира Винниченка. Повернувся з Болгарії, ще не розпакував
запилюжену валізу, як телефоном повідомили: проголосували одностайно.  Вручив диплом голова  правління Українського фонду культури Борис
Олійник. Я передав Героєві України 
багатосторінковий том мемуарів Володимира Винниченка, до речі, мого
земляка, й почав здалеку: «Поки видатний поет…». Борис Ілліч насупився й  невдоволено похитав головою. Я повторив
інакше: «Поки улюблений лірик…». Обличчя Бориса Ілліча посвітлішало. Тоді
я  несподівано і для себе, і для нього
докинув жартівливе, принаймні  геть не
урочисте: «Поки улюблений лірик читатиме цей фоліант, я писатиму вірші». Від
несподіванки зала завмерла, та коли 
очільник фонду доброзичливо всміхнувся, озвалася щирими оплесками.
Сподіванішою стала медаль «Почесна відзнака» – символ найвищого офіційного
визнання Національної Спілки письменників України. Та найдорожча для мене все ж
таки  подяка від  Київської середньої школи  «Еллада», де мій внук Данилко вже п’ятий рік
вивчає грецьку мову. До речі,  подяку на
офіційному бланку написано дитячим, мовби летючим,  почерком. Такий ясний, летючий почерк був у
Михайла Стельмаха.

 Зізнаюся чесно: винагород  не прошу, але й не відмовляюся від них (це
стосується також п’ятого цьогорічного пошанівку – урядової подяки за видавничі
справи). У радянські часи мав чимало різноманітних матеріальних і моральних
заохочень (на кшталт почесних грамот), однак не оббивав пороги, щоб одержати
квартиру, не вициганював легковика й не вимолював дачі. До речі, все це здобули
чи не всі шістдесятники, які з різних причин не опинилися за колючим дротом.
Саме вони, «гнані й переслідувані» (здебільшого в лапках, бо для профілактики),
стали  лауреатами Шевченківської премії,
а пізніше – Героями України. А ось їхні молодші колеги – сімдесятники, надто ж
вісімдесятники – виявилися скромнішими  й
не такими спритними в гонитві за славою.

 

Вам є за що
себе картати?

Мабуть, я зробив не один хибний крок. Не
треба було розпорошуватися, перейматися щоденною колотнечею. Але… Найістотніше
для мене одне: я жодного вірша не написав за гроші й  для грошей, в ім’я заробітку. Знаю, що
творчість вимагає самозречення. Однак повсякдення невблаганно диктує своє.
Лірик у драній сорочці  викликає
співчуття, а це вже – не для мене.

 

Закінчення  в
наступному числі.

Спілкувався Володимир Коскін. Фото автора

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!