Микола Рябчук – український письменник і публіцист, лауреат численних нагород, зокрема Почесної відзнаки МЗС Польщі «Bene Merito» за сприяння добрим польсько-українським відносинам. Стипендіат і запрошений професор у Гарварді, Стенфорді, Колумбії, Пенсільванії та Університеті Джорджа Вашингтона. Нині співробітник Української академії наук і викладач Варшавського університету. Член журі Літературної премії Центральної Європи «Ангелус» та почесний президент Українського ПЕН-клубу.
У розмові про свою останню книгу «Сад Меттерніха» (польськомовну збірку есеїв про Україну та її європейську інтеграцію, виданою у Видавництві KEW) Микола Рябчук ділиться думками про європейськість України, консолідацію перед обличчям війни, про роль еліт та відповідальність інтелектуалів, непорозуміння в польсько-українських стосунках, а також про деколонізацію та «скасування російської культури».
Розпочнімо із назви книги «Сад Меттерніха». Вона не тільки інтригує, зацікавлює, але й відображає всю символіку східноєвропейських справ. Ким був Меттерніх і яке відношення його сад має до Східної Європи?
Бо ми були підданими – не Меттерніха, а його господаря. Меттерніх був імперським канцлером, а частина нашої країни входила до складу Австрійської імперії Габсбургів. Мушу зізнатися, що я написав принаймні чотири книжки, у яких по-різному використовується ця назва. Одна українська (ще в 2008 році), дві польські (2010 та 2023) та одна англійська під назвою «The Defense of Metternich Garden» / «Оборона саду Меттерніха» (2021) – есе про Європу, Україну та європеїзацію. Ці книги дуже відрізняються одна від одної, оскільки вони були написані в різні періоди та за різних контекстів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Річ у тім, що канцлер Меттерніх методично повторював, що за парканом його саду, який знаходиться в південно-східній частині Відня, починається Азія. Це вразило мене багато років тому, коли я вперше прочитав про це на початку 1990-х років і зрозумів, що у цьому суть справи. Те, як вони в Західній Європі нас бачать і як вони сприймають усі ці землі. У цьому сенсі канцлер Меттерніх не був винятком, але він окреслив це дуже точно. Кожна моя книжка, де згадується сад Меттерніха, – це спроба замислитися над тим, як це бути виключеним, загнаним за огорожу цього саду – не лише дискурсивно, а й політично.
Ми знаємо, що Україну довго не визнавали європейською країною. До 2022 року у жодному офіційному документі ЄС щодо України не вживається такий термін. «Країна-партнер», «сусідня країна», але жодної згадки, що це європейська країна. Нещодавно я прочитав дуже цікаві мемуари Тімоті Гартона Еша, який описує Помаранчеву революцію, під час якої він звернувся до тодішнього президента Європейського Союзу, що, можливо, варто було б зараз використати цей ентузіазм і дати українцям перспективу членства в ЄС. У відповідь почув, що президент боїться, щойно він це скаже, одразу отримає на горіхи від щонайменше двох найважливіших європейських країн – звісно йдеться про Німеччину та Францію. А його помічниця уточнила що, мовляв, спочатку має бути дискусія, чи це взагалі європейська країна. Лише в березні 2022 року, на другому тижні російського (повномасштабного – ред.) вторгнення, у Версальському палаці під час зустрічі лідерів країн ЄС було заявлено, що Україна є членом європейської родини. Але за це уже було заплачено великою кількістю крові, зусиль і страждань, і досі платиться. Це ціна цього виключення.
Книжка є спробою переосмислити це буття за парканом і нашу боротьбу увійти за нього. Тому в книзі є різні розділи. Є один радше політичний, де обговорюються питання відчуження/включення. Але є також важливий розділ, де я намагаюся говорити про внутрішню свободу, про цінності, які ми культивуємо в собі, незалежно від того, чи впустили вони нас у цей сад чи ні. І це дуже важлива частина цієї книжки – фактично остання: нею я завершую.
Один із героїв вашої книжки – Мілан Кундера також несвідомо виключив інших в’язнів комуністичного табору, створюючи концепт Центральної або з Польщею Центрально-Східної Європи. Він не хотів бути східним європейцем. А що з нами? Який стосунок мають українці до Східної Європи?
Я намагаюся відповісти на ці питання в останньому есе, яке, на жаль, не увійшло до цієї книжки, оскільки було написано після того, як в «Сад Меттерніха» вийшов у Польщі. По-перше, перебування у Східній Європі – це якесь прокляття, стигматизація.Це частина Європи, яка апріорно сприймається як неповноцінна, відстала, може й не безнадійна, але напівдика. Це і не Орієнт/Схід, який дуже далекий, а напівсхідна місцевість.
Українці тут не унікальні, оскільки більшість країн цього регіону не хочуть визнавати себе Східною Європою. Тому Кундера винайшов цей термін – Центральна Європа і дуже емоційно його захищав і доводив його влучність західним читачам. Але йдеться не лише про Чехословаччину того часу. Балти кажуть, що вони нордичні країни, а не східноєвропейські. Словенці чи хорвати кажуть, що належать до середземноморської цивілізації тощо. Немає Східної Європи, ніхто не хоче нею бути і належати до її простору. Я розумію чому. Цю частину завжди сприймали як нижчу і часто зраджували. Ми всі пам’ятаємо Ялту, коли ці території були продані Сталіну. Я можу зрозуміти тих союзників, які не хотіли воювати з Гітлером поодинці, тому їм був потрібен Сталін. Тим більше, що він обіцяв допомогти з Японією і так далі. Але була зрада, в якій Польща опинилася в найгіршому становищі, адже вона офіційно була союзником західних країн.
У цьому недавно написаному есе, про яке я згадував, я намагаюся довести, що нарешті, після цієї війни, яка зараз триває, Україна отримала суб’єктність не лише для себе, але й для всього регіону. Тут внесок України величезний, бо вона показала, що маленькі країни, нібито неісторичні, як не мають жодних перспектив, ані минулого, ані, може, навіть майбутнього, можуть мати власну волю, суб’єктність, характер. Вони також мають власні бажання свободи та справедливості.
Ця книга містить як старі, так і нові тексти. Коли я читала старі, я неодноразово помічала, що багато думок уже не є актуальними. Чи виникала у вас спокуса доповнити ці тексти, виправити їх, якось відредагувати чи написати інакше? Наприклад, чи змінили б ви зараз свою тезу про те, що Україна нічому не може навчити Захід?
Звісно, я змінив свою думку. Східній Європі є чому навчити Захід, особливо зараз. Тут Україна може бути навіть не першою. Думаю, що першим таким важливим уроком була польська «Солідарність», яка показала, що попри те, що цей регіон – хоч асоціювався і був під домінацією Радянського Союзу – був живий і щось там відбувалося. Цих людей не повністю побороли, у них є свої прагнення до свободи. Ідучи цим шляхом, Україна просто розширила простір цієї свободи далі на схід. Це показало, що вона не закінчується на Бузі, Тисі чи Дністрі, а є можливою і далі.
Я не ідеалізую Захід, але ставлюся до нього як до меншого зла. У нас немає іншого партнера. Це дуже нестабільний партнер, який має свої комплекси, має своє невігластво – жахливе невігластво, тому що він десятиліттями і століттями сприймав увесь регіон через російські окуляри, у нього домінувало це російське, імперське знання, яке стало міжнародним знанням, було прийнято, засвоєно, заінстальовано у науці і у підручниках до цього часу. У наукових працях це змінюється, але у популярних виданнях все ще пишуть про «Київську Росію», «тисячолітню російську державу, яка починається з Києва» тощо. Ми повинні зберігати певну дистанцію та бути критичними. Я дуже критичний, але я завжди віддаю перевагу висловлювати цю критику на Заході, а не в Україні. В Україні і без цього надто багато критики, особливо, яка походить з Росії чи проросійських джерел. У мене двостороння політика: якщо ми критикуємо західних політиків, то краще робити це на Заході: у Вашингтоні, у Лондоні, а не в Києві.
Водночас ми маємо розуміти, що інших партнерів у нас немає, тому ми маємо працювати з тими, хто є. Захід – це також величезна культура, величезна цивілізація і цінності, які для нас є дуже важливими. Їх часто зраджують, продають, недооцінюють, але вони залишаються важливими. Україна відрізняється від Росії тим, що має це історичне щеплення. Україна була частиною іншої цивілізації. Попри те, що її століттями отруювало російське панування, Україна як феномен створювалася в зовсім іншому світі. Різниця між Річчю Посполитою і Московською державою більш-менш така, як тепер між Євросоюзом і путінським царизмом. Треба пам’ятати про це без ідеалізації, але й без демонізації. Потрібен прагматичний, реалістичний підхід.
Наведу ще один маленький приклад. Я говорив про ялтинську зраду, яка є важливою для східноєвропейців. В Ялті мова про українців взагалі не йшла – Україну там навіть не помічали. Але є в книзі й інший, більш характерний приклад, який яскраво демонструє цю віроломність: є цитата з депеші зі звіту британських експертів з Foreign Office, еквівалента британського Міністерства закордонних справ. Цей звіт походить з 1933 року, коли в Україні був Голодомор, і в документі говориться таке: «Так, ми маємо деякі відомості про голод на півдні Росії, але ми не хотіли б офіційно оприлюднювати їх, оскільки радянський уряд може розсердитися, і це зіпсує наші стосунки». Вони знали, але з політичного цинізму воліли про це не говорити. І про такі речі варто частіше нагадувати західним партнерам.
Водночас Захід відчуває провину перед Східною Європою. Країни Східної Європи увійшли до ЄС і НАТО, попри те, що їх там не дуже хотіли – спротив був досить сильним. Але їх прийняли через почуття провини за ялтинську зраду. Так само зараз допомагають Україні, тому що Захід почувається винним за зраду в Будапешті, за цю невиконану обіцянку допомоги. Звичайно, це не та ефективна і достатня допомога, на яку ми розраховуємо, але я думаю, що якесь свідоме чи підсвідоме почуття провини існує і працює на нашу користь. Тому ми маємо більше допомоги, ніж у 2014 році, коли не було жодної реакції на російське вторгнення.
Ви говорили про Париж, Берлін і Лондон, які тривалий час сприймали Україну через російські окуляри. А як щодо Варшави? Чого поляки про нас досі не розуміють?
Я не люблю узагальнень, бо будь-яке узагальнення є спрощенням. Простіше кажучи, ми завжди можемо сказати, що є дві різні України та дві різні Польщі, але реальність є складнішою. Коли Путін постійно повторює, що росіяни та українці – одна нація, це насправді результат політичної індоктринації. Проте, якби я сказав, що поляки й українці – одна нація суто в політичному сенсі, то в цьому було б багато правди, бо ми тривалий час формувалися в одній системі, в одній цивілізації. До XVI століття стосунки між ними були цілком нормальними, оскільки руська шляхта була дуже добре інтегрована та мала великі повноваження в Речі Посполитій. Це змінилося з контрреформацією, але я думаю, що нам простіше говорити про ті старші часи. Зараз я все частіше спостерігаю за ревізіоністською школою в Україні, яку представляють історикиня Наталія Яковенко та її учні і учениці. Вони дуже успішно пропагують ідею Речі Посполитої як спільного дому, в тому числі і руських земель. Про це пишуть дуже переконливо. Це дуже хороші книжки – Наталії Старченко, Катерини Диси та інших. Ця інформація вже навіть потрапила до українських підручників. Нарешті було припинено демонізацію Речі Посполитої як жахливої католицької держави, яка постійно гнобила русинів. Звичайно, все було набагато складніше, і чим ближче ми наближаємося до сьогодення, тим важче про це говорити. Є деякі питання, на тему яких ми навіть не можемо дискутувати, тому що тут просто стіна. У мене є друзі серед поляків, які є професійними істориками, але коли ми приходимо до певних питань, ми, звісно, не б’ємося, бо погоджуємося не погоджуватися. Дуже важливо визнати, що є деякі речі, щодо яких ми, може не назавжди, але дуже довго не знайдемо консенсусу. Йдеться про 1930-ті роки, про Другу Річ Посполиту, про Волинь, про ОУН-УПА.
З моменту початку чергової ізраїльсько-палестинської війни в одній дискусії я навіть ризикнув сказати, що навіть дивно, що українці так однозначно стоять на боці Ізраїлю і нічого іншого не помічають. Вони бачать тих, хто в Ізраїлі став жертвою терористів, тому що зрозуміло: терористи зненацька нападають і вбивають кілька сотень людей. Це лежить на поверхні. Але вони не бачать коренів цієї проблеми. Якщо ми подивимось на це більш аналітично, то зрозуміємо, що між палестинським тероризмом і українським тероризмом, який мав місце в 1930-х і 1940-х роках, між ХАМАСом і Фронтом визволення Палестини та УПА, є більша схожість ніж з Ізраїлем. В обох випадках ми маємо справу з екстремістською діяльністю, яку ми засуджуємо, але ми також повинні дивитися на її коріння, на причини, на довгу історію приниження, виключення та відчаю. Ці люди реагують таким варварським способом через відчай, а не тому, що вони народжені вбивцями. Вони просто дійшли до того, що не бачать іншого виходу, і в цьому вся трагедія. Люди не починають раптово вбивати своїх сусідів. Це назріває дуже довго, на жаль.
У Польщі я поки що не бачу готовності це зрозуміти. Вся історія не починається у 1943 році, вона сягає своїм корінням щонайменше на тридцять років глиб, від створення Другої Польської Республіки та завоювання Західноукраїнської Народної Республіки. Ці питання важко пояснити, тому мій підхід полягає в тому, що ми повинні апріорі погодитися, що будуть певні речі, у яких ми довго не знайдемо порозуміння.
Ви пишете про польську культуру як частину життя української богеми до падіння залізної завіси. Мистецьке підпілля у Львові багато черпало з польської культури. Що від нього залишилося зараз? Ви також пишете, що кожному поколінню українців судилося мати свою Польщу. Що ви маєте на увазі?
У різні історичні періоди ситуація та історичні умови для кожного покоління є різними, і різними є також польсько-українські відносини. Був час, коли в України взагалі не було суб’єктності, зараз вона має цю суб’єктність, тож відносини зараз зовсім інші. Я думаю, що молоде покоління має більше можливостей пізнати і зрозуміти Польщу, тому що вони можуть вільно подорожувати, жити, навчатися і працювати. Однак їм теж чогось бракує. Вони не мають того імпульсу, який ми мали, тому що в мій час Польща була нашим вікном у світ, у Європу: вона була дуже важливою альтернативою радянськості. Вся радянська система була побудована так, що єдиним каналом зв’язку українців зі світом була Москва. Іншого каналу не мало бути. Для нас було дуже важливо знайти цю альтернативу, і нею була Польща. Звідси бажання читати польські книжки та дивитися кіно о другій годині ночі. Не тільки у Львові, але й у Києві я знав багато молоді, яка вивчала польську мову, щоб могти читати польські журнали. Зараз у молоді немає цієї проблеми, вони можуть все читати англійською, а отже вони щось виграють, але щось і втрачають.
У польському перекладі багато чого з’являлося швидше, ніж у російському. Багато того, що публікувалося в ПНР, було просто заборонено в Радянському Союзі, наприклад Орвелл і низка таких авторів. Це було ще одним заохоченням.
У есе під назвою «(Без)відповідальність інтелектуалів» ви порушуєте дуже актуальну тему. Особливо після 24 лютого, коли роль і значення лідерів громадської думки, письменників, публіцистів та інтелектуалів стали ще помітнішими та визначальнішими.
Це есе було написане у 2003 році, в час «кучмізму», коли точилися різноманітні суперечки щодо відповідальності інтелектуалів. У перше десятиліття незалежності України не було зрозуміло, чи варто українській інтелігенції співпрацювати з владою – кепською, олігархічною, корумпованою, посткомуністичною, але все ж таки своєю – чи краще залишитися в опозиції. Ця дискусія тривала протягом усіх 1990-х років, а в ній використовувались різні аргументи, які я частково наводжу та аналізую в цьому есе. Я зробив висновок, що в Україні завжди було багато «роксолан», які виправдовували спання із султаном визволенням українських полонених. Це дуже характерно для української інтелігенції, особливо радянської. Проте «козаків», які могли б воювати, завжди бракувало.
Зараз це питання спрощене, тому що війна все змінила. Тепер весь світ став чорно-білим. У нас є влада, така яка є. У нас є країна, яку ми маємо захищати, чи з Зеленським, чи з кимось іншим. Більше немає місця на невизначеність. Після війни всі ці дискусії повернуться і знову виникнуть суперечки. Я не переоцінюю цю єдність навколо прапора. Це нормально, що під час кризи люди об’єднуються, маючи спільного ворога і певні цінності, які потрібно захищати. Ця суспільна мобілізація не може тривати довго. Ми вже бачимо певну втому. Українці дуже ефективні в спринті, але дуже погані на довгих дистанціях, що ми бачимо постійно. Це було дуже помітно після референдуму про незалежність, коли його підтримали понад 90%, але потім ентузіазм згас. Те саме було після Помаранчевої революції та Майдану. Я боюся, що подібна ситуація може бути після мобілізації у 2022 році, коли було колосальне об’єднання, але зараз помітна певна втома. Цього разу загроза дуже серйозна, і потрібна постійна мобілізація. Але поки що суспільство, країна та еліти не навчилися працювати на довгих дистанціях. Вони можуть мобілізуватися і діяти на великій швидкості протягом короткого часу, але потім різні приватні чи напівприватні інтереси починають домінувати.
У есе 1995 року ви писали, що Східна Європа може запропонувати найбільше не в економічному плані чи дешевій робочій силі, а саме в культурному плані. Чим східноєвропейська культура може бути привабливою для Заходу?
Східноєвропейська культура завжди була привабливою, хоча її вплив був доволі обмеженим, особливо в сучасному світі, де навіть найкращі твори потребують реклами. Це питання ринку, незалежно від наших особистих уподобань. Це вимагає інвестицій, які часто неможливі в бідніших частинах Східної Європи. На жаль, переклади східноєвропейської літератури та кіно, зокрема з Чехії, Польщі та Грузії, мають обмежене коло шанувальників, які їх цінують.
Під час нинішнього конфлікту Україна привернула увагу не лише своїми військово-політичними подіями, а й культурним життям. Ніколи не помічав у західній пресі стільки рецензій на українські книжки, вистави та виставки, як зараз. Українці тепер можуть з гордістю сказати, що вони вміють не лише воювати, але й співати, малювати, писати та робити багато іншого. Я вважаю, що важливу роль у цьому відіграло часткове усунення російської культури з міжнародної арени, а в Україні її повне усунення, що уможливило справжній культурний бум. Те, що ми зараз бачимо в Києві та інших містах, – це надзвичайний розвиток різних сфер культури в умовах війни. Відкриваються нові книгарні, виходять якісні різножанрові видання. Суспільна мобілізація тут відіграє важливу роль – люди вирішують йти в театр, попри тривоги та часті перерви у виставах, щоб показати, що культура все ще важлива.
Українське кіно досягає касових успіхів на міжнародних ринках, що раніше здавалося неможливим. Значний вплив на розвиток культури мало усунення недобросовісної конкуренції з боку Росії, яка свою продукцію ввозила без оподаткування. Прогнозую, що ця тенденція збережеться і українська культура буде цінуватися як на міжнародному, так і на внутрішньому рівнях. Нині український авангард гостює по всій Європі, про що повідомляють провідні газети. Найважливіше те, що Україна набула того, що можна назвати власною національною ідентичністю, яка раніше була невизначеною.
Війна виступила тут як каталізатор, прискоривши певні процеси та відкривши їх світові. Однак основ, які уже існували, які вибудовувалися десятиліттями й століттями, жодна війна не змогла б створити.
Ви ввели Україну в контекст постколоніальних досліджень, і чергове питання буде про деколонізацію. Чи ми зараз не зловживаємо цим терміном у контексті культурного відродження?
Загалом у нас проблема з колоніалізмом, який не асоціюється з країнами цього регіону. Традиційно під колоніалізмом розуміють проблему заморського панування в країнах третього світу та расову проблему, якої в нашому випадку не існує. Також немає проблеми виключення. Навпаки, якщо ми дивимося на українців, імперія включає їх, змушуючи ідентифікувати себе з росіянами, чого не було б у Британії чи Франції, де расові відмінності автоматично виключали корінних жителів. Це зовсім інший тип колоніалізму, який потребує аналізу – колоніалізм не лише як політичне панування та експлуатація ресурсів коштом інших, але й як ідеологія, яка виправдовує це панування та переконує мешканців, що це панування є правильним і виправданим. Воно не обов’язково ґрунтується на расовій вищості, воно може ґрунтуватися на релігії чи ідеології. У цьому контексті я вважаю, що Україна була колоніально здомінованою, тому що вона була позбавлена власного голосу, тому що імперія завжди виступала від імені країни, вважала, що вона краще знає, ким є українці – росіянами, звісно. У цьому суть позбавлення об’єктності. Українці витіснені на маргінеси, невидимі й непочуті.
Друга проблема випливає з самого визначення колоніалізму, яке передбачає панування однієї нації над іншою, що вимагає егалітарного розуміння нації в цілому та всіх її мешканців. У домодерний період важко говорити про колоніалізм без елемента расових відмінностей і коли еліти кооптовані в імперські структури. Тоді нація зосереджувалася переважно на елітах, залишаючи поза увагою селян та інші соціальні класи. У такій ситуації говорити про колоніалізм стає проблематично, оскільки еліти схильні співпрацювати з імперією і добре почуваються в ній. Лише запровадження егалітарного розуміння нації та спроби інтегрувати всі соціальні класи створюють форму колоніального панування, помітну з рубежу XVIII-XIX століть. Я сумніваюся, чи можна говорити про колоніалізм раніше, чи то в контексті Польщі, чи то Росії. Це викликає певні теоретичні ускладнення.
В Україні тривалий час уникали дискусій про колоніалізм через наявний в країні ідеологічний розкол. Ці розбіжності використовували та маніпулювали ними як Москва, так і різні внутрішні політичні сили, тому інтелектуальні кола побоювалися, що публічна дискусія про колоніалізм лише поглибить ці внутрішні розбіжності. У зв’язку з цим постало питання, ким є ті, хто успадкував погляд колонізаторів. Є люди, які, хоч і народилися в Україні, здебільшого прийняли точку зору колонізаторів, вважаючи себе меншовартісною групою – культурно менш розвиненою та відсталою. Таким чином була засвоєна позиція колонізаторів. Це змусило багатьох людей відмовитися від української мови та національної культури.
Страх поглиблення проблем, пов’язаних із цією темою, зіграв важливу роль в уникненні дискусій про колоніалізм. Тільки війна дозволила відверто розмовляти на цю тему. Навіть закони про декомунізацію були фактично формою деколонізації. У 2015 році ці дії не наважувалися назвати законами про деколонізацію, а використовували евфемізм – декомунізація. Чесно кажучи, комунізм в Україні нікого не хвилює. Ці закони були непотрібні, тому що вони були антикомуністичними, бо кого зараз цікавить комунізм в Україні? Ідея полягала в тому, щоб прибрати певну імперську символіку. У деяких містах Леніна захищали не тому, що любили Леніна і більшовизм, а тому, що він був символом імперії, символом імперського панування.
Я думаю, що це сталося через страх посилення внутрішнього конфлікту в суспільстві, тому що відразу постане питання: хто на якому боці, і для українців відхід від цієї колоніальної традиції, від цієї прив’язаності до імперії – був чимось дуже болючим. Величезна частина населення інтерналізувала, прийняла і засвоїла імперську точку зору – це, зрештою, наша спільна історія, наша спільна «колиска». Вся ця східнослов’янська, православна міфологія спрацювала, тому що її сприйняло населення. Ось у чому полягає весь розкол в Україні: це був не українсько-російський поділ, як часто припускають, а розкол між населенням, яке мало дуже чітку українську позицію, і яка в більшості випадків також була європейською чи проєвропейською, і амбівалентна частина суспільства, яка була і тим, і іншим. Амбівалентна частина суспільства мала український зміст, і водночас не була готова відмовитися від цієї всієї радянської традиції. Ця амбівалентність створювала враження проросійськості, але ці люди не були проросійськими. Якби вони були проросійськими, то вітали б Росію в умовах вторгнення. Є такі, але їх небагато. У кризовій ситуації ці люди були змушені зробити вибір і відкинути цю амбівалентність, тому що вже неможливо сидіти на двох стільцях: бути там і там, і в Європі, і в Євразії, любити Україну і водночас любити Росію.
Попри те, що Ева Томсон написала свою книгу про російський імперіалізм і літературу ще у 2000 році, а потім Мирослав Шкандрій, який також представляє західну науку, писав про це у 2000-х, ми тільки зараз звернулися до проблеми деконструювання міфу про велику російську культуру і почали говорити про те, що російська література не є великою, що Толстой і Достоєвський – кепські письменники. Як щодо гасла «Скасувати російську культуру»?
Якщо мова йде про скасування російської культури, я не думаю, що Толстой і Достоєвський є кепськими письменниками. На жаль, це хороші письменники, і я не прихильник того, щоб їх взагалі викидати. Однак під час війни не існує такого поняття, як м’яка сила. Будь-яка м’яка сила підтримує жорстку силу, і тому російську культуру поки що потрібно помістити в морозилку. Варто якимсь чином її відкласти, бо вона посилює символічний образ злочинної держави. Вся різниця між Путіним і ХАМАСом полягає в тому, що в ХАМАС не має Достоєвського і Толстого, а в Путіна є і завжди можна посилатися на них. А на Заході кажуть: «Так, злочинна держава, але Достоєвський, але Бродський». Певним чином це викривлює, виправдовує те, що вони роблять на війні. Я завжди посилаюся на висловлювання директора Ермітажу, який минулого року сказав в інтерв’ю, що «кожна наша закордонна виставка – це частина нашого наступу, це наша спецоперація». Тож кожна ермітажна виставка – це не щось невинне, не мистецтво чи культура – це спецоперація.
Я розумію, що на полі скасування російської культури, ми не виграємо цієї війни, тому що більшість людей цього не зрозуміє, вони просто живуть в іншому світі і для них це абстракція. Але варто хоча б нагадати, що м’яка сила під час війни – це не м’яка сила. Вона працює, облагороджуючи злочинну державу. Культура volens nolens працює на облагородження та відбілювання іміджу злочинної держави.
Розмовляла Олександра Іванюк