Його часто бачать із радіоприймачем, якого він
натхненно «крутить», аби почути свіжі новини з України. Хоч останні роки трохи
жаліється на зір (це, дякуючи Богу, єдина вада його здоров’я), постійно слідкує
за українською літературною періодикою, новими виданнями і подекуди знає
ситуацію в Україні краще, ніж ми тут. Може похвалитися ще любов’ю до шахів, у
які грає з п’яти років, і навіть опублікував на прохання словацьких шахістів
невеличку студію «Шахова Братислава» у газеті «Vecernik». Завжди суворо
ставився до тих, хто брався писати речі, на яких не розумівся, хто посилався на
сумнівні джерела, які, наприклад, траплялися у пресі. Але це, можливо, одна
тисячна у біографії видатного вченого-славіста, літературознавця, професора,
академіка, доктора Миколи Неврлого, адже про його життєву потугу можна знімати
фільми, серіали, писати романи. Нещодавно «чех з українським серцем» порадував
своїми відвідинами Україну, приїхавши спеціально на презентацію книжки «Минуле
й сучасне: збірник славістичних праць», що вийшла у видавництві «Смолоскип».
Для багатьох вона стане підручником не тільки з української літератури, а й з
мови, філософії, історії. На жаль, українське посольство в Словаччині ніяк не
підтримало й не зреагувало на вихід книжки, навіть не замовило жодного
примірника. Ми скористались унікальною можливістю поспілкуватися з її автором –
найстаршим україністом Словаччини, популяризатором творчості письменників
української діаспори, невгамовним ученим.
Миколо Ярославовичу, вітаю Вас на рідних землях.
Скажіть, будь ласка, як часто Ви радуєте своїм приїздом Україну? Чи «тягне»
коріння?
Із часів
незалежності я уже кілька разів був в Україні з власної ініціативи та на
запрошення свого зятя – поета Григорія Булаха. Деколи приїздив на запрошення
славістичних, наукових конференцій. Останній раз був тут 4-5 років тому. Але
постійно слідкую за всіма подіями, що відбуваються, особливо за літературними,
читаю газети, спілкуюся з колегами.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цей приїзд ознаменувався виходом Вашої вагомої
праці. Розкажіть, як книжка готувалася до друку?
«Минуле й
сучасне: збірник славістичних праць» пройшов, образно кажучи, танталові муки
через багатьох редакторів, видавців, які хотіли заробити на ньому більше не
моральний, а фінансовий капітал. Мене за кордоном трохи знають, і видавці,
користуючись цим, зверталися до іноземних українських інституцій із проханням
допомогти видати збірник представника празького культурного українського
осередку. Оперували тим, що автор закінчив Карловий університет у Празі, його
викладачами були Дмитро Чижевський, Олександр Колесса (сучасник Франка), Леонід
Білецький, Олександр Олесь, літературний критик Михайло Бухин, Вадим
Щербаківський, Іван Панькевич, який викладав у мене українську мову й
діалектологію. На щастя, робота потрапила до рук знаменитого українця західної
освіти, людини ерудованої, прекрасного організатора Осипа Зінкевича. Думаю, що
такі люди повинні бути при державному кермі, бо цього чоловіка не підкупиш, він
не зрадить Україну. Я і не сподівався, що так буде змістово підібраний
матеріал. Окрім тих матеріалів, які я включив до книжки сам, видавництво додало
ще ті, які я публікував у різноманітних збірниках, у газеті «Літературна
Україна». Для прикладу, я відкрив видання, і мені приємно було бачити, що там є
стаття «Франко і державність», яку я писав не для збірника, а для «Літературної
України». Отже, Зінкевич перебрав багато статей, які були надруковані. Після
виходу видання Зінкевич переслав мені три примірники до Братислави. Очевидно,
щоб я приїхав на презентацію, щоб не підвів. Але я людина слова – навіть кров з
носа, все одно приїхав би.
Тепер у Вас є повне видання українознавчих праць.
А коли можна чекати виходу такого збірника іноземними мовами?
У мене не менша,
можливо, й більша кількість наукових досліджень іншими мовами. Багато чеською,
бо я по батькові чех, словацькою, бо я за 20 років проживання став людиною
словацької культури (найбільше, нота бене, української!). Є роботи німецькою,
мадярською мовами. Словацька наукова бібліотека 2002 року видала бібліографію
моїх праць. Скажу стисло, книжкових видань я маю 22, а таких студій, статей,
рецензій – далеко понад тисячу. Від того часу, як вийшла книжка-бібліографія,
у мене з’явилось ще 2-3 сотні інших праць. Вибрати для друку є що. Мій співавтор
Мірослав Даніш, словацький історик, керівник катедри історії східних слов’ян,
як побачив книжку «Минуле й сучасне», то сказав, що буде готувати збірник моїх
праць чеською, мадярською, німецькою, словацькою мовами. Бо я живу в
національно мішаному середовищі, тож доводиться приймати прохання різних
редакцій.
Він дуже гарячий, але завжди
вмів підкорювати свої пристрасті і ніколи не приховував своєї позиції. Вся його
творчість – філософічна. Проте у Миколи Ярославовича своя філософія української
історії. Для нього українська література ніколи не була периферійною, він бачив
у ній те глибинне коріння народу й історії. Філософічність його не в
термінології, а в глибокому розумінні того, що є народ, його гідність і слово.
Петро Кононенко
Ми знаємо, що Ви
багато часу витрачали на пошуки бібліографічних даних, рідкісних книжок, які
потрібні Вам під час досліджень. Де Ви брали ці матеріали?
Я студіював
слов’янські праці при університетській бібліотеці – Словарська книговня. Там
багато матеріалів таких, які в Україні погубилися. Пригадую, як на сорокаліття
Жовтневої революції моя рідна семирічка запросила мене до Куп’янська. Я їхав
через Харків, де познайомився з поетом Василем Мисиком. Ці люди посприяли мені
в тому, щоб я міг працювати у Харківській державній науковій бібліотеці ім. В.
Г. Короленка. То я там 2 місяці збирав матеріали про поетів 20-х років:
молодого Тичину, Сосюру, Первомайського і багатьох інших. На основі цього й на
основі особистих знайомств із ними були написані дослідження.
Ваш батько працював у секретаріаті Наркомосу, був
перекладачем у Скрипника, знався з Іваном Франком. А дідусь, здається, з Ольгою
Кобилянською?
Батько завжди з
великою пошаною говорив про Івана Франка, який допоміг йому закінчити гімназію,
орієнтував цілу родину на український напрямок. А дідо Фердинанд був дуже
оригінальним, жив на той час досить забезпечено. Був такий випадок, що вночі до
брами хтось постукав. Служниця прибігла: «Пане Неврлі, хтось бухає у двері». –
«Ідіть подивіться». Вона подивилась і, прийшовши, каже: «А то – цигани». Дідо
мовив: «Пустіть». Служниця відкрила двері, а цигани прийшли з молодим ведмедем
і просились переночувати в стодолі. Дідо – людина доброго серця – погодився,
дав відро молока й хліба. Ну, й так погостили тих циганів у стодолі. Але дідо
наказав: «Рано, щоб ви мені показали, як танцює ведмідь». Ну, так ці цигани
жили, може, який тиждень у стодолі, годувалися там. Потім прийшов жандарм і
жалівся: «Пане Неврлі, цигани якісь у вас живуть, ваші сусіди нарікають на
них». Дідо його викинув зі словами: «Геть! Цигани – моя родина».
На презентації Ви говорили, що Вам завжди щастило
на цікавих людей. Хто вони, ці люди?
Для прикладу
розповім, як неповнолітнім хлопчиком був я на вечорі у Харківському будинку
письменників. Чим мені запам’ятався той вечір на ціле життя? Тим, що там
виступав Микола Хвильовий. І тепер у спогадах бачу людину, яка жестикулює,
говорить дуже переконливо, що саме, я вже не пригадую: багато років минуло. Але
силует цієї людини, її жести так вплинули на мене, що, будучи вже у Празі, я
згадував про цей випадок Марку Антоновичу. Він сказав: «Миколо, ти щаслива
людина, що з Хвильовим зустрічався. Бо сьогодні мало таких людей». Доля щастила
мені бути учнем Олександра Олеся, якого дуже добре знав у його еміґрантському
побуті, спілкувався. Моя перша дослідницька праця була «Лірика Олеся», яку
згодом захистив як дисертацію «Еволюція лірики Олеся». Під час видання
монографії київська редакторка її скалічила. Викинула цілий розділ, де я подав
структуральний аналіз Олесевих віршів згідно з західною методологією. Там
розглядав окремо його поетичні вартості: ритміку, римування, метафору,
гіперболу й таке інше. Цей розділ пані викинула, аргументувавши: «Це наших
читачів не буде цікавити». Я потім з обуренням написав статтю «Скалічений
Олесь», яка є у цьому збірнику. Пані, напевно, прочитає її, і буде їй гірко. Та
я ганьбитися не буду, бо то є історична правда.
Поділіться, будь ласка, враженнями від знайомства
з Володимиром Сосюрою. Він, здається, Вам і вірш присвятив.
З Сосюрою я
познайомився на якихось зборах у Спілці письменників. У той час саме
поверталися із вигнання усі письменники, що були в Московськім ГУЛАГу, багато
калік, хтось без ноги, були сліпі. Хтось із критиків, здається Степан
Крижанівський, запропонував познайомитись із Володимиром Сосюрою. Я радо
погодився, бо як поета любив його ще з семирічки. Сосюра про мене на той час
уже знав і каже: «Ви пишете багато про нас. Ви й про мене писали, добре слово
сказали». Ми сіли разом, розговорилися, а після зборів він запросив мене в гості.
Удома в себе познайомив із дружиною, а потім каже: «Знаєте, Миколо
Ярославовичу, я вам дам одну свою поему. Перевезіть, щоб ніхто не бачив». І дав
мені «Мазепу». Я відразу побачив, що це конспіративна справа. У вагоні рукопис
«Мазепи» сховав під сукно нашого купе. На щастя, перевіз. Потім ми бачились із
Володимиром Сосюрою і вдруге, і втретє. Я привозив йому свої чеські, словацькі
роботи, ми гуляли у парку Шевченка. Він розпитував про Євгена Маланюка.
Маланюком
цікавився і Павло Тичина. Я тоді був у складі наукової чехо-словацької
делегації у Києві. І після всіх офіційних виступів, конференцій, звітів
запросив нас на фуршет Павло Григорович. Приходимо до нього – стіл уже
накритий, всі посідали. Сів і я. Павло Григорович підходить до мене й каже:
«Пане-товаришу Неврлі, я би хотів з вами кілька слів тримати». Відповідаю:
«Будь ласка», – а він відкриває двері до сусідньої кімнати, щоб ми вийшли.
Прикривши двері, Тичина звертається до мене: «Пане Неврлі, ми тут самі. Хочу
спитати, чи знали Ви такого Маланюка?». Я ж йому: «Євгена Маланюка дуже добре
знав. Це є поет празької школи, це лідер літературної української еміґрації. У
своїх віршах він добрим словом і Вас згадав».
…«Від кларнета твого пофарбована дудка
зосталась»?!
Так, він чув цей
вірш. Я, звичайно, з такту його не читав. «А ви знаєте, – з таким сумом почав
Павло Тичина, і в очах у нього сльози бризнули, – всі мені кадили, кадили, а
цей Маланюк єдиний мені правду сказав». Мені аж жалко стало Тичину. Так воно і
було, що він пішов іншим шляхом, зрадивши свої соняшні кларнети. Я цю розмову
публікував, бо вона показово характеризує тогочасного Тичину, як він переживав
щиро.
Ви найдинамічніший
популяризатор української культури, зокрема літератури. В мене таке враження,
що Ви чуєте все, що відбувається в Україні, навіть більше й краще вловлюєте,
ніж ми тут. Сигнали, які Ви подаєте в словацькій пресі, є дуже важливим
транслятором наших мистецьких цінностей.
Микола Жулинський
Миколо Ярославовичу, завдяки Вашій праці ми не
забули про талановитого поета Михайла Ситника. Ви знали його особисто?
Десь наприкінці
літнього семестру 1941 року умовив мене Олег Ольжич взяти участь у похідних
групах на Східну Україну, що їх організувала ОУН. Завданням її було сказати
людям, що одні окупанти пішли, а приходять другі – фашисти. Я був у прохідній
групі, якою керував оунівець із Закарпаття Василь Кузьмик. У Василькові
познайомився з поетом Михайлом Ситником і подружився з ним. Дуже цікава людина.
Його мама гостила нас молоком і чорним українським хлібом, що мені дуже смакувало.
Разом із Михайлом ми згадували голод в Україні, один перед одного цитували
Тичину, Сосюру, Первомайського. Потім, щоб не лишитися у Василькові, куди
наступали фашисти, він виїхав на Захід і став, що важливо, спікером УПА.
Зупинявся у мене в Празі, привітав мене. Тоді я подарував йому свій костюм і
через знайомого залізничника допоміг дістатися до Баварії. Якийсь час він був у
Німеччині, а потім подався до Америки. Є вірш «В Європу», який він мені
присвятив. Я про нього щонайкращі спогади маю, чесні, порядні. Разом із
Григорієм Булахом упорядкував вибране з поезії, прози та спогадів Михайла
Ситника «Катам наперекір».
Саме Вашому перу належить дуже точне визначення
«празька поетична школа», що тепер повсюдно є хрестоматійним. Коли Ви його
вперше вжили?
У мене є кілька
праць, за які ганьбитися, тобто соромитися, не буду. Окремо маю книжку, що
називається «Празька поетична школа». Між іншим, цю назву вперше я вжив у
чеській статті, яку публікував у журналі «Творчість». Там я раніше від подібних
поетичних праць написав «празька поетична українська школа». А потім письменник
Святослав Гординський попросив надіслати цю роботу до журналу «Сучасність», де
вона вийшла українською. Потім я її посилив на студію і видав окремою книжкою
про празьку поетичну школу «Муза любові й боротьби». Там широка історична
передмова про поетів, яких знав, а це: Євген Маланюк, Олег Ольжич, Юрій Клен,
Олекса Стефанович, Андрій Герасевич, Іван Колос. За цю роботу я ганьбитися не
буду, бо вона з першої руки.
М. Неврлий в атмосфері демократичних
процесів у Чехо-Словаччині другої половини 60-х років по-новому глянув і на
твори реномованих українських радянських письменників (М. Рильського, П.
Тичини, В. Сосюри, М. Бажана) зокрема, на їхню ранню творчість, що була
натхненна ідеалами українського національного відродження доби УНР. Кожна з цих
праць, написаних на підставі першоджерел, була справжнім відкриттям для нас… Ці
праці передавалися з руки в руки нарівні з самвидавом. У колах українських
дисидентів студії М.Неврлого викликали справжню сенсацію й захоплення.
Потрапляли навіть у сибірські табори й заслання.
Микола Мушинка
Миколо Ярославовичу, остання частина збірника
включає Ваше листування з відомими українськими діячами. З ким Ви листувались
найдовше чи найбільш тепло?
У мене багатий
архів – і літературний, і рукописний, і епістолярний. У збірнику це тільки
торзо моєї епістолярії. Ось на презентації була дружина Ігоря Кочура й казала,
що в архіві свого чоловіка знайшла, здається, найбільше листів від мене. Так,
ми спілкувалися з Ігорем Кочуром, це була творча співпраця. У мене також
збереглося чимало його листів, а дружина з зали каже: чому ж ви не дали для
збірника? Хиба моя. Бо епістолярія від Кочура була у мене в окремій папці, але
я пообіцяв передати ксерокси. Листувався з Євгеном Кирилюком, Степаном
Крижанівським, Олександром Олесем, коли він був у Берліні. Писали мені і Борис
Патон, Михайло Роман, Леонід Куценко, Зіновія Франко, Орест Зілинський, Іван
Світличний, Борис Антоненко-Давидович, Микола Бажан, Володимир Сосюра та інші.
Вся кореспонденція відбиває дух часу.
А тепер листуєтесь із кимось?
Любовних зв’язків
я вже не підтримую (сміється). Листуюся із Миколою Жулинським, Іваном Дзюбою.
Кореспонденції досить.
Що, на Вашу думку, сьогодні заслуговує на увагу з
української літератури? Можливо, Ви писали рецензії на якісь твори?
До останніх двох
моїх робіт належить рецензія на «Notre dame d’Ukraine» Оксани Забужко. Авторка
– гарна, вродлива жіночка. З нею я познайомився на весіллі в Оксани
Пахльовської, де я був боярином (перший раз у житті, до речі). Пані Забужко
надіслала мені через посольство свою монографію про Лесю Українку. Я погортав,
бачу – серйозна робота. Думаю, ну, я її зрецензую, і то до престижного органу.
Почав читати розділ за розділом і зрозумів, що там більше історичного
матеріалу, ніж літературознавчого. Авторка просто доводить, що українці
загубили козацько-шляхетську традицію, що ця традиція затрималася у Косачів,
Лисенків, Шептицьких, хоча має сліди й у сучасній Україні. Я назвав цю рецензію
«Шукання української Атлантиди», вона вийшла на 5-6 сторінок. Подав її до
словацького журналу «Slovansky prehled». Думаю, як приїду, то мене вже чекатиме
авторський примірник. Гадаю, пані Оксана буде вельми задоволена. А друга
робота, яку надіслав мені Марко Павлишин, син моєї університетської колегині
Люсі, яка тепер у Австралії. Пані Люся, до речі, допомогла мені матеріально під
час видання словацької монографії про Франка. І ось висилає вона мені
монографію свого сина про Ольгу Кобилянську. Там є окремий розділ про Кобилянську
й Маковея.
Я пригадав, що колись цю пікантну історію чув від свого батька. Також я писав
передмову до вільдумного романчика чеської письменниці Кароліни Свєтлої. Там
порівняв її з нашою Ольгою Кобилянською, виділивши не тільки спільну
феміністичну тематику в обох авторок, а й те, що Кароліна Свєтла перші твори
писала французькою, а Ольга Кобилянська – німецькою. Я написав таку велику
студію, щоб розказати українцям про чеську літературу, про зв’язки. В орбіті
моїх зацікавлень також перебуває Іван Драч, хоч він рідше пише, Оксана
Пахльовська, Дмитро Павличко.
За свої заслуги перед українським народом маєте,
мабуть, багато державних нагород?
Отримав медаль
Григорія Сковороди, бо свого часу був ініціатором встановлення меморіальної
дошки Григорія Сковороди в Братиславі. Був нагороджений орденами «За заслуги»
третього і другого ступенів. Ще раніше був обраний іноземним членом
Національної академії наук України та дійсним членом Наукового товариства ім.
Т.Шевченка. Більше не хочу. Я ніколи не працював для нагород. Я писав рецензії
на українську літературу, намагаючись завжди включити її у ширший слов’янський
контекст.
Микола Неврлий (Мікулаш Неврлі) – український, словацький,
чеський літературознавець-славіст. Свої праці присвятив українській літературі та
її звязкам з іншими слов’янськими літературами.Його батько, чех за походженням,
знавець шести іноземних мов, працював у Наркомосі і був перекладачем західних
мов у Скрипника, мати – галицька українка, була педагогом. Здобувати освіту
Микола почав на східній Україні, пізніше на західній – в Ужгородській гімназії.
У 1940-му році одночасно став студентом Німецького університету в Празі, де
вивчав славістику, та Українському Вільному Університеті, студіюючи українську
філологію. Доля «усміхнулася» так, що післявоєнна чехословацька влада не
визнала дипломів цих університетів, тому за плечима пана Миколи ще третій –
філософський факультет Масарикового університету в Берні. (?) До кола наукових зацікавлень
входять розвідки з української класичної літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко,
І. Франко та інші), «Розстріляне відродження» 20-30-х років. Завдяки його
праці, хоробрості, глибокому розумінню справи були видані твори Б. І. Антонича
«Перстені молодості», Д. Фальківського «Ранені дні», Є. Маланюка «Земна мадонна»,
Олега Ольжича «Цитаделя духа». Цікавими для сучасного читача є розвідка про Г.
Ібсена, вибране з поезії, прози та спогадів Михайла Ситника «Катам наперекір»,
щоденник «Ітінераріум» словацького просвітителя Данієля Крмана, який знав
Мазепу й був очевидцем справжнього перебігу Полтавської битви ( у співавторстві
з Гр. Булахом), спогади про багатьох українських письменників. У різний час
публікував свої праці у відомих славістичних органах – «Slavia», « Slovansky prehled»,
«Slavica Slovaka», «Romboid», «Kolo», «Slavia orientalis», «Die Welt der Slaven»,
а також в українських – «Сучасність», «Слово і час», «Літературна Україна».
Микола Неврлий ніколи не був і не є членом жодної партії, ніколи не публікував
статті, за які міг би соромитися.