Микола Неврлий: «Україна – мій біль і радість»

210

 

У світі
багато пишуть про доктора Миколу Неврлого як про барда словацької та чеської
україністики. Декотрі його колеги-славісти стверджують, що у нього три душі:
українська, чеська і словацька. Він, син матері-українки і батька-чеха,
наприкінці складних, інколи аж пригодницьких мандрів по країнах
Центрально-Східної Європи, врешті, кинув свій якір у Словаччині, в яку
закохався. В її столиці Братиславі він мешкає від часу свого сорокаріччя, тут
він працював в Інституті світової літератури Словацької академії наук, і зараз,
незважаючи на свої літа, не перестає присвячувати себе літературознавчій праці.
Але серце Неврлого весь час у болях і тривогах за Україну, де він прожив
дитинство і роки дозрівання – отроцтво, де, власне, дістався свого повноліття.

 

Чи стежите ви
за розвитком української кризи?

Від самого початку і дуже уважно.

 

Яким чином?

Читаю газети, стежу за теленовинами.

 

А стосовно
Інтернету?

Цей засіб масової інформації уже не для
мене. Однак багато довідуюсь у своїх знайомих, приятелів і рідних, котрі
мешкають в Україні.

 

Чи там
залишилась у Вас якась рідня?

У Києві. Донька і зять Григорій Булах,
український поет і перекладач словацької літератури.

 

Чи
розпадеться Україна? Чи не завершиться це війною?

Не дай Бог! Тільки – не війна! Це було б
жахливо не тільки для України, але й для Словаччини, а також для цілої Європи,
для всього світу.

 

Деякі
експерти вносять пропозиції здійснити федералізацію України. Чи не був би це
вихід? Чи не було б це виходом із ситуації?

Федеративне улаштування України у цій
кризовій ситуації було б лише на руку сепаратистів, вони б лише посмілішали до
подальшої активності, що в кінцевому результаті привело б до розпаду держави. І
таке вже абсолютно не прийнятне, щоб федерацію проектувала Україні в
ультимативній формі сусідня держава, як ми були свідками такого явища в минулі
дні.

 

Але Крим вже
для України, мабуть, втрачений? Чи насправді ні. Чи ще можливо, щоб процес його
приєднання до Росії під тиском Заходу закінчився самостійнішим положенням
півострова?

Не відаю. У мене немає скляної кулі. Від
самого початку подій однак відстоюю точку зору, що внутрішні улаштування справи
української держави – це виняткова річ самих українців, громадян Української
республіки, і не мали б до цього процесу втручатися зовнішні сили. Так,
врешті-решт, мислить і весь цивілізований світ. А сьогодні ми бачимо, у якій
ізоляції опиняється путінська Росія, яка не враховує того принципу міжнародного
права

 

Як ви
сприймали лютневі події Євромайдану, бурхливі зміни у владному середовищі
Києва? Там було насправді все, образно кажучи, що не відповідало „церковним
правилам”.

Це була революція, що досягла
кульмінаційного пункту за період сотень років боротьби українського народу за
справжню незалежність. У своєму житті я пережив декілька революцій, наприклад,
під час Травневого повстання чеського народу 1945 року – революція мала свої
особисті права і не мала ні з ким співчуття.

 

Чи, може,
Україна не отримала свою незалежність уже в 1991 році після розпаду Радянського
Союзу?

Тоді вона стала самостійною як одна із
перших колишніх радянських республік. Але залежності від великого «брата» саме
тоді вона не позбулася. Мене мучило те, що навіть після двадцяти років
завоювання незалежності не здійснилась національна ідея України, що є основою
кожної національної держави. Більшість її політичних лідерів були безбарвні
олігархи, кар’єристи і яничари. Мені пригадались слова мого улюбленого класика
української літератури Івана Франка: «Чи ж надарма горіло стільки сердець?»

 

Для нашого
співвітчизника, який упродовж двох минулих десятиріч відвідував Україну, було
не зрозуміло, чому така велика і багата країна не може вибратися з хаосу і
лиха, не може поставити національну економіку на ноги, створити робочі місця
для своїх громадян, забезпечити їм гідне життя.

Так. Було це саме так, як ви кажете. Я сам
відвідував Україну упродовж двох минулих десятиріч, можливо, і п’ять разів. І
після кожного такого випадку я повертався до Словаччини досить засмучений з
побаченого і почутого. Зрозуміло, внутрішнє лихо і нестабільність України
нищівно впливали на її образ у світі, не кажучи вже про її міжнародний
авторитет.

 

Багато людей
у Словаччині й надалі плутають українців з росіянами і Україну ототожнюють з
Росією. Сьогодні такі люди здивовані, що між ними стільки відмінностей і навіть
незлагод.

Ті відмінності і суперечності сягають
глибоко у минуле. Як ви напевно знаєте, історичним посланням чи пак місією
України було колись те, що Україна упродовж кількох століть обороняла Європу
від татарсько-монгольської експансії. Сильною перепоною перед незваними гостями
була протягом 16-18 століть на середньому Дніпрі Запорізька Січ, що була відома
на Заході як козацька земля чи країна козаків. Коли у північних сусідів панував
строго автократичний режим, на Січі вже тоді пізнали специфічну форму
демократії.

Саме найвідоміший гетьман України Богдан
Хмельницький таки на Переяславській раді 360 років тому домовився про
приєднання Східної України до Росії…

Хмельницький тоді спокусився на солодкі
обіцянки царя Олексія І, який йому гарантував, що в Україні будуть збережені
всі козацькі права і що українців урівняє в правах з росіянами. Однак в
дійсності, все стало зовсім по-іншому.

 

Чи
найславетніший українець усіх часів, поет Тарас Шевченко, якого 200-літній
ювілей весь світ відзначає цього року, визнавав якості Хмельницького?

Він визнавав його як полководця, але за
угоду з Росією мало не прокляв його. В одному вірші Шевченко запитує, чи
гетьман був у Переяславі п’яний, коли він цей контракт підписував.

 

Через півстоліття
після Переяславської ради інший козацький гетьман Іван Мазепа зробив спробу
спрямувати Україну до Європи, коли він став союзником шведського короля Карла
ХІІ у його поході проти Росії і царя Петра І. Чехословацька соціалістична
історіографія тому визнавала Мазепу як зрадника. Врешті-решт, в Росії його
численні діячі, історики так його оцінюють і досі. А в Україні?

Повторю точку зору колишнього дисидента,
нинішнього члена Національної академії наук України і мого доброго приятеля
Івана Дзюби: «Мазепа і зрадник? Для Росії, можливо, так, але не для України.
Для України він був і залишиться великим патріотом».

 

Чотири роки
тому в Києві появився друком переклад подорожнього щоденника Данієла Крмана
„Itinerarium”разом з Вашою великою розвідкою про те, як відображалася постать
Мазепи, Полтавської битви та тодішня Україна в словацькій та світовій
літературах. Чим вас зацікавив „Щоденник” Крмана?

Словак Крман був не лише церковний сановник
– єпископ-євангеліст, але й письменник. Він зустрівся з Мазепою, отримав від
нього посвідчення, і його „Щоденник” є однією із найстарших літературних
пам’яток полтавської трагедії, після якої козацька Україна майже на три сотні
літ стала колонією царської Росії. Між іншим, Шевченко в сатирі на царський
двір отак написав про Петра І: „Це той Первий, що розпинав нашу Україну”…

 

Два близькі
східнослов’янські народи, і стільки взаємного непорозуміння, ба й неприязні чи
пак ворожнечі! Що власне ще залишилось з ідеї слов’янської взаємності?

Передусім пригадаймо, що ідея слов’янської
єдності і взаємності народилась у лоні поневолених слов’янських народів. Вона
мала сприяти збереженню їхньої ідентичності, перешкодити германізації,
мадяризації, русифікації та іншим формам денаціоналізації. До цієї справи
чимало зусиль прикладали і словацькі будителі і представники
національно-визвольного руху – Ян Коллар, Павол Йозеф Шафарик, Людовіт Штур й
інші. Однак ця ідея не знайшла своєї підтримки в царській Росії.

 

Чому?

Перш за все тому, що в російського народу
була вже своя держава. Російська дитина відвідувала свою школу і ніхто й ніколи
не намагався її денаціоналізувати. Росіянина у цьому відношенні ніколи не
мучило те, що мучило чеха, словака, українця, поляка чи представника іншого
поневоленого слов’янського народу. Росіянам ідея слов’янської єдності і
взаємності була просто чужою, незбагненною, зайвою.

 

Що було тоді
смислом російського панславізму?

Російський панславізм, який сьогодні дехто
намагається воскресити у царській Росії, виродився у панрусизм, а потім –
панцаризм. Останній породив чорносотенство, яке, згідно з переконаннями
православного мислителя Георгія Федотова, було хіба російським варіантом
націонал-соціалізму. «Чорносотенці» таким чином сумно прославились єврейськими
погромами, розпалювали міжнаціональне тертя, міжнародні конфлікти і навіть
війни.

 

Період
національного відродження словаків або чехів однак ледве чи можна уявити без
русофільства.

До певного часу це було навіть прогресивним
явищем, бо пробуджувало у поневолених народів інстинкт самозбереження і
викликало національно-емансипаційний рух. Але після польського повстання проти
російського намісника в 1830 році, яке російська армія втопила в крові, позиція
решти слов’янських народів по відношенню до Росії різко змінилася. Ці народи
з’ясовують, що Росія пригноблює слов’ян. Національно свідома українська
інтелігенція поставилась проти царської політики. Шевченко висловлює в одному
вірші переконання, що й Україна дочекається «свого Вашінгтона». Мислячи так,
зрозуміло, про першого американського Президента, його боротьбу за незалежність
США.

 

Це значить,
що ідея слов’янської єдності і взаємності уже сьогодні пережила себе?

Я думаю, що панславізм є реквізитом
безповоротного минулого. Спроби воскресити його можуть викликати реакцію в
подобі пангерманізму або панамериканізму. Хіба цього ми хочемо? Сучасний світ
крокує шляхом демократії і гуманізму. Я за дружбу слов’янських народів, але без
їхнього розрізнення на «старших» і «молодших» братів. Ми ще добре пам’ятаємо,
як скінчилася чехословацька весна в 1968 році. І саме ми є свідками тих зусиль
Росії підкорити подібним способом Україну.

 

Повернімось
ще на хвилиночку до царської Росії. Адже ви там народилися?

Так. У Ростові-на-Дону, який однак
знаходиться на відстані якихось 100 км від кордонів з Україною. І я прийшов там
на світ ще за останнього російського царя Миколи ІІ, але хіба за три місяці до
його усуненням з престолу.

 

У Ростові на
Дону? Звідтіля ж скинутий екс-президент Віктор Янукович уже двічі звертався з
короткою промовою до українців.

Але хто його ще сприймає серйозно? Він
скомпрометував себе навіть у лавах власної політичної партії.

 

Як Ваші
батьки опинилися в Ростові?

Це довга історія, але я постараюсь
максимально скоротити її. Мій батько Ярослав Неврлий був сином чеського
залізничника в Чернівцях і галичанки Євгенії Целевич. Пригадую, що Галичина
була тоді складовою частиною Австро-Угорщини. Батько приятелював з Іваном
Франком, який допоміг йому закінчити гімназію і скерував його на навчання до
університету. Він студіював в університеті німецьку та латинську мови, згодом
він викладав ці мови. Одружився з Ольгою Рудинською…

 

Вона походила
зі Львова?

Я бачу, що Ви читали мій короткий життєпис,
але підемо далі. Перша світова війна застала батька в Галичині, і коли він
прагнув уникнути призову до лав цісарсько-королівськаої армії, то подався з
мамою до Ростова-на-Дону. Там тоді мешкало чимало «австріяків» (так називали
мешканці Ростова утікачів з Австро-Угорщини). Однак наші в Ростові затримались
усього лише упродовж двох років. Після проголошення Української Народної Республіки
вони переїхали до козацького містечка Томаківки в Дніпропетровській області.

 

Тоді померла
Ваша мама?

Мені тоді ще не було й трьох років, коли
вона несподівано померла. Я навіть її не пам’ятаю… Батько викладав у місцевій
гімназії, а мене доглядала бабця, яка прибула із Чернівців. Вона нас власне
врятувала від махновців – бойовиків повстанської армії «батька» Нестора Махна,
який спочатку співпрацював з більшовиками, але пізніше виступив проти них.

 

А як вона Вас
врятувала?

Махновці хотіли батька на місці розстріляти,
як «австріяка», але бабця зуміла відвернути увагу їхнього командира так, що
почала йому викладати історію з карт. Усіх це зацікавило. Батько скористався з
цієї ситуації і просто непомітно змився.

 

Махно,
зрештою, мусив емігрувати з України, мешкав і помер у Парижі. Що було далі з
Вашою родиною?

В хаосі, який викликала окупація України
більшовиками і громадянська війна, ми постійно міняли місце проживання. Певен
час ми мешкали в Полтаві, тобто в центральній Україні, але коли там більшовики
ув’язнили кількох професорів, батько з нами швидко перебрався до Червонограду
(тоді він іменувався Христинопіль), який розташований в Західній Україні.
Пізніше ми попрямували до Харкова, цебто на схід України. В Куп’янську,
віддаленому приблизно на 125 км від Харкова, це напрямок – південний схід від
Харкова, батько потім викладав німецьку в сільськогосподарській середній школі.
Я у цьому місті закінчив 1931 року основну школу.

 

Чи Харків був
уже тоді переважно російськомовним містом?

Ні, згідно зі статистикою, там у 1926 році
жило 37 відсотків росіян, цебто більшість становили українці, подібно як в
інших східних і південних містах України. Росіян було багато в промислових
центрах, однак не на провінції, наприклад, в такому собі Куп’янську і в інших
містах їхня кількість зростала аж пізніше, після голодомору в 30-х роках, коли
потрібно було значно скорочене українське громадянство поповнити прибульцями з
решти частин СРСР та після того, коли Сталін оголосив український націоналізм
за «найбільшу небезпеку».

 

У фрагментах Ваших мемуарів, які досі друком з’явилися лише в Україні,
надибаємо на спогади і про Ваше дитинство. Найбільше таких спогадів з Полтави і
Куп’янська, де Ви проживали, мабуть, найдовше.

У спогадах про дитинство у пам’яті
відкладається поза чергою те прекрасне, радісне, я проте не можу забути ні
репресій проти інтелігенції, які безпосередньо торкалися і нас. У Полтаві я, як
дитина, пережив багато цікавого, з погляду сьогодення навіть неймовірного.
Наприклад, з вікна нашої квартири, яку ми тоді винаймали, я одного дня спостерігав
за походом комсомольців під червоним прапором і транспарантом з гаслом: «Геть
сором!». Цілком оголені дівчата і молодики крокували вулицею і виспівували:
«Геть! Геть монахів! Рабинів і попів! Видеремося на небо, розженемо всіх
богів!».

 

Що це було?

Це був український варіант
московського Пролеткульту, лівацького руху в його екстремістських формах, які
пропагував тодішній ідеолог антицерковної політики в СРСР Ємельян Ярославський,
якого називали «батьком безбожників».

 

У цей час уже існувала
Чехословаччина, чи батько не прагнув повернутися на свою батьківщину?

Ще ні. Можливо тому, що він вдруге
одружився і знайшов цікаву працю – викладав німецьку мову і літературу у
Полтавському університеті. Я пам’ятаю, щоправда, і візит чи приїзд мого дядька
Константина, батькового молодшого брата, який мешкав у Братиславі. Він
повертався додому з бабусею, яка в Чехословаччині мала право на пенсію.

 

Пізніше, виходить, ви проживали в
Куп’янську …

…і в Харкові. Після закінчення
основної школи я почав навчатися у Харківському транспортному технікумі. Це був
уже початок 30-х років, у мене вже починався перехідний вік, і я почав
цікавитись літературою. Декілька разів я відвідав тамтешній будинок
письменників і мав щастя побувати на вечорі поезії Миколи Хвильового. Він
врізався мені в пам’ять на все життя. Виступив тоді на вечорі і сам поет. Це
могло бути десь за рік до його трагічної смерті.

 

Хто був Хвильовий?

Видатний український імпресіоніст і
передова постать т. зв. Українського ренесансу 20-х років ХХ ст. Сміливо він
боронив тоді права України гаслами «Геть від Москви! І берім Європу!». Від
нього також походить теорія азійського ренесансу, згідно з якою саме Україна
розбудить одного разу відсталі народи Азії і допоможе їм здобути свободу, чим
назавжди підірве імперську міць Росії. Коли він з’ясував, що по нього їде ЧеКа
(радянська таємна поліція), він посягнув на своє життя і покінчив самогубством.
Це було вже під час Голодомору в Україні 1933 року.

 

Як пережила ті страшні часи Ваша
сім’я?

Ми жили убого тобто животіли, але з
голоду ми не померли. У Куп’янську я бачив, як до церкви звозять
«розкуркулених» хліборобів і яких потім депортували в Сибір. Аргумент? Відмовились
вступити до колгоспу. Я згадую ті трупи селян, покинутих на вулицях Харкова. Урядовці
про них твердили, що померли через недостатність крові в організмі. На
вантажних автомобілях їх поступово вивозили, але не відомо куди. У кузовах
автомобілів трупи прикривали плахтами, але з-під них часто стирчали ноги або
руки жертв голодомору. Люди їли лободу, деруни з вівса або якісь бур’яни,
частими були і випадки канібалізму. Коли це все не можна було витримати, батько
відвідав Посольство ЧСР в Москві і як чех зажадав для себе і своєї сім’ї –
цебто для мене і сестри Слави та для нашої мачухи – документи для повернення на
батьківщину.

 

Як довго тривали очікування на
документацію?

Посольство реагувало оперативно,
паспорти і візи ми отримали дуже швидко. За те ми передусім дякували дядькові
Константинові, який за нас наполегливо клопотався в урядових установах
Братислави та Праги. Якби не було дядька, ми залишилися б голодувати в Україні,
а в роках великого терору батька, як західняка, обов’язково вивезли б кудись у
Сибір. Радянські урядові установи здійснювали щодо нашої рееміграції дорожнечу,
а мачуху не хотіли взагалі випускати за кордон, бо вона – нібито українка. Вона
могла виїхати лише через рік після нас. А це батько виклопотав через
посередництво Міжнародного Червоного хреста.

 

Чи Ви пам’ятаєте ще перехід
державного кордону?

Наче ні. У містечку Шепетівці ми
пересіли у польський поїзд, їхні залізничні вагони були набагато чистіші й
атмосфера в них, я б сказав, мирніша і дружніша. Ми опинились у Галичині у
Західній Україні, яка тоді була в межах Польщі. День-два ми там побули, ми
відвідали деяких рідних. Потім наші шляхи пролягли у Закарпаття, яке у той час
було складовою частиною Чехословаччини. У Хусті на нас уже чекав дядько з бабусею.
Радості не було кінця-краю.

 

З Вашого короткого життєпису
довідуємось, що мало не до Другої світової війни Ваша родина залишалась
проживати у Закарпатті. Чому?

Батько там знайшов цікаву працю. Він
викладав в Ужгороді у жіночій педагогічній школі німецьку і українську мови.
Там він написав навіть і видав граматику української мови, яка мала велику
популярність у середовищі учнів. Я закінчив там середню школу, але не склав
іспитів на атестат зрілості. Я хотів їх скласти, але закарпатська природа,
тамтешні гори і люди мене зацікавили настільки, що я віддав перевагу
учителюванню: на Верховині я почав працювати як помічник учителя. Однак, це
тривало недовго, тому що настав Мюнхен, і розпочався розпад Чехословаччини, і
почалась окупація угорським військом Закарпаття. Ми тікали від цієї загрози
якнайдалі.

 

Але чому саме аж до Праги?

Усе було складніше. Спершу ми
зупинились у Брно, а пізніше нас скерували на будівництво шосе Зальцбург-Лінц.
Там я довідався, що гімназія в польському місті Ярославі, заснованому
українським князем, організовує піврічні підготовчі курси щодо складання
іспитів на атестат зрілості. Я зголосився і там склав іспити. У Празі існував
Український вільний університет, який виник завдяки старанням Т. Г. Масарика
для тих українців, що емігрували з України у зв’язку з більшовицькою окупацією.
Я почав в УВУ студіювати україністику, а у німецькому Карловому університеті
(чеські ВНЗ німці позакривали) взявся вивчати славістику.

 

Обидва університети Ви ніби успішно
закінчили, але після війни отримані Вами дипломи не визнали?

Це так. Я змушений був закінчити ще
й третій університет для переміни в Брно. Але празький період дав мені справді
багато. Там у мене було чимало прекрасних викладачів і я особисто там
запізнався з багатьма українськими письменниками-емігрантами, які творили т.
зв. Празьку поетичну школу. Перед моїми очима до сих пір дефілюють обличчя
Євгена Маланюка, Олександра Кандиби, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега
Ольжича і двох обдарованих поетес Олени Теліги та Оксани Лятуринської. Однак,
найближчими мені були Маланюк і Ольжич.

 

Про Маланюка Ви написали декілька
студій…

Бо це був найвизначніший в екзилі
український поет і публіцист. Був він і блискучий політолог. Ще в 1956 році він
пророкував: «Хіба після розпаду імперії і поразки російського імперіалізму і
колоніалізму в дійсно вільній і демократичній національній державі буде
російський народ здатний подолати свою тяжку історичну спадщину. Шлях до
свободи і відновлення гідності людини і для російського народу перебуває в
знищенні імперії, у звільненні Москвою поневолених народів». Здається, і
останні події це тільки підтверджують, що вона «тяжка спадщина» ще не була
подолана. Російський месіанізм і шовінізм наче знову набирає нових сил.

 

Людина по стількох вливаннях злого
житейського досвіду може зазнати і впливу русофобії. З вами цього не трапилось?

Ні, навпаки, окремими моментами
почуваю себе, як русофіл. Я постійно люблю російську літературу і взагалі
російське мистецтво, завжди я мав добрих приятелів і між росіянами. Чого я не
переношу, це певний тип російської політики і політиків.

 

Про українських поетів – емігрантів
довго не можна було писати на їхній батьківщині, але й ані у нас. Ви виконали цю
працю першопрохідця ще в 60-х роках ХХ ст ., після приходу у Словаччину,
головним чином, під час тутешньої політичної відлиги, коли Ви крім першої
словацької монографії про Тараса Шевченка наближали читачам і творчість
українського модернізму Богдана Антонича, Дмитра Фальківського та інших. Чому
Ви власне переїхали з Чехії до Братислави?

 

Після розмаїтих перипетій та після
відбуття з Праги я коротко працював передусім у Брно, а згодом трохи довше у
Чеських Будєйовицях. Там я віднайшов і свою житейську подругу, мою пані
Лібушку. В 1956 році Дослідний педагогічний інститут в Братиславі пошукав
методиста для українських шкіл, які тоді виникали чи пак організовувались у
Східній Словаччині. Вони не лише мене прийняли, але вперше в житті я отримав
цілком достойний заробіток. Однак на літературно-науковій праці я зумів вперше
зосередитись аж після переходу до Словацької академії наук.

 

Ви згадали школи з українською
викладовою мовою, з яких у наш час із колишньої кількості існує в Пряшівському
краї лише частина. Що Ви думаєте про це?

Відповіді на це питання я стримуюсь.
Але без сумніву – це є шкода.

 

Наприклад, німецькі фірми розраховували
на початку 90-х років під час своєї експансії в Україну з регулярним
підвезенням абсольвентів цих шкіл до різних торговельних центрів України. Після
кодифікації русинської мови однак швидко щезли ті українські школи, замінили їх
школи зі словацькою або русинською мовою викладання….

Але як я довідуюсь з наших ЗМІ, ані
русинська мова у тих переважно малочисельних школах не прийнялась. І на кінець,
де в Україні сьогодні побуваєте з русинською мовою в торговельному контакті?
Хіба в Хусті або в Ужгороді. Але ніяк ні в Полтаві, ні в Дніпропетровську.

 

Скільки активних україністів має
сьогодні Словаччина? Їх можна полічити на пальцях двох рук, або й вистачить
пальців однієї руки. Скільки з них допомагають громадськості зорієнтуватись у
сучасній ситуації у нашого найбільшого сусіда? Крім Олександра Дулеби само
собою зрозуміло.

Ви самі відповіли на своє запитання.

 

Ще донедавна Ви інтенсивно займались
історією словацько-українських літературних і культурних взаємин. Десять років
тому Ви заслужили увагу багатьох, ставши ініціатором у відкритті меморіальної
дошки, присвяченої перебуванню в Братиславі Сковороди. Чим Вас так зацікавила
постать цього «мандрівного» поета та філософа?

Приблизно в тому часі, коли Крман
відвідав Полтаву, Сковорода подорожував по Італії та Угорщині, він був також у Братиславі.
На мою думку, це не була випадковість, і саме ця подорож мала великий вплив на
формування молодого Сковороди як мислителя європейського формату. Пізніше це
був саме він, хто поміж першими орієнтував Україну на Європу. Я запропонував,
щоб меморіальна дошка Кармана з’явилася в Полтаві, а Сковороди – в Братиславі.
І це сталося.

 

П’ять років тому в Києві окремою
великого формату книгою видали Збірник Ваших слов’янознавчих праць «Минуле й
сучасне». Це здійснило авторитетне видавництво «Смолоскип», засновником і
своєрідним Президентом якого працює видатний українознавець і великий
український книжник Осип Зінкевич.

…Я був на хрещенні цієї понад
900-сторінкової книги.

 

У фахових і літературознавчих
часописах виходять Ваші статті.

Я багато читаю, студіюю і принагідно
публікую в чеському «Слованском пржегледє», у пряшівському українському журналі
«Дукля», у київському часописі «Слово і час», в тижневику «Українська
література». У найсвіжішому числі «Дуклі» вийшла моя стаття до 200-річчя
Шевченка.

 

Це майже невірогідне, щоб майже
98-річна людина ще працювала науково і тим паче публікувала. Чому приписати
таємницю Вашої життєздатності і свіжості?

Таж саме завдяки цій праці, вона
мене тримає над водою. А ще дечому. Батько все життя керувався рекомендаціями
німецького мислителя і психотерапевта Себастіана Кнайппа. Дещо із цього
прищепив і мені. „Важливо не лише жити, але і як жити”. Далі – „У всьому мусить
бути міра”. «Est modus in rebus» – «Є міра у речах» (Примітка перекладачів: як
висловлювався Горацій у своїх «Сатирах»). Знати, коли перестати. І що
торкається вина і коньяку. Багато світла і руху. Щоденно закінчую днину
принаймні півгодинною прогулянкою по навколишніх вуличках.

 

Ви бажаєте дожити до 100?

Так, адже мені не вистачає до сотні
вже тільки два роки! Вірю, що Україна до того часу дістанеться до Європейської
унії, і що й українцям житиметься тоді краще.

 

Ви є кавалером найвищих державних нагород
Української держави, в тому числі ордена «За заслуги І ступеня», які такий
орден президенти присуджують главам держав. Але ніде не чути, щоб Ваші заслуги
оцінила Словаччина.

Я не працюю для нагород.

Іван Пасемко (Київ) та Микола Мушинка (Пряшів) – перекладачі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!