Під час інтерв’ю він
не стільки відповідає на запитання корреспондента, скільки – і передовсім –
укотре роздумує над тим, що болить,
окриляє та кличе. Він не вміщається в рамки дефініцій, комплексів, а найбільше
на запитання (мовлені й не висловлені) відповідає своїми полотнами, де
закодована сама сутність буття, де парадоксально поєднуються мистецтво, філософія та дитинно-світла
здатність бачити й відчувати.
Його луцька
майстерня, що на горищі, звідки у вікно
струменів привид знищеної П’ятницької церкви, cтавала прихистком
й місцем для дискусій тих, із ким
зріднювався душею, кому треба було
допомогти, кого варто було почути. Тут
були Кость Шишко, Віктор Лазарук, Юрій Покальчук, Микола
Жулинський, Микола Рябчук, Олег Лишега, Тадей Карабович, Ігор Павлюк, Олександр Валента…
А зараз він, на
березі стариці Стиру, у новій робітні вслухається у часоплин, гортає сторінки
спогадів і творить своїми полотнами візію прийдешнього. Адже він – Микола
Кумановський.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«ТАК БУЛО І ТАК Є»
Друже Миколо, коли
після повернення зі США ти презентував у виставковій залі центрального
волинського офісу «Приватбанку» свою серію «Темна українська ніч», ці полотна
сприймалися зазвичай у контексті тодішніх реалій та минулого. Та, виявляється,
це був погляд і в майбутнє. Знову виринало в свідомості гоголівське: «Знаете ли
вы украинскую ночь?». Твої твори – код до розтаємничення долі України? Адже ж
живе у свідомості сучасників, попри
«височайше табу», твій «Стріляючий ліс» –
«Ліс пам’яті», ти «повернув» у замок гетьмана Івана Виговського, ти
відчув невмолимі закони часоплину. Чи
всіма подібними питанням художник
особливо не переймається? Його «веде» рука з пензлем?
Там, як мені здається, була така ключова річ, яка називалася
«Сон». Пригадуєш образ чоловіка, який
спить. У нього з вуха росте дерево, де сидить птаха. Вона б’є у дзвін, аби збудити того чоловіка. Це був
символ, який говорив про наш український сон. Про той стан, який сьогодні, який
був учора, про що казав Тарас Шевченко в
своєму «Сні». Змінюються епохи, змінюються покоління. А ми все спимо, не можемо
проснутися. А дерево, яке живе з нашого серця,
воно проростає у вухо – щоб ми почули. І птаха свободи б’є у той дзвін.
А довкола (і в нас) – темна українська
ніч. Так було і так є. А чоловік слухає яйце, намагається взнати, що з нього
народиться: чи якийсь змій двоголовий, чи таки птаха волі. Це очікування.
Як і в твоєму циклі
«Умовні українці»?
«Умовні українці» – то українські люди, які живуть своїм
приватним життям. Вони не «самашедші», а швидше – романтики… У них тільки
імена. Вони – як динаміт без запалу, що чекає свого часу. Їхній час –
…безкінеччя.
«…ТОМУ ЩО ВЕЛИЧЕЗНА
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТІЛЬКИ ЗНИЩУЄ»
Ти мислиш і національними, і вселюдськими
категоріями (пригадаймо й серію «Великий марш Аутодафе»), осягаючи місію «я» –
чоловічого й жіночого начал. Можливо, Миколі Кумановському, митцеві, який
традиційно стояв осторонь політичних ігрищ, фактично завше залишаючись в
опозиції до владних режимів, ці наші масштабні українські проблеми так гостро
виокремилися після вже згадуваного так званого американського періоду, коли
проживав у США?
Я б не сказав, що так званий заокеанський період якось
кардинально вплинув на мене, на моє бачення і розуміння життя, мистецтва. Цей
період залишився переважно відпусткою і великим сміхом для мене. Я ж не
представляв третє покоління, що приїхало до Америки заробити якісь там гроші. Я
приїхав просто подивитися, як там живуть люди. Та для мене було смішно читати
українську газету «Свобода», чути мову зі специфічними наголосами. Ніби це
законсервоване минуле… Але ж наша мова – наголоси, виголоси – все змінилося.
Хотіли, щоб і я розмовляв, думав так само, як вони. Докоряли: українець – не
такий довголиций, як мій Мамай, він такий кругленький. Переконували, що всі
українці мають бути отакими однотипними. Тобто, намагалися нав’язати певний
стереотип. І світоглядний, і мовний. Я ж хотів завжди мати свій, якщо хочеш –
інший погляд.
… і відчував найцікавіші тенденції у світовому
мистецтві. А водночас, коли з’являлися будь-які паростки надії на духовне
воскресіння, ти не залишався осторонь. Пригадаймо і Клуб творчої молоді, й
Товариство Лева…
Перш за все, уточнимо, я так
вважаю: світового мистецтва як
такого нема. Можна говорити про мистецтво регіональне. І якщо воно є саме
таким, тоді воно цікаве.
Коли мистецтво
закорінене в традицію?
Так! Тому що величезна глобалізація тільки знищує,
нейтралізує. Це те ж саме, що й комуністична ідея, коли тебе не існує як
українця, узбека чи індуса… Зараз я чітко розумію, що роблю, як чиню. Раніше,
щиро говорю, не було цього відчуття.
Мені бракувало повітря. Колись гарно про це сказав Віктор Лазарук – «Задуха».
Таке відчуття: ніби й дали волю, а ти пускаєш бульки під водою. А Клуб творчої
молоді в умовах тої суспільної задухи давав можливість нам пускати оті
бульбашки.
«ХУДОЖНИКОМ! ТІЛЬКИ
ХУДОЖНИКОМ!»
Зазвичай вважають, що
(принаймні до певної міри) визначальними на долю є перші роки життя. Наскільки
істотний вплив на твій життєвий вибір, творчі орієнтири має період дитинства? І
на Хмельниччині, й на Донеччині.
Я відшукав у Франка слово тета. У нас, на Хмельниччині, цим
словом теж називали тітку. На Донеччину, власне кажучи, я їздив до тети. А
через певний час, мені вже було років сорок, знову, читаючи Франка, зустрів це
слово. І воно мене перевернуло до призьби,
до старої груші біля хати. Це сентименти? Ні, це життя. Батько, який,
прийшовши з німецького концтабору, згодом розповідав: «Миколо, ми там їли з
помийної ями… Я тебе познайомлю зі своїм колегою, у якого є число на руці». Мій
батько вижив. Я йому носив полуденки, коли він разом з узбеком бив каміння на
цукровому заводі… Коли намагаюся уявити себе на його місці, то розумію, що,
напевно, так працювати б не зміг. Напливають спогади, але при чому тут вплив
дитинства?
Ким хотів стати
Микола Кумановський у дитинстві?
Художником. Тільки художником!
Тож можна назвати
вчителів, тих, завдяки чиєму прикладу, настановам маємо нині Миколи Кумановського як самобутнього
художника.
Серед найкращих моїх
учителів, тих, про кого завжди говорю з вдячністю, – Тарас Миколайович Драган,
викладач Львівського училища прикладного мистецтва. Коли я, будучи
першокурсником цього навчального закладу, малював на площі, до мене підійшов
якийсь хлопчик. Він заглядав, як я і що малюю. Це дратувало. Я не витримав і
матюкнувся. Оглядаюся – а наді мною вже стоїть Драган. Виразні чорні очі,
лисина. Так на мене глянув – і я зрозумів, що «споров» дурницю. Хоч тоді він мені зауваження і не зробив. Потім і Тарас Драган, і Петро
Маркович показували мені малюнки. Звертали увагу на роботи сина Марковича: він малює так, що
нога не перехрещує ногу. Йшлося про специфіку малюнків (у тому числі – й
первісних, печерних), ставлення до того, що ти зображуєш. Вони мені давали
капітальні на той час книги про французьких художників. Якось назустріч мені
йшов Петро Олексійович Маркович. «Миколо, – зупинився він, – Пікассо помер».
Чому він так закцентовано сказав? Тому що я в цей час захоплювався Пікассо. Він
мені сказав: усе, крапка, починай своє. Хоча Пікассо назавжди й залишився для
мене ідеалом… Знаєш, сьогодні слухаю радіопередачу. В хлопця запитують, у кого
хотів би вчитися. В Рубенса? – Так! – У Мікельанджело? – Так! Але не пролунало
запитання про те, чи хотів би навчитися мислити так, як вони. Як Брейгель,
як Босх.
Даруй, але нинішнє
наше життя – як підтвердження думки, яка читається в Брейгелевих сліпцях, які йдуть до ями.
Не думаю, що світ розвивається за Брейгелем. Скоріше – за
Босхом. Його духовний досвід надзвичайно цінний. У тому числі – й для тих, хто
сповідує католицьку віру. Та й православні колись таки довірили Врубелю розписати
Володимирський собор у Києві. І він зі свого духовного досвіду створив такі
шедеври, якими сьогодні засмічено стільки храмів…
А ти твориш, адже
шукаєш…
Я в образотворчому мистецтві шукав утраченого покоління.
Босх залишився надзвичайно простим, він не шукав метафори, яка тоді панувала.
Сікейрос, Пікассо і, нарешті, Лорка й Далі. Вони витягли оту метафору, те
підсвідоме, що було та є в нас, у поезії, в мистецтві. Витягли на поверхню й
сказали: думайте, говоріть так, як Біблія говорить.
І ті наївні,
примітивні печерні написи, малюнки – теж код справжності? Мистецтво майбутнього
– це зазвичай повернення до пракоріння? Твої погляди поділяють учні, ті, хто з
вдячністю мають тебе своїм учителем?
Вчилися на моїх полотнах? Такого не може бути! Ніхто з тих,
хто називає себе моїм учнем, не зможе думати так, як я. І я не можу
назвати тих чи інших художників своїми
учнями. Так, якщо йдеться про техніку… Але для мене думання, мислення – це
основне.
«…ПРИКИПІВ ДО ЗІЛЛЯ,
ЯКЕ РОСТЕ НА ВОЛИНІ»
Чи має у Луцьку Микола
Кумановський близьке, духовно зріднене
середовище? Для таланту потрібна келія самотності чи йому слід черпати
натхнення, енергетику і в щоденній суєті, на велелюдді?
Для митця потрібна
самотність. Можна іноді називати її порожнечею. Але потрібні елементарні засоби
для праці. Я, наприклад, можу недопалком писати
розлогі верби, річки. Не сперечатися з художниками – однолітками,
сучасниками – з приводу того, чи правильно я пишу. Щодо середовища, то я, хоч і
народився на Хмельниччині, прикипів до
зілля, яке росте на Волині. І бачу тут красу, яка мене наповнює.
Чим зумовлена така
багатогранність, адже Кумановський – і живописець, і графік, і поет, який таки
цікавою метафорою осягає світ, і
скульптор… Що найголовніше у творчості?
Найголовніша у творчості недосказаність. Саме вона, а не
недомовленість (коли про щось домовляються чи не домовляються).
Найголовніші уроки з
погляду прожитої «копи» літ.
Бути і жити в тому середовищі, в якому ти живеш. Є
середовище, в яке тебе кидають, і ти там не можеш жити. Це, можливо, тюрма.
Хоча можна й там призвичаїтися. Може це бути Америка як тюрма, де немає ні
своїх слів, ні образів. Нічого! Залишаєшся сам-на-сам.
Після успішної
цьогорічної березневої виставки у Львові
наступна буде називатися…
«Оскома»… Моя творчість не
адресується комусь. Вона не
орієнтується на щось. Моя творчість орієнтована на Бога, який є в нас. Ми
доповнюємо отой всесвітній комплекс.
Всі твої полотна тобі
близькі, дорогі? Вони – як для батьків діти?
Замість відповіді скажу про нові полотна. Це – нові теми.
Вони здаються дуже простими: і цей кашкет чоловіка, й людей в обіймах. У той же час – це не стільки картини, скільки
вибухи – надії, болю, радості…
У такій же
тональності виплекана й твоя графіка.
Недарма Володимир Діброва переклав Беккета. А я зробив
ілюстрації. Можливо, вони сюрреалістичні, надреалістичні. Але я вважаю цю працю
своїм досягненням. Це не розважальна графіка. Я не роблю якихось посилів,
знаків. Пишу не для співчуття, а для того, щоб усі подумали, як це має бути,
щоб мистецтво продовжувалося не в красивостях,
а в серйозному, глобальному.
Спілкувався Віктор
ВЕРБИЧ,
м. Луцьк
