Микола ХОЛОДНИЙ: Під час мого арешту 1972 року слідчий розкопав, що я ворог «потомственний»

189

1991 року
київська обласна газета «Молода гвардія» надрукувала моє інтерв’ю з Миколою
Холодним «Я   ПОМЕР  1972 
року…». Надвеликий матеріал не вміщувався на газетну полосу, довелося
мені – редактору відділу культури МГ – 
скоротити його наполовину. Микола не був проти, оскільки будь-яку
публікацію про нього, навіть невелику згадку про поета Холодного, що
повертається із заслання, сприймав як довгоочікуване свято.

Ця публікація
була знаковою для повернення Миколи Холодного на шпальти центральної преси, до
того періодично друкувався у Вінниці, частково у Чернігові. Матеріал про «покійника
Холодного» з епатажною назвою з київської молодіжки МГ передруковували,
цитували, на нього посилалися у подальших публікаціях. Не перебільшую свою
цілком випадкову роль у реінкарнації талановитого українського поета у
центральній вітчизняній періодиці. Проте неспростовним фактом є те, що після
двох  вибухових, чималих за обсягом
інтерв’ю з Миколою Холодним – ще одне наважився друкувати в «Літературній
Україні» редактор Борис Рогоза, тим самим розтопив кригу багаторічного
відторгнення поета офіційною газетою письменників – редакторам солідних
часописів неначе стало ознакою хорошого тону запрошувати до себе «скандального»
автора з його віршами. Ще вчора, пак, позавчора, щоб не зіткнутися з ним,
видавці, образно кажучи, перебігали на інший бік вулиці.

Крім
центральних газет, одразу ж долучилися українські журнали, такі, як «Ранок»
(№8), «Вітчизна» (№9), московська «Литературная газета»…  На перших сторінках часопису СПУ з’явилася
добірка кращих поезій Миколи Холодного під вже знайомою назвою «Крик з могили».
Так називалася збірка поезій, надрукована у Балтиморі і в Торонто 1969 року
емігрантським видавництвом «Смолоскип». За ту «антирадянську» книгу й було
арештовано поета («буржуазного націоналіста») 1972 року. Проникливі, душевні
слова Світлани Йовенко – колись зовсім юної літстудійки, очолюваної Миколою
Холодним у 1963-64рр. університетської літературної студії СІЧ – супроводжували
публікацію його найкращих знакових віршів у «Вітчизні».

Нині наважився
дістати зі свого архіву і надати на розсуд читачів повний, не скорочений  виклад вже історичного, доленосного інтерв’ю
з Миколою Холодним у «Молодій гвардії». Тоді, 1991 року,  це був інформаційний  прорив, раптове повернення  підраненого й зарубцьованого, знеславленого,
проте живого Холодного до київського читача, насправді – до всеукраїнського
читача.  Столичні мас-медіа ще вповні не
оговталися від несподіваного щастя відсутності цензури, редактори радо
повикидали списки із забороненими прізвищами. Хтось з top-менеджерів зробив це
з неабияким полегшенням, а комусь – зомбованому цензурними заборонами і
червоною корочкою партквитка у кишені – було незвично й складно починати
працювати у вільному інформаційному просторі. 

Після появи у
«Молодій гвардії» першого великого інтерв’ю з поетом літературна громадськість,
кияни старшого віку згадали: був колись, у шістдесятих, молодий поет-хуліган
Микола Холодний, що додавав перцю у спілчанський офіціоз, у суворе дієтичне
меню, складене з малосольних й абсолютно не гострих страв, підібраних на
вибагливий смак цензорів-рестораторів з хронічними невиліковними хворобами:
«ідеологічним гастритом» та «антинаціоналістичною виразкою шлунка».

Тоді, всупереч
здоровому глузду і закону про реабілітацію жертв політичних репресій, подалі
від столиці незалежної України продовжував перебувати поет, депортований під
супроводом КГБ 1972 року зі столиці Радянської України. Через перепони, штучно
виставлені численим гуртом його «доброзичливців» з числа колишніх й нинішніх
«холоднолюбів», так і не повернувся до Києва, де народився поетом-громадянином,
де у шістдесятих-сімдесятих роках прогримів своїм вільнодумством, талановитим і
яскравим поетом-сатириком, як син своєї Вітчизни. Через п’ятнадцять років після
тієї публікації у київській молодіжці МГ, весною (вирогідно, на початку березня)
2006-го року в провінційному містечку Остер за й досі нез’ясованих обставин
загинув український літератор.

 

«Я  ПОМЕР 1972 
року…»

Цими днями до нашої редакції завітав майже двадцять років замовчуваний в
Україні поет Микола Холодний, якого «Літературна Україна» 15.02.90р. назвала
«одним з найяскравіших українських поетів покоління «шістдесятників».
Скориставшися нагодою, наш кореспондент узяв у Миколи Холодного інтерв’ю.

 

Як, Миколо
Костьовичу, Ви стали «ворогом народу»?

Після війни я навчався у семирічці на Чернігівщині.
Історію викладав директор школи по кличці Воша. Цієї клички він удостоївся
через те, що називав вошами учнів. Коли хтось не знав домашнього завдання, Воша
тицяв пальцем у підручник:

– Читай, що там написано!

Учень читав: «Хто не виконує вказівок, той, хоче цього чи
ні, – діє на користь ворогові. Сталін».

– То ти хто?

– Во-рог, – похнюплено відповідав учень.

– Так оце я повинен ворогів тут навчати? – розмахував
Воша журналом у високо піднятій руці і штурляв учня у куток.

Протягом року до «ворогів» потрапляв увесь клас. Нарешті
директор погорів при спробі зґвалтування шкільної прибиральниці, і його
перевели до сусіднього села.

Через багато років мені судився хліб учителя, зокрема, на
Сквирщині. По юначій наївності я показав завідуючому райвно польський журнал
«Пшиязнь», де у статті Флоріана Неуважного про молоду поетичну генерацію 60-х
років на Україні «Свіжим припливом хлюпнуло» фігурувало й моє прізвище.
Зав¬райвно попросив у мене той журнал «почитати», а насправді мерщій помчав до
райкому партії.

– Ви знаєте, хто у нашому районі працює? Ворог.  Про нього закордонний журнал написав.

Як тільки закінчився навчальний рік, у школі для мене не
виявилося годин.

Але усіх перевершив директор восьмирічної школи у
згаданій Чернігівській області. У цього учні мали доносити на вчителів, а
вчителі – на учнів і один на одного. Сам він настрочив на мене «куди слід» десь
чотирнадцять доносів. Він звинувачував мене у ворожій діяльності за те, що такі
речі, як пияцтво та казнокрадство я називав на уроках типовими для нашої
дійсності. Заклавши руки за спину, цей ультра-педагог, ніби плантатор, походжав
по картопляному полю і гукав на дітей:

– Веселіше ворушіться! Ви працюєте на світле майбутнє.

Він забороняв учням колядувати і мав у школі цілу систему
«інформаторів», які доносили йому на товаришів.

 

Ви змалювали
непривабливу картину морально-психологічного стану  суспільства. Проте в Україні навіть за часів
сталінізму залишалося здорове зерно, що мало прорости у майбутньому.

Ви праві, проте ті паростки губилися серед лободи й
будяків. Вихований на шкільних стукацьких традиціях, мій односелець у перші дні
війни кудись зателефонував, що в селі люди грабують колгоспні комори. Насправді
ж у сусідньому селі вже були німці, і сільське керівництво вирішило роздати
колгоспникам хліб на трудодні, щоб він не дістався окупантам. Але негайно
налетіло кілька радянських літаків, висипали на центр села обойму бомб.
Загинуло сімдесят дев’ять ні в чому не винних людей. Головним чином, жінки,
діти. Зруйновано було церкву і школу. Обуреним родичам убитих на аеродромі
пояснили: мовляв, мирних жителів сприйняли з повітря за німців. Але причина
«помилки» була простіша: усіх, хто залишався на окупованій території,
сталіністи вважали за ворогів.

На пам’ятнику жертвам того сумнозвісного бомбардування
написано, що всі вони загинули від рук німецько-фашистських окупантів.

Під час мого арешту 1972 року слідчий розкопав, що я
ворог, так би мовити, «потомственний». Те, що мій батько – офіцер Радянської
Армії, учасник битви на Волзі, нікого не цікавило. Шерлок Холмс з
Володимирської, 33 з’ясував, що до революції один з моїх дідів був
георгіївським кавалером, а другий ще до революції чотири роки підряд ходив
пішки з Чернігівщини на заробітки до Одеси на цегельню, поки на зароблені гроші
не купив парову машину. Ще наприкінці 
50-х я чув у колгоспному млині її звуки. А коли замовк дід – замовкла й
машина… Під час колективізації сільські гультяї викинули діда з дітьми на
вулицю, і він купував у них власну хату. Про це я дізнався минулого року.

 

Ви рано почали
писати вірші, ще школярем…

Що ж до моєї «антирадянської творчості», то в пам’яті
зберігся такий епізод. 1966 року я дав вірші колишньому лауреатові Сталінської
премії, аби він допоміг мені в їх опублікуванні. То був рукопис моєї збірки
«Крик з могили». 1969 року вона побачила світ у балтиморському видавництві
імені Василя Симоненка «Смолоскип». Зараз ця збірка реабілітована, про що
писала «Літературна Україна» 28 червня 1990 року.

Невдовзі лауреат, на чиїх творах мене виховували у школі,
запросив мене до кабінету на другому поверсі СПУ – він був крупною шишкою – і,
щільно причинивши двері, запитав, як це я наважився принести йому «не наші»
вірші? Не наші значило антирадянські.

І ви хочете, щоб після цього працівники так званих компетентних
органів сиділи склавши руки? Їм же чимсь потрібно було виправдати своє
існування. А тут тобі всі карти в руки. Літературні критики типу Петра
Моргаєнка, що шельмував Сосюру за вірш «Любіть Україну», були професійними
донощиками. Членські квитки Спілки письменників надавали благородства їхньому
каїновому ремеслу. Тому й не дивно, що Івана Дзюбу спочатку звинувачували в
націоналізмі так звані друзі по перу (читайте «Літературну Україну» за 6-те і
16-те січня 1970 р.), а вже потім ним почали займатися критики з погонами.
Нещодавно мені стало відомо, що у свій час згаданий мною лауреат нахвалявся
автора «Вершників» Юрія Яновського викинути «із сідла
буржуазно-націоналістичної романтики».

1988 року я опублікував у козелецькій районній газеті
«Ленінський шлях», що на Чернігівщині, вірша «Колорадські жуки». Дозвольте його
процитувати повністю:

 

КОЛОРАДСЬКІ  ЖУКИ

 

Немало отрути ковтаєте,

і дихати вам не дає.

Та впевнено досі літаєте,

бо знаєте: безліч вас є.

А мертвими треба прикинутись,

то зміните колір одеж.

Щоб дружно опісля прокинутись

і взятися знову за те ж.

Рвоне достроково реактор –

і хтось достроково впаде.

Та в полі співатиме трактор,

бо рій ваш над вухом гуде.

Цвірчать цвіркуни аж до поту

про бульби прискорений ріст…

Ненавиджу вашу підлоту,

на мертвий поглянувши лист.

І скільки труїти вас мушу

у бруді від п’ят і до вій,

та вас припадає на душу,

неначе на хлопця повій.

Скептично вже кривлячи рота,

дядьки витирають лоби.

Я знаю, що марна робота,

що краще піти по гриби.

Бо лазите, ніби в повидлі,

в отруті з моєї руки.

Коли ж ви подохнете, підлі, –

скажіть, колорадські жуки?

 

Відразу ж на райком партії і райвиконком прилетіла скарга
від групи остерських пенсіонерів – колишніх районних бюрократів. Процитую їхній
шедевр мовою оригіналу:

«В этом стихотворении с каждой строки всплывает наверх
ядовитая грязь ненависти к ветеранам войны и труда, к советским труженникам,
обвиняется советское общество в сплошном неблагополучии. Кстати, выращиванием
картофеля Холодный не занимается, этим подтверждается прямая направленность
острия стиха на нас – ветеранов войны и труда, на советских труженников и
неугодный кому-то наш социалистический строй. За такое «произведение»
зарубежные враги социалистической системы не поскупятся оплатить гонорар
валютой. Обидно, что пишет такие и подобные этому стихи человек, получивший
высшее образование в советском ВУЗе бесплатно, что этот человек разъезжает на
легковой машине, созданной руками ветеранов войны и труда… Совет ветеранов
войны и труда города Остер выражает свое возмущение и надеется, что таких и
подобных этой, публикаций в Нашей газете больше не будет, а виновные понесут
наказание. 20. 10. 1988 г.».

У рецензії для слідчих органів якийсь Ковтуненко із
Інституту літератури, звідки перед тим звільнили Василя Стуса, писав, що у
віршах «Собаки» та «Дядько має заводи й фабрики» я закликаю до… збройного
повстання. Там ішлося про штучні труднощі з хлібом та кормами для корів
колгоспників. Обидва твори були написані в часи хрущовських «реорганізацій» у
сільському господарстві. Ось уже років три, як ці вірші опубліковані, і я щось
не чув, щоб після їх публікацій вибухнули повстання.

 

Можливо,
названий Вами науковець Інституту літератури, крім фаху «літературознавця» мав
паралельний талант «ясновидця», і в його уяві змальовувалися реальні картини
революційних збурень в Україні на чолі з ватажком повстанців Холодним?

Гадаю, науковець Ковтунеко працював на своєму місці, усі
його фантазії «ясновидця» були по указці начальства. Або такий епізод. Щоб я не
муляв у Києві очі, мене вислали до Вінниці. Там від матері моєї учениці на
прізвище Злотник я почув таку історію. Минуло тридцять років, як батько поліг
на війні, а мати досі пере йому сорочку. Зворушений почутим, я написав вірша
«Чоловіча сорочка». Під час обговорення мого поетичного доробку у Вінницькій
письменницькій організації піднімається старий літератор і каже:

– А це не тому дезертирові вона прала сорочку, що в
Шаргороді від війни тридцять років на горищі переховувався?

 

Старий
літератор по-своєму зрозумів Ваш вірш «Чоловіча сорочка». Трагедія його самого
і його покоління, бо зростали у дегенеративні часи з дегенеративною ідеологією.
Може, Вам треба було конкретніше змальовувати героя  у своєму вірші? І не було б прикрих непорозумінь
із старшим поколінням…

Та чи не найбільш трагікомічним було звинувачення мене у
замахові на марксизм. Навчаючися на п’ятому курсі філологічного факультету
Київського університету, у грудні 1965 року я за одне лише запитання вилетів з
вузу. Критик-ортодокс Олекса Засенко програв професору Іщуку у більярд. Іщук
буцімто зажадав, щоб той для компенсації написав хвалебну статтю на пересічний
Іщуків роман «Вербівчани». Але Засенко згодився підтримати Іщука під час
університетського висунення його «Вербівчан» на Шевченківську премію. Усі,
викладачі і студенти, захвалювали роман, хоч відчувалося, що його ніхто не
читав. Говорили абстрактно про «чудову мову», «правдиве відображення
дійсності». Коли всі вибалакалися, Засенко сказав:

– Може, в кого будуть які запитання до автора?

Я підвівся і запитав:

– Де це автор бачив таку тюрму, щоб там усі начальники
розмовляли чистою українською мовою?

Наступного дня мою поведінку (у відділі кадрів КДУ ще й
досі в наказі стоїть формулювання: «Відрахований за аморальну поведінку»)
розглядали на комітеті комсомолу. Не знали, з чого почати, і почали з
запитання:

– А зачєм Ви носітє бороду?

Моя борода дорівнювала півтора міліметрам, і я відповів:

– А ви б і Маркса про це запитали?

– Вот відітє, – схопилися ті, – он явно враждєбно
настроєн протів марксізма.

 

Це Ви, певно,
згадали цей епізод, щоб проілюструвати картину загального одурманення у
суспільстві, бо вже діти по прямій лінії успадкували від своїх батьків
ідеологічно спотворений погляд на цілком природні речі?

Ви хочете сказати, що діти не винні, як і коні не винні?
На відміну від людей, приручені людьми коні дійсно не винні! Розгляд моєї
«справи» пішов по комсомольських інстанціях, знизу вгору. З метою економії часу
я ніс заяву на перегляд справи, наприклад, до міському комсомолу і одночасно –
до обкому ЛКСМУ, де писав, що міськом уже засів. В обкомі комсомолу мене під
час розгляду запитали:

– Чого Ви хочете?

– Як чого? Поновитися в комсомолі і в університеті.

– Так це ми вже чули. А от що Вас не влаштовує – оце нас цікавить.

«Що ж мене не влаштовує?» – почав мізкувати, аж саме
радіо повідомило, що в «космосе вновь русский 
человек». І я, не довго думаючи, зімпровізував:

– Не влаштовує те, що ніяк не почую: «В космосі єврей
такий-то». Адже євреї найбільший внесок у розвиток фізики зробили.

Мене звинуватили в сіонізмі, а поновили аж через рік.

 

Миколо
Костьовичу, чи не поодиноким більмом на оці Ви були у ідеологів соціалістичного
ладу? Своєрідною білою вороною, що псувала екстер’єр у чорної зграї «будівників
світлого майбутнього»?

За те, що до 200-річчя Сполучених Штатів художник Петро
Рубан із Прилук виготував зображення Георга Вашінгтона, його звинуватили у
спробі пограбування каси і кинули до мордовських таборів. Коли Горбачов трохи
послабив гайки, Рубан з сім’єю емігрував до Америки. Мабуть, жодне суспільство
на планеті не володіє таким талантом примноження ворогів, як наше. В опозиції
опинився колишній комсомольський активіст, завідуючий ідеологічним відділом
газети «Молода гвардія» В’ячеслав Чорновіл, обкомівський працівник, а згодом
автор геніального памфлету «Більмо» Михайло Осадчий, секретар парткому СПУ,
фронтовик Микола Руденко. Ярлик бандерівця в роки брежнєвщини повісили на
доцента факультету журналістики КДУ Матвія Шестопала, котрий з автоматом у
руках громив бандерівців. І все ж доцент Шестопал залишив світлий відблиск у
молодих душах Василя Симоненка, Бориса Рогози, Миколи Шудрі та інших.

Про це втрачене (а частково і страчене) покоління нашої
літератури (головно, поезії) Михайло Каменюк написав, на мій розсуд, дуже
влучні рядки у вірші «Літинське каприччіо», присвяченому моїй скромній особі.
Це в нього звучить так:

«…хто ж ми були, чи пам’ятаєш ти? –

Кармалюки нехрещені ВААПом,

тягли в світи незвіданим етапом,

не знаючи банальної мети,

в льохи спускались у часи сльоти,

де всі мужчини діляться неквапом

таранею скупої доброти.

Лиш волоцюги нам були брати…»/

Таки добре нам тоді вимостили «етапи» маланчуківські
парубки на початку 70-их років, про що, власне, й згаданий вірш. (Паталогічний
українофоб з українським прізвищем Маланчук, переведений зі Львова до Києва,
був секретарем з ідеології ЦК КПУ. – Г.Б.)

Мені «етап»  – з
Києва до Вінниці – «на место постоянного трудоустройства», Каменюкові – з
Вінниці в провінційний Літин, бо в «Комсомольському племені», де він став
плідно і яскраво працювати як журналіст, саме наспіла чистка кадрів у зв’язку з
незрозумілим властям інтересом молодих газетярів до праці Івана Дзюби
«Інтернаціоналізм чи русифікація?». Тоді Каменюк якраз поєднував навчання у
Вінницькому педінституті з газетярською працею. Так от, на влаштованому над ним
та його однодумцями судилищі ректором педінституту (до речі, в скорому часі
секретар обкому партії, а там – ректор Київської Вищої партійної школи),
Каменюк замість покаянного слова, що од нього добивалися, обірвав беручкого
ідеологічного наглядача словами Сковороди: «Одне діло єпископський жезл, зовсім
інше – пастуша сопілка» – і осміяний та освистаний залом ректор мусив з ганьбою
покидати аудиторію. А йшов лише 70-ий рік… І такий «плюралізм» дорівнював
майже подвигу.

Коли я запитав днями Михайла Каменюка, чого він хоче від
майбутнього в рідному йому українському літературному процесі, де напередодні
з’їзду письменників тепер розгорілася не на жарт групова боротьба, він з
притаманним йому лаконізмом відповів: «Вбити літературних фальшивомонетників».

м. Київ

 

Закінчення в наступному числі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!