Микола ГРИЦЕНКО: «Треба сонце шукати всю ніч!..»

341

Микола Гриценко
народився 9 травня 1962 року в селі Тимченки Недригайлівського району на
Сумщині. По закінченні факультету журналістики Київського державного
університету імені Тараса Шевченка працював на Сумському телебаченні. Був
представником Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в
Сумській області, розробляв концепцію телерадіомовлення регіону.

Вже понад 10 років
живе в Києві. Працює в центральному апараті Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення, заступник голови 
громадської організації «Сумське земляцтво в м. Києві», голова
Недригайлівського осередку земляцтва, головний редактор альманаху «Земляки»,
член Національних спілок письменників та журналістів України. Автор  багатьох циклів телепрограм, документальних
фільмів, а також  семи книг прози,
поезії, публіцистики. Микола
Гриценко – лауреат всеукраїнських літературних премій імені Леоніда Глібова,
Олександра Олеся, Івана Кошелівця.

 

Під час відрядження
до Сум на запитання, що нового з’явилося в місті, почула дещо несподівану  відповідь: «Душа». До лаконічної, але, як
згодом переконалася, точної характеристики обнадійливих змін в обласному центрі,
причетні, безперечно, самі сумчани. В першу чергу митці: художники,
архітектори, літератори. Саме завдяки їхній ініціативі й активній громадянській
позиції в Сумах збережено історичний центр міста. Є тут і свій міні-Арбат
(вулиця Соборна), і свій Узвіз (вулиця Воскресенська), що пам’ятають відлуння
кроків Лесі Українки, Антона Чехова, Олександра Купріна… Однак осторонь цікавих
перетворень центральних  старовинних
вулиць у своєрідні  музеї під відкритим
небом не стояли і ті краяни, котрі не уявляють 
життя без своєї малої батьківщини. До них належить й уродженець краю,
нині киянин, член Національної спілки 
письменників України, відомий поет, публіцист, тележурналіст Микола
Гриценко. Приводом для зустрічі з ним стала нова книжка   поета «Повернення дощу», яка недавно
побачила світ у видавництві «Альтерпрес», а ще – реалізована  Миколою ідея 
– пам’ятного знаку «Сумка» в історичному центрі міста.
 

Пане Миколо, перед
тим як почнемо спілкування про Вашу творчість, не втримаюсь, щоб не запитати –
то як  виникла ота ідея з «Сумкою»?

Ідея спорудження пам’ятника 
в Сумах лежала, образно кажучи, під ногами.  Я лишень її підняв. Судіть самі: на гербі Сум
– три козацькі суми. Є красива легенда… Лишилось  художньо «побачити» і втілити мрію. Чому до
цього ніхто не додумався раніш? Не знаю.

 

Я знайшов молодого
скульптора Олексія Шевченка, сумчанина, патріота рідного міста. «Запалив»
його  цією ідеєю. Майже рік ми творчо
дискутували, аж доки не вийшли на остаточний варіант проекту пам’ятника, який я
й показав ще одному земляку, голові Печерської райадміністрації в м. Києві
Сергію Сущенку. Ідея йому також 
сподобалась. Він і взяв на себе фінансові затрати з реалізації цього
проекту…  Важливу деталь до ідеї  – «гранітна карта Сумської області» з
вилитими в металі назвами усіх районних центрів 
додав мій друг дитинства, директор видавничого регіонального центру
«Собор» Григорій Тимченко… Підтримав ідею й Сумський міський голова Геннадій
Мінаєв, міська архітектура…

Нашу  «Сумочку» жителі
міста полюбили одразу. Вона завжди в оточенні людей.  Люди вже розповідають про неї свої історії й
легенди. І це – прекрасно! А ще кидають у символічний колодязь монетки, «на
щастя».

Тепер ми щороку року ці «щасливі монетки» ( разом із
«Сертифікатом відповідності»)  вручаємо
талановитим дітям, якраз в День Міста, на початку вересня. Для цього громадське
об’єднання «Мистецький центр «Собор» спільно із Сумською міськрадою розробили
Положення постійного конкурсу серед юних художників, письменників, митців  – «Сумський скарб». За рік збирається до 40
кілограмів монет, які ми розважуємо переможцям у спеціальні три шкіряні
сумочки…

 

Згодна. А тепер про
письменницьку творчість.  Пане  Миколо, що значить для Вас вихід нової
книжки?

Не буду оригінальним – це зрідні народженню дитини. Якщо
вона виношена  коло серця,
виколисана  і розгорнута перед
людьми…  А далі… Період  полегкості, і… поступового  відсторонення від того, що ти написав.
Знаєте, через роки вдивляєшся в свої рядки десятилітньої давності і дивуєшся:
невже це тобою написано? Воістину: не ми пишемо, а нами пишуть…

Але яка  доля суджена
кожній із книг – тобі навряд чи доведеться взнати. Зазвичай, лишень один чесний
суддя – Час усе поцінує належним чином.

 

Про що нова
книжка? 

Моя нова книжка називається «Повернення дощу». Це – лірика.
Лірика благодатна сама по собі, наївна й відверта, як несподіваний весняний
теплий дощ, що застав тебе посеред степу. 
Сприйняття душею справжньої поезії, особливо поезії ТВОЄЇ ХВИЛІ  настільки втаємничене, індивідуальне дійство,
що про нього словами не розповіси.

Це лишень можна відчути, як дивний сигнал космосу,
спрямований саме ТОБІ через ПОСЕРЕДНИКА, яким і виступає поет. Якщо дійсно це
ПОЕЗІЯ. І, якщо дійсно це справжній обраний 
«Кимось» ПОСЕРЕДНИК.

 Як  приходять вірші до мене? Відповім  власною строфою:/                            … Я не бачу себе,
не чую,/ Прислухаюсь до голосів,/                                  Які небо мені
диктує/    Під хорали живих лісів…/.

Лірика це – тонка матерія, яка може зрівнятись хіба що із
музикою. Близько до неї – акварель…

Усе те, що оточує в житті – мої теми. А ще – уявний,
омріяний заново створений світ. Він десь глибоко всередині. А у віршах – лише
його відблиск, як світло від уламка дзеркальця, загубленого кимось в глибокій
траві…

 

Про авангард і
традицію в поезії…

 Знаєте, дехто своє
коріння шукає в небі. Тоді для нього уся земна куля – дім рідний. Відповідно й
поезія у такого митця «всеосяжна». Є талановиті зразки такої творчості? Звісно
є. Є й попит на таку поезію.

Я сповідую інше письмо. 
Моє коріння – в українському чорноземі. Воно сплітається з корінням
предків, живиться цією землею так само, як живиться коріння стебла чи деревини.
/Корінчиками тихими, як – сон,/Вбираю сік земний і прохолоду,/Щоб зберегти від
круків і ворон/Глибоке серце нашого народу…/

Смію долучитись  до
когорти поетів, які сповідують національну традицію. Не можу і не хочу  бути іншим.

Вічна тема дискурсу: авангард чи традиція? Авангард
агресивний. Йому можна багато чого прощати, як запальному  тореадору. Традиція – мирна. Вона постійно
тримає оборону. Хоча, як на мене, саме поезія традиційного складу  найбільш наближена до сприйняття серцем і
душею. Очима (як яскрава хустка) одразу сприймається, безумовно, авангард. Але
з часом фарби линяють, «фасон» виходить з моди…

Тараса Шевченка також хтось звинувачував у традиційності
письма, а після нього – Олександра Олеся, а потім – Павла Тичину, а після
Тичини – Василя Симоненка… І що? Ця поезія пережила віки. І житиме. Бо має
прямий контакт із людським серцем і душею.

 

Минулого року ви з
успіхом провели свій творчий вечір і презентацію книги «Повернення дощу»  на своїй батьківщині, в Сумському театрі для
дітей та юнацтва. І ось нещодавно найавторитетніше видання Сумщини, газета
«Панорама», яке щорічно  визначає
рейтинги найзначиміших подій області , віднесло цю мистецьку акцію до «Золотої
десятки». Що відчуваєте?

Вдячність. Тим експертам, хто визначав. Для мене це було
несподіванкою. Щиро дякую моїм друзям: художньому керівникові театру Олександру
Мартюшову, народній артистці України Олександрі Сокіл, співаку і композитору
Валерію Козупиці, артистам Наталії Черкасенко, Дмитрові Будянському, всім-всім
учасникам… Вони читали мої поезії, співали пісні на мої слова. А ми всі
разом  створили мистецьке дійство, яке
здобуло визнання.  

 

І все ж Ліна  Костенко назвала теперішній час «часом
одинаків».   

Моє життєве переконання: найбільшою цінністю  кожної людини 
і найбільшим її багатством 
є…  вона сама. Самодостатній
людині не страшні зміни й катаклізми. Вони страшні для «піджаків» ( за А.
Райкіним), коли скинеш із людини «начальственного піджака», а там виявляється –
тремпель! На жаль, таких «тремпелів» я зустрічав у своєму житті дуже багато!
Особливо тих, хто «пробував себе» в українській владі.   І що найстрашніше – вони роблять заручниками
весь народ, який їх обирає, доручає важливі суспільні ділянки роботи,
сподівається на них… 

 

«А свої… О, де ж вони
свої?!  Може, досі йдуть Чумацьким
шляхом?! » – люблю ці Ваші поетичні рядки. Як українці мають жити, аби вони не
були такими розрізненими, такими байдужими один до одного, такими понурими?..

Колись, напередодні протистоянь у 2004 році, я написав: /Ми
поодинці, браття, поодинці./ Із нас вже насміхаються ординці./ Вони  не б’ють, не лають, а – сміються, /Бо знають
– українці продаються/ Хто –  за п’ятак,
за гривню, хто – за гріш,/ Але задарма, все ж таки, найбільш…/

Це –  саможорстокі
рядки. Вони адресовані всім. Собі також. 
Але останнім часом у відстоюванні своєї ПОЗИЦІЇ люди і на Заході, і на
Сході держави продемонстрували, що вони Є, що вони здатні до самоорганізації,
що з ними треба рахуватись. Люди  єдині у
своєму прагненні: вони хочуть впливати на процеси в державі. 

 

Ви вірите в
«бумеранг»: робиш  добро  й воно повернеться до тебе сторицею. І –
навпаки.

У Всевишнього  вірю.
Без віри людина не може жити, без віри 
вона втрачає опору і хилиться вбік. 
Для мене поняття Бог і Совість є тотожними. Це – проста формула.  Якщо ти совісна людина, значить, в твоєму
серці є Бог.  Якщо ж совісті нема, то
молитвами не зарадиш. Навіть храмами, збудованими  на вкрадені гроші, не зарадиш…  Чесно кажучи, я дивуюсь психології наших
українських олігархів, які досі намагаються втримати власне «розкішне щастя» в
нещасливому середовищі!  Так не буває. Не
можна втримати солодку крапелину  в
солоній воді. А стосовно добра… Якось мій славний земляк Анатолій Мокренко
переповів, як йому батько казав: «Зробив добро. Забудь». Оце, напевне, і є
істинне ставлення. А не в очікуванні відплати. Часом замість відплати люди
віддячують розплатою.

 

Яке Ваше ставлення до
філософського вислову : чи один у полі воїн?

Людина приходить у цей світ одна. І покидає його також  – одна… Цю життєву філософію, на жаль, ми
часто забуваємо. І, аналізуючи 
деякі  цінності,  яким віддаємо перевагу, здається, що
збираємось  жити вічно…  Життя ж насправді – короткий зблиск. І дай,
Боже, щоб твій вогник якомога довше втримався 
у холодному космосі.     

Я намагаюсь підтримувати стосунки з людьми, які говорять
правду ( не люблю улесливості), з друзями дитинства та  студентства. А ще з тими, хто не лишень  «забирає» з тебе, але натомість і «віддає».
Тут маю на увазі, передовсім, 
енергетичні виміри.

Нещодавно довелось мені пройти серйозне випробування,
де  справді відчув себе одинаком у
боротьбі за відстоювання власної громадянської позиції та чесного імені. Після
спроби розправи наді мною деяких «лжепатріотів» довелося пройти купу судів, аби
виграти в остаточній інстанції і поновитися на роботі. Але й те я сприймаю
як  урок долі. Багато людей «проявилося».
Можливо, це мені треба було пройти, щоб дещо переосмислити в цьому житті…

Одинокість же та 
усамітнення – для хвилин творчості. Ось там дійсно ніхто тобі не
порадник. І там ти точно – один у полі воїн!

 

Ви маєте особливого
покровителя – Миколу Чудотворця…

Довелось кілька років тому побувати в містечку Міра колись
Лікійської держави (нинішня Туреччина) у соборі святого Миколая. У тій
церкві  Святий Микола Чудотворець колись
звичайним церковнослужителем  правив
служби, там був похований після смерті… Багато для себе відкрив, чого не знав
раніше. Відповідально жити з іменем Микола. Треба долучитись до добрих справ.
Одна з них, що прийшла на ум: уже шість років я в свою рідну сільську
Козелянську школу в Недригайлівському районі (саме на Зимового Миколая)  запрошую письменників для зустрічей з
талановитими дітками нашого краю. Нагороджуємо переможців літературних районних
конкурсів, читаємо вірші, святкуємо Миколая… Вдячний колегам-письменникам:
Петрові Засенку, Василеві Довжику, Володимиру Морданю, Олександру Вертілю,
Антонії Цвіт, Юрію Назаренку, Юрію Царику ,Івану Головченку, які вже взяли
участь у цих затишних мистецьких зустрічах…

 

Над чим  працюєте зараз?

Нещодавно видав публіцистичну книгу «Живи добром», (в-во
«Дике поле»). Нині намагаюсь надолужити з прозою. У мене давненько вийшла
книжка новел «Самар» (за народною назвою мого 
рідного села на Сумщині). 
Повірте, я вже й не згадаю, скільки людей (від односельців до колег
письменників), настійно просили, щоб писав далі прозу. Мене ж на деякий час
полонила поезія. Більш пізніший свій вік залишаю для прози. Логічно?

 

Ваш прогноз щодо
подальшої долі України?

/Треба кинути все!/ 
Треба мчати і мчати, і мчати!/ 
Треба сонце ловить./  Треба сонце
шукати всю ніч…/.

Треба бути активними, треба знаходити користь не лише для
себе, а більше – від себе.  Неодмінно
реалізовуватись, виправдовувати своє призначення, шукати свого сонця. Як у
одному з віршів колись мені написалося: «Треба собою тихо підсвічувать небо…»
І тоді неодмінно прийде для нас усіх світлий український день. Я в це глибоко
вірю!

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!