Микола Амосов. Письменник

615

Тепер чекаю і заздалегідь червонію, начебто  роздягаюся на Хрещатику. Неприємно, особливо коли врахувати мої роки й інші обставини. Одне з них – «міф про Амосова». Хірург зі світовим ім’ям. Талановитий учений, винахідник, кібернетик. Письменник. Спортсмен. Громадський діяч. Бачите, скільки ролей мені надавали люди. Дійсність набагато скромніша. Рівень хірургії – вітчизняний, не світовий (відомість від популярних книг). Винахідник скорше з додатком «горе» (в активі тільки перший апарат штучного кровообігу і клапани). Кібернетик? Однобокий, без належного знання математики. Письменник? Ні, не назвуся.

В житті хотів грати тільки одну роль – чесного працівника.

Микола Амосов.

 

Нижче – діалог письменника Олеся Волі з уславленим хірургом Миколою Амосовим (за результатами кількох бесід письменника з Миколою Амосовим упродовж 1970-2000-х років).

 

М.А. – Писатиму книгу, котру розпочав у чотири ранку три тижні тому. Сидітиму по вісім годин і стукотітиму  на машинці, тому що не можу цього не робити. Потреба, яку не можна розрядити на ближніх через бесіди: соромно нав’язуватися, їм нецікаво. А тут машинка і папір. Безсловесні.

О.В. – Справді до кінця непоясненна потреба в спілкуванні з папером, точніше, не стільки з папером, скільки з  собою, власним Я. Я навіть уявити собі не можу, як це їй велося, обтяженій щоденними клопотами і боротьбою за елементарне виживання, коли друкованого слова не існувало… І скільки тепер не розгадую цієї таємниці, а так і досі не розкусив неповторного на смак, як горіхове зерня, Слова.

М.А. – Подумую. Уже зіпсований увагою суспільства, отруєний відомістю. Але не зовсім. Навіть без надії – все одно писав би.

О.В. – Потреба не тільки в усному мовленні, а й через зафіксовані в слові думки і почуття,  – це диво дивленне. І, либонь, хто «захворів» на таку нав’язливу «хворобу», заслуговує опинитися в числі в и б р а н и х.

М.А. – Жаль, що не відчуваю в собі літературного таланту. Як на мене, він у здібності образно бачити деталі і знаходити слова для думок і почуттів.

О.В. – Все так. Проте цього замало. Точніше, навіть володіючи образним баченням, письменником не станеш. Але, можливо,  коли й станеш, то письменником середньої руки. Письменником сірим, а в гіршому випадку графоманом. Ні, письменник – це людина Божа, послана на ворохобну землю самим Усевишнім; найперше Усевишній обдаровує його т а л а н т о м.        Письменник над усе Небо любить. Досконалості, чистоти прагне в Слові.

Що ж до Вас, Миколо Михайловичу, то переконаний:  Ви літературним талантом володієте безсумнівним. А як особистість, як хірург – геніальний.

М.А. – Не писав, не думав про високі матерії. По суботах і неділях гуляв із собакою, дивився «мандрівки» і «тварин», трохи читав з медицини і робив помітки, як тиждень минув, щоб не забути, для щоденника.

О.В. – З цього й складається письменницька робота, удосконалюється й поглиблюється наше ремесло: зі щонайнезначущіших деталей, зі спостережень випадкових, з фіксації прозрінь, сумнівів, душевних і розумових блукань, поміток, а вже потім – шліфувань, шліфувань, шліфувань. Стилю передусім, чіткості викладу.

М.А. – Учора була субота. Повний відпочинок, і я ходив гуляти на схили Дніпра. Якби був поетом! Дуже гарно. Напівпрозорі дерева, різнокольорове листя, одні падають, другі вже впали. Все це освітлює низьке осіннє сонце. Панорама ріки,  далеч Задніпров’я і вмиротворені люди на лавочках. Якраз і час думати про вічність і смисл життя.

О.В. – Дніпро – як серце. Головний двигун в артеріальному й венозному духовному кровопотоці  України. Велика ріка, незмальовна. Без Дніпра, здається, й Україна не існувала б. А що вже краса яка – Дніпро. Трави, квіти запашні. Запахи душу-тіло п’янять, жагою внутрішнього просвітління наповнюють. Жоден Гоголь не спроможний, мабуть, оспівати твої срібно-золоті вогні на поверхні м’якохвилястій, Дніпре наш ревучий і вічний. Я теж закохався в Лніпро з першого побачення-погляду. Особливо в молодості,  коли у Вишгород древній доля закинула. Часто відвідував криницію Дзвонкову в яру глибочезному й стрімкому. Криниця існує ще з часів князя Володимира. Невидимим прояснінням вічності я насотувався, снагою невимовних осяянь.

М.А. – Великі письменники уміли спостерігати і перевтілюватися. Приклад із нових – Распутін (Його старі  за живе беруть).

О.В. – Ви, Миколо Михайловичу, не помилилися у своєму визначенні й означенні. Валентин Распутін – великий письменник. Як великий і незнищенний Сибір. Надто ж його талант спалахнув полум’ям правди очисним у  «Пожежі». Істинно народний, разючий талант.  Мені, вважай, дуже пощастило, бо я його бачив, спілкувався з письменником на березі ріки Лена. Неподалік моста через Лену.  Душа у Валентина Григоровича розривалася від того,  що коїли недолугі новітні варвари-«временщики» із Сибіром; коїли з його, здавалось би, невичерпними багатствами тайги.

М.А. –  …Писання – теж як зараза. Можна подумати, поскаржитися паперу – і нікого не обтяжуєш словами. Усне спілкування важкувате. У тих, що поруч, своє коло інтересів, із моїми вони пересікаються лише невеликими територіями.

У паперу немає свого «кола», якщо не бачити за нею редакторів, читачів. Поки стараюся не бачити.

О.В. – Бажання висповідатися – вроджене. Скажімо, віруючий тримає душу на сповіді перед Богом, письменник – перед Словом. Сповідь очисна. Зцілююча. Свідків жодних, окрім Бога.

М.А. – А ось інше. Задумав написати книгу… наприклад, про суспільство. Багато праці. Редактори суворі. А можливо, визнають? Успіх? Баланс почуттів за і проти. Ймовірність. І ще: довго чекати… Скільки вже мені буде років?

О.В. – Може, це чи не наймарудніше: очікувати, коли тебе нарешті надрукують. Хочеться, щоб читач без зволікань-затримки бачив, як тріпотіло серце твоє, як ти гаряче бився за істину, як любив і страждав. А роки ж бо так швидко летять. Дні наші лічені…

М.А. – Батько нас полишив. Тому мама для мене втілювала все… Не можу назвати «мати», тільки «мама». Зосталася найідеальнішою людиною, немає жодної плямки. Молодість навдивовижу безпечна і неуважна до «предків».

О.В. – Святе ім’я мами. І кожен цю святість відкриває з незрівнянним пієтетом і вдячністю. Я теж свою рідну неню боготворив, і зараз у пам’яті вона незрівнянна. Але… я, сільський хлоп’як, чомусь ніби соромився, вважав, що «змалювався», коли б називав її мамою. Тож найуживанішим було оте скорочене: «Ма». Ма – то й ма. Матуся зауважень не робила. І так оте «ма» у вжитку було аж поки десятилітку не закінчив, пішов працювати в районну газету, а ще пізніше навчався в столичному університеті. Хіба що в листах пасав: «Нене». А то все по-довженківськи суворо звертався: мати. Так тривало доти, поки моя тітка «тьотя Катя» не присоромила привселюдно: «А ще каже він у Києві на журналіста вчиться, що  розумний – а рідну маму свою назива то «ма», то «мати». Мамою треба називати. Тільки мамою…». Мені стало страшенно соромно, і – спасибі тіточці – відтоді  тільки лагідним  отим «мамою» звертався. Померла вже мама, але у пам’яті лишилася найавторитетнішим авторитетом серед найбільших авторитетів світових.

М.А. – У жінок дивовижна властивість світитися відбитим світлом.

О.В. – Не раз, не два ловив себе і мимовільно лювлю на думці, що більше половини жінок саме такі. Однак мама була й зостається поза такою критикою…

М.А. – Переглядав  книги (у мене їх майже п’ятнадцять тисяч, велика квартира вся заставлена полицями) і я думав: скільки ж тут інформації, котру я накопичив в надії, що з’явиться час прочитати і переварити.

О.В.  – Я бачив Вашу бібліотеку ще в студентські роки, й кількість книг на полицях у прохідній кімнати до кабінету вражала. Уявлення склалося наївне: думав, що коли професор та ще й академік, – то й книг має бути стільки. Проте у моїй особистій бібліотеці тепер книг значно більше. Тисяч двадцять п’ять із гаком. Вся квартира ними заповнена. У два ряди книги на полицях. Переважно вибрані зібрання. Вітчизняних письменників, філософів і вчених. Світових. Більше половини томів прочитані. Книги – моя відрада, утіха і гордість.  Читаю я по дві-три години щоденно. Всіх книг прочитати не сподіваюся вже, але вони надихають, мов незамінимі й дорогі духовні істоти.

М.А. – Багато думав. Перечитував свою писанину. Невдоволений. Ні те, ні се. Правда про людей і життя не вся. Все ж стримують перестороги, що прочитають – образяться, за себе і навіть за мертвих. Повнота тільки в цифрах результатів. Наука для вчених примітивна, для інших нудьга. Відредагую і дам на прочитання, кому довіряю.

О.В. – Мені ці несподівані болючі почуття відчаю й невдоволення близькі, відомі. Порятунок? Тільки в читанні (до речі, запам’ятався мені особливо Федір Достоєвський своїм зізнанням, що коли він не пише, запоєм книги читає). І одна думка  Ваша, Миколо Михайловичу, примагнітила: написане довіряти на критику тільки смаку тих, кому довіряєш.

М.А. – Понад півроку не писав. Сумно було на душі. Про клініку не хотілося. А про що ще? Між тим, над «відступами» працював, шліфував – може, знадобиться.

О.В. – Творці ще до нас, мов формулу-кредо виголосили: « І вічний бій – нам спокій тільки сниться…» Душа й перо мають тренуватися, удосконалюватися в сумнівах і перемогах. Як, наприклад, футболіст щодня тренує ноги свої й організм, аби стати майстром шкіряного м’яча.

М.А. – Адже ж є ще лісне шелестіння, голоси птахів, гама запахів. Ні, не можу змалювати,  картини перед очима, а слів мало. Шкода псувати красу.

О.В. – Краса існує не стільки щоб її змальовували й передавали іншим – для насолоди. Красу  п’єш як відстояне міцне вино, до Неба піднімаючись.

М.А. – Ти ж диви – немає сили утриматися: писати й писати! Що це за жага така? Не знаю. Все пережито, переграно і написано, до чого б повторювати? І – ні, не можу втриматися.

«Сповідальна проза» – так критики називають подібні писання. Навіть якось соромно через це – сповідуватися.

О.В. – А може, творчість, писання для письменника – це і є дія «другої фізики» про яку Вам  наголошував товариш Ваш, Миколо Михайловичу,  приятель-академік Євген Лашкарьов.

М.А. – Ну а читання романів… Які вони всі схожі! Письменники навперебій натужаться нанизати слова цікавіші, скласти їх так і сяк, але за ними – все давно відоме. Либонь, так і не доживу до щирого слова! Навіть якщо автор придумує оригінальне, так редактор виріже: до чого йому лаятися з цензурою. Зрідка попадається чарівник на кшталт Маркеса, котрий уміє винятково все заплутати. Але коли осилиш і запитаєш про ідею, то ніяк її не віднайдеш. Ні, читати романи стало нудно і можна тільки в малих дозах. Що лишається? Інформація!

О.В. – …Але я заперечу: читати стало нудно, так і живемо не завжди на підйомі й піднесенні. А щодо інформації – так: вона повинна в творі бути якомога густішою. Але не стільки світла, що за вікном. Не в інформації тільки справа – в чарівливій потужності таланту передусім.

М.А. – Минулого тижня брав відпустку і писав спомини, поки не набридло. Не подобається сидіти дома. Тонус понижується.

О.В. – Не треба силувати себе. Більше свободи. Геть примус. А не подобається сидіти вдома – й не варто.

М.А. – Ускладнилася проблема дозвілля. Раніше читання романів надійно заповнювало вільний час. Зараз став дражливим. Читаю – і бачу, як автор кроїть і шиє. У наших, у більшості випадків, ох як нудно й зужито. Персонажі прямолінійні, однозначні й статичні. Безпомічно  длубається автор у запрограмованих ідеологією поняттях соціалізму, гуманізму, прогресу.

О.В. – Із заувагами на сто відсотків погоджуюся. Але в таких випадках я й свого «п’ятака» вставляю: «Раз наводите критику, то напишіть сильніше…».

М.А. – Знову весь місяць не писав. Машинка і купка аркушів мов докоряють: «Що ж ти?».

О.В. – І в таких муках сумління живе  кожен непідробний талант. Муки, сумніви. Але ці муки солодкі, як зауважував колись мій «хрещений батько» в літературі Олесь Гончар.

М.А. – Що найдужче зворушує у Достоєвського? Люди не гарні і не  погані. Не добрі і не злі. Бувають такими і такими, і тільки в різних дозах. Навіть у найгарнішого підлі й брудні думки. І навіть (жах!) задоволення від нещасть ближніх, нехай щонайменше, поруч із великим співчуттям і шляхетними вчинками.

О.В – Федір Михайлович – неперевершений знавець і ясновидючий душі. Душа для нього – поле битви. Геній, розчахнутий на хресті сумніву, сум’ять, моральних падінь і воскресінь.  Тому й літературні герої в нього правдиві, в пекучій боротьбі диявола й Бога в єстві людському. Недарма в нього «дечому вчився» сам чародій танцюючого парадоксу Фрідріх Ніцше.

М.А. – Які зужиті початки моїх щоденникових записів: «важкий день», «жахливий тиждень». Почитаєш – не бачила людина просвітку і життя.

О.В. – Не банальні записи. А писали те,  як будні Ваші, Миколо Михайловичу, день за днем минали, не випускали зі своїх лабет давких. Інша річ, що  болюче праглося утекти від одноманіття,  повторень марнотних. Творчості справжньої, неординарної праглося.

М.А. – Тільки і лишається, що писати щоденник, бути відвертим на папері. Все життя замикався на людей, трудно буде, коли перервуться зв’язки через хірургію, директорство, публічні лекції.

О.В. – Щоденники творчої людини – надто письменника, – це сповідь (до того ж, Ви прихильник сповідальної прози, Миколо Михайловичу), а тому терзатися, що, мовляв, коли життя зведеться тільки до щоденникових сповідей, гадаю, не варто. Та й страх перед тим, що «видохнетеся» (Ваш вислів) – не обгрунтований.

М.А. – До речі, в Хемінгуея мене завжди дратували ці бичачі пристрасті і полювання на крупну дичину. Пиши про війну, якщо кров любиш.

О.В. – Дратує й мене. А ще моїх видатних знайомих-письменників Олеся Гончара, Анатолія Дімарова, Юрія Мушкетика дратувало. Про це вони зауважували в своїх щоденниках.

М.А. – Думав і писав про мудрість. Перечитав – поганий сумбур. Перекреслив. Для чого це все мені? Хочу не багато, але і не мало: створити свою струнку систему поглядів. Світогляд. Нескромно звучить, але що мені втрачати? Бога нема, смерть зачекає, проте до цього чимось треба займатися, позаяк дата невідома.

О.В. – То ми себе накручуємо-лякаємо смертю, бо вона таки не за горами, а «при дверях», як моя мама висловлювалася. Хтось частіше, хтось рідше думає про неї лиху з косою, бо строки її приходу невизначені. Але після шістдесяти – так улаштована людина – бажання невтримне й жаске створити погляди й слідувати їм? – На це не кожен спроможний. Адже, Миколо Михайловичу, без системи, без світогляду  людина – бур’янина гидка й неприваблива.

М.А. – Чи завжди в мені було відчуття письменника?

Можливо, і завжди. Інакше чому б у 50 років людина-професіонал надумала зайнятися літературою.

В чотирнадцять років уже збирався в письменники. Вів щоденник, писав роман – «Квіти майбутнього».

О.В. – Як людина має подвійне народження: від лона матері і вибрані особи – ще й від Бога, тобто з г о р и, – так і письменник. Друге народження для нього обов’язкове. Цим даром Ви були наділені ще на початку юності (велике щастя!). А що взялися за перо, переступивши піввіковий Рубікон, то це вже, як мовиться, «справа техніки». Кому як дано.

…Коли відходять великі, здається, ніби світла меншає на білому світі. Принаймні ті, хто хоча б розумів великих, цим почуттям  довго живе…

М.А. – Боже, яка в мене тоді була слава! В те літо в кіосках продавали «Квік» із ФРН, «Експрес» із Риму, журнали з НДР, з Парижа – і по всіх мої світлини і шматки з «Думок і серця». Грошей, правда, ніхто не платив, та біс із ними, грішми!

О.В. – …Наш Тарас Григорович казав: «А слава – заповідь моя!». Слава народна – і стимул, і неймовірний притік снаги-енергії. Як результат. Але ж коли до слави не готовий, вона збаламучує. І скількох вона понищила нещадно, але справедливо.

М.А. – Прочитав «Бісів» Достоєвського, вперше. Поганюще враження, хоч зупинитися не міг. Такою була людина Федір Михайлович. Мало хорошого про людей сказав. А що вже революціонерів обгидив – гірше не можна. Не маю ілюзій щодо людської природи, але й не настільки вона погана. Бог із ним. Усе одно – геній!

О.В. – Як ти дивишся на світ, так і світ дивиться на тебе. Ще дві з половиною тисячі років тому сказали мудреці Сходу. А Федір Михайлович, хай там що і як, – геній злий, непоступливий. Але насамперед – очисний.

М.А. – Необхідно відмітитися в щоденникові. Не більше того, тому що нема бажання писати. Сумніви мучать. Старикам належить помовчувати…

О.В – Скільки не іронізуємо над собою, скільки б і як не «відмічалися»  в щоденниках, перед священником скільки не сповідувалися б, чи ще перед кимось чи силою авторитетною, –  все одно від старості-лиходійки й смерті не втечеш. Немає утіхи. І може, це найгуманніше з боку Творця.

М.А. – А вони, письменники, моделі вочевидь не сприймуть. Вони сподіваються на чесноти від виховання на колишніх ідеалах. До того ж прагнуть зберегти Бога, націю і комунізм, чи роблять вигляд, що хочуть. Це немислимо. Бога не реанімувати. Без Бога – немає вічних цінностей. Упертість у національному й ідеологічному створює безвихідну ситуацію. Скрізь чути заклики  до розуму «в нових умовах», але жодна соціальна група не бажає поступитися ні кишенею, ні престижем, ні ефемерними ідеями.

О.В. – Є те, що є. Й «маємо те, що маємо…». По-іншому  бути не може. Відтак скільки не перетасовуватимуть наші зверхники –  колишні й новоспечені – «карти» суспільного й економічного розвитку, а встрягатимемо в гниле болото хаосу й погіршення життя мільйонів громадян. І тому так відбуватиметься (й відбувається): не з того боку запрягаємо у воза коней… Не з того! Тому  догори дригом усе повернулося. Починати треба з себе, точніше  совісті кожного зокрема і совісті суспільної: «Скільки ти дав, і скільки береш для себе… Але ж цього не бажають розуміти, і в боротьбі за матеріальний достаток так захрясли, що ніби подуріли, глузду лишилися. Усе мало й мало. Під себе все гребуть. Однак і за це прийде час відповідати… Ех!

М.А. – Усе-таки попробую скоротити й відредагувати: раптом вийде книга? Якщо б дотягти до оцінки «4», то можна пропонувати в друк, а коли нижче, неможна. Не хочеться ганьбитися. Важко тільки самому поцінувати. Що рукопис не шедевр, це ясно. Але спробуємо. Якщо й згинуть труди, бог із ними: нікуди їх застосувати.

О.В. – Книга, як мені відкрилося й стало зрозумілим, – цілий світ. У Слово зодягнений, в Слові вилитий. Рідко вдається авторові досконалості сягнути, щоб повне задоволення було. І всі ми, письменники, з усіх сил прагнемо, щоб вихлюпнуте на папері Добру служило.

М.А. – Не буде декларацією, «для чого пишу» – пишу для самовираження, пишу тому, що мені 87 років і я боюся відірватися від пам’яті, щоб не втратити себе перед кінцем.

О.В. – До останнього  диху нами Природа творить. Як мовив свого часу Сергій Єсенін: «От того и мучаемся, что не поймем, куда ведет нас рок событий…»

 

“Українська літературна газета”, ч. 19 (311), 23.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!