ДО ТРИДЦЯТИРІЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ
– Тридцять років тому письменницька спільнота, змінивши абревіатуру, стала носити горде наймення Національної. Але ще у далекому 1934-му була створена Спілка радянських письменників України. Тож з якого часу нам слід вести, сказати б, літочислення? Чи правомірно відкидати минувшину, а разом із нею і знакові літературні фігури радянської доби – Павла Тичину, Максима Рильського, Андрія Малишка, Остапа Вишню, Юрія Яновського, Олеся Гончара, Павла Загребельного…
Я недаремно перелічив ці прізвища (список можна продовжити), адже сьогодні деякі новітні «літературознавці» називають їх жаргонним словом «відстій».
Відзначення тридцятиріччя Національної спілки письменників України жодним чином не заперечує того факту, що Спілка письменників веде своє, як Ви сказали, «літочислення» з далекого 1934 року. Ніхто минувшини не відкидає, якою б вона не була. Зрозуміло, що підрадянська Спілка письменників України, якщо використовувати тодішній «пролетарсько-партійний» сленг, була одним із письменницьких «бойових загонів партії», покликаних, вкупі з іншими засобами масового впливу, препарувати масову свідомість населення у належному для режиму руслі. Відтак, письменників «годували» і заохочували, причому «особливо партійно свідомих» корнійчуків обдаровували грішми, чинами й високими званнями. Проте, як відомо з нашої історії, далеко не всі письменники покірно згинали голови чи служили московській комуністичній владі. Така людська природа: за будь-яких часів завжди знаходились відчайдухи й сміливці, котрі відмовлялися слухняно гнути хребти. До честі українських письменників, у нас таких було багато. Не всі з них, як, приміром, Стус, йшли на ешафот з гордо піднятою головою. Немало відомих і менш відомих майстрів слова тоталітарних часів змушені були втікати у «внутрішню еміграцію», у той чи інший спосіб протестуючи проти людиноненависницької системи. І саме за тоталітарних часів було написано чимало творів, котрі ввійшли до золотої скарбниці української літератури. Хоча, звісно, переважна більшість із написаного тоді не залишилося ні в читацькій пам’яті, ні навіть на покритих пилом полицях бібліотек.
Щодо згаданих вами «літературознавців», котрі зневажливо ставляться до історії, то так було завжди, в усі часи. Нічого нового в цьому нема. На зміну наймолодшим і найкатегоричнішим згодом прийдуть ще молодші і не менш категоричні, які так само пихато вважатимуть, що до них літератури не було. Після них все повториться знову й знову. Не варто особливо акцентувати на цьому увагу, адже людина освічена, знаюча, людина культури ніколи не буде заперечувати здобутків попередніх поколінь. Чим вище рівень культури спільноти – тим більше поваги до традиції, до старших, до їхнього досвіду й знань. І навпаки: у незрілому суспільстві з його дикунськими звичаями, де сила потрібна лише для того, щоб вилізти на пальму і зірвати кокоса, не потрібен досвід старших, тих, хто вже, умовно кажучи, не здатен вилізти на пальму. Відтак не слід особливо дивуватися тому, що нинішні молоді владці переважно оцінюють літературу і загалом культуру минулих часів через верхню губу. Мовляв, то все – «деструктивний хлам». Приміром, згадаймо, як перша міністерка (хай буде так – на вимогу «гендерно акцентованих») освіти від «Слуг» вважала, що програму української літератури необхідно «почистити» від депресивної «традиції страждань». Навіщо знати нашу історію? Це, мовляв, заважає масовій діджиталізації.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Для мене подібні заяви – рецидиви совкового стадного мислення, яке ховається за показушним «ультрасучасним» беканням і меканням напівграмотних осіб без минулого і, думаю, без майбутнього.
– Михайле Олексійовичу, які твори, імена, на ваш погляд, з’явилися у нашій літературі за ці три десятки років, які б сповна репрезентували нашу літературу за кордоном? Чи й справді наша література може конкурувати, бути цікавою світовому загалу?
Я не є літературознавцем чи літературним критиком, тому мені непросто робити фахову оцінку літературного процесу останніх десятиліть. Хоча, звісно, намагаюсь стежити за новинками. Одразу скажу, що чимало з розпіареного свого часу таблоїдами і зацікавленими видавцями не витримало перевірки часом. Пам’ятаю, наприкінці дев’яностих років минулого століття я, після, мабуть, чи не десятилітньої перерви, зумовленої різними життєвими обставинами, поновив інтерес до літератури. Взяв до рук книжку одного з відомих «дев’яностиків», про яку тоді багато говорилося й писалося. І яким же було моє здивування, коли я з’ясував для себе: насправді це був слабенький, зшитий білими нитками текст-претензія на щось. Лише претензія, і не більше! І це називалося якимись критиками однією з вершин тодішньої нашої літератури! Я, вихований на читанні класики (в юності і в студентські роки дуже багато читав, переважно класику – українську, російську, західноєвропейську й американську; особлива моя тодішня любов – латиноамериканський «магічний реалізм» і японська проза; не Муракамі, а – Кендзабуро Ое, Кобо Абе, Ясунарі Кавабата), щиро не міг зрозуміти, за що хвалять цього автора. Думав: може, я відстав від якихось новітніх тенденцій і не здатен належно оцінити новацію? З часом зрозумів: Стефаник, Коцюбинський, Григір Тютюнник, а з ними Томас Манн і Кафка, Маркес і Фолкнер, Хемінгуей і Павич, Платонов і Достоєвський залишаться в літературі назавжди, а переважна більшість творів таблоїдних «талантів» безальтернативно ляжуть у силосну яму забутої літератури.
Разом з тим, звичайно, в сучасній українській літературі сьогодні представлені чимало цікавих імен – як у прозі й поезії, так і в інших жанрах. Одразу скажу: я скептично ставлюся до обойми прізвищ, які постійно, вже аж набридло, «презентують» нашу літературу за кордоном як лауреати різних премій чи учасники якихось письменницьких виставок чи фестивалів. Складається враження, що отой десяток прізвищ, що постійно тиражується, коли йде мова про репрезентацію сучасної української літератури за кордоном – оце й усі наші письменники. Їздять за кордон, тусуються між собою, друкуються за кордоном одні й ті самі (прізвища ми знаємо). Але ж насправді сучасна українська література – багата й різноманітна, і письменники з «пробивними ліктями» — лише невелика частина усього спектру.
Якщо ж називати, як Ви просите, «імена», то боюсь когось пропустити, але все ж назву кілька з тих, хто, на мою думку, здатен на високому рівні презентувати нашу літературу за кордоном. Насамперед сучасна наша література багата на поезію, причому є чимало талановитих поетів різних поколінь. Назву лише кілька прізвищ: крім наших старших класиків Ліни Костенко і Дмитра Павличка, це Володимир Базилевський, Павло Мовчан, Валерій Гужва, Василь Герасим’юк, Анатолій Кичинський, Раїса Харитонова, Ігор Павлюк, Наталка Фурса, Роман Скиба, Сергій Осока… Проза: Валерій Шевчук, Юрій Щербак, Олег Чорногуз, Любов Голота, Василь Шкляр, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Володимир Лис, Мирослав Дочинець, Любов Пономаренко, Марина Єщенко… Ще раз скажу: список далеко не повний, талановитих письменників у нас, зрозуміло, набагато більше, ніж я назвав.
– Дивує таке: Український інститут книги (УІК), покликаний, згідно статуту, «підтримувати всіх учасників книжкового ринку та популяризувати читання й вітчизняну літературу в Україні та світі», разом із мінкультом створили амбіційну програму «Програму підтримки читання в Україні». От тільки до її розробки та реалізації чомусь не залучили ані НСПУ, ні «Літературну Україну», ні «Українську літературну газету». Чому йде подібний ігнор, нехтування нашими інформаційними можливостями? Чому, зрештою, держава не підтримує «Літературну Україну, якій наступного року виповниться поважні 95-ть?
У мене є відповідь на ці Ваші запитання, проте, перебуваючи в статусі голови НСПУ, (іноді) доводиться були «політкоректним». Коли на картинці намальована, приміром, корова, то картинку не обов’язково ж підписувати, що, мовляв, намальована саме корова, правда? Все всім і так зрозуміло. А сліпому пиши що завгодно – не прочитає. Отож, у нас «моду» в культурі загалом, а в літературі зокрема нині диктують висуванці новітніх часів. А, як відомо, який час — такі й герої. Насправді нині в українській культурі відбуваються цікаві внутрішні процеси. Досі в багатьох її проявах домінує постсовєтський підхід, на який накладається, умовно кажучи, підхід «постмодерний». Часто-густо обидва, здавалося б, «антагонізми» сходяться докупи, і тоді виплоджується феномен «какая разніца?». При цьому і «совки», і «постмодерністи» доволі стримано (в кращому разі) ставляться до питань збереження і розвитку питомо української національної культури. «Хата під солом’яною стріхою», «шаровари» — це, знову ж таки, у їхньому баченні – «деструктивний хлам», якого треба позбуватися на шляху до… До чого, до якого суспільства? Суспільства, в якому всі громадяни будуть день і ніч слухняно не вилазити з айфонів? Суспільства, в якому тотально «оцифровані» громадяни забудуть, що вони українці? Але ж, якщо ми перестаємо бути українцями, то хто ми тоді? Не німці, не поляки, не євреї, не росіяни, не американці… Перекотиполе, гнане вітрами на роздоріжжях історії… Між іншим, світ двадцять першого століття диктує свої жорстокі закони, за якими кожна нація – і мала, і велика — намагається зберегти себе, свої кордони, і саме культура й традиція нації є базовим чинником для функціонування держави з її економікою, військовою потугою, соціальною політикою… А в нас… «Задрав штаны, бежать за комсомолом»? Тільки замість комсомолу – новітній фетиш…
При цьому хтось чекає, що «новітні комсомольці» його запросять, вислухають, допоможуть? Я не такий наївний, щоб на це сподіватися. Будьте сильними і мудрими, покладайтесь на свої сили і можливості – і досягнете бажаного результату. Час жорстокий, Україна перебуває на перехідному його етапі. Зміна політичних еліт, динамічне прискорення суспільних процесів, ескалація зовнішніх загроз, метаморфози геополітичного ландшафту – все це «ліпить» нові реалії – реалії жорстокого ХХІ-го століття. Століття, в якому виживатимуть сильніші, при цьому слабкі і нежиттєздатні структури й спільноти неминуче «сходитимуть з дистанції».
Сподіваюсь, що НСПУ з честю витримає випробування часу. Відзначаючи тридцятиліття нашої Спілки, від імені більш ніж двотисячної письменницької родини висловлюю впевненість у тому, що і надалі Національна спілка письменників України буде стояти на сторожі духовних цінностей української нації, а українські письменники даруватимуть вдячним читачам нові високохудожні твори.
Безперечно, хочу вірити, що і письменницька «Літературна Україна» переживе теперішні непрості часи. Як голова НСПУ і як редактор намагаюсь підтримувати нашу газету в фінансовій скруті. Дякую головному редакторові і невеликому редакційному колективу за те, що робите цікаву, потрібну письменникам і українській літературі газету.
– Я знаю, що ви сповнені оптимізму стосовно майбуття письменницької громади. Що додає вам впевненості у такі похмурі та непевні часи?
Нині час популізму. Думаю, що це зумовлене насамперед технологічними причинами: можливістю масово тиражувати інформацію, використовуючи телебачення та інтернет. Відтак талановиті «артисти» сцени і трибуни зривають оплески глядачів і, при цілеспрямованій і вмілій режисурі і вкладених у них великих грошах, «монетизують» ці оплески у владу.
Проте, думаю, популізм – це хвороба, від якої світ буде поступово виліковуватися: зрілі суспільства скоріше, а подібні до нашого мусять тяжко перехворіти, довго відлежуватися, а потім вихаркати цю біду. (Просімо Бога, щоб вихаркувати довелось не кров’ю).
Впевнений, що з часом люди (виборці) цінуватимуть (обиратимуть) не за меткого й довгого язика, а — за професіоналізм; не за вміння подобатися публіці, а – за чесне служіння громаді; не за політичну яловість і безпринципність, а – за патріотизм і чітку громадянську позицію.
Сподіваюсь також, що талановите письменницьке слово буде потрібне суспільству майбутнього. Місія Спілки письменників у прийдешньому, як на мене, — сприяти реалізації письменницьких талантів і надавати можливість для спілкування й відчуття єднання в Слові. Адже всіх нас об’єднує любов до літератури.
Розмову записав Сергій Куліда,
«Літературна Україна».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.