Війна внесла свої – страшні! – корективи в життя українського суспільства. До того ж промайнула інформація, що держава не фінансуватиме творчі Спілки. Як за таких обставин виживає НСПУ?
Так, широкомасштабна війна змінила Україну, кардинально порушила «суспільний ландшафт», який вибудовувався десятиліттями. Наразі незрозуміло, що нас чекає після нашої перемоги над рашистською ордою.
Щодо «промайнула інформація»… Я цього не знаю. Наскільки мені відомо, Мінкульт у 2024 році планує зберегти фінансування для національних творчих спілок на рівні минулого року. Для НСПУ це «аж» 517 тисяч гривень на дванадцять місяців. Згоден, що найголовніше зараз – фінансування наших захисників, наших Збройних Сил. Згоден, що мусимо тут, у тилу, жертвувати багато чим заради нашої перемоги. Адже на війні наші захисники жертвують своїм здоров’ям і своїми життями. Однак, судячи з численних повідомлень у масмедіях про злодійство і корупцію чиновників різних рівнів, далеко не всі так думають. Не траплялась мені на очі й інформація про зниження, у зв’язку з війною, зарплат чиновникам чи про скорочення цілого сонмища державних чиновників різних рівнів. А повідомлення про корупцію у владі жахають. Проте, на жаль, не дивують. Якщо війна значною мірою змінила наше суспільство, то владні «вертикалі» й «горизонталі» практично не зазнали змін – у переважній більшості залишились такими ж гнилими й брехливими, як і були раніше, до війни.
Хтось із новітніх «швондєрів» каже, що творчі спілки – «олдскульне» явище, і їх пора «розігнати». Що, створені у більшості своїй за сталінських часів, творчі спілки за нових постмодерних часів виглядають як анахронізм. Що нічого годувати дармоїдів!
Вже не раз відповідав на ці закиди, але скажу знову. По-перше, більшість державних інституцій, у тому числі й Міністерство культури, були створені за сталінських часів. Але ж ніхто чомусь не заїкається про них як про анахронізми. Та й у цивілізованій Європі, до якої прагнемо, творчі спілки існують практично у всіх країнах, хоча й можуть називатися по-іншому. По-друге, по-більшовицьки розігнати творчі спілки можна, мабуть, доволі швидко. Обгрунтувати тим, що, мовляв, війна… Однак що ж натомість? Створювати на їхньому місці нові спілки, з «новими обличчями»? А що робити зі «старими обличчями», за їхньою класифікацією? Їх, між іншим, у НСПУ – більшість. Списати й витерти об них ноги?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Р-радикалізм таких крикунів – відрижка того-таки «сталінського колгоспу», в якому вони нас звинувачують. Спадок троцького і червоних комісарів…
Може, насправді цих крикунів і їхніх ляльководів хвилює не проблема відповідності спілок вимогам часу, а більш прагматичні речі? Скажімо, необхідність провести «своїх», слухняних хлопців з дівчатами до керівництва спілок? А ще, можливо, спілчанське майно, злощасне, муляє очі вже кільком поколінням можновладців…
Щодо «дармоїдів», то тут теж «не сходиться». Не знаю, як у інших спілок, а НСПУ до 2022 року, отримуючи з бюджету щорічно трохи більше 900 тисяч гривень, так само щорічно перераховувала у державну казну у вигляді податків і нарахувань від трьох до чотирьох мільйонів гривень. Тобто письменники не проїдали державні гроші, а навпаки, вносили свій внесок у бюджет країни. Зараз, звичайно, ці цифри значно скромніші, але й держава нас фінансує абияк.
Принагідно скажу ось що. Думаю, що Спілку письменників чекають зміни. Термін мого керування Спілкою, подовжений рішенням Секретаріату на час воєнних дій, збігає після закінчення війни, коли з’явиться можливість скликати письменницький з’їзд, на якому буде обране нове керівництво НСПУ. Безумовно, до керма прийдуть у тому числі і молодші наші колеги. І це закономірно. Так мусить бути. Відтак молодші, певно, будуть намагатися реформувати Спілку. І це теж природно. Однак, на мою думку, при цьому існує загроза вихлюпнути з водою і дитину: реформувати лише заради того, аби виглядіти «сучасними», «молодими» – непевний шлях. Заводити до керівництва Спілкою метких «менеджерів» від влади чи від великого бізнесу – небезпечна стежка. Стирати минуле, забувати чи відмовлятися від «старого» тільки тому що воно не теперішнє, а створене за радянських часів чи презентоване письменниками старшого віку – шлях в нікуди. Мусимо критично і чесно підходити до оцінки як створеного раніше, так і написаного тепер, адже і колись, і так само нині справді сильні твори – рідкість. Переважна більшість «творчості» ріка часу змиє безслідно в океан небуття.
Такі мої застереження охочим «реформувати» Спілку «до основанья».
Потрібно буде знаходити вмілий баланс між новаторством і традицією, між владою і опозицією, між молодими і старшими письменниками, між тими, чиї погляди звернені у ХХІ століття, і тими, хто з тих чи інших причин так і залишився у міжчассі, але чиє талановите слово змушує думати і завмирати серця…
Це непросто робити, я це знаю на власному досвіді. Але лише за таких умов Спілка не лише буде збережена, а й зможе залишатися адекватною до непростих викликів часу, які, на жаль, нас усіх очікують.
А як зараз функціонують обласні організації, маю на увазі Харківську, Запорізьку, Херсонську області, чиї території зараз частково знаходяться в окупації?
Харківська обласна організація практично не діє. І не лише війна тут причина. Але я не хочу тут про це говорити. Поговоримо після війни. Херсонська не діє зі зрозумілих причин, оскільки значна частина області досі перебуває під окупацією рашистів, а сам Херсон, як ми чуємо з повідомлень, русня постійно обстрілює. Щодо Запорізької, то я радий, що тамтешні наші колеги намагаються проводити письменницькі заходи, зокрема презентації книжок. Добре й те, що, незважаючи на близькість війни, запорізькі письменники пишуть книжки, і ці книжки виходять. Це так важливо – показати, що наше слово бореться. Адже ворог намагається знищити нас як українців, і наша культура, наша література в обороні нашої ідентичності надзвичайно важливі.
Загалом же, Спілка нині дуже обмежена в своїй діяльності. Зокрема, обмежений доступ до Будинку письменників, котрий, як відомо, знаходиться в урядовому кварталі, де від 24 лютого діє особливий режим, і проходження на його територію значно ускладнене. Відтак ми не можемо повною мірою використовувати Будинок письменників для проведення заходів. Та й без грошей, як відомо, багато не напрацюєш.
Проте Спілка письменників жива. Для того щоб розповісти про заходи, ініційовані нами за період від початку активної фази війни, потрібно записати окреме інтерв’ю. Я в будь-якому разі буду звітувати перед письменниками про реалізовані нами ініціативи.
І попри це, не можу не запитати про долю ЛУ. Тих коштів, які нам дає передплата – не вистачає. Бо, як знають газетярі, будь-який часопис існує на рекламі. А яка тепер реклама… Закриваються навіть «Урядовий курєр» та «Голос України»… Я ж важаю, що українські письменники мають бути свідомі того, що газета, яка вже має 97 років, повинна існувати. Ми запровадили обласні випуски. Вже вийшов вінницький номер, цей випуск – черкаський. Хотілося б, аби інші обласні організації НСПУ долучилися до такої практики. Думаю, що і їх голови, і секретаріат, і члени редколегії підставили плече. Що думаєте з цього приводу?
Так, мусимо гуртом підтримувати нашу газету. Вже неодноразово казав, що «Літературна Україна» має бути збережена. Минулого року і частково нинішнього Спілка допомагала газеті, покриваючи поліграфічні витрати. До фінансування письменницького часопису долучаються також окремі обласні організації. Насамперед виділю Львівську, керівництво якої минулого року неодноразово оплачувало вихід «ЛУ». Також львів’яни, разом з вінницькими, черкаськими, закарпатськими колегами долучаються до підтримки нашої газети нинішнього року. Я вдячний головному редакторові Сергію Куліді за те, що він, перебуваючи за кордоном, у складних умовах, разом з невеликим колективом, продовжує випускати газету. І ще раз підкреслю: у критичний момент Спілка, як це вже було неодноразово, завжди підставить газеті плече.
«Літературна Україна» буде виходити, я в цьому ніскільки не сумніваюсь. Принаймні, поки я залишаюсь головою НСПУ. Вірю, що так буде й надалі, за нового керівництва Спілки.
Втім, змінимо тему. Зараз виходить багато книг про війну. Але я помічаю, що багато з них кон’юктурні. Люди і не нюхали тієї війни, проте пишуть і пишуть…
…Але пишуть і ті, хто дивиться у вічі смерті на війні. Як Олександр Хоменко, приміром, котрий вже майже півтора року – у гущі війни на сході. Загалом же, наскільки я володію інформацією, таких письменників-воїнів уже більше двохсот. Далеко не всі з них – члени НСПУ. Сподіваюсь, що прийде час, після нашої перемоги, – і найталановитіші з них прийдуть до нас.
Щодо кон’юнктури, то тут не варто дивуватися. Так було завжди, відколи люди почали писати про війну. При цьому думаю, що війна спричинить появу цілої плеяди нових майстрів слова, які, можливо, будуть знаходити нові форми для своєї творчості. Якісь ознаки цього я вже бачу.
Звернув увагу, що зараз виходить багато, скажімо так, розвідок про рідні автору села і міста. Як приклад, видавнича діяльність голови Вінницької НСПУ Вадима Вітковського. Та й ви написали про рідний Старий Солотвин і ця праця мала великий резонанс. В чому цінність таких книг?
Як на мене, кожна така книжка – ще одна маленька цеглинка у підмурівку нашої величної будівлі під назвою Українська національна культура. Власне, це первинна, базова інформація про минуле України. Чим більше з’явиться подібних досліджень, тим більше ми будемо знати нашу історію. Адже досі українська історія значною мірою ховає багато темних плям.
Коли ми вже згадали книгу про Солотвин, то прошу трохи розповісти про неї.
Ця книжка для мене особлива. Матеріали до неї я почав збирати ще в другій половині 1980-х років. Спершу записував спогади старших людей нашого села, моїх батьків. Чому я так робив? Тому що мені було цікаво. Я робив різні записи, не лише на теми минулого. Багато що з тоді записаного я ще не використав, і воно чекає свого часу в моєму домашньому архіві… Загалом же, щоб написати цю книжку, я опрацював величезну кількість матеріалу, у тому числі багатотомний «Архив Юго-Западной Росси», старі метричні книги солотвинської церкви, різноманітні архівні матеріали, праці багатьох істориків, зокрема В.Антоновича, М.Грушевського, І.Крип’якевича, Ю.Кшивіцького, П.Клепатського, В.Білінського, М.Крикуна, а також відомого етнографа В.Кравченка, записи письменників-земляків В.Медвідя, М.Пасічника, П.Білоуса, польські джерела, книжки земляків-краєзнавців, які досліджували минуле нашого краю, записи сільських істориків-аматорів і спогади уродженців Солотвина, інформацію з відкритих джерел, зокрема з інтернету, з книг, публікації в газетах…
Адже «Солотвин. З глибин минулого до наших днів» – не лише про історію одного, мого рідного українського села, розташованого на помежів’ї Поділля, Волині, Полісся і Київщини, перша згадка про яке зафіксована в знайдених архівних документах за 1593 рік. Я намагався дослідити і описати минуле цього села в контексті історії всієї України, насамперед її Правобережжя. Ця історія складна, нерідко драматична. І багато в чому повчальна. Особливо в час нинішній, екзистенційний, коли наш споконвічний ворог – русскі (це не етнос, не народ, а насильницьки сформований конгломерат народів), пішли на смертний бій проти нас з єдиною метою – нарешті (!) знищити нас як етнос, як націю, знищити нашу ідентичність, нашу культуру, нашу історію. Фізично знищити українців, розтерти в порох знаки нашої присутності на нашій рідній землі, зрівняти з землею наші пам’ятки, запаскудити, загидити, засмердіти, заср…ти, встановивши тут свій «русскій мір» з лаптями, водярою і автоматом калашнікова. Адже саме це – символи їхньої «культури», їхній послід, який вони залишають скрізь, куди ступає їхня нога. Вони вже кілька століть різними способами – і терором, і голодомором, і повзучою інтервенцією – намагалися позбутися свого перемішаного з манією величі комплексу неповноцінності, вирішивши проклятий, посталий для них кісткою впоперек горла «украінскій вапрос», аж поки в їхньому смердючому гною виплодилася квінтесенція їхнього маніакального духу, їхньої маразматичної переконаності про якийсь їхній «трєтій Рім», про їхню «особливу місію» на планеті. Ця квінтесенція, яка і уособолює смердючий «русскій дух» – божевільна істота, котра очолила «похід» проти цивілізації, почавши його з війни проти ненависних «хахлов» як важливого плацдарму у майбутній геополітичній битві з західним демократичним світом…
Втім, це – тема для окремої розмови.
Книжка про моє рідне село – це мій щит і мій меч у війні за рідну землю проти лютого і ненависного ворога – російського фашизму.
Записав Сергій КУЛІДА,
«Літературна Україна», № 19 – 20, 31 жовтня 2023