(Продовження. Початок у числах УЛГ 1, 3, 6)
Г.Ш. Може, потривожимо сьогодні Культуру? Вона пані гонорова, але й ми не простаки. Принаймні, мусимо так вважати, перебуваючи на бесідному узвишші. Інакше нащо на нього вилізати?
М.С. Пошкодуйте бодай себе і свій костур. Де купували? І задля чого? Солідності?
Г.Ш. Пас прийнято. Культура прикрашається. Завжди бачить себе в дзеркалі. Ще?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
М.С. Виглядає наше пасування двозначно. Ми апріорі важаємо себе висококультурними. А це не дуже виховано.
Г.Ш. Ага. Вихованість – то всього лиш вихованість. А не власне культура. Тоді в мене матюгальника залишаються якісь надії. Бодай затесатися… Між кого? Не підказуйте: в сучасній Україні я не тішу себе сподіваннями на товариство, яке й мене, сірого, прикрасить. Чим? Видатними книгами, виставами, кінострічками? До воістину геніальних симфоністів і музикантів мене взагалі не підпустять. До живописців… Хіба мити пензлі. Серед продуцентів попси мені теж не місце. По-перше – старий, по-друге – індивідуал. А попса – справа отарна. Утім, досить! Головна проблема чергової нашої зустрічі означена – розібратися, чим насправді є Культура? Все досі перераховуване нею є і не є. Надто після згадки ще й про культуру загальнодержавну.
М.С. Я б таким категоричним не був. Але уточнитися не зайве. Трішки знаючи вас, я певен, що рано чи пізно ви запропонуєте обмежитися міркуваннями довкола Культури як складника соціобуттєвої метафізики. Хоч сфера витончених переживань, глибокодумних рефлексій – то не щось горнє, а цілком земне. Навіщо щокрок перезавантажувати Красу міркуваннями про її духовну генерику? Культура для простого народу теж не якась чужинка. Він її, зрештою, плекає. І в хаті, і в собі. Не весь, але й т.зв. «інтелігенція» є культурною не вся. Добрість, ранимість, душевність… Свій інфаркт ви заробили саме серед інтелігенції. Пригадуєте, як я приїздив до вас в лікарню швидкої допомоги? Я це пам’ятаю тому, що спостерігав вас зблизька уперше. Автор таких войовничих статей з такою високою (дозвольте не церемонитися) культурою викладу виглядав розчавленим. Не фізично, а емоційно. Ми про це не говорили, але доцентів і професорів я у вашій палаті не бачив. Того ж року померла ваша дружина. Не думаю, що ваш інфаркт її не зачепив. Я це до того, що тонкі духовні енергії циркулюють скрізь. І скрізь від чогось бороняться. Культура – то найперше етика. І не вибіркова, а пошагова етичність.
Г.Ш. Тоді я варвар.
М.С. У порівняні з ким? Окрім того за вас про вас говорять книги. Не бійтеся – не най-най-най… Книги, зрештою, про це знають краще за автора. Стоп! Випадково набрів на одну з відповідей на запитання «Хто є головним носієм культури?». Вона – не все, а виключно вона. Правда, є небезпека пристати до вашої ідеї-фікс про самосущість Духу. Нічого – на хвильку можна. Та й сам Дух субстанція розливна. Туди хлюп, туди. Чиїми руками чи за чиїми командами, сказати важко. Але в порожнечу його ніхто не стравлює… Отже культура як організм… Не аналог самої людини, але в людині і за допомогою самої людини формований… Я не думаю, що десь за межами Землі і за межами нашої Галактики кожна спільнота змушена самокорегуватися. Те не роби, того не можна. Гадаю, ви погодитеся зі мною, що антикультурність дискомфортна. Тут існує повно додатків. І хай собі існують. Обмежимося внутрішньою дебільністю, яка абсолютно зручна. Для дебілів. Якщо я звик чистити зуби – я їх чищу. А ні – сам себе тим докоряю. Рощена цивілізацією (можете кривитися – мене це не спинить) потреба в зручності поступово перемістилася і в людську середину. Що більше прибрану, то більше вимогливу. Вам не сподобалося слово «санітарія». Замінимо його вже вживаною совісністю. Яка потребує простору. Не десь і там, а завжди і скрізь. Література і мистецтво в цілому не терплять бруду. Не терплять природно.
Г.Ш. Тобто ви вважаєте Культуру чимось апріорно доцільним і через те неминучим? Не стану до цього чіплятися, хоч можна було б про багато чого нагадати. Про яку совісність можна вести мову в стародавньому Римі, в імперській Англії, яка безжально розстрілювала індійських сіпаїв? Хоч якесь хай безсиле, але задоволення від вигнання Путіна і путіністів (їх майже цілий народ) з культурного середовища я відчуваю… Доведеться ще раз повернутися до формули «вилюднення». Уразливим у ній є те, що присутність у світі людини визнається безперечним і остаточним благом. Це явне перебільшення. Навіть при тому, що її наявність припускає ширення і ріст культури цілого Всесвіту, якому дебіл і розмаїтий дебілізм ворожий. У тому числі й той, що бавиться у космічні війни, що потребує озброєнь і ними простори Духу випалює. Виходить… Цікаво, звідки? Маю на увазі – «виходить». Але виходить, що відраза до повної дебільності чогось осистемленого належить до розряду закономірностей. Якого масштабу ширення – видумувати не стану. Але Культура як щось системно здорове, корисне й потрібне стає неминучістю не лише серед людства. Воно існує, але його могло б і не бути. Матерія в цілому теж вимушено совісна. І таке інше, і таке інше… Але повернемося до Культури. Якщо вона присутня у позаземності, то контакт із нею можливий не лише в Києві чи Буенос-Айресі, а й чортизна чи бозна де. У моєму (дозволеному українською мовою і українським моїм нутром) романі «У хащах Небес» астронавт польського походження Конрад опиняється на іншогалактичній екзопланеті (його, хворого, там залишили колеги, що не мали космічно статуного «права» штамом Конрадової хвороби накидатися). Упродовж п’ятдесяти земних років Конрад на своїй можливій могилі прожив і вижив. Тимчасом його колег, які в пошуках дорогоцінних металів в адресній точці своєї міжгалактичної подорожі провели серію бурінь і глибинних вибухів, втихомирили анабіозом. І ті ж самі (у мене гомоенергуси) космоістоти звернули увагу на якісь дивні сигнали з екзопланети-близнючки, яка з Конрадом, скажемо так, потоваришувала. Як і чим? Культурою. І на Землі, і в Космосі не агресивною або й антимілітарною.
М.С. Фейк. Не ображайтеся – всі художні світи на це хворіють. Переносити в Космос благі наші мрії і наміри пекельно небезпечно. Можу сказати, чому. Пекло – антипод того, що є. Разом з первородним якимось гріхом. Рай – дзеркальна протилежність Пекла. Змістовно увічнена. Навіщо тоді Життя, коли все наперд визначено і наперед відомо? Я далекий від ревізії Біблії. Хоч Література – теж Біблія. Ваш Конрад для чого сотворений?
Г.Ш. Для повернення на Землю. Де (а на ній разом з ним і я) колись знову почує дощ. Без втоплених у ньому хмар. Безгучний, невимовно ніжний. З мокрим нездригним листям, втікаючими листями у траву краплями. І з самою травою. Безіменно живою. Божою. На Землі і скрізь, де є ще одне диво з див – океани. І над ними вітри. І безкінечний прибійний шерех, спорски, ламкі шхерні луни. Це моє «Вірую». Мільйоннослівне, тисячелике. Не раз, вмислюючись у це, я плакав. Малим, старшим. А зараз просто радію. Необов’язковості за соціальним різновидом життя жалю. Його проживаєш щомиті. З початку й до неіснуючого кінця. А може й існуючого. У мірі його осягнення…
М.С. Уперта ви людина. Не питаючись ні у кого на це дозволу, пишете про що пишеться. Дозвіл – це обмовка. Але якісь обов’язки у наших заняттях потрібні. Заняття – теж вислів дуже й дуже приблизний. Невже ви вірите, що література – то втеча? Не буду називати – від чого, бо й суто земне життя для вас річ фрагментарна. І малоцікава.
Г.Ш. Не перебільшуйте. Я роблю все, що можу, аби не виглядати всього лиш зухвальцем. Видно, не вдається. З іншого боку кожне втікання – теж робота. Якщо знаєш від чого і заради чого щодня і щосили драпаєш. У тому числі й з України в Україну.
М.С. Не виходячи з квартири. Можете вважати це невдалим жартом. Але саме він підштовхнув мене до ще одного визначення або призначення Культури – вона спонукає до конструктивних подорожей в часі. Ви говорили про романні ваші зазирання у майбутнє. Для вас вони стали, так мені, принаймні, здається, своєрідним соціотренажером. Аби звести художні кінці з кінцями, потрібна праця не лише уяви, а й чималі соціорозбудовчі зусилля. Майбутнє – то не сьогоднішня Америка, Росія чи Тайланд. Надто коли хочеш себе і читача переконати, що вони нещезні. Чому саме нещезні? І що з російськості вартує не музейного, а соціального збереження? Більше нагадуваннями про соціумну складову земності дратувати вас не стану. Зрештою, новий соціум – теж соціум, а не космічний корабель, ніколи не бачена екзопланета, якесь чергове зображально-виражальне очманіння. Або натхненність. Чим конкретно?
Г.Ш. Тим самим, що й музичний чи живописний етюд. Етюд тому, що на остаточність претендує чи претендувала хіба Програма КПРС. Де вона зараз? Там само рано чи пізно опиняються всі інтелектуальні нужники. Нинішня цивілізаційна модель витратно нужникова. І високотехнологізовані її множення містами і весями з пригощальними і каналізаційними чудесами нічого до цезарського Риму не додають. Пора з ним розпльовуватися.
М.С. Безперечно пора. Ми знову наближаємося до спільної точки розходження. Пропоную на ній бодай постояти. Перед тим, як дарувати вічності сьогоднішній день. Тобто його по-різному заперечувати. Що ви в ньому любите?
Г.Ш. Все.
М.С. А ненавидите?
Г.Ш. Теж все. Самозамирене. Культура соціального колаборанства підлягає знищеню.
М.С. Краще – різнополярній критиці. Живеш доти, доки здатен не згоджуватися.
Г. Ш. Це точно…
М.С. Кортить запитати. Позапланово. Для вас існують якісь інтелектуальні заборони? Чи заборони внутрішні? Це не одне і те ж, але й не дуже різне.
Г.Ш. Якщо ви про межу щирості, треба подумати. Бо є ще й межа чи межі забобонні. Того не можна, про те – не смій. «Молчи, скривайся и таи // И чувства, и дела свои…» Відповідати, не знаючи, заради чого тебе випитують, ризиковано. Але й цікаво. Саме з огляду на невідомість. З означеної вами точки зору я ще себе не роздивлявся. Та й справа не в одному мені. Ви теж багато чому не довіряєте… Втечемо спочатку до справ літературних. Чи вірив я Гончареві? Безперечно. Поки не став багато чим дратуватися. В його ставленні до літературного, як то кажуть, загалу. Бориса Олійника взагалі терпіти не міг. За те, що його глибоконародна і, як всі кажуть, високоталановита манера вислову робила мене і мій народ партпропагандистом. Ніби сам народ орнаментально базікав про розмаїті вірності, вдячності. Вам не обов’язково зі мною погоджуватися. Але й не варто саме з цього починати чергову нашу суперечку.
М.С.Вам теж, переконаний, не варто заводити мову про тих, кого серед нас вже нема.
Г.Ш. А кому варто? Вам, як голові Спілки, не гоже, моїм колегам-професорам теж. На Гончареві тримається чи й не вся історія післявоєнної української літератури. І нема на те ради. Чи є? Це я сам до себе. Щирість щирістю, але й цензор-соціум не дрімає. Не сам по собі, а в кожному… Найперше, чого б я собі і всім не радив – це приставати до загальної думки. Вона – то інтелектуальний вигін, де жодного живого стебельця.
М. С. А тим, що живуть серед скал? Або в країні Евересту? Їм варто дертися на його вершину? Місця там для цілого людства нема, але й гранітний якийсь загальник існує. Все, що існує – загальник.
Г.Ш. Феноменально. Продовжуйте. Я не маю права підхоплювати і розвивати не моє. Якого загалом не існує. Але про це не зараз…
М.С. Запитував я, загалом, про різні внутрішні стрими. Культура, про яку йшлося минулого разу, теж система стримів. І не всі вони мають авторство. Отже, коли заходить мова про ту чи ту інтелектуальну чи творчу позицію – про що ми говоримо чи думаємо? Виключно про того, хто її демонструє, чи й ще про щось? Це зачіпає і сферу смаків. Чому ви як принагідний критик вважаєте потрібним свої з кимось незгоди оприлюднювати? І ще: висока етична, моральна чи літературна вимогливість – то що? Голос Бога, Народу, чи писк чиєїсь самозакоханості?
Г.Ш. Вловив. Думаю, що вловив. Сказати чи не сказати те, що запрагло бути сказаним, стає проблемою при достатньо чи не достатньо напрацьованій самопідзвітності. Можна просто бовкнути, а можна й змовчати. Тоді не сказане подає на тебе позов. Обзиває боягузом. А часом і зрадником. Цікаво, що хтось в тобі з цим погоджується. Хтось – то не обов’язково я. Найчастіше тому «хтось» показують на двері. Був у мене колись на ролі чи й не друга чоловік, що після чергової з ним сварки зателефонував і заявив: «Я не люблю бути винним». Міг би і мав сказати: «Не вмію бути винним». Відчуття вини – річ тонка і духовно аристократична. Пробачте, що я знову вплутую в суто житейскі справи Дух. Але комусь треба переадресувати всеприсутні за нами стеження. Без партії і партій, КДБ, СБУ, дубуватих церковників, які відпускають гріхи, не відаючи, що саме роблять. Сповідь як душевна баня чи душ – то богохульство. Його російська Церква переадресувала Льву Толстому. То справа давня і темна, але, бач, згадалася. Щоб – справді дива! – я почув не мною наразі напрацьоване, а підшептане: «Література – теж Сповідь!». Система її сюжетності тримається на доведеності чи не доведеності цілого ройовська провин. Кого перед ким – то ще одна проблемна чи храмова зала, де звучать і звучать вироки розмаїтим паскудам і паскудствам.М.С. Тоді я забираю назад поняття санітарії. Гріхи і грішність не просто вимітаються або травляться чи дезинфікуються, а вивчаються, аналізуються. «Воскресіння» Л.Толстого, «Мадам Боварі» Флобера, «Злочин і кара» Достоєвського. У нас стали класикою «Катерина» Шевченка, «Повія» Мирного. Чому саме вони – думається різне. Маю на увазі справи домашні. Але й світова література «хвора» на сповідальність. «Червоне і чорне» Стендаля, «Чума» Камю, романи Сартра. Екзистенціалізм екзистенціалізмом, проте увага до життя людської душі – то увага, а не принагідні у людину зазирання. Що саме їх спричиняє, можна писати і говорити різне. Оце зараз раптом взяло й відкрилося… Не буду спішити… Ага – література щостоліття прощає багато з того, що традиційно засуджувалося. У тому числі й державою, суспільством. Або не прощає. Системою доведень, принципово не підлеглих приписам юриспруденції. Христос розпочав цей процес пропозицією камінувати блудницю лише тим, хто вважає себе безгрішним. Таких, крім нього, не виявилося. Це не означає, що кожен письменник – Христос. Але чому б і ні? Вірую, бо вірую… Безальтернативно. І при цьому сумніваюся. Теж гранично чесно. Принаймні, на момент сумніву…
Г.Ш. «Чесність з собою» Винниченка, як і його «Кирпатий Мефістофель» саме з цього тіста. Поки що не особливо читацьким загалом любленого. І в якості тез, і в якості навичок духовної археології. Незупинної. Есересерівська доба до неї, м’ягко кажучи, не закликала. При подібних розмовах є небезпека надмірної інвективності. Мене не дуже дивує, але дуже злить пафос, з яким давні прилітературні сраколизи радянську літературу виключно розвінчують. Так ніби Симоненко, Стус, а з ними й Гончар, Загребельний, Дімаров, Драч – письменники не радянські. Комуністична ідеологія, зрештою, не антигуманна, не антилюдяна, а всього лиш піднесено придуркувата. Це я знаю й по собі. Проте література ніколи не поступалася державам і державцям у головному – праві на сумнів і духовну сумлінність. Павло Корчагін – то не Микола Островський, але й Микола Островський. Партайперсонажі Михайла Стельмаха – теж не людський якийсь дистилят, а український народ. Явлений стилем, моральністю і моральною дієвістю аж ніяк не сталінського вишколу. Трагедійність присталінського, прихрущовського і прибрежнівського життя помножується ще й руйнацією поважливого ставлення до таких скарбів історії, як хазяйновитість, народний побут, природа, не книжкова, а генна пам’ять про національний свій родовід, який, власне, і врятував Україну від більшовицького здичавіння. Усе, написане Тодосем Осьмачкою і Василем Баркою про голодомор, є в цілому малодослідженою «фактографією» духовного спротиву і духовної незнищенності України в рядових, як любили колись казати, українцях. Тому я дозволю собі ще одну спробу уточнитися у суті вами поставленого на початку запитання. Що людині дозволено, а що ні? Коли як і якій людині. Утім, ми ведемо мову про людину сучасну. На неї (у нас) зазіхав геноцид, зараз зазіхає техноцид. Твердити, що в Київському національному університеті чи в Оксфорді або Кембріджі вчать стратегіям духовного йому опору, не беруся. Скорше навпаки – вчать розмаїтому цивілізаційному колаборанству. На ймення вічний модерн, постмодерн, духовбивче кнопкодавство. І все ж (будемо, скільки вдасться, передовсім літераторами) червоні межі між свідомістю масовою і свідомістю визначально художньою не нищаться. ХХ сторіччя це довело цілою армією їхніх охоронців При тому охоронців переможних. Список живих і почилих в бозі нобелянтів, лауреатів премії Букера, Сталінської, Ленінської премії, премії ім. Т.Г.Шевченка мають спільний знаменник – вони писали і пишуть за велінням недремного вселюдського сумління. Забудемо про Собків, про Козаченків, про Нагнибід. Їх плодив соціум. А (пригадуєте свої судження про Симоненка і про хлопчаків-шістдесятників) «Дорогу до матері» принаймні, укладав Симоненко, скажемо так, покликаний. Субстанціями, незмірно од нього старшими. Або й молодшими, позаяк майбутнє або стає нашим співавтором, або нашого авторства не потребує.
М.С. Але ж графоманія як плодилася, так і плодиться. Щось не те?
Г.Ш. Важко сказати. Ви ким і чим керуєте?
М.С. Ніким. Я керую життям певного професійного колективу. Вами ж я не керую. І тими, хто пише, видається і знову пише, теж не керую. Спілка письменників – організація самоврядна. Так вона вважає. І з нею я. Зараз багато хто над нею іронізує. Ви, переконаний, теж. Не хотілося б збиватися на дріб’язкові незгоди, але й парнаські висоти – не місце, куди не люблений вами соціум не дістає. Навпаки – саме Парнас є ристалищем пихатості й пліток. Серед багатьох, хай духовних, але не лише духовних святинь перебуває звичайність. До неї література буквально продиралася крізь очманіле естетство, аристократизовану штучність, змісти, якими живе життя душилося. Я запитував вас про те, що вам дозволяє про це все забувати? Без сірятини не існувало б геніальності. Ширужиткові смаки й залюбленості підживлюють, дразнять, кличуть до спалахів. І роблять ті спалахи видимими. Ви змушуєте мене нагадати про легіони поетів, прозаїків, драматургів, які звільнили Шекспіра, Гете, у нас… Підказуйте!
Г.Ш. Франка, Стефаника, Тичину, Плужника, тільки не зліться – Воробйова, Вишенського…
М.С. Вас перепереконає лише сам Воробйов. Але я про своє… Звільнили від чорнової роботи. Вона необхідна і вона відбувається щоповіршево. Література, яку підтримував і підтримує Нобелівський комітет, в Україні одержала ширення тільки в останні десять-п’ятнадять років. Завдяки видавництву Жупанського. А потенційний читач у нас багатомільйонний. Вас особисто він цікавить?
Г.Ш. Анітрохи.
М.С. І ви припускаєте, що так само мислить чи поводиться Дух? У ролі спарингпартнера кожного творчого акту.
Г. Ш. Нарешті до мене дійшло. Не певен, не думав, але подумаю. Над тим, як і завдяки чому високі і найвищі критерії художньої літературності не відмирають. І чому про них не варто розпатякувати на кожному кроці. Сієш – сій. І не заважай зерну проростати. Стривайте, але ж ви не вважаєте наші бесіди марнотратними?
М.С.Часом вважаю, а часом ні. Нічого остаточного у творчих справах нема і не може бути. Ми ж ведемо мову найперше про них. Утім, час покаже. Гадаю, ми ще до багато чого в них підміченого повернемося. Якщо не пересваримося остаточно.
“Українська літературна газета”, ч. 11 (277), 5.06.2020 — ч. 14 (280) 17.07.20
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.