(Продовження. Попередні бесіди читайте на нашому сайті )
ІІІ
М.С. Є потреба погиркатися. Минулого разу вам вдалося від цього втекти. У перегляд футболу. Це ж атавізм.Г.Ш. Залежно в якому виконанні. Я віддавна гидую стародавнім Римом. Як незнищенним ембріоном європейської соціальності. Гадаю, ви дивитеся інколи телевізійні бої без правил? Колись ті самі функції брали на себе бої гладіаторів. Убивства не лише заради убивств, а й заради театралізованої розваги збуджують. Як гадаєте – що? Не лише нашу звірячість, бо лев (паскуда загалом з паскуд) чи крокодил нікого не розважають і не розважаються. А людина загин і муки загину смакує. Навіть героїзує. Вона не звір, а звіроестет. Це так – для втечі від відповідей складніших і страшніших… Ми зачіпали минулого разу зміст і вміст трагедійності. У давньому Римі нею дихали і надихалися в цирках. З остаточною (столичною) назвою – Колізей. А в давній Греції, чию культуру Рим нібито успадкував, трагедія самоусвідомлювалася соціальною формою театру, де глядач і вистава були одним духовним цілим. Чого не скажеш про вистави післясередньовічні, а, тим більше сучасні, де театральність домінує над всіма «Бути чи не бути?». Тільки бути. Істотою ніби культурною. Але не високодуховною у тому сенсі, який маю на оці я. Такий самий дикун, як і решта сучасного людства. Хіба цим зрідка опечалений.
М.С. Але ж я запитав вас про футбол. Ви вже навчили мене смакувати кружляння довкола важковловних сенсів наших розмов. Якщо це стратегія – то кому вона адресована? Пропонуючи редакції наших бесід до друку, ми повинні враховувати й читацькі якісь очікування. Що треба уточнити мені, я для себе уточню, а читач…
Г.Ш. Має це зробити сам. Особисто моє завдання – натякнути, нагадати або й означити ту чи ту проблему. Те саме робите, як на мій розсуд, і ви, коли стаєте на іншу точку зору і це вмотивовуєте. Однієї якоїсь відповіді на чергове між нами непорозуміння не існує. Як і не існує цілком незалежної від усього і всіх проблеми чи проблем. А щодо футболу. Ні – я не вболівальник. І сам за м’ячем практично ніколи не ганявся. Бо клято і довго любив волейбол. Любив без взаємності… А Греція, Рим і грішні ми… Ні – грішний я, бо свідомо беру на себе роль баламута. Але на цей раз дещо поясню. Футбол (йдеться про моє його сприйняття) – теж театр. Зі щоденними у ньому драмами, а для учасників цих драм – трагедіями. Доля талановитого гравця, доля тренера, доля тих чи тих тактик, вибрики т.зв. «фортуни», рушення й загибель героїчних міфів про київське, приміром, «Динамо» і народження теж приреченого на загибель міфу про «Ліверпуль» і Клоппа… Нам (і країні, і народу) багато чого подарував Маркевич. Зараз щось обіцяє Скрипник. Усе це багато чому вчить. У тому числі вчить печалі, стоїцизму, навіть мудрості. Цього року я «вболівав» за долю Пелегріні, буду радий за Анчелоті. Якщо він не прогнеться після вигнання з «Наполі». Саме вигнання… Це моя нинішня Греція. Але не Рим з його Цезарями, Неронами. Мілітарність не трагедійна, а гидюще гидка… Довкола чого ми маємо нині гиркатися? Починаймо.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
М.С. Прошу. Чому ви вважаєте, що високомистецька художня мова в сучасній Україні відсутня? Пробачте – новохудожня. Не спішіть. На новизні багато спекулюють. Не ви – просто вона завше в ціні. Навіть коли всоте глибокодумно повторюють: «Нове – це добре забуте старе». Як можна забути існуюче? А потім його ніби всього лиш впізнати. Нагромадження слів притуплює і зір, і мислення. Нового взагалі не існує. Надто в течії життя. Інша річ – як на цю течію дивитися. І хто в неї дивиться. Знову багатослів’я… Тоді інакше – початок унеможливлює закінчення. Мистецького мислення і самого мистецтва. Хіба через Армагедон. Я трохи спішу, щоб не забути продовження. Не існує і не може існувати новохудожності. Або новолюдини. Маємо що маємо. У нас те «маємо» одне, в Англії чи Індії інше. Але в принципі одне й те саме. Слава Богу, встиг! Тепер конкретніше. Згадаємо ваші нейрони. Хто їх засипає нам у мізки і чи саме у мізки – не так вже й цікаво. Цікавішим є інше – ці нейрони як носії інформації мають доступ до мови. А може й мову спричинили. Спершу жестів, потім називань, а разом з наскальними малюнками – і мову образів. Інформативне її наповнення у Панаса Мирного і якого-небудь Пруста… Пробачте, не якого-небудь, а у Марселя Пруста істотно різниться. Проте український читач потопний роман «В пошуках втраченого часу» читає, розуміє, поосібно смакує і навіть місцями любить. Може, скажете, що це не стосується будь-якого новотвору будь-якої літератури? Навпаки. Кожен з наших перекладачів ці новотвори навіть осучаснить. Дайте тільки папір і гроші… А це означає… Саме так – означає, що ми здатні тямити й те, чого конкретно не читали. Ми українці. Інша річ – санскрит. Або санскрит майбутній. З невідомою поки що назвою. Але з відомим результатом: незнання семантичних покладів тої чи тої мови не є і вже ніколи не стане відсутністю доступу до таїн і потенційних багатств процесів мовлення. У тому числі й мовлення художнього.
Г.Ш. Блискуче. Що більше сказано, то менше лишається не названого. Але те неназване існує. Причому, його щотисячоліття стає більше. Ви, напевне, очікуєте, що вашу логіку я спробую заперечити логікою іншою. Не соціалізованою так намертво, як самоочевидний і незаперечний факт прив’язаності людського мислення до потреб людського тіла. У тому числі й тіла всенаціонального. Нація – благодатний, але, як на мене, не прикінцевий етап еволюційних потуг і духовних можливостей Життя. Не виключено, що хтось (або й людство в цілому) згодом стане сміятися з тямлень Духу як аурного якогось додатку до нашої всіх тілесності. Колись я прочитав про те, як малознайомого в Україні індійського філософа Вівекананду (а, може, Ауребінду?.. Проте точно котрогось з них) змалку вирізнили, завдячуючи стовпу довкола його тільця світла. Сидить дитина на березі океану, порпається в піску, а над нею і довкола неї сяє і міниться багатобарвне багаття. Зрештою, так само змальовували і змальовують християнських святих, самого Христа. Нагадаю, що здатністю бачити ці багаття володіють теж обрані. Але точно не я. Так ось не святе і святенницьке, а просто Життя не всі свої інтенції тратить на соціумні потреби і забаганки. Включно з Культурою, про яку теж варто було б побесідувати. Але іншим разом… Аби не виглядати диспутантом заради самозаймистих диспутів, зізнаюся, що на сей раз я свідомо шукав і знайшов нагоду не те що помізкувати, а поділитися дечим передуманим у романі, про який я вже згадував. Його назва «Спаринг». Мій з кимось. Не буду лукавити – з буденним, скрізь і в усьому «розлитим» Духом. Для затравки пропоную просто пригадати або разом зі мню доуявити ранній-ранній ранок. Не в місті (хоч для цього «експерименту» годиться навіть Київ), без нікого. Крім хіба важкої сивуватої роси, обтяжених нею не лише трав, а й дерев. Небо сповнене хмарною сивуватістю теж… На ролі нашого з вами спаринг-партнера воно погуркує, зблискує і в такий спосіб мовчить. Бо зайняте своїми якимось розборками. З ким – невідомо. Це – преамбула. А «амбула» набагато прозаїчніша: неподалік нашого-вашого місцеперебування стоїть кінь. А якщо в Києві – деревце. Найкраще сосна чи ялина. І ось це деревце (або кінь) майже непомітно здригують. І знову надовго нерухоміють. Думаючи кожен чи кожне про своє. Саме думаючи… Безмовно… Більше нічого до сказаного додавати не збираюся, а перескочу, перелечу, перенесуся на тисячу років наперед. Де дерева вже перестали бути деревиною, кінь – роботягою, а ми – їдцями природних дарів і благ. Якими нас забезпечує всього лиш сонячна енергія і енергія, скажімо, кванта. Штуки чи феномену загальнокосмічного. Чого у такий самий ранок забагнеться людині і людству? Їжі? Її повно. Миру? Його досягнуто. Суто матеріального чи побутового комфорту – на і заспокойся. Бо його понапридумували донепотребно шмат. Слова «шмат» натоді, напевне, не буде. Як і українства. Правда, тут я бунтуюся. Скоріш від усього надарма… Або ветхозаповітно… Що ж за щойно згаданих і ще не згаданих і нам невідомих умов буде складати рушійні вимоги, потреби і трагедійні засади Життя? Трагедійні тому, що смерть у ньому залишиться смертю.
М.С. Ставлення до неї, напевне, зміниться. Це в наших розмовах вже змайнуло. Ви, принаймні, її не боїтеся. Я, правда, цьому не вірю. Виключно я. Любити і втрачати… Чи ви вже нічого не втрачаєте? Крім можливості про це розмірковувати.
Г.Ш. Багато втрат вже позаду. Більше лишилося здобутків. Якщо вірити у всілякі баланси. По-моєму це дурня. Там, де чогось більше, чогось лишається менше… Більшає тільки терпіння. Його ще називають мудрістю. Я життєлюб. Був життєлюбом, поки не помітив, що це найлегше – без кінця радіти. Навіть якщо є чому. Але й тут нас всіх випередив Еклезіаст. Зі своїми вічними печалями. Коротше… Як там – пити чи не пити, все помреш. Це – закон і хай собі залишається законом. Наша справа – закони обходити. Точніше – на них не натикатися. Що означає – жити праведно. Згідно принципів не лише доцільності, а й, нагадую ваш постулат, совісності. Тільки радіти – безсовісно. Як вам така максима?
М.С. Сприйнятна. Поки не думаєш.
Г.Ш. Це знов Еклезіаст. Головний і найкращий адвокат всемарнотності. Ми, сподіваюся, сперечаємося не про неї, а про всесильність чи не всесильність у внутрішньому нашому житті соціуму. Я загалом згоден з вашими аргументами на користь того, що соціальний організм не лише людоїдний, а й людинотворчий. І що серед щемно дорогих і потрібних у ньому набутків є і, сподіваюсь, довго пребуде Україна. У тому числі й Україна літературна. Мене, ще раз до цього повернуся, цікавить життя після ситості, після повної соціальної захищеності, після генералізації в ньому не розмаїтих нестатків, а благ… Слухаю себе і починаю злитися: я ж досі говорив не про те. Але й про те.
М.С. Я теж. Говорив. А відчував і думав коли що. Коли слухав вас – про витоки і змісти вашого типу мислення, а без вас – про багато чого свого. Не всі ж пишуть і написане читають. Своє і чуже. Вам чи й всім нам, літераторам, даровані втечі в, умовно кажучи, ірреальність. Де їжа, побутові клопоти – не головне. Ви можете з цим не погоджуватися, але прозаїк чи поет рано чи пізно стає бранцем ілюзії, що все довкола піддатне і хоче мінятися так, як це відбувається на папері. Образно, доладно, красиво. Навіть при зображенні подій трагедійних. У ваших забіганнях далеко вперед теж багато суто художнього, просто надуманого. Воно цікаве найперше тим, що мова це приймає і підтримує. Як ніби нову реальність. Або й реальність справжню. Десь посередині між уявним і сущим, яке, не забуваймо, уяву годує, і живе ваш Дух. Як на схилах гір післядощові випари. Срібні, легкі, сонячноликі. Їдеш серпантином униз і теж легкий, сонячнодухий.
Г.Ш. Іронія теж сонячна. Я її приймаю як вислід усього в цій бесіді позаторкуваного. Але, на жаль, не доведеного до якості споживного продукту.
М.С. Помиляєтеся – доведеного. Інакше ми всього лиш дружньо мовчали б…
“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/