Михайло Косило: Ми допомагаємо вам закорінюватись в рідну стихію…

300

Його добре знають не тільки прикарпатські літератори, а й чимало письменників із різних кінців України, котрі, гостюючи у краї гір і вічнозелених смерек, діставали тимчасовий прихисток на турбазах Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Цінуємо, з одного боку, його велику любов як читача до українського художнього слова, а з другого – те, що директор ІФ ОДЦТКУМ Михайло КОСИЛО сам є автором уже півтора десятка книжок краєзнавчої тематики. З його ініціативи у 2003-му цей позашкільний навчальний заклад та обласна організація Національної спілки краєзнавців України, до речі, очолювана ним уже впродовж 12 років, стали співзасновниками й почали випускати журнал «Краєзнавець Прикарпаття» – науково-методичний, але певною мірою й літературний. Адже серед напрямів краєзнавства те, яке стосується історії літератури, завжди посідало одне із чільних місць. А з 2010-го центр почав випускати і книжки в серії «Бібліотека журналу «Краєзнавець Прикарпаття». Про спільність інтересів Михайла Юрійовича з місцевим письменством свідчить і те, що він входить до складу редколегії Всеукраїнського літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Перевал», майбутнє якого, щоправда, з нинішнього року опинилося в тумані невизначеності через ухвалений Верховною Радою України закон, що фактично спрямований на знищення комунальних друкованих ЗМІ: відповідно до нього часопис роздержавлено і тим самим позбавлено гарантованої фінансової підтримки обласною владою. Тож на початку нашої розмови я запитав:

 

– Чи така ж доля, Михайле Юрійовичу, не загрожує і «Краєзнавцю Прикарпаття»?

– Передовсім я як його головний редактор на громадських засадах хотів би відзначити те, що за 17 років побачило світ 35 чисел цього журналу, досить популярного не тільки серед краєзнавців, а й серед літераторів. Бо навряд чи зможе повнокровно й повноцінно реалізовувати Богом даний йому талант письменник без знань історії, зрештою й географії свого краю, етнографічних особливостей місцевого населення – щодо цього на Івано-Франківщині навіть серед жителів різних районів простежуються певні відмінності. Закоріненість у рідну стихію – це, на моє переконання, одна з необхідних підвалин творчості прозаїка, есеїста, поета. Що ж до подальшої долі «Краєзнавця Прикарпаття», то наш державний центр поки що не виходив із його співзасновників, адже йдеться саме про науково-методичний журнал, дуже потрібний усім, хто цікавиться історією нашого регіону й загалом України. Чимало надрукованих на його сторінках статей викликали й дискусії в середовищі краєзнавців, учених-істориків.

Підживлювана публікаціями журналу краєзнавча компонента прямо чи опосередковано знаходить свій вираз у творчості багатьох прикарпатських літераторів. Є серед них такі, хто перебування в рядах Національної спілки письменників України поєднує із членством у НСКУ, як-от Євген Баран, Володимир Качкан, Роман Киселюк, Володимир Морозюк , Володимир Гловацький, заступник голови обласної організації НСПУ Василь Бабій.

Скажімо, педагог за фахом, поет і краєзнавець Р. Киселюк чверть століття очолював нашу дитячу туристську базу «Прут» у Яремчому, а ще до того кілька років працював тут старшим інструктором-методистом. Він водив на Говерлу групи не тільки школярів з усієї України, які приїжджали на турбазу, а й письменників – ті разом з нами, краєзнавцями, підкорювали найвищу гору України, проводячи патріотичні акції, діяльним організатором яких був тодішній голова обласної організації НСПУ Євген Баран. Уперше читали свої твори на вершині Говерли літератори із різних регіонів у День Незалежності у 2012-му, за президентства Януковича, і та акція була спрямована проти прийнятого Верховною Радою сумнозвісного закону Ківалова-Колєсніченка. Потім щороку цього святкового дня відбувалися такі літературно-краєзнавчі читання на Говерлі. Також члени гуртка «Історичне краєзнавство» нашого центру зі своїм керівником – Р. Киселюком піднімалися на Говерлу і читали там поезії Т. Шевченка. Я запропонував створити на турбазі історико-краєзнавчий музей, і Роман Михайлович зібрав відповідні матеріали й артефакти і досі завідує ним на громадських засадах. Серед експозицій цього музею під назвою «Люди і віхи» є такі, що знайомлять з відомими постатями, зокрема й тими письменниками, котрі побували в м. Яремчому й на турбазі «Прут», із виставкою творів відомого митця члена Національної спілки художників України Яреми Оленюка, який проілюстрував своїми малюнками багато книжок прикарпатських поетів і прозаїків. Залишили згадки про себе в історії турбази лауреати Шевченківської премії Тарас Мельничук, Степан Пушик, Ігор Римарук, Петро Мідянка, Василь Герасим’юк, Мирослав Дочинець, котрі проводили тут семінари для творчої молоді. А члени гуртка «Літературне краєзнавство», створеного при Ворохтянському навчально-тренувальному центрі «Магура» нашого ОДЦТКУМ, мали зустріч із Тарасом Прохаськом, який став цьогорічним лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка.

Читали свої твори у центрі, його філіях і на турбазах письменники Василь Клічак, Василь Кузан Михайло Сидоржевський, Ярослав Ткачівський, Олекса Різників, Сергій Пантюк, Олександр Гордон, Станіслав Бондаренко, Олександр Косенко. Сприяли висвітленню діяльності нашого закладу у передачах обласного телебачення «Галичина» його працівники члени НСПУ Ольга Бабій та Василь Лесів. Із зарубіжних письменників презентував у нас свої книги про сталінізм французький прозаїк Тьєрі Есс, був нашим гостем голова Нижньосілезького відділення Спілки польських літераторів Казімєж Бурнат.

– Розкажіть, будь ласка, про спільні заходи, які проводять краєзнавці і майстри художнього слова.

– Уже згаданий письменник В. Бабій має у своєму доробку і цілий ряд книжок краєзнавчої тематики, зокрема про минувшину й сьогодення села  Хмелівки Богородчанського району, де він досі вчителює у місцевій гімназії. Саме Василь Іванович подав ідею, яку підтримали обласні організації НСКУ і НСПУ, – проводити в цьому селі наразі унікальний для всієї держави обласний літературно-мистецький і краєзнавчий фестиваль «Чуєш, брате мій». Назвали його словами із гімну українських емігрантів в усьому світі – сумовитої пісні «Журавлі» на текст Богдана Лепкого, музику його брата Левка Лепкого, з яким познайомився повоєнного 1949 року далеко від отчого дому хмелівчанин Євген Паранюк. Пам’ять цього краєзнавця, етнографа, фольклориста, мецената, котрий жив у США, але часто надовго приїжджав до рідного краю, вшановують на кожному такому фестивалі, тематика якого пов’язана, звичайно, із сучасними мотивами заробітчанства, праці й життя українців на чужині. Також В. Бабій започаткував випуск альманаху «Хмелівка літературна» і є його редактором.

Набув статусу не тільки літературного, а й краєзнавчого вже традиційний фестиваль «Ватра над Черемошем», на якому ознайомлюють зі своїми доробками у красному письменстві й краєзнавстві жителів Верховинського району письменники і з інших регіонів України та й навіть з-за кордону. Серед організаторів цього фестивалю, ясна річ, хотів би із вдячністю згадати письменника та краєзнавця Василя Нагірняка, керівництво районної ради й держадміністрації, які дбають про змістовне та насичене цікавими екскурсіями, зустрічами з місцевими жителями перебування гостей на Верховинщині.

– Мабуть, найдавніший приклад того, як література і краєзнавство (хоча цього терміна на той час іще не існувало) йдуть в одній супрязі, – діяльність «Руської трійці». Її засновники Маркіян Шашкевич, Іван  Вагилевич та Яків Головацький ходили в народ, вивчали його обрядовість і культуру, записували фольклор у своїх мандрівках не тільки Галичиною, а й Закарпаттям і Буковиною, та підготували до друку й 1837 року видали альманах «Русалка Дністровая» – першу в Галичині книжку українською мовою. Мав нагоду ознайомитися зі змістом цієї раритетної книжки саме за здійсненим ІФ ОДЦТКУМ її факсимільним перевиданням, 10-м за рахунком в Україні, з Вашою, Михайле Юрійовичу, передмовою…

– Цим ми далеко не обмежились, віддаючи данину шани будителям українського духу в Галичині. У 2011-му провели Всеукраїнську наукову історико-краєзнавчу конференцію, присвячену 200-річчю М. Шашкевича та І. Вагилевича. Вирішили також нарешті зреалізувати ідею, котра до цього витала в колах прикарпатських краєзнавців майже три десятиліття і врешті стала покладеним передовсім на мене, нового голову обласної організації НСКУ, завданням для практичної реалізації. Планували відкрити пам’ятник М. Шашкевичу, І. Вагилевича та Я. Головацькому того ж таки 2011-го, але тодішня міська й обласна влада не знайшла можливості профінансувати його виготовлення і встановлення, тож ми ініціювали збір грошей на цю мету серед жителів Прикарпаття. І пам’ятник «Руській трійці», нині улюблений іванофранківцями, таки було урочисто відкрито 31 грудня 2013 р. – ця подія стала справжнім нашим краєзнавчим Майданом, наклавшись на Майдан революційний, який на той час дедалі активізовувався і в Івано-Франківську, і в столиці. Трьох їх, видатних представників національно свідомої інтелігенції – студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові, котрі писали свої статті та вірші українською мовою, – більш ніде в Україні і за її межами не «зібрано» разом у вигляді скульптурної композиції в одному місці. Ще лише у місті Лева на фасаді Національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (колись будинок «Оссолінеуму») є меморіальна дошка з барельєфами засновників літературного угруповання «Руська трійця». Отож можемо пишатися тим, що цей пам’ятник, значення якого і для світового українства важко переоцінити, споруджено з ініціативи саме обласної організації НСКУ за народні кошти, що наш ОДЦТКУМ узяв на себе організаційні функції щодо його створення і повсякденно тримав у полі зору цю важливу справу. У 2014-му ми з відомим прикарпатським краєзнавцем і вченим-істориком світлої пам’яті Богданом Гаврилівим підготували до друку й видали книжку, яка так і називається – «Історія створення музею та пам’ятника «Руській трійці» в Івано-Франківську».

– То був рік 200-літнього ювілею Тараса Шевченка. Тоді громадськість усієї держави дізналась, як вшановують його пам’ять на Прикарпатті, де геніальному поетові, на жаль, ніколи не доводилось бувати…

– Так, по-своєму промовистим рядком у літописі обласної організації НСКУ та ОДЦТКУМ стало відзначення цього ювілею. Присвячену йому обласну акцію учнівської молоді «Краєзнавча Шевченкіана Прикарпаття» ми оголосили ще попереднього року. Видав я у співавторстві з тим же Б. Гаврилівим книжку «Пам’ятники Кобзареві на Прикарпатті», поява якої спричинилася невдовзі до події навіть не регіонального, а всеукраїнського масштабу. Це видання містить інформацію, проілюстровану кольоровими світлинами, про кожний із 207 пам’ятників поетові в нашому краї. Ми, щоправда, не встигли внести до книжки відомості про ще чотири нововідкриті (зокрема і в моєму рідному селі Заріччі Надвірнянського району) пам’ятники Тарасові, й розповіли про них читачам у «Краєзнавці Прикарпаття». Тож на підставі інформації з тієї книжки й публікації журналу було зафіксовано національний рекорд з кількості пам’ятників Т. Шевченку в одній області і внесено його до Національного реєстру рекордів. Ця церемонія відбулася 30 грудня 2014 р. в Музеї народної шани Кобзареві – першому такому в Україні, створеному в обласному Народному домі «Просвіта» знову ж таки з ініціативи наших краєзнавців – колишнього дисидента, обраного в часи української Незалежності головою обласної «Просвіти», науковця-історика Петра Арсенича, начальника управління культури, національностей та релігій ОДА Володимира Федорака та інших.

Оскільки є дискусійним питання стосовно того, коли і де в Україні з’явився перший пам’ятник чи пам’ятний знак великому Кобзареві, то ми проаналізували наявні історичні й літературні джерела й оприлюднили на сторінках «Краєзнавця Прикарпаття» свою версію щодо цього. Шевченкознавці стверджують, що перший пам’ятник нашому національному Пророку – його мармурове погруддя на високому постаменті – було встановлено 1899-го на території садиби просвітників і меценатів Алчевських у Харкові. Але на підставі надрукованого 1896 року подорожнього нарису «На Сокільськім» Богдана Лепкого прикарпатські історики доводять, що ще раніше на тому гірському хребті стояв пам’ятний знак на честь Т. Шевченка з написаними на ньому поетовими словами «Схаменіться! будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люде, настане суд…». Автор нарису розповідає, що, піднявшись туди, оглянув його зблизька. Також у фондах петербурзького архіву відомого етнографа Федора Вовка виявлено малюнок того старостинського стовпа-пам’ятника в околицях с. Тюдів на Косівщині. Є припущення, що то львівські студенти, які мандрували горами, вибили цитату із Тарасового послання «І мертвим, і живим…» на кам’яному стовпі, а з’явився пам’ятний знак поетові на Сокільській скелі між 1891 і 1895 роками. Цей за своєю формою обеліск став першим народним пам’ятником Т. Шевченкові – єдиним таким в Україні і в світі.

От у містах і селах нинішньої Івано-Франківщини не раз бував її патрон – великий Каменяр, що, думаю, є вельми благодатною тематикою для занять гуртків ОДЦТКУМ з історичного та літературного краєзнавства…

– У 2016-му, до 160-річного ювілею Івана Франка, я видав ілюстрований довідник «Каменяр і Прикарпаття» – це книжка про всі пам’ятники, пам’ятні знаки Іванові Франку, меморіальні місця, пов’язані з його перебуванням на Прикарпатті. Туди пролягають маршрути наших юних туристів – гуртківців центру. В історико-краєзнавчому музеї «Відлуння» ОДЦТКУМ, під який ми реконструювали підвальні приміщення будинку, є експозиція «Іван Франко – родоначальник українського краєзнавства».

А що ще можуть побачити відвідувачі цього музею, який ви назвали так поетично?

– Ознайомитися, скажімо, з документом із Центрального державного архіву вищих органів влади України, який інформує про діяльність нашого закладу на початках його 80-річної історії, – зі звітом про роботу тодішньої обласної екскурсійно-туристичної станції. Є в музеї перший номер журналу «Краєзнавець Прикарпаття» за 2003 р. з автографом Віктора Ющенка, якого наступного року обрали президентом України, реліквія з недавніх часів – наплічник Героя Небесної Сотні і Героя України сотенного Майдану Сергія Дідича із м. Городенки. Він та народний Герой України учасниця російсько-української війни Андріана Сусак із Косівщини свого часу були вихованцями гуртків філій нашого центру.

– Ви не тільки практик, а й теоретик туристсько-краєзнавчої освіти і в київському архіві, який згадали, вивчали матеріали за темою своєї майбутньої кандидатської дисертації. Що спонукало Вас у вже досить поважному віці взятися за таке дослідження?

– Я вже 37-й рік незмінно очолюю ІФ ОДЦТКУМ. Щоб від довгого перебування на директорській посаді, як то кажуть, не обрости мохом, завжди ставив перед собою якісь завдання-рубежі, котрі стосувалися і запровадження ефективних новацій в роботі центру, і особистого фахового зростання. Наприклад, я закінчив заочно ще й Тернопільську академію народного господарства, маючи вже диплом Івано-Франківського педінституту, згодом вступив до аспірантури цього вишу – нині Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. У столичному ж архіві, гортаючи один із томів документів Наркомату освіти, мимохіть зупинив свій погляд на інформації про Петра Косила, який був головним редактором освітянської газети періоду УНР, а далі й радянської влади в Україні у 20-х роках і на початку 30-х років. Цього мого однофамільця в 1932-му тодішня влада посилала у тривале відрядження в ті області, де, як ми тепер знаємо, найбільше лютував Голодомор. Але П. Косило цього відрядження уник під приводом несподіваної хвороби. Після того більше на роботі не з’явився. Напевно, він як журналіст, керівник всеукраїнського друкованого органу не хотів торгувати власною совістю й писати в газеті так, як було вигідно владі, – ніби люди в тих областях зовсім і не голодують. Це, звісно, моє припущення, бо подальша доля Петра Косила невідома. Варто було б дослідити його біографію. Зрештою, і на Івано-Франківщині є не одна, а кілька гілок роду Косилів – це прізвище не характерне для прикарпатського краю, наш далекий предок, напевно, прийшов сюди з черговим звитяжним козацьким походом і залишився тут жити, уподобавши собі місцеву дівчину й одружившись із нею. Тож я як дослідник маю ще борг перед своїми пращурами.

– А чи не походив часом із вашої родини о. Михайло Косило, котрий жив у передмісті Яремчого Дорі і став ректором підпільної греко-католицької духовної семінарії в часи заборони діяльності УГКЦ тодішнім владним режимом, пізнав долю в’язня сумління, відбуваючи покарання за порушення тієї заборони в таборах?

– Це двоюрідний брат мого батька Юрія Івановича – також дуже побожної людини й українського патріота. Однак про того дорівського священника, який перебував фактично на напівлегальному становищі, тато боявся мені, школяреві, щось говорити – напевно, через острах перед тоталітарною владою, що і його самого можуть будь-якого дня знову запроторити до в’язниці чи вивезти на спецпоселення. Як це вже було у 1944-му, коли мій батько був не просто репресований, а засуджений до смертної кари – порятувало його те, що суд переглянув вирок у бік пом’якшення. Після татового повернення із Сибіру додому, власне, й появився на світ я, пізня дитина, адже старший мій брат Василь, який нині живе в місті Острі на Чернігівщині, народився ще до війни. Батько провідував, як я потім дізнався, рідну сестру о. Михайла Косила Анну, яка жила в сусідньому з нашим Заріччям селі Білих Ославах, й одного разу взяв мене із собою, щоб я познайомився зі своєю тіткою. Взагалі, тато мій зазнав у житті величезних випробувань, а ще він, столяр за професією, відзначався, без перебільшення, феноменальною працелюбністю – не сидів без роботи ні хвилини. Навіть уже 70-річним узявся здійснювати свій давній задум і сам, маючи за помічницю лише мою маму, збудував – від фундаменту до гребеня даху – нову хату. Збудував не так для них двох (бо й стара домівка була ще в доброму стані), як для дітей і внуків, до цієї оселі ми й нині приїжджаємо. Отож, захистивши у 2017-му кандидатську дисертацію, а позаторік видавши на її основі монографію «Розвиток туристсько-краєзнавчої роботи у позашкільних навчальних закладах України (друга половина XX – початок XXI ст.», я присвятив її, як бачите, світлій пам’яті своїх батьків Василини Іванівни та Юрія Івановича. Тато мій за польського панування в Галичині закінчив лише три класи сільської школи, а мама, яка була однією з дев’ятьох дітей у сім’ї, через бідність і відсутність взуття не пішла до першого класу, вона так і залишилася на все життя неграмотною: мовляв, пізно мені вже вчитися… Але батьки дуже хотіли, щоб син здобув високу освіту. І я сповнив їхнє заповітне бажання.

Михайле Юрійовичу, на сьогодні Ви автор, співавтор, редактор, упорядник, видавець багатьох видань. Що значить книжка у Вашому житті?

– І не тільки в моєму – я переконався на конкретному прикладі, що вона може навіть визначити людську долю. Коли був ще школяриком, то уявляв себе в майбутньому шофером – такої високої категорії, як мій старший брат Василь, котрий працював в Острі водієм спершу у військовому лісгоспі, пізніше – на станції швидкої медичної допомоги. Згодом у старших класах я опановував на уроках з виробничого навчання автосправу. Втім, шоферування стало, сказати б, моєю другою спеціальністю. А вже дещо більшим школярем я запалився іншою мрією – стати льотчиком. Почалося з того, що на моє прохання тато виписав мені, третьокласникові, книгу-альбом зі схемами для авіа- і ракетомоделювання, і я щось собі стругав, майстрував… Я б жодної книжки ніколи не викинув, бо до них у мене взагалі трепетне ставлення, яке сформували батьки, а нині маю вдома велику бібліотеку. Так от, та книжка, коли я вже не користувався нею, довго лежала у мене, аж поки не подарував її своєму племінникові Дмитрові, який ще тільки мав іти до першого класу. І що ви думаєте? Вона з моєї легкої руки «запрограмувала» життєвий вибір Дмитра і його молодшого брата Юрія. Дмитро так захопився авіамоделюванням, що після закінчення школи почав займатися цією справою на професійному рівні – працював керівником гуртків в Остерському будинку дитячої творчості. Згодом мій небіж став чемпіоном України серед авіамоделістів і підготував зі своїх вихованців кількох переможців престижних змагань. Заснував фірму, де виготовляють гвинти і крила для моделей літаків, гвинти для парапланів, – мають замовлення навіть з Австралії і США. Радіокеровані моделі – точні копії справжніх літаків – і самі літають, тож цей вид спорту є хобі для багатьох людей в усьому світі. Дмитро Васильович має патенти на свої винахідницькі розробки – «крило Косила» і «гвинт Косила». А Юрій Васильович захопився автомоделюванням, він також навчав дітей у тому ж закладі позашкільної освіти, що і його старший брат, а пізніше обладнав удома майстерню з ремонту автівок.

– Із тих більш як 20 книжок, що вийшли за десять років у серії «Бібліотека журналу «Краєзнавець Прикарпаття», які для Вас, Михайле Юрійовичу, найбільш пам’ятні?

– Це, певна річ, видання, що ним розпочали книжкову серію – як ми означили, історико-краєзнавчий роман нашого прикарпатського автора Дмитра Мохорука про постать вченого-історика, академіка, громадського діяча Героя України Петра Тронька, який свого часу працював і на Прикарпатті, з 1992 року очолював Головну редколегію багатотомного науково-документального видання «Реабілітовані історією», доклався до відродження Спілки краєзнавців України і впродовж 1990-2011 років, аж до смерті, очолював її. 2010-го в Колонній залі КМДА вшановували Петра Тимофійовича, почесного громадянина м. Києва, з нагоди 95-річчя, надали слово для привітання й мені, і я вручив ювілярові ту книжку. Серед випущених нашим центром – і книжки про народного краєзнавця, відомого дослідника життєвого шляху Олекси Довбуша й опришківського руху Михайла Юсипчука (Дідишина) із Космача на Косівщині, про вже згаданого краєзнавця й науковця Богдана Гавриліва, про знаного організатора прикарпатської освіти Івана Косика (до речі, з моєї ініціативи обласна рада та облдержадміністрація встановили премію його імені), спогади одного із засновників краєзнавства на Прикарпатті Олександра Феданка, книжки, що знайомлять із творчістю члена НСПУ Володимира Морозюка, автора багатьох нарисів-розвідок про борців за волю України, та цікавого навіть за всеукраїнськими мірками барда Володимира Паньківа, котрий завідує нашим навчально-тренувальним центром «Магура» у Ворохті і котрому ми допомогли видати ту його першу поетичну «ластівку» та й наступну збірку віршів.

На книжці «Михайло Василишин – Герой України з Рожнятівщини» хотів би зупинитися детальніше, бо вона розповідає про дещо парадоксальну історію.

У завершальний період Другої світової війни, коли гітлерівські війська відступали все далі на захід, багатьох чоловіків – жителів звільненого від німців Прикарпаття тут же призвали до Радянської армії. І вийшло так, що в одному полку служили два Михайли Івановичі Василишини з тодішньої Станіславської області, котрі, щоправда, навіть в обличчя не зналися, бо й воювали в різних батальйонах: один із них походив із сусіднього з моїм Заріччям села Чорного Потоку нині Надвірнянського району і був другим номером кулеметної обслуги, а другий – із села Спаса на Рожнятівщині і теж був кулеметником, першим номером. При форсуванні Одера спасівчанин проявив себе як безстрашний воїн, але й зазнав при цьому тяжких поранень, тож командир полку подав документи на нього для присвоєння звання Героя Радянського Союзу, а тим часом боєць помер від ран. Чорнопотоківця ж війна пощадила – демобілізувавшись, живий-здоровий повернувся в рідне село. Десь у другій половині 1945-го несподівано для себе він отримав повідомлення зі Станіславського облвійськкомату, щоби прибув туди для вручення Зірки Героя. А він і не підозрівав, що в тому самому полку служив ще один Михайло Іванович Василишин, котрого, померлого у шпиталі, невдовзі визнали зниклим безвісти й повідомили про це його рідних в Україні, бо не знайшли адресної могили солдата. Коли ж у Радянському Союзі при Горбачові почалася епоха гласності, із Москви, з ради ветеранів дивізії, в одному з полків якої воювали два однофамільці й повні тезки, надійшло в Спас запрошення приїхати на зустріч ветеранів комусь із родини… Героя Радянського Союзу Михайла Івановича Василишина. Це запрошення, сказати б, ввергло в ступор рідних бійця. Отак з’ясувалася вельми прикра для них помилка, якої припустилися у штабі полку через чиюсь службову халатність. А від Василишина-чорнопотоківця, який, до речі, і в Зарічанській восьмирічці виступав перед нами, учнями, ніхто, звичайно, не забрав би Зірки Героя через кілька десятиліть після її вручення, бо він Богу духу не був винен у тому, що отримав фактично чужу нагороду. Він теж воював як герой і не було жодних підстав ставити під сумнів фронтові заслуги цього чоловіка, який помер у 90-х роках минулого століття. Про, м’яко кажучи, дивну історію з плутаниною двох Василишиних при нагородженні найвищою в СРСР військовою відзнакою розповів уже в часи нашої Незалежності на шпальтах газети «Україна молода» її івано-франківський власкор Іван Крайній. Слідом за журналістським розслідуванням розпочалося й офіційне. Відновив справедливість щодо Василишина-спасівчанина президент України Віктор Ющенко, який своїм указом присвоїв йому посмертно звання Героя України. Всі ці матеріали я зібрав докупи, упорядкував і видав книжкою.

От які випадки «уважного» ставлення до людей – у цьому разі до полеглого на війні героя і його рідних – були в часи радянської влади, за якою й досі ностальгує дехто із представників старших поколінь. Мене, який близько чотирьох десятиліть працює з учнями в позашкільному навчальному закладі, також не можуть переконати «доводи» тих, хто просторікує, що в СРСР діяв принцип «Усе найкраще – дітям!». Це неправда, я бачив тодішні реалії, як мовиться, ізсередини і можу з повним правом стверджувати: в СРСР влада найбільше дбала передовсім про партійно-радянську номенклатурну еліту і про тих, хто їй служив; про всіх, чия діяльність була пов’язана з мілітаризацією держави починаючи з розробки військової техніки; про працівників системи превентивних органів, зокрема тих, що їх застосовували для придушення будь-яких проявів інакодумства, – КДБ, МВС. Такими у радянської влади були пріоритети, такою була свого роду ієрархія тодішніх найвищих каст суспільства. А діти належали до «всіх інших категорій населення».

Керівником ОДЦТКУМ, який тоді називався обласною станцією юних туристів, Вас, Михайле Юрійовичу, призначили ще в далекому 1984-му, а вже за рік у Радянському Союзі, як ми знаємо з історії, було проголошено так звану горбачовську перебудову…

– Я першого ж дня, коли почав працювати директором центру, зібрав його колектив і сказав: «У нашій роботі з дітьми на першому плані мають бути загальнолюдські цінності». Тобто це було ще до кампанії щодо перебудови, а з початком її ще активніше наполягав на відмові позашкільного закладу від певного ідеологічного нашарування у змісті туристсько-краєзнавчої освіти. Хоча взагалі-то обласна станція юних туристів не була настільки заідеологізованою, як школи чи виші. Ще до мене в колектив закладу прийшов працювати Лук’ян Вардзарук – людина складної долі, один із прикарпатських дисидентів, як я ще раніше чув про нього, але, зрозуміло, ми ніколи не говорили на цю тему. Вже згодом довідався, що він був другом поета Дмитра Павличка ще з гімназійної лави, обидва належали до сітки юнацької ОУН. Колишнім членом її був і керівник гуртків нашого центру Микола Кіцелюк із гірського села Татарова, а ще, виявляється, – вчителем Петра Арсенича, майбутнього краєзнавця і науковця, який теж ступив на стежку дисидентства і якого ми теж прийняли на посаду керівника гуртка, залучали як лектора для виступів на наших семінарах. Так само працевлаштували в центрі сина греко-католицького священника Ростислава Короля, котрому не давала ходу тодішня влада. Всі четверо, на жаль, уже покійні.

От про Зіновія Думу я чітко знав, що його звільнили з попереднього місця праці за антирадянські погляди. Взяти на роботу Зіновія Євгеновича, з яким я особисто не був знайомий, попросив мене один із його друзів. Потім З. Думу прикарпатці обрали депутатом Верховної Ради України першого скликання. Він і досі пам’ятає те, що у 80-х роках саме в нашому позашкільному закладі дали йому прихисток, засоби існування – працював керівником гуртків.

Цих працівників центру, яких я згадав, характеризувало національно свідоме ставлення до минулого і сьогодення України й українства.

Закарбувався у моїй пам’яті і такий епізод. На відкритих партзборах в обласному управлінні освіти я виступив проти осуду Народного руху України, мотивуючи тим, що ініціатори створення цієї громадської організації у її програмі, надрукованій в «Літературній Україні», заявили про невіддільність мети НРУ від принципів проголошеної в СРСР перебудови, що Рух власне і допомагає здійснювати її. То що, ми виступаємо проти розпочатих керівництвом КПРС кардинальних суспільних перетворень? Про це говорила на тих зборах й Емілія Бурнашова, чоловік якої Геннадій Бурнашов працював у нашому центрі, а після проголошення Незалежності побачили світ низка його книжок про героїчну боротьбу ОУН-УПА за волю України, він був прийнятий до Спілки письменників України.

Наступного дня викликає мене до себе в кабінет начальник обласного управління освіти: «Ти що, газет не читаєш?». «У тім-то й річ, що читаю, і багато, – відповів я. – І бачу, що це просто неперспективна й марна справа – гальмувати процес суспільних змін. Не можна весь негатив із минулого тягнути в майбутнє, а всім нам потрібно думати над тим, як жити далі». Не знаю, чи переконав тоді очільника управління. В усякому разі він у пізніших розмовах зі мною більше не повертався до теми мого виступу на зборах, у якому я фактично опонував лінії первинної партійної організації.

Тож цей період у діяльності центру, до 24 серпня 1991 року, я умовно назвав би дисидентським. І, як бачите, не тільки через підтримку місцевих дисидентів, яких я брав на роботу в наш заклад і знайомство з якими багато в чому допомогло мені переглянути свої дотихчасові погляди, нав’язані починаючи ще зі школи й вишу тотальним впливом комуністичної ідеології на свідомість мою і багатьох із нас. Дехто стверджує, що людина не може, не повинна змінювати своїх поглядів. Але ж у своїх уявленнях про світ ми не можемо залишатися такими, як народилися, а маємо повсякчас формувати для себе його сприйняття на основі роздумів, аналізу, ціннісних категорій українця. Глибоко пізнаючи навколишній світ, ми тим самим удосконалюємо для себе уявлення про нього.

 Михайле Юрійовичу, яка динаміка охоплення прикарпатських школярів туристсько-краєзнавчою діяльністю центру за період від початку Вашого директорування в ньому до нинішнього дня? 

– Коли мене призначили керівником ОДЦТКУМ, то був прикро вразжений тим, що на той час у закладі діяло лише 30 гуртків, які відвідувало 400 дітей – всі ці учні були з м. Івано-Франківська, за винятком двох гуртків центру, створених при загальноосвітніх школах у Косівському і Снятинському районах. За незалежності України, в 1995 році, ми відкрили у Косові першу в державі філію позашкільного навчального закладу. Це означало початок нового етапу в його розвитку, адже діяльність філій, при яких було створено гуртки за різними напрямами туристсько-краєзнавчої освіти, дала можливість наблизити відповідну позашкільну роботу до дітей, зокрема із сільської та гірської місцевостей. Після того, як на базі ІФ ОДЦТКУМ у 1999 р. Міносвіти провело семінар для директорів центрів туризму з усієї України, такі їх структурні підрозділи почали створювати за нашим прикладом і в інших областях. На сьогодні ІФ ОДЦТКУМ має в районах області дев’ять філій, сім дитячих турбаз, навчально-тренувальний центр, вихованці яких  неодноразово ставали переможцями і призерами всеукраїнських зльотів, змагань, експедицій, чемпіонами та призерами чемпіонатів України не лише серед молоді, а й серед дорослих з пішохідного, лижного та водного туризму. З’явився в структурі закладу і Спортивно-оздоровчий туристичний центр міжнародного співробітництва дітей та юнацтва. Адже ОДЦТКУМ налагодив тісну міжнародну співпрацю з колегами із Польщі та Словаччини. Нині, попри протиепідемічний карантин, ми працюємо над створенням у Ворохті Центру з надання допомоги рятувальниками й волонтерами подорожуючим у горах. На реалізацію цього міжнародного проєкту отримали 80 тисяч євро – частину гранту ЄС, який ІФ ОДЦТКУМ виграв разом зі ще кількома закладами та громадськими організаціями, в т. ч. й нашими польськими партнерами. Маємо підготувати рятувальників, створити громадський рятувальний пост, який надаватиме відповідну допомогу тим, хто мандрує Карпатами.

Загалом тепер діяльністю центру, його філій і турбаз охоплено всю область, щороку у нас працює понад 200 гуртків, у яких займається більше 4 тисяч учнів.

– ІФ ОДЦТКУМ є одним із лідерів серед аналогічних регіональних закладів України щодо науково-методичного супроводу туристсько-краєзнавчої освіти. Як би Ви охарактеризували цей дуже важливий аспект вашої діяльності?

– Працівники центру розробили останніми роками чимало нових навчальних програм для гурткової роботи з дітьми, які видано у вигляді збірників. Ми окреслили низку таких її напрямів, які до нас ніхто ніколи не розробляв. Скажімо, з 2015-го започаткували військово-патріотичний напрям туристсько-краєзнавчої діяльності школярів на україноцентричному контенті, новітній джерельній базі. Призначена для освітнього процесу через заняття в гуртках навчальна програма «Воєнно-історичне краєзнавство» – поки що єдина така в Україні. Це погляд на історію українських збройних сил від княжих часів до сьогодення. Вважаю також надзвичайно важливим те, що у нас вперше розроблено програму «Релігійне краєзнавство». Так, в Україні держава відділена від Церкви, але ж релігійне краєзнавство є наукою про об’єкти духовної культури. Бачимо важливим завданням ОДЦТКУМ осмислювати – певна річ, за підтримки держави – роль Церкви в житті суспільства, ту надзвичайно цінну духовну і матеріальну спадщину, яку вона впродовж своєї історії залишила українському народові. Лише в нашому центрі розробили програму «Основи етнопсихології», яка стосується духовної сфери і розрахована на старшокласників. Я її співавтор, а основний автор – учений-філософ Володимир Сабадуха, котрого російсько-українська війна змусила переїхати в Івано-Франківськ із Луганська. Він із членами гуртка, яким керує в ОДЦТКУМ, через відповідні теми занять розглядає людську особистість як єдність духовних, психологічних і тілесних потреб.

– Знаю, що днями Ви, Михайле Юрійовичу, зустріли своє 65-річчя і ця знакова у Вашому житті дата ще й переплелася з 80-річчям заснування очолюваного вами обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Тож зичу і Вам, і всьому колективу закладу здоров’я, добра, любові, Божого благословення на творче здійснення нових цікавих ідей і задумів! І, звичайно, нових написаних і виданих книг, продовження діяльної співпраці з письменниками Прикарпаття і всієї України!

– Дякую!

 

Розмовляв Іван ГАВРИЛОВИЧ.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!