Михайло Косів: Мистецтво і Політика – разом!

На запитання Пресслужби НСПУ відповідає Михайло Васильович Косів – український політик, письменник, народний депутат України, заслужений діяч мистецтв України, голова Ради старійшин Львівської обласної організації НСПУ.

Шановний пане Михайле! Ваше складне життя, сповнене жертовності і боротьби за долю України, є взірцем для багатьох сучасних українців, а Ваш життєвий досвід є неоціненним. Що Ви могли б сказати як знаний письменник і політик тим, хто робить перші кроки і в мистецтві, і в політиці? Мистецтво і політика суголосні, чи не так?

У свідомості людей (не тільки наших) побутує суттєва недалекоглядність щодо категорій оцінювання. Ми часто користуємося принципом однозначності, вибірковості, а в житті так не буває. Дитину часом питають: «КОГО або ЩО ти більше любиш?». Серед колег-письменників доводиться чути висловлювання: «Я поет (прозаїк), я політикою не цікавлюся».  Те саме і серед колег – політиків: «Ну, це вже література». У живому житті немає принципу: АБО –АБО. У живому житті діє принцип: І – І. Українська Нація, а відтак і усвідомлення невідворотности воскресіння Української Держави – утверджувались насамперед в українській народній пісні, в кобзарських думах, це перейшло в українську літературу. Без Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Стефаника – не було б України. Без Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко неможливо уявити епоху шістдесятництва – Рух опору проти московської імперсько-тоталітарної політики знищення української нації.

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!// Ніхто не перекреслить мій народ!»  – ці слова Василя Симоненка стали програмним девізом дисидентів-шістдесятників. Це мистецтво? Найдосконалішого рівня! Це політика? Найвищого класу! Отож:  Мистецтво і Політика – разом! На цьому тримаємося і в нашій нинішній боротьбі проти московського агресора.

Розкажіть про Ваших навчителів. Як формувався Ваш світогляд?

Наприкінці квітня 1943 року (точного дня не пам’ятаю) мій тато Василь Стефанович Косів якось дивно, під вечір, сказав нам із мамою, що піде подивитися на нашу сіножать (містилася у передгір’ї Карпат). Що там дивитися? Чому проти ночі? Це тільки в голові восьмирічного хлопця роїлися так думки, але запитатися – то ж не вкладалося у тодішні традиції. Тата не було цілу ніч. Я, звісно, заснув, хоча і в сні відчував тривогу, а мама навіть не лягала. Досвіту, ще перед сходом сонця, вона розбудила мене: «Михасю! Йди помий татові чоботи. Але не виходь надвір, помий у сінях».

Чоботи були доверху халяв заляпані болотом, до якого поприлипали жовті пелюстки первоцвіту – ба, але й голки смерекової хвої. Ясно! Тато був у лісі. А якщо так, то, очевидно,  що у них, «хлопців із лісу». Звідтоді й почалося. До нашої хати почали приходити повстанці. Точилися розмови. Ночами. Я вдавав, що сплю. Але ж, хіба можна спати, коли часом дзенькала зброя, пахне лісом?  Мене не приводили до присяги – дитина ж! – але я знав: ніколи, нікому, нізащо, ні за яких обставин про те, що відбувається, про що говориться – жодного слова. Я знав: я мушу мовчати. А потім я знав: я мушу це продовжувати.  Таємницю відкриваю вперше. Одначе, я не порушив таємницю, тату. Про це вже говорять, пишуть, публікують.  Тата тоді, у лісі, призначили керівником районового проводу УПА.

Наведу кілька уривків із книги Віктора Грабовського «Привороття» (Ужгород, – «Гражда», 2015). «Атаманчук Юлії Василівні випало стати справді героїчною зв’язковою добірної мережі бандерівського підпілля…» (стор. 157). «Осінньої ночі 1946-го… її розбудила сестра Павлина: Василя Косіва, районового УПА, взято на світанку, вдома. Це ж кінець усій нашій боївці! Зв’язкова боївки Голубка знала одне, зламається районовий – ніщо вже їм не допоможе. Надто активно працювало бандерівське підпілля, якщо судити навіть із чекістських зведень». (стор. 158). «Районового катували, на допити приїздили чекістські чини зі Львова й Станіслава, та Василь Косів, хоч і знівечений фізично, вийшов із того двобою справжнім Героєм – зберіг підпілля» (стор. 159).

Тата привезли додому на возі, вважали – і так помре, то нехай не у них. До того ж: якщо він справді є тим, за кого вони його підозрюють, то до нього неминуче прийдуть… І то високого рангу. Отут ми їх і накриємо. До тата справді прийшли. Сільський священик, отець Дичковський, аби звершити Таїнство сповіді, Святого Причастя і виконати передсмертний обряд «соборування» (Про це говорили в селі). Тато передав через отця те, чого від нього домагалися вибити карателі: місце розташування головного постою УПА в Карпатах. Отець Дичковський передав це іншому «сповідальнику» у церкві. Коли навесні потужний енкаведистський загін нагрянув з облавою на це місце (хтось таки видав), там залишилися тільки сліди перебування озброєного загону.  Енкаведисти (не дурні ж люди) влаштували імітацію запеклих боїв, аби мати можливість доповісти «наверх» про ліквідацію «логова бандформірованій». Й одержати за це підвищення у званнях і неабиякі винагороди.

У підпіллі це знали і, звісно ж, «дерли лаха» із зажерливих, хитромудрих москалів. Як гадаєте: що могло вирости з хлопця, який виростав, світогляд якого формувався у таких умовах?

1965 року Ви були заарештовані за статтею 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»). Доля багатьох українських митців під час тоталітарного радянського режиму була жахливою: психлікарні, в’язниці, убивства… Ваш дисидентський вибір був свідомим, бо ви обирали серцем. Розкажіть, що дало Вам сили здолати і перемогти в той страхітливий час, вистояти, вижити, адже українська нація тепер переживає щось подібне.

Розкажу про два епізоди з мого тюремного перебування у слідчому ізоляторі КДБ.

Напередодні Нового року і мого дня народження вони задумали психологічну операцію: влаштувати мені несподівану зустріч із мамою. Мама розплачеться, буде жаліти сина, а вони скажуть: «Та ми його відпустимо, але нехай прилюдно покається, визнає свою вину перед радянською владою, напише покаянну заяву, виступить перед своїми колегами».   А мама, звісно ж: з материнської любові й тривоги за сина підтримає таку «благородну» пропозицію.  Мама в останній день перед запланованою акцією захворіла. Висока температура. Їхати з Вільхівки до Львова – не може. Що ж, мусили погодитися на зустріч із татом. Операція запланована й узгоджена – зривати не можна.  Так от, мене конвоїр привів до слідчого (капітан Володін Юрій Васильович), іде типовий допит. Та тут раптом, несподівано, відчиняються вхідні двері… Повертаю голову, а там… той самий конвоїр… а поруч із ним – мій ТАТО.  Я (без дозволу) зриваюся з прикріпленої до підлоги табуретки й кидаюся до тата. Слідчий мовчить. Тато міцно обнімає мене, мовби обмацує, й тихо питає:

– Михасю, тебе б’ють

– Та ні, тату, не б’ють.

– Якби навіть дуже били, не зрадь друзів.

Це й дало мені сили вистояти, не зрадити. Як і він колись, під найжорстокішими катуваннями.

Другий епізод. Уже десь у кінці лютого 1966 року. Відкриваються двері камери. Входить якийсь «начальник», не з конвоїрів. Каже одягатися, накинути пальто!  Значить повезуть. Куди? Навіщо? Він бачить мій стан, заспокоює:

– Та ти, не хвилюйся, ми недалеко.

Виводять у подвір’я, сідаємо у начальницьку «Волгу» (все ж таки – не  в тюремний «воронок»), їдемо справді близенько, в обласне управління КДБ.

Заводять у передпокій голови, кажуть зняти пальто, тут же підводиться охоронець, доповідає: «Привели». Він же заводить мене в розкішний, але суворо по-військовому обладнаний  кабінет. За столом – двоє. Львівський начальник (якого я вже знав із вигляду) каже:

– Михайле Васильовичу, з Вами хоче говорити Голова Управління КДБ Української РСР генерал Нікітченко.  Ого! Ну й ну. Що це має значити?! Зі мною, якимсь хлопчиськом, хоче говорити персона? Та ще й звертаються на «Ви». Київський високопосадовець почав із повідомлення, що познайомився з тим, чим я займаюся, з моїми публікаціями. Що я активний, талановитий чоловік. А далі пішли докори: «Як Ви могли зв’язатися з…» (Не буду повторювати характеристик).

Уточню: на замовлення головного редактора журналу «Жовтень» Ростислава Братуня я написав трактат «Віч-на-віч з Кобзарем». Публікацію із журналу (1964 рік) цензура літфонду вилучила , але вона якимсь чином дісталася до Мюнхена і там була опублікована окремою книжечкою українською і німецькою мовою в націоналістичному виданні, яким керувала Слава Стецько. Ото проти неї посипалася злива брутальних слів. А щодо мене: «Так от із ким ти зв’язався». Хоча я до тієї історії не мав жодної причетності. А тому переконував, що я туди своєї статті не передавав. Хто це зробив – не знаю. І знову ж – пропозиція.

— Ми звільнимо Вас без вказівки на статтю КК УРСР «як такого, що визнав свої помилки і став на шлях виправлення».    Але для цього – прилюдне каяття, виступ перед публікою Клубу «Пролісок», затаврування «провокаторів з ОУН».  Я вдав наївного, запевняючи, що не знаю, як це зробити, що це буде непереконливо з мого боку, бо ж я нічого такого не зробив… А якщо ви вважаєте, що я винен, то я готовий відпокутувати й відсидіти, скільки там уже суд мені призначить.

Як це його розсердило! Отут він уже кричав, лаючи мене всілякими словами.

Мене все-таки на початку березня випустили. Згідно зі ст.7 Кримінально Процесуального Кодексу УРСР:  «Звільнити як такого, що відбув мінімальний термін покарання, передбачений ст. 62 КК УРСР, і, перебуваючи на свободі, не становитиме суспільної небезпеки».

Уже на волі я довідався, що на мій захист виступив Павло Тичина.  То була така історія. У травні 1965 року Секретаріат Спілки письменників України організував довготривалий семінар (здається, понад два тижні) молодих авторів у своєму Будинку творчості в Ірпені. На нього було запрошено десь понад двадцять представників з обласних організацій. Керував цією акцією Володимир П’янов, який очолював у Спілці Комітет роботи з молоддю. Ми жартома казали, що нас вчать, як стати письменником. Було цікаво: безперервні розмови між собою, прослуховування доробку когось із семінаристів. Переважно були поети, але й прозаїки, літературні критики. До нас приїжджали з Києва найвідоміші знаменитості. Пам’ятаю:  захоплювався виступами Леоніда Новиченка, Юрія Мушкетика, Павла Загребельного. Та особливий спомин – про Павла Григоровича Тичину.  Так випало, що в його присутності мені було доручено розповісти про творчий метод Івана Франка. (Я ж – завідуючий Кабінетом франкознавства у Львівському університеті ім. Івана Франка). Викладаю окремі підрозділи своєї дисертації: «Наука, публіцистика і белетристика у творчій практиці Івана Франка». Тичині це сподобалося. Каже, що то отак і має працювати кожен письменник.  Коли я сидів у СІЗО, до Києва поїхав Ростислав Братунь (тодішній голова Львівської організації СПУ), і вони разом із Володимиром П’яновим  намовили Тичину піти до Петра Шелеста й поклопотатися про моє звільнення. Мовляв, це здібний молодий письменник, і якщо він допустився якихось ідеологічних помилок, то Спілка його перевиховає.  Ось чому зі мною у Львівському СІЗО зустрівся генерал Нікітченко. Його після апеляції Тичини послав Шелест.

Розповідаю про це вперше.

Дякую Вам, Павле Григоровичу Тичино!

У 70-тих роках Ви брали участь у нелегальному виданні «Українського вісника» (1970–1972). Розкажіть, будь ласка, про це видання.

Щодо кадебістського сподівання 1966 року, що, перебуваючи на волі, я не становитиму суспільної небезпеки, то воно має два аспекти: 1) небезпека для них; 2) небезпека для нас. Адже тоді вони вважали, що, остаточно розправившись з УПА (1960 рік), можуть проводити політику остаточного «злиття націй і мов» ув одну суспільну цілісність – «совєцький народ».   Аналогічну політику щодо України кремлівські ідеологи проводять і зараз. Ми їм протиставляли українську мову й створену нею історію, літературу, мистецтво і взагалі – культуру.

Тоді ж, 1960 року київська мистецька еліта організувала Клуб Творчої Молоді «Сучасник» (президент Лесь Танюк).  Ми у Львові організували такий самий Клуб «Пролісок» (президент Михайло Косів), але нас зареєстрували значно пізніше.  Літературно-мистецькі заходи цих об’єднань викликали такий широкий суспільний резонанс, що їм там «на верху» цього стало досить. І вони 1965 року провели перший післясталінський «покіс» творчої молоді. Їм здавалося, що це подіє. Не подіяло.

Повернувшись улітку 1969 року зі свого першого ув’язнення, Вячеслав Чорновіл поширює серед нас (вузького кола друзів) ідею видання «поза цензурного» журналу «Український Вісник». Тобто, це видання абсолютно не антирадянське й зовсім не антикомуністичне. Просто в ньому друкуються матеріали, які не проходять крізь сито совєцької цензури.  Мені вже доводилося розповідати про те, як ми з Чорноволом готували перший і другий випуск журналу на полонині «Плай» (Закарпаття), де він улаштувався на роботу спостерігача.  Протягом 1970 – 1971 років вийшло 5 випусків «Українського Вісника».Уже тоді, за 30 років до утвердження Верховною Радою «Декларації Про державний суверенітет України», Вячеслав Чорновіл декларував принцип суверенности України у програмній передмові «Завдання “Українського Вісника”». Цитую лише одне положення: «Вісник» міститиме інформацію… про порушення національної суверенності» України.

А в суспільній свідомості поширюється уявлення, ніби проголошення ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ 1990 року впало нам звідкись, невідомо звідки, як сніг на голову. Та ні! Ми до того готувалися.  «Український Вісник» – це найпотужніша сторінка боротьби за незалежну Українську Державу в шістдесяті роки минулого століття.  Не знаю, чому вони нас терпіли цілих 2 роки. Тільки під кінець 1971-го було розроблено гебістську спецоперацію «Блок».  12 січня 1972 року Вячеслава Чорновола (як і багатьох інших) заарештовано. Основне звинувачення – він, за їхніми агентурними даними, є упорядником, редактором, видавцем цього «антирадянського» журналу. Їм знову здавалося, що вже цього разу, після їхнього «другого покосу», вони вирахували й вичистили всіх. Та пролітають два місяці, а закордонні ворожі голоси сповіщають, що вийшов VI-й випуск цього, як вони називали, «захалявного журналу з України». Та ще й із передмовою: «Арешти й обшуки». Я почув це й подумав: «Я зробив те, що мав зробити. А тепер нехай діється Божа Воля». А у них: Хто? Чорновіл же в ізоляторії. Значить – що? Не того взяли? Та ні! Вони переконані, що того. То, виходить, – не всіх взяли.  Кинулися з обшуком на квартиру Косіва. А в того – домашній робочий стіл, заставлений книжками, якимись паперами. Посередині – найвидатніший твір епохи найгеніальнішого автора: «Леонид Брежнев. Малая земля». Поруч – грубий зошит, у якому рукою господаря – конспект (теж російською) цього шедевру.

Донині бачу перекошені люттю обличчя: «Так вот как ти нас обмануть хочеш?». Пояснюю, що в нас у музеї щопонеділка вранці проводиться політінформація. От я і готуюся.

На цей раз у мене абсолютно нічого не вилучили. І залишили дома. З метою простежити за кожним подальшим кроком. Адже приходили явні провокатори: і від нас, із-за кордону. Та ще з якими привабливими пропозиціями, перспективами. Я їх вираховував одразу. Усіх. І використовував делікатно, так, аби вони потім передавали: та він же ж справжній радянський патріот. Саме тому гебешники й приліпили мені агентурну кличку «Крот». Адже їм необхідно було знайти архів «Українського Вісника» і щонайголовніше – речовий доказ – машинку, на якій він друкувався. За цим вони довго нишпорили. Інакше – бездоказові агентурні підозріння, які, до речі, суд потім таки відхилив. Хоча Чорновола все одно засудили за його книжки.

Письменник і час. Як, на Вашу думку, має сучасний письменник реагувати на дійсність? Адже писати й доносити до громадськості свої думки – це і фізична, і духовна боротьба. Над чим Ви зараз працюєте?

Сучасну загарбницьку війну московитів проти України закордонні воєнні спеціалісти назвали гібридною. Тобто, проти нас виставляють не лише свою армію і найсучаснішу летальну зброю, але й безперервні пропагандистські бздури. Мовляв, Київ, це «мать городов русскіх» – із двома “с”, а не з м’яким знаком. Без історії і культури Києва – їх не існує. Вони ж не хочуть визнавати своє первородство від Золотої Орди, від свого засновника, хана Тімір Мінглея. Їм потрібен Володимир Великий і його Хрещення Руси-України 988 року. Адже вони проголосили москву – «третім Римом». А як із цим бути, коли тут ніколи не відбулося Обряду Хрещення, ані людей, ані землі, ані води, ані повітря. Так, переймали поодинці. З Києва. Уже вкінці XIII століття, та сама москва зайнялася «собіранієм зємєль». Це й стало їхньою «національною» ідеєю. Що ж, настав час – тепер треба відпускати. Народи, що входять ув московську імперію під назвою «Російська Федерація» мають право на «самовизначення і відокремлення». На створення своїх власних держав. Зрушення у цьому напрямку вже почалося.  Над цим маємо працювати й ми, українці.

Моя нова книжка «Я знав: я маю це зробити» вже на виході. Ще одна «На що відізвалася моя душа» готується до друку. Про гострі сучасні проблеми висловлююся у коротких публікаціях на своїй сторінці у ФБ. Так що, з Ласки Божої, у свої 90-то ще працюю. Чого, від щирого серця, бажаю всім колегам.

Дозвольте щиро привітати Вас від імені Національної спілки письменників України з поважним ювілеєм, побажати міцного здоров’я, невичерпного творчого натхнення і мирного неба!

Спілкувався В’ячеслав ГУК