Михайло Бриних – сценарист фільму про Мустафу Джемілєва: “І Орвелл до такого не додумався”

1185

Михайло Бриних – відомий письменник та сценарист фільму “Киснева станція” про Мустафу Джемілєва. Стрічка, яка вийде на екрани у 2022 році, розповість про переломний момент в житті лідера кримськотатарського народу. Це літо 1980 року, коли він відбував чотирирічне заслання у якутському селищі Зирянка, де працював на кисневій станції.

Чому саме цей момент став переломним для Мустафи Джемілєва та опинився в центрі уваги кінематографістів, навіщо сценарист вирішив звернутися до есе Камю про Сізіфа та що робить цей фільм універсальною історією для всіх? Про все це Михайло розповів в інтерв’ю для сайту suspilne.media

 

“ЦЕ НЕ КЛАСНИЧНИЙ БАЙОПІК, А ФІЛЬМ-ПРИТЧА”

Михайле, розкажіть, будь ласка, з чого почався цей проєкт? Як виникла ідея фільму?

Ідея фільму належить режисеру Івану Тимченку та Світлані Соловйовій, яка є продюсером стрічки “Киснева станція”. Нас познайомив знаний кінокритик Володимир Войтенко, який став хрещеним батьком цього проєкту і нашої подальшої співпраці загалом. Іван сказав, що є можливість поспілкуватися з паном Мустафою Джемілєвим, а далі будемо дивитися, що з цього вийде.

Починалося все з дуже розмитої ідеї. Був, здається, 2017 рік. Графік пана Мустафи тоді був достатньо насичений, як і завжди. Ми декілька разів з великими перервами зустрічалися в нього вдома. Записували дуже тривалі інтерв’ю, під час яких я намагався досить докладно його розпитати, прояснити певні моменти біографії, про які читав. Деякі матеріали я знайшов в інтернеті, але не так багато, як хотілося, і не стільки, скільки було потрібно. На той час про Мустафу Джемілєва фактично не було книжок чи документалок. Хоча і зараз цього небагато.

Поступово це спілкування переросло в усвідомлення, що може вийти доволі цікавий, непростий, метафізичний фільм. З  усіх жанрових визначень “Кисневої станції”, мені здається, фільм-притча – найближче до того, що б нам хотілося побачити на екрані.

“СИСТЕМА НЕ ДАВАЛА ЙОМУ ЖОДНОГО ШАНСУ. І Я ЗГАДАВ СІЗІФА”

Ви вже на момент початку спілкування усвідомлювали, що хочете взяти для екранізації цей період його життя?

Звісно, ні. Мені як письменнику та сценаристу було важливо знайти історію, яку я хочу розповісти. Те, що вийде на екрани, не буде класичним байопіком. Попри те, що фільм базується на реальній історії, реальній особистості.

Більшість подій справді відбулися під час якутського заслання пана Мустафи Джемілєва, але багато всього додумано, охудожнено. Від самого початку нашого знайомства він справив на мене дуже потужне враження енергетичне. Мені відразу спало на думку, що це має бути якась універсальніша історія.

Мені здається, кожна по-справжньому хороша історія принаймні має претендувати на те, щоб бути сучасним міфом. Мені спало на думку, що вся  боротьба пана Мустафи за право кримських татар повернутися додому, вся його правозахисна діяльність в Радянському союзі, який був територією цілковитої неволі, по суті була абсурдною. Система не давала жодного шансу, щоб довести її до хоч якого успіху.

Такий глобальний ніби абсурдизм цієї діяльності привів мене до есе Альбера Камю про Сізіфа. Цей міф знають майже всі, менше людей знають про екзистенційний погляд на нього Камю.

Це тільки звучить страшно – екзистенціалізм, метафізика. Питання, яке ставить Альбер Камю, дуже просте, життєве і зрозуміле кожному: чи може Сізіф, людина, яка приречена на безглузду абсурдну працю, виснажливу, якій немає кінця-краю, чи може Сізіф в якийсь момент свого життєвого шляху бути щасливим? З міфологічної історії ми розуміємо, що ні. Сізіф там – дуже трагічна постать.

У випадку Мустафи Джемілєва я взяв цей момент заслання до Зирянки, четвертий, здається, його термін, тому що, на мій погляд, саме тоді була та мить, коли він досягнув абсолютного щастя. І, зрештою, про це ми намагаємося розповісти. Історію несподіваного, абсолютно неочікуваного щастя і справжньої свободи, в умовах, коли це було неможливо.

Справді, це така історія, яка може надихнути тих, кому важко.

Хочеться сподіватися. Ясна річ, що є і завдання прагматичне – розповісти про Мустафу Джемілєва як лідера кримських татар. Нам би хотілося вірити, що видатні правозахисники є героями для всього цивілізованого світу, що вся планета знає, хто такі кримські татари та Мустафа Джемілєв, але це не так.

На жаль, в нашому суспільстві інтерес до кримських татар за великим рахунком номінальний. Це Україна, український герой, але мало хто цікавиться масштабом цієї особистості. У світі становище таке ж. До багатьох людей не тільки в Україні, але й в Європі, ми хочемо дотягнутися зі своїм фільмом. А тим, хто цю історію трохи знає, розповісти ще одну історію. А тим, хто знає ще й таку історію, розкажемо іще одну історію (сміється).

Фільм багатошаровий, і тим неймовірно цікавий, бо орієнтований на різні аудиторії: від публіки інтелектуальної, яка в матеріалі та володіє бекграундом, до звичайного глядача, який побачить просто історію любові двох людей – Мустафи Джемілєва і його майбутньої дружини Сафінар, за якою стоїть щось більше.

“ЦЕ ДУЖЕ ДИВНА ІСТОРІЯ ЛЮБОВІ, НЕ СХОЖА НА БУДЬ-ЯКУ ІНШУ”

Але все-таки робити фільм про нашого сучасника, тим більше таку міфологізовану історію – це трохи небезпечна річ. Чи були якісь моменти, які вас просив змінити пан Мустафа або ви самі намагалися бути обережнішими?

Мистецтво – взагалі дуже небезпечна річ, тому що це завжди певна гра з вогнем і переступ за межі. Ми рухалися до зйомок чотири чи п’ять років. На початку це було якесь інше кіно. Від першої версії сценарію мало що залишилося. Пан Мустафа ретельно її почитав і, звичайно, найбільше його зауважень стосувалося тих епізодів, які були вигадані. Насправді їх було усього кілька штук, але він так скрушно сказав: “Ну цього ж не було. То, може, й не треба?”.

Я до цього дослухався. Такі занадто фантазійні штуки були прибрані. Навіть додумані події в цьому фільмі спираються на певний фактаж. Це просто перехрестя або розгалуження доріг. Справжня історія пішла в один бік, але все могло скластися інакше і відбутися з ним.

Факт полягає в тому, що в часи цього заслання до Зирянки були люди, які становили для пана Мустафи небезпеку, але були люди, які його страшенно підтримували і любили. І тепер ситуація мало змінилася. Просто мені здалося, що саме цей період: 80-82-й роки – кульмінація або одна з кульмінацій його життя, про яку цікаво розповідати.

Ви сказали, що на одному з рівнів – це історія кохання пана Мустафи та його дружини Сафінар. З нею ви теж спілкувалися?

Так, безперечно. З нею було дуже цікаве та важливе для фільму спілкування, бо саме вона підказала найбільше фактури життя, охочіше розповідала про побутові речі. Панові Мустафі, можливо, було нецікаво говорити про це. Взагалі він не належить до людей, які радісно вдаються до якихось спогадів. Він більше розповідає про те, що стосується його діяльності, тому про особисте життя,  дитинство, батьків, попри всі мої розпитування, говорив небагато.

Багато спогадів пані Сафінар були використані. Це дуже дивна історія любові. Не схожа на будь-яку історію любові, яка була вже реалізована на екранах, мені здається. Вона могла відбутися тільки в часи цього радянського концтабору і між людьми, які є абсолютними в’язнями, невільниками, але при тому внутрішньо є зразками чистої свободи.

Поколінню, народженому в роки Незалежності, зараз дуже важко пояснити, що концтабір – не метафора, не якась абстрактна річ. Радянський союз – це і був один великий концтабір. Рамки свободи були настільки обмежені для кожного. Навіть цим фільм буде цікавий, сподіваюся, поколінню вже молодшому, яке не застало цього “щастя”, розповість про інше “космічне” життя. Зараз, коли я намагаюся подивитися на радянські реалії 80-х років, мені здається, що і Орвелл до такого не додумався у своїх творах.

“УКРАЇНЦЯМ ВАРТО БРАТИ ПРИКЛАД З КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ”

Так, але так збіглося, що ця історія стала ще більш актуальною через події в Білорусі.

Так, зараз цей твір має ще одну актуальність, бо так чи інакше розповідає про боротьбу добра і зла. Радянський союз, який є абсолютним злом, і сучасна Росія нічим не відрізняються. Вона успадкувала всю людожерську, каральну сутність совдепії. І, на жаль, оця історія ходить по колу.

Історія з Джемілєвим – чому вона міфологічна? Тому що рухається за такою диявольською спіраллю. От, кримські татари після тривалої, виснажливої боротьби нібито змогли повернутися додому, всіма правдами і неправдами наприкінці 80-х – початку 90-х років. Минає час такої дивної, хиткої ситуації. І тут – бабах! Приходить радянський монстр в образі сучасної гебешної Росії. І знов повертає історію назад. Не так трагічно, як в 1944 році, але по суті знову забирає у кримських татар їхню землю, права, свободу. Так що історія дуже цікава і повчальна.

Україна нібито підтримує татар, хоча як частину своєї території, частину свого єства ми помітили Крим занадто пізно.

А що нового ви для себе відкрили саме в характері кримськотатарського народу?

Якщо говорити просто і коротко, кримський народ – це народ, з якого українцям варто було б брати приклад. Приклад впертості, приклад того, як люди тримаються за власну ідентичність, бережуть свою мову, свою культуру, опираються асиміляції.

Це вдавалося навіть в умовах абсолютно людожерських, коли їх силоміць депортували в Узбекистан і вся політика полягала в тому, щоб розчинити кримськотатарський народ, знищити його де-факто. Попри всю цю колосальну потугу радянської системи, їм цього не вдалося зробити.

Звісно, українці мали свої проблеми, Голодомор теж був способом знищення нашого народу. У нас є цей ген самозбереження. Але кримські татари міцніші, згуртованіші. Можливо, тому, що це менший народ. Можливо, тому що їм випала тяжча доля. В українців принаймні не забрали свою землю, а тут людей просто позбавили батьківщини.

Екстремальні умови гартували їхній дух. Їхня віра дуже міцна. Вони розуміють, що, можливо, будуть боротися дуже довго. Але налаштовані на це. Вони не чекають, умовно кажучи, що завтра їм принесуть незалежність, свободу на тарілочці і скажуть: “Тримайте”. Ні, вони готові боротися стільки, скільки буде потрібно.

 

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

Прокоментуєте?