Михайло Трайста: Українській громаді Румунії треба відродитися знову.

244

 
Пане Михайле, Ви не тільки належите до  молодого  покоління автохтонних українців Румунії.  Ви ще й  молодий  український, а також  і румунський письменник. Мені ж особливо приємно вітати  у Вашій особі  талановите поповнення  потужного загону українських письменників, які живуть і працюють в Румунії. Приємно, що не пересихає і джерело української мови, українських традицій. На жаль,  літературні зв’язки між Києвом і Бухарестом дещо послабились. І це прикро. Прикро, що ми мало знаємо один про одного. Мало спілкуємося. Але, думаю, що після візиту до вас на святкування ювілею літературного журналу українських письменників Румунії «Наш голос», що його видає славнозвісний Союз українців Румунії офіційної делегації України, серед якої був і голова НСПУ Михайло Сидоржевський, все  буде по-іншому. Мусимо негайно надолужувати згаяне. Тому хотілося б спочатку  почути  Вашу думку про історію та   сучасний стан  української літератури  на румунських теренах.
Українська література в Румунії має свої початки у міжвоєнному періоді, коли в Бухарсті виходили українські часописи. Але як пише Микола Корсюк в одній зі своїх статей: «Натомість українського слова, тим паче художнього, яке б можна донести до широких мас у вигляді книжки й достойно назвати літературою, майже не існувало». Хоча в Румунії, на Буковині, творили в свій час Ольга Кобилянська, Сильвестр Яричевський, Ісидор Воробкевич та інші.
Улітку 1922 року головна управа Українського товариства Ліги Націй (УТЛН) звернулася з відозвою до українських громад у країнах їхніх перебувань з пропозицією створити місцеві осередки організацій – філії і секції. Одним з перших на неї відгукнулись українці, які перебували в Румунії. А вже у вересні того ж самого року, у приміщені Надзвичайної дипломатичної місії Української Національної Республіки в Румунії, відбулися збори ініціативної групи з організацій філій, на яких було вирішено, що місцем перебування керівництва філії буде румунська столиця, а її секції – міста Бєлці, Джурджу, Каліманешти, Кишинів, Орадія та Чернівці.
Голова НДМ УНР Костянтин Міцієвич доклав чимало зусиль щодо організації роботи управи філії та її місцевих осередків, завдяки йому появився друкований орган філії, українською і французькими мовами, – в січні 1923 появився перший номер цього Бюлетня, виданого Пресовим бюро НДМ, редактором якого було призначено відомого журналіста Дмитра Геродота (Івашина). Також в 1923 році у Фегераші появляється перший номер газети «Український таборовий вісник», а ще існував і журнал «Гей руп».
 
Ви говорите про той час, коли частина України, себто Північна Буковина з її столицею Чернівцями, входила до складу Румунії…
Так. Іншим значним моментом для української літератури в Румунії стає 1949 рік, коли в Бухаресті починає видаватись для україномовного населення газета «Новий вік», згодом і журнал «Літературний додаток» та «Культурний порадник», навколо яких мали б гуртуватися українські письменники. Але переважно згадані часописи передруковували матеріали з української рядянської преси. Автохтонних було біднувато, і то здебільшого інформаційно-побутових, рідко на культурні теми, тим паче літературні. В 1956 році українські видавці розпочинають свою діяльність з книги казок, яка належить перу Івана Франка – «Коли ще звірі говорили». В 1958 році Груя Стеліян Яцентюк, колишній студент Київського університету ім. Т. Шевченка, видає свою дипломну роботу «Емінеску», в якій просліджує переклад поезії видатного румунського поета українською мовою. А з 1960 р. починають появляються перші збірки оповідань і поезій. Тому саме 1960 рік, очевидно, ми повинні вважати початком української літератури в Румунії. Між 1956 – 1969 рр. видано: 6 книг поезій, з яких одна колективна; 2 книжки короткої прози; 1 книжка літературного дослідження; 1 книжка фольклору; 1 книжка казок і 1 книжка поезії, критики, народної творчості. Тобто протягом 14-ти років випущено 12 книжок, з яких 9 авторських, решта колективні.
В 1970 року починає працювати видавництво «Критеріон», де серед інших літератур національних меншин одразу знайшла собі помітне місце й українська. За статистикою Миколи Корсюка, між 1970 – 1990 рр. було видано всього 159 книг більш ніж 30 авторів. Також критеріонівському періоду належать зараз чи не всі романи української літератури Румунії.
Після Грудневої Революції 1989 року і заснування кількома письменниками Союзу Українців Румунії наша література збагатилась не тільки доробками відомих  імен, а до неї прилучилися імена молодих: Микола Корнищан, Михайло Гафія Трайста, Анна Трайста Рушть, Марта Бота, Марія Чубіка та Марія Опрішан, Ірина Мойсей, які спочатку друкують свої твори на сторінках українських видань Румунії, а їх в цей час збільшилось, бо окрім газети «Новий Вік», яка була до цього моменту Альфою і Омегою українських літераторів Румунії, і яку переіменовано на «Вільне Слово», появляється газета «Український Вісник», румуномовна газета «Curierul Ucrainean», а також літературний журнал українських письменників Румунії «Наш голос» і дитячий журнал «Дзвіночок». Пізніше вищезгадані початківці дебютують збірками поезії і прози.
 
Як сьогодні румунські українці бережуть свої споконвічні традиції і як дбають про їх  тяглість і розвій у майбутньому?  Звичайно, хотілося б почути про організуючу роль Вашого знаменитого СУРу – Союзу українців Румунії.
Українці Румунії бережуть і не бережуть свої споконвічні традиції. На превеликий жаль, українство Румунії гасне, разом зі своїми традиціями, культурою, літературою румунізується, ліпше сказати, глобалізується разом з румунськими традиціями. До грудневих подій 1989 р. і в короткий період після того українська культура Румунії була на вищому рівні, як зараз, тому що тоді держава не виділяла грошей для меншин, кожен, хто хотів працювати ради українства, працював добровільно, навіть ризикуючи багато. А відколи появились гроші, появились лідери, одні з них намагались навіть розснувати Союз Українців Румунії, появились інтереси, розколи, суди, ненависть і все те, що не характиризує нас і не робить нам ніякої чести. Минулими днями письменник Микола Корнищан написав чудові слова: «Не той українець, в кого предки були українцями, а той – чиї нащадки виростуть українцями!» Якими виростуть наші нащадки? Українській громаді Румунії треба відродитися знову, поки не запізно, поки зовсім ми не згасли, бо тоді нам не допоможуть жодні гроші. Нам треба інвестувати в нащадків, в наступне покоління, в зміну, про яку ми стільки говоримо, а нічого не робимо для цього.
 
Ви знаєте, я щаслива  чути слова Миколи Корнищана. Проживши на Буковині майже 30 років, я часто бувала в Румунії, і хочу сказати, що на обласному рівні ми успішно співпрацювали з українськими письменниками Румунії. Але що мене дивувало, то це те, що діти українських інтелігентів не знають української мови, хоч мені здається, на той час і школи українські  були, відділення українське в Бухарестському університеті. Зате приємно було чути рідну мову у селах Сучавського повіту, на Мараморощині… Отже, багато залежало і від власної ініціативи українців?Тому радо вітаю у Вашій особі українське відродження в Румунії і хочу запитати, а як українству тамтешньому сприяє  влада? Почнемо з освіти…
Українська освіта в Румунії занепала зовсім в останні роки, але влада тут ні при чому.
Якщо під час Чаушеску в кожному присілку, в якому жили українці, в кожній школі існувала українська секція, в якій учні вивчали всі предмети на українській мові, в ліцеях теж, а українські секції факультетів були наповнені студентами, то тепер в тих самих українських селах не існує жодної української секції, а в подекотрих селах українська мова викладається як опціональний предмет. На щастя, ще маємо на Мараморощині в місті Сігету Мармацієї Український ліцей ім. «Тараса Шевченка», і в Сучавському та Тимішському повітах по одній секції в румунських ліцеях. А щодо українських секції вищої освіти, та вони є при Бухарестському, Клузьському та Сучавському університетах, але навіть безплатні місця ні разу не заповнюються, а до того нам бракує університетських кадрів, викладачів та учителів. А в цоьму винні в першу чергу керівники СУР, які зараз нічим не підримують освіту, хоча грошей, слава Богу, в нас досить, навіть повертаємо їх державі, на злість іншим меншинам, які вміють розпоряджувати ними. Винні вихователі та батьки, яких чомусь не цікавить, щоб їхні діти вивчали українську мову. Були випадки, коли українці примушували своїх дітей вивчати угорську мову, через те, що угорська меншина платила їм за це гроші.
 
Я розумію, що Вам незручно від цієї простонародної меркантильності.
Але, думаю, що  й Україні має бути соромно за своїх єдинокровців, про розвій чи бодай при тримання наших звичаїв і традицій. І мені прикро чути від дрібних чернівецьких чиновників нарікання на румунську владу, що вона дбає про буковинських румунів. Питаю, а ви чому не берете прикладу? На це відповіді нема. Але перейдемо до преси. Нині ми  в незалежній Україні маємо дуже суттєві проблеми з українською пресою, зокрема і літературними часописами?  А як пресові проблеми вирішуються у Вас, запитую це як очільника  кількох  часописів…
Подеколи я згідний з колишім головою Спілки письменників Румунії Мірчою
Дінеску, що в Румунії ліпше живеться національним меншинам,  ніж румунам. Союз українців Румунії видає на державні кошти, досить великим тиражем, п’ять видань, яких я вже назвав, оплачує кореспондентів і розповсюджує їх безплатно в міста та села, в яких живуть українці. На превеликий жаль, ми вже не маємо читачів. Якщо колись «Новий вік» оплачували і читали робітники і селяни, то тепер тільки одні  інтелектуали читають наші українські публікації, та ще, мабуть, учні і студенти. Зате в останній час румуни почали цікавитись сусідськими літературами, поміж якими і українською. 2012 року я заснував, на власні кошти, румуномовний літературно-мистецький журнал «Mantaua lui Gogol», це видання має досить важливу роль в «діалозі» з румунською літературою і культурою взагалі, вона, хоча й і не є величезним мостом між українською і румунською літературами, але у всякому разі є тією калиновою стежиною, через яку до румунських читачів (і, слава Богу, їх є досить – це видно з продажу примірників журналу, з коментарів та його звантаження з інтернету) дійшов весь український авангард та письменники, як Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Василь Симоненко, Ліна Костенко та постмодерністи, як Юрій Андрухович, Сергій Жадан та ін., а також і твори українських письменників та публіцистів Румунії. Успіх журналу завдячується також і літературним зустрічам, на яких ми представляємо його, і для цього я навіть заснував літстудію, до якої румунські письменники  та поети ставляться досить серйозно. І знову не без гордості скажу, що на наших зустрічах, окрім телебачення ТVR 1, а це вже, по-моєму, досить серйозна зустріч, бували такі поети та прозаїки, як вже покійний Траян Кошовей, Мірчя Кірвасіу, Адріян Сучу, Джеордже Тей, Дан Марта, Аурел Марія Барос, Штефан Доргошан, Штефан Мітрой та ін., яких можна назвати сучасною літературною елітою Бухареста. Саме це і було моєю метою, коли я започаткував журнал, і сьогодні можу сказати, що я задоволений, і з кожним виданим номером, з кожною літературною зустріччю моя мета здійснюється, результатом цього є і поява Видавництва «Mantaua lui Gogol», в якому за півтора року появилось поверх двадцять збірок поезій, прози та публіцистики.
 
Я знайома з Вашим журналом,  справді дуже цікавим. З чим Вас і вітаю. А ще хочу сказати: як багато може зробити одна людина, яка хоче щось зробити для свого народу… А Ви робите не тільки для своїх земляків-кревняків, а й для всієї  України. Сама я свято переконана, що українська материкова  література, якщо можна так сказати, на світовому рівні виглядала б набагато скромніше без таких  розкішних літературних островів, які   попри всі шторми квітнуть екзотичним цвітом на теренах європейських країн, і передовсім  Румунії.  Нагадаймо нашим читачам її основоположників і корифеїв…
Незабутнього неймовірно потужного  у всіх сферах діяльності Степана Ткачука, Івана Негрюка, який так рано  покинув цей світ…
В одному з листів, адресованих Степанові Ткачуку, Микола Бажан писав: «Степане, ти і українські письменники з Румунії, – велике диво-чудо: як ви, оточені іномовним світом, успіли написати прекрасні томи поезій і прози, а про мову відгукуються тільки похвально. Пишу з рукою на серці, що багато з наших сучасних письменників можуть навчитися багато дечого від вас. Пишіть далі, а пишучи, відшліфуйтесь, наче діаманти…»
Українці Румунії мають свою літературу і своїх письменників, а її засновниками були Гаврило Клемпуш, Орест Масикевич, Денис Онищук, Валерій Кордун, Микола Коцар, Оксана Мельничук, Євген Сав’юк, Іван Федько, Юрій Ракоча та інші письменники першої хвилі, як називає їх Степан Ткачук, поділюючи українських письменників, які виписали метрику українській літературі в Румунії, на три хвилі.
Друга хвиля письменників та збірок пое­зій і прози надали українській літературі в Румунії новий статус і пов’язали її назавжди з великою українською літературою України і усього світу. І це були Іван Ребошапка, Магдалина Ласло Куцюк, Степан Ткачук, Михайло Михайлюк, Корнелій Ірод, Микола Корсюк, Корнелій Регуш, Юрій Лукан, Михайло Небиляк, Іван Ковач, Павло Романюк, Іван Негрюк, Іван Шмуляк, Віргілій Ріцко, Теофіл Ребошапка, Кирило Куцюк-Кочинський, Іван Непогода, Василь Цаповець, Михайло Волощук, Павло Шовкалюк, Іван Арделян та інші.
Третя хвиля українських письменників і творів скромніша: Микола Корнищан та Михайло Трайста, а ще час від часу кокетують з літературою вчительки пенсіонерки Анна Трайста Рушть, Марта Бота, Марія Чубіка та Марія Опрішан. На превеликий жаль, з цієї третьої хвилі тільки я став членом СПР, мабуть, Микола Корнищан не хоче цього, адже ж він отримав премію СПР.
В першому дисятиріччі нашого століття в Румунії писало українською мовою 32 письменників, з яких 22 були членами Спілки Письменників Румунії і 14 Національної спілки письменників України. Це доказ того, що українська література Румунії – на високому художньму рівні.
 
В Україні добре відомі імена Миколи Корсюка, Михайла Михайлюка, Корнелія Ірода… Це письменники майже мого покоління. І це мої добрі і талановиті  друзі. І мені соромно, що їхні твори, та й Ваші,  так рідко  з’являються на сторінка часописів великої  України… Тим часом вони  успішно трудяться на ниві  не лише художнього слова,  а й видавничій. Знаю, що отець Корнелій Ірoд підготував і видав працю П.Зайцева «Життя і творчість Т.Г.Шевченка» до 200-ліття з дня його народження, Іон Козмей переклав «Кобзар»…
А чому вам має бути соромно? Соромно хай буде видавцям, які чи то не вміють, чи не хочуть популяризувати видані ними книги. В нас появиться книга і все, розвезуть примірники по філіях і там лежать, ніякої презентації, ніяких зустрічей з читачами, нічого-нічогісінького… На превеликий жаль, в українських колах Румунії письменники не займають своє почесне місце, яке їм годиться по-правді, бути там якоюсь голівкою СУРівської організації чи філії, це велика честь, а якщо ти письменник, то ти ніхто, або той, що живе на гроші СУР. Тому я пишу румунською мовою, багато книжок друкую в інших видавництвах, бо мене румуни запрошують на різні заходи та фестивалі, нагороджують різними преміями, навіть і грошовими. Між румунами я відчуваюся письменником, тому віддаю, так би мовити, «боже Богові, а кесарове кесарові», інакше б не міг творити. Щодо Шевченка та його творчості, то, окрім згаданих вами творів, ще варто згадати монографію Магдалини Куцюк «Творчість Шевченка на тлі його доби», а незабаром появиться «Румунська Шевченкіяна» – колосальна праця проф. др. Івана Ребошапки.
 
То, може, нам справді треба гуртуватися довкола спільної справи – українства? Питаю, і сама відповідь знаю: « А хто ж нам заважає?! Робімо!» . Отож хотілося б почути нові імена, виплекані на українському відділенні філфаку Бухарестського університету, яким опікується  шановний професор Іван Ребошапка…
Головний редактор літжурналу «Наш голос» Ірина Мойсей часто говорить, що ми не повинні хвалити професора Ребошапку, нам треба хвалитися ним! Можна назвати досить багато імен, бо вельмишановний професор опікувався зараз чи не всією українською елітою Румунії, але назву останніх: целектор Марія Семенюк, асистент Роман Петрашук, і Михайло Трайста, тому що я зараз докторант цього факультету, на який я поступив як студент, хоча перед цим закінчив інші два факультети: філософії та журналістки, а поступив  на третій ради того, щоб мати поміж професорами Івана Ребошапку та милого мені Миколу Корсюка, а потім слідував мастерат, і, як вже сказав, докторська школа, яку надіюсь закінчити наступнього року.
 
Може б, Києву і Бухаресту часом  треба було б стрічатися десь посередині, наприклад, у Чернівцях? Адже українці Румунії  ніколи не переривали своїх зв’язків з Буковиною, зокрема з Чернівецьким університетом…
Так, це правда, але багато про це вам не зможу сказати, тому, що я уродженець Мараморощини, прожив там багато років, в нас, українських мараморошців, завжди були добрі зв’язки з українцями правого берега Тиси, від Рахова до Ужгорода, але можу сказати, що проф. Ребошапка є почесним професором Чернівецького університету, а професор з Чернівців Володимир Антофійчук, окрім того, що викладає в Сучавському університеті, є милим другом всіх українських письменників та культурних діячів Румунії.
 
Приємно чути. Зі свого боку хочу похвалитися, що професор Володимир Антофійчук рік як став членом Національної спілки письменників України. І Вам би не бракувало. Буде легше  думати і працювати над спільними творчими проектами. До речі, як щодо початку нового витка нашої співпраці  спілок письменників Румунії та України?

 Та слава Богу, завдяки вам ми вже працюємо над перекладом на румунську мову антології українського оповідання «Ця шокуюча Східна Європа», ви теж –над перекладом на українську мову румунської антології, надіємось, що слідуватимуть й інші цікаві проекти, як презентації книг та літературні зустрічі.

От бачите, головне почати, і вже не зупинятися. Дякую Вам за чудову, цікаву і щиру розмову. До зустрічі в Києві на презентації наших перших друкованих «ластівок».
 
Розмову вела Галина ТАРАСЮК

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!