Михайловий день
двома пазлами у простір вкладається, і не знати навіть на якому йому більше залежить.
Один густо списаний нарадами, перемовинами, мандрами, вечорами, презентаціями, клопотами
спілчанськими і позаспілчанськими – сиріч усім тим ряхтливим багатоманіттям
подій, що їх неодмінно має одбути чоловік, котрому громада довірила посаду, яку
раніше обіймав світлої пам’яті Анатолій Погрібний. Ще минулорічним травнем,
коли, взявши Михайла Сидоржевського машиною на загублену межи світами й
метафізичними ландшафтами Кантакузівку Сергія Плачинди, збавляли ми кілометри
лівобережної Черкащини балачкою про опасистих чумаків у депутатських свитах та
чаєчку-Спілку при битій дорозі, подумалось було авторові цього екзерсису про
те, яку гибіль мозольної української роботи має там Михайло переробити. І якось
усе те таким робом у день убгати, аби ще лишився час для обраної пори. Де він
сам по собі, де самота і творчість, де розкішна асоціативна проза та
первинно-білий простір шпальти його «УЛГ», на який мають невзабарі лягти
тексти, гравюри, світлини…
«Коли Старий Бог
відходить, люди моляться мухам та кришечкам від пляшок», – застерігає у романі
«Мао ІІ» один зі «стовпів» американського постмодернізму Дон Делілло. Хоча під
нашим небом, певно, усе може бути і не так присмерково – якщо загал раптом
почне читати не ті книги, які «рекомендують», а ті, у яких, за Паньком Кулішем,
душа обновляється. Об цім, а також про полотна старих майстрів, сучасну
літературну періодику та ще багато про що я і дейкаю при добрій каві з Михайлом
Сидоржевським – засадничим традиціоналістом, який заповзявся ламати стереотипи.
Найсильнішим із
Ваших матеріалів для мене і подосі – кілька років тому друкований в «УЛГ» запис
розповіді Вашого батька про війну. Найсильнішим не стільки навіть в аспекті сенсові-тематичному,
хоча й він вражає непофальшованою автентикою події, скільки, сказати б,
«саундом» народного мовлення, вище за який ніяка найпрофесійніша проза
піднестися не зможе. Ця тональність
натепер по селах вже майже пощезла, а ще з чверть віку тому живою вона була…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
То – фрагмент із
майбутньої моєї книги «Пам’ять нашого роду». Ще неусвідомлено почав я її писати
за студентських років, коли клав на папір спомини односельчан, не знаючи
навіть, як їх згодом використаю. Записував батьків, родичів, старих людей, які пам’ятали
часи дореволюційні, дослухався до розмов народжених ще наприкінці XІX ст.
дідів, до балачки їхньої. Але спогади воєнного часу справді вражають. Особливо
батькові – він багато розповідав про фронтовий досвід, про фінську, про війну з
німцями (батько її в артилерії пройшов). Я часто думаю, що лише за його спогадами
про цю добу можна було б вражаючий фільм зняти. Тож добра половина книжки
«Пам’ять нашого роду» – автентичні (без правок) спомини. А ще там – матеріали,
які я взяв з кількох сільських церковних метричних книг. Одна – реєстрації хрещень
(1759-1828 рр.), і там я віднайшов згадки про першоджерела свого роду. А також
– підтвердження батьковим словам: пам’ятаю, як батько оповідав про нашого
предка – Сидора Сотника, діти якого писалися вже як Сотничуки. Їх усіх
віднайшов я в цій книзі хрещень, і вивівши звідти ціле «генеалогічне древо»,
зрозумів, що я – сьомий у поколінні від Сидора. А ще на мій запит прийшо
офіційне підтвердження з Російського державного історичного архіву про
присвоєння моєму дідові, Сергієві Оксентійовичу, трьох Георгіївських хрестів за
мужність і відвагу у війні 1914-1918 рр. Також важливі спогади матері письменника
Володимира Петрука (автора книги «Велика Скіфія переможе») – вона теж з роду
Сидоржевських, і мої батьки її змалечку знали. Вона згадує про Сидора Сотника і про його козацьку шаблю,
яка загубилася десь у хвилях історії… Друга книга – також наша сільська
церковна книга реєстрації смертей у Солотвині 1836-1875 рр. До них додалася
книга сповідей і причасть від 1906 р. – вони стала мені дуже помічною, бо там
переписані всі мешканці села, од
найстарших до наймолодших. Довелося попрацювати і з архівними матеріалами,
відшукувати джерела з Мережі – і все це зводити докупи.
Але живі спомини
– то найкоштовніша частина книги. Досвід живого мовлення за пам’яті мого
дитинства ще зберігався, електронні медіа його ще не «забивали». В українських
селах автентика зберігалася – у побуті, культурі, традиціях (звичайно, там, де
села ці були віддалені від цивілізаційних «вигод» – а на житомирському Поліссі
ця Атлантида і нині певною мірою збережена, незважаючи на всі безповоротні
втрати). Мені ще вдалося постояти на краєчку її, відчути і внутрішньо пережити
її стилістичну якість. Те, що залишилося нині по музеях – самі крихти: у нас у
селі також створено кінцем 1970-х музей – швидше, для «галочки» канцелярської,
бодай тому, що про Голодомор (у нас його називали «голодовкою») там ні слова не
говорилося. А в нашому селі 33-го померло більше тисячі людей – добра половина
односельчан. У цій книжці я друкую спогади мами (1924 р.н.) і тата (1919 р.н.)
лише на прикладі однієї вулиці, на якій жили мої батьки. Вони раптом почали
пригадувати: у тій хаті жили люди – і померли, і в тій… Це страшний мартиролог,
на який ми не зважаємо, якийсь своєрідний феномен безпам’ятства, просто
неймовірно схожий на мотив «Ста років самотності», коли після багаторічної
зливи і всіх її смертей люди вже не пам’ятали, що ж з ними булоперед тими
погибельними водами.
Розмову нашу
згадкою про сільський триб життя я невипадково розпочав, бо «Українська
літературна газета», яку Ви редагуєте, якоюсь непоквапною статечністю серед
інших наших літературних медіа вирізняється. Хоча тут і хроніку маємо, і в
Мережі часопис розміщено, проте з першого погляду тямиш, що кліпова динаміка з
його стилем несумісна. Назагал беручи, газета – не для швидкого читання. Ви
такий темпоритм свідомо плекаєте?
Звичайно, і то з
двох причин. Найперше – то органічний мені темпоритм, узгоджений з моїми
поглядами, баченням, уявленнями про те, що і як має відбуватися і що в цьому
часі належить робити людині мислячій, тій, яка усвідомлює, що сьогодні відбувається.
Хтось назве такий темпоритм консервативним, але він найперше – український,
питомо нам притаманний, глибинний і водночас позбавлений декоративного
шароварництва, мітингової публіцистичності. Зрештою, він мені видається
органічно притаманним українській традиції, яка завжди більше звернена до внутрішнього,
аніж до зовнішнього, до совісті і честі, а не до горло хватного «успіху», хоча
в наших, як казав Зеров, підлих і скупих часах якраз він і цінується.
Інша причина –
демонстраційного характеру. Не демонстративного, а саме демонстраційного: тим,
хто затявся в тому, що «це не XXІ ст.», я хочу живим, конкретним матеріалом
довести – потрібно робити саме так. Не намагатися нікого наздоганяти у дрібницях,
бо лише тоді встигатимеш у найголовнішому. Зрештою, я пильно відслідковую і
Мережу, і український та зарубіжний культурно-літературний дискурс, і можу
підставово ствердити: ця мода на «кліпоманію» ще не вигасла, проте в
цивілізаційних спільнотах, які незрівнянно раніше за нас сягнули вершин
«суспільства видовища», виразно виявляється інтерес до питомого, справжнього,
непофальшованого, автентичного. Там – маю на увазі найперше Західну Європу – намагаються
зберегти будь-які крихти пам’яті, усвідомивши, що лише вони – то справдешній
скарб, а кліпові візуальні ряди – то скляне намисто для легковірних тубільців.
Бо в традиції людина творить, а в кліпі – імітує. Тож не поспішаймо за тим
розпіареним «потягом цивілізації». Раптом може виявитися, що ті, хто за ним не біг
захекавшись, опиняться попереду.
Писав же ж колись
від імені свого неокласичного гурту мудрий Максим Рильський: «Коли доба нас
дожене, / то й ми підемо в такт з добою». Хоча бути попереду – то мене зовсім
не цікавить: мені залежить на тому, аби лишатися самим собою.
У часописі – і
«полотна старих майстрів» (Анатолій Дімаров, Григорій Штонь, Євген Пашковський,
Любов Пономаренко), і з’яви поколіннєво до них супротилежних текстотворців
(Олег Соловей, Дмитро Лазуткін, Богдан Пастух, Наталя Пасічник). Належність до певної
письменницької генерації – якою мірою править вона для Вас за критерій якості
письма?
На це я звертаю
увагу найменше – поділ за критеріями генераційними, стильовими, жанровими
відіграє ролю другорядну, якщо й відіграє взагалі. Проза модерна-постмодерна,
чи навпаки засадничо традиціоналістська – я не вивищую і не принижую жодну з
художніх практик. Найперше мені залежить на тому, аби письмо уреальнювало
рівень. Рівень переживання і про-живання світу, рівень таланту як способу його
художнього моделювання. Бо, правду кажучи, кількість графоманів на «квадратний
метр» списаної площі приблизно однакова як серед 18-річних, так і серед 80-річних.
Так само, як безнадійний графоман може вважати себе і за гартованого
постмодерніста, який «скидає класиків з корабля сучасності», і за запеклого
традиціоналіста, який гонорово вивищує власну «грунтовість». Справдешній
письменник може жити і в квартирі на Хрещатику, і в глухому поліському чи закарпатському
селі, тому за критерій відбору текстів до газети мені править майстерність, а
не анкета. І ще треба пам’ятати, що кожен номер живе окремішнім своїм життям,
що внутрішній простір часопису розгортає свою логіку – семантичну, стилістичну,
візуальну. Це – специфічні таємниці редакторської роботи, якими я міг би при
нагоді поділитися, бо як-не-як редагую українські газети впродовж більш ніж 20
років. Більше того, кожен газетний розворот має поставати цілісною з’явою, а
потім у сув’язі вони мають зазвучати, і в цій мелодії буде місце голосам і
старших, і молодших, і авангардистів, і грунтівців. Головне – аби це були живі
голоси, а не уривки з фонограми.
А у Вашому
особистому текстотворчомудосвіді – поезія, проза, есеїстка – що постає точкою
відліку?
Кожен з цих
досвідів наділений неповторною своєю якістю. І неповторним тембром. Есеїстика
розкошує в стихії пізнавально-аналітичній, тут важливим – багатоманіття джерел,
структурування інформації, рефлексивні узагальнення. Натомість досвід художнього
осягу – то царина інтуїтивного, того, що й не відразу «вхопиш» словом чи
реченням. Найперше тут мені йдеться про, як я її для себе означив, асоціативну
прозу, кусники з якої друкувалися на шпальтах «УЛГ». Якось мені навіть
подумалося було, що вони цілком могли б «оформитися» у незлецьку книгу
верлібрових поезій, хоча я засадничо волію говорити саме про прозу. Прозу, у
тканину якої входиш (впереваж – повільно: буває, кілька рядків пишу протягом
кількох годин) і починаєш у ній жити, налаштовуючись на хвилю певних енергій…
Аби зазвучала
музика тексту, аби кожне слово забриніло, сповнишись симфонічністю
не-випадкового сенсу. Можливо, з огляду на це мені взагалі не цікаво братися за
сюжетні речі. Зрештою, в асоціативній прозі слова, як ріки, «виходять з
берегів», викликаючи цілий потік асоціацій – звукових, візуальних, а
найважливіше – сугестивних, виформовуючи настрій – і мій, і читача…
У чому покликання
письменника?
Мабуть, у тому,
аби розказати читачеві те, що письменник знає. Розказати в сюжетах, історіях,
образах… Якщо це робить талановитий письменник – тоді читачеві цікаво, якщо
графоман – мовлене слово як полова, як сміття… Чому ж так, адже, здавалося б,
словесний будівельний матеріал для обох однаковий, а в одного слово пронизує, в
іншого – як зжоване клоччя? Не знаю. Саме в цьому й загадка таланту – Божої
іскри, якою Господь винагороджує чомусь вибірково… А ще, певно, покликання в
тому, аби спонукати читача замислитись, стати кращим, змусити його
співпереживати. Власне, наблизити до Бога… На жаль, в часи теперішні
непоодинокі письменницькі таланти витрачають свій хист з протилежною метою,
старанно опрацьовуючи людський низ, обслуговуючи якісь інстинкти, виколупуючи з
глибин людської самості приналежне лукавому, що є, певно, в кожному з нас,
проте в одного спить, згорнуте в клубок, а в іншого – як спрут гігантський,
котрий пожирає людину, спалює її душу… І тоді людська оболонка зі спопелілою душею
бере до рук автомат Калашникова і відправляється на острів Утойя чи в школу у
штаті Коннектикут… І не треба питати, чому подібне трапляється все частіше: бо
проростають зерна ненависті, гніву, зла, посіяні лукавим і підхоплені його
вільними чи невільними служителями, в тім числі й «інженерами людських душ».
Кажуть, скоро вруна заколоситься…
Ви як редактор
засадничо толеруєте літературні дискусії. Воно б і добре, одначе знаємо, що
«Велика українська літературна дискусія» 20-х закінчилась фізичним знищенням
більшості дотичних до неї літераторів, а письменницькі суперечки у більш
«вегетаріанські» часи зазвичай мають своїм вислідом те, що люди просто
перестають вітатися один з одним. Вам знаний якийсь рецепт української
полеміки, яка б не перетворювалась у війну на знищення?
«Літературна
дискусія» 20-х справді закінчилася масовим «покосом», але тут відігравали
провідну роль чинники не так літературні, як суто політичні. Проте добре
пам’ятаю свої студентські часи, коли постійно стежив за літературною періодикою
– і українською, і «союзною». Досі зберігаю зошити з конспектами статей з «Літературної
України», «Литературной газеты», «Нашего современника», «Вопросов литературы»,
«Нового мира»… Так, це був пізній брежнєвізм, і опозиційно-політичні статті у
тих виданнях були недопустимі, але настільки багато сказано було тоді в підтексті,
у своєрідній «езоповій мові» літературних полемік. У тих дискусіях багато що
вільно було осмислити. Особливо там, де цензура давала вільніше дихати – у
Москві й Ленінграді; редактори українських часописів, зазвичай, поводили себе
обережніше, пам’ятаючи за відому приказку про те, що коли у Москві стрижуть
нігті, то в Києві рубають лікті. Хоча, до речі, і на шпальтах українських
журналів – «Вітчизни», «Жовтня», «Києва», «Дніпра» – можна було натратити на цікаві
речі. Проте мені наразі важливіше інше: полемізуючи часом надзвичайно гостро,
люди виразно зберігали почуття і самоповаги, і поваги до свого опонента.
Власне, це було величезне розширення простору свободи, простору формування
вільної особистості в підневільних умовах «великої зони», бо ж свобода – не
монологічна, а діалогічна за своєю природою, і вільна дискусія – то один з
неодмінних її атрибутів.
Це щось зовсім
супротилежне нашому часові, коли в часописах буквально після другої-третьої
публікації дискусія перетворюється на банальне зведення рахунків, а розмова із
принципових питань переходить на якісь особисті, вузько-приватні мотиви. У
такій ситуації у мене – і як у письменника, і як у редактора «УЛГ» – щоразу
виникає бажання «повернути» ситуацію так, аби вона трималася «берегів» теми
літературної чи світоглядної, але не дрібно-егоїстичної. І тут мені до прикладу
знову та глуха доба – поч. 1980-х, яку я можливо, й ідеалізую, бо суспільство
нині виразно деградувало, навіть якщо порівнювати з концтабірними часами
облудного і наскрізь брехливого «раю на землі» – але це тема для іншої розмови.
Інколи ж собі
міркую, що якби моє, наприклад, видання мало можливість виплачувати пристойні
гонорари, то можна було б замовляти статті провідним критикам і в такий спосіб
формувати систему координат розмови.
На жаль, нині
цього робити я не можу. Хоча для справді зацікавлених людей, які «живуть»
своїми темами, а не просто проговорюють їх, гроші мають далеко не першорядне
значення. Важливе, але не першорядне.
Насамкінець – од
літературного знову до людського: Ви – весняний (5 днем травня якраз п’ятдесят
п’ять Вам «відраховано» буде), а «майські», як казали колись у моєму селі, місця
собі не ніяк нагріють. Мрієте про стабільну визначеність долі чи й надалі лишатимете
для всіляких несподіванок двері відчиненими?
Цікаве запитання.
Щодо «травневих», які все життя, кажучи російською, «маются» – то досі в моєму
житті так воно і було, не випадково ж трудова книжка всуціль записами списана. Всі
посади там журналістські – від обласної молодіжної газети до редагування
журналу «Книжковий огляд», часописів «Вільне слово», «Самостійна Україна», «Прес-форум»
(непартійне житомирське видання 1994-1996 рр, яке надзвичайно гостро
критикувало і тогочасну владу, і націоналдемократію, в середовищі якої вже завелась
та «червоточина», що вона нині всім – навіч), «Українське слово», «Літературна
Україна» – і то перелік далеко не повний. Переважно я сам ішов, бо щось мене
там не влаштовувало: для мене ж головне – не крісло, а самореалізація. Я увесь
час шукав можливості такої самореалізації: здавалося, на якийсь час знаходив, а
потім виявлялося, що з моїми уявленнями про те, що я хотів і міг зробити, ті посади
не узгоджувалися. І я змушений був іти, шукати щось нове… Нині є «Українська
літературна газета». Письменницька Спілка і робота в ній – то відповідально і
почесно, у мене в цьому аспекті багато планів та задумів, бо спілкуванням з
письменниками я завжди жив і живу. Одначе «УЛГ» для мене – то щось особливе…
Пригадую такий вислів: знання там, де цікаво. В «УЛГ» мені направду цікаво. І
вільно. Фінансових дивідендів часопис не приносить, натомість він обдаровує
іншим – радістю творчості. Бо «УЛГ» – пізня моя дитинка. Тому я дуже вдячний Борису
Олійнику за ту допомогу і підтримку, яку він надавав і надає газеті. Значною
мірою завдяки Борису Іллічу «УЛГ» народилася і пішла «в світи»… І тепер уже
мій клопіт – аби та дитинка, тільки зіп’явшись на ніжки, не занедужала. Аби
вона мужніла і йшла – разом зі мною, а я разом з нею віднаходив гармонію у
власній душі. Тож гадаю, що смуга мого життя, пов’язана з тим, що «травневі»
місця собі не нагріють, нарешті скінчилася. Бо ж людина, за Господнім замислом,
приходить у цей світ з єдиною метою – робити добро…
РОЗМОВЛЯВ
ОЛЕКСАНДР ХОМЕНКО