Михайло ШЕВЧЕНКО: «…Бо розум на подвиг не здатний. На подвиг здатна душа!»

170

Народився 19 серпня
(на Спаса) 1947 (голодного) року в с. Обтовому Кролевецького району Сумської
області.

1965 р. вступив до
Полтавського сільськогосподарського інституту (зоофакультет). Під тиском
органів держбезпеки (категорично відмовився співпрацювати) був вимушений
перевестися на заочне відділення. Пішов на свій хліб.

У газеті “Комсомолець
Полтавщини” був єдиним в Україні безпартійним завідувачем відділом літератури і
мистецтва.

В перебудовчий період
(кінець вісімдесятих) – секретар Київської організації Спілки письменників
України.

Засновник (разом з
Тарасом Нікітіним) і голова журі Міжнародної літературно-мистецької премії ім.
Григорія Сковороди.

З 1987 р. до 2002 р. –
незмінний голова оргкомітету Міжнародного Шевченківського свята “В сім’ї
вольній, новій”.

З 1994 р. – голова
оргкомітету Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю “Кролевецькі
рушники”, заснованого разом із земляками А.М.Петрусенком та В.Б. Зенченко.

Саме М.В. Шевченко
разом із сумчанкою К.Ю. Сенько виступили ініціаторами створення обласних
земляцтв у Києві. Перші організаційні засідання були проведені 1995 р.

Михайло Шевченко
автор понад двадцяти поетичних книг та приватного літопису Міжнародного
Шевченківського свята “Перед горою Чернечою”.

Нині є редактором
газети “Селянська правда”.

 

Поета творить його
власна біографія, рідне небо і земля, люди. Тож які віхи-події та люди
спонукали Вас піти поетичною стежкою?

За освітою я – зоотехнік, тобто, хоч частково, біолог. А
відтак схильний думати, що ні події, ні оточення не можуть бути вирішальними
чинниками вибору життєвого шляху (за нормальних умов життя). Те, якою людиною
ти станеш і як проявиш себе в цьому світі, лише певною мірою залежить від  виховання, а отже, й від оточення. І те й
інше справді може підштовхнути на якісь ключові рішення, якісь вирішальні
вчинки, але основи усього нашого єства все-таки закладено в генетичному коді.
Саме в ньому, передавши дитині, тато з мамою, і самі того не знаючи, й «написали»
її долю. Скажіть, хто спонукав на поетичну стезю першого в світі поета? Ніхто,
адже поетів до нього не було, тож ніхто не знав, що вони взагалі можуть бути.
Але щось у ньому було «закодовано» таке, що не стати поетом він не міг. Чи не
так? Проте можемо не відступати аж так далеко. Хто «навчив» бути поетом Тараса
Шевченка? Неписьменні батьки? Звичайно ж, ні. І не пан Енгельгардт. А до
тридцяти років він уже повністю збувся як геніальний провидець у поетичному
слові! Отже, якісь сили його роду формувались у таїнствах генетичних, так
склалося, що вони визріли саме у Тарасові Григоровичу. Вони – оті таємні сили
коду, й нав’язали йому саме таку долю.

Отже, і сприйняття цього світу, і реакція на нього – любов,
ненависть, байдужість і ледачість у почуттях або палахкотлива пристрасть,
здатність мучити себе в них та ще й фіксувати ці муки у слові, або затяте
бажання згорати потай у собі – безслідно – все це в генах. Події і люди можуть
лише підштовхнути розвиток генетичних начал.

Чи коли б я вам розповів, як ще в школі до безтями закохався
в одну дівчину з великими карими очима і саме їй присвятив перші римовані
строфи, що й вирішило долю поета, то це якось минуло б наші генетичні таємниці?
Звичайно, ні. До безтями закохувалися майже всі. Але не можна обминути й іншого
– ми жили в шістдесятих (і далі за літописом) роках – в епоху, коли література
була володаркою людських дум і душ.

 

Хто з поетів
минувшини і з сучасників найбільше вплинув на ваше формування як поета?

Ніколи не хотілося написати, як хтось, – завжди хотілося
висловитися саме так, як інші не зможуть. І сказати хотілося щось своє, і так,
щоб цікаво було прочитати навіть самому. Бо коли нецікаво тобі самому –
«найближчому читачеві поета», то іншим воно нецікавим буде й поготів.

Але я завжди наголошував: у поезії головне не вміння щось
сказати якось по-особливому. Поезія – це набагато більше. А поет – це не просто
майстер слова. Поет – це, найперше, людина. І навчитися писати можна лише так,
як навчишся жити. Як умітимеш переживати, любити, ненавидіти. Не можна бути
людиною ніякою, ледачою, байдужою, а писати пристрасно – не буде «матеріалу»,
не буде з чого писати. У слово можна вилити лише те, що вміє душа, навіть коли
розум не давав їй так пожити чи вчинити, бо розум, скажімо, на подвиг не
здатний – на подвиг здатна душа. Отже, звідси й висновок: справжній поет може
писати лише так, як може жити його душа, бува, й з розумом у парі (я не кажу
про дилетанське римування – це зовсім інше).

Разом з тим, найбільша творча небезпека, яка чатує на поета,
це «школа». Поети люблять безобачно, не дозуючи почуттів, «втрачаючи голову»,
тобто, втрачаючи контроль. І поезію інших – обрану поезію, свою обранку люблять
так само. А це – небезпека наслідування, що призводить до втрати головного в
творчості – індивідуальності. В такому випадку поетові з часом обов’язково
спротивиться його власна поезія, а жити поза поезією він уже не зможе. З цього
й почнуться трагедії. Поети це розуміють, але, але… Вони теж люди, в них теж є…
ота сліпа душа і улюблені поети.

Українська поезія – поезія велика, вона впливає на кожного,
хто береться за перо, зате в ній є що обрати і для душі, і для розуму. Тому не
буду перелік учителів традиційно починати з Тараса Шевченка. Перші вірші я
написав у сімдесятих. Ще тріпотіла «на очах» поезія живого класика Андрія
Малишка і героїзувалася його нестримна вдача. А разом з тим уже впізналася
поезія Василя Симоненка, вже критика побивалася за «ножем у сонці» Івана Драча,
вже «йшов на побачення» Микола Сом, сходили на обрії Микола Вінграновський,
Роберт Третьяков, Віктор Корж…

Невдовзі Василя Симоненка не стане. «…Він пішов у голубому
плащі», – здається, так тоді з болем у серці сказав Борис Олійник. І поезія
Симоненка, як обрізана залізнична вітка, залишилася непродовженою. Бо
неповторна. Дивина – така проста, а неповторна!

Уже тоді я найближче сприймав поезію Бориса Олійника.
Найперше, вона завжди була і залишається до щему українською.

Ми, молоді українські поети, хай і не такі вже борці, не
такі вже герої, але жили «під оком» КДБ – нас оцінили рано.

Вже 1968 року мене «накрили» офіцери держбезпеки,
звинувативши в «антирадянщині та націоналізмі» за окремі вірші та вечори, що
провів я – керівник літстудії в своєму сільгосп­інституті та в педінституті
разом з Борисом Чіпом. Великої шкоди державній ідеології я не завдав. Тому
домагалися важливішого – підписати угоду на співпрацю. Тобто підписати
зобов’язання доносити на інших. Треба віддати належне їхній терплячості і
делікатності – опрацьовували студента півтора року. І не зламали – угоди я не
підписав. Усе ж КДБ такого не прощав, а тому я був змушений «втікати» на заочне
відділення (спасибі моєму декану Олексію Олександровичу Мірошнику за мужність,
за те, що він не виконав вказівку – не виключив мене з інституту, а дав змогу
«втекти» на заочне). А в цей час Борис Олійник друкує поезії, достойні
захоплення:

Двадцятий вік відважно
і громово

Розвінчує старих богів
на стінах.

Зате перед новими –
по-новому

Демократично повза на
колінах.

…А сфінкси, як завжди,
ховають тайну

У сардонічнім обрисі
губів…

І взагалі, коб не було
рабів,

Цікаво, чи з’явилися б
тирани?

Потім в Олійника була поема «Дорога», потім поема «Рух», а
потім велика творчість великого поета України Бориса Олійника, яку я любив і
люблю найбільше. За те, що в ній завжди був герой і його позиція? Ні, не
тільки. То просто велика поезія великого духу і великої мислі. Мудра і красива,
неповторна поезія. Саме тому уже в «незалежній» Україні – державі, чужій для
нашого народу, державі, якій українська культура і література зокрема не
потрібні,  я багато зробив, щоб вийшла
поезія Бориса Олійника найбільшими виданнями. Так побачила світ його книга
вибраних поезій «Доля», «Поезії в шести томах» та книга для дітей «Очима добра»
з моїми передмовами. Я писав передмови й до інших його книг, особливо на
початку дев’яностих, коли націонал-спекулянти з літературних кіл «дихали»
новими хазяями України, зазвичай «здрібнюючись» перед ними, мов «зернятко
макове», коли просто продавали свою бездарність, доточуючи її на догоду
колонізатору випадами проти української класики.

Отже, повертаючись до вашого запитання, скажу: любов – штука
жорстока. За неї треба платити. Тому саме так, поезія, яку я любив, безперечно
вплинула на моє формування як поета. Можливо, вплинула й забагато. Деякі вірші
звучали як чисто «олійниківські» – я просто порвав і викинув їх. Але вплив його
поезії на моє поетичне єство все-таки залишив слід. Я ще раз повторюю: вплив на
формування поета закономірний, але шкідливий для його самобутності.

 

Хто з
колег-сучасників Вас найбільше вражав? За яких обставин?

Здається, це був 1969 рік. Нещодавно я – уже не студент – стояв
на центральній вулиці Полтави з одним карбованцем у кишені, обдумуючи, що
робити, куди можна поїхати, де зачепитися, як вижити? І зрозумів: їхати треба
туди, куди вистачить грошей, а зачепитися можна там, де є в кого переночувати.
Отже, в Нові Санжари, до Михайла Булаха – його туди вислали раніше. І доїхав, і
зачепився. І головний редактор районки Ліда Олексіївна Яценко прийняла мене на
роботу, зробивши вигляд, що не знає, чому я покинув виш. І ось у цій ситуації
телефонує мені відомий літературознавець, заступник редактора журналу «Прапор»
Андрій Чернишов (саме він підготував і надрукував мою першу добірку віршів у
журналі, і ми якось швидко подружилися):

– Михайлику! Приїзди негайно. Сьогодні. Вночі ти ще можеш
почитати роман Ліни Костенко «Берестечко» в гранках. Він повинен був іти в нас
у наступному номері, але вранці арештують гранки й мене. У нас є ніч.

Я поїхав. Ми прочитали. Удосвіта він провів мене за двері, а
вранці таки арештували – і гранки, і його.

От знала людина, а не злякалася. Зателефонувала.

Отакі вчинки мене вражали завжди.

 

Деякі сучасні поети
не знають, що таке ямб чи хорей, кажуть: “Я авангардист-модерніст”. Ваше
ставлення до різного виду новацій, до “розкутої брутальності”?

На мою думку, поетові не обов’язково знати, що таке ямб чи
хорей. Адже найперші поети написали вірші гекзаметром, потім дактилем,
анапестом, ямбом, хореєм – писали, не здогадуючись, що їхнє письмо саме так
наречуть літературознавці. Отже, назви розміру поезії не знали, писали «на­осліп»,
а залишили нам непогану поезію. І нічого дивного, талант поета виявляється не
тільки у новизні чи силі думки, а й у його особливих смаках до слова і відчутті
ритмомелодики. Читач теж має ці смаки, і вони, бува, співпадають із поетовими,
або ні. І це нормально. Саме тому в кожного читача є свій поет, і навпаки, в
кожного поета – свій читач. Якщо він, звісно, є.

До новацій я теж ставлюся з розумінням: дорогу знайде той,
хто шукає. Але всі пошуки – це лабораторія. І лише кволі розумом можуть
нав’язувати людям свої лабораторні результати. Вони, результати, як правило, –
недовершена робота, а недовершену роботу… розумні люди не показують (народна
мудрість). Що ж стосується нецензурщини, то це судилося бездарним людям та ще й
дурням. Бездарним, бо хоч цим вони хочуть привернути увагу, а дурням, бо лише
дурні можуть думати, що цим увагу привертати слід.

 

Чи не виникає іноді
бажання застосувати сокиру цензури, читаючи твори деяких авторів?

А навіщо? У кожної людини є своя система самозахисту: їй
щось подобається або ні. Я дурного не читаю – мені це не цікаво. Я навіть
матюків знаю більше і більш закручених. І читво те – ніякого інтересу для мене
не становить. Інша річ, що воно впливає на незахищених потрібними смаками і ще
не змужнілими інстинктами – на молодь. І отут би держава повинна показати себе.
Це якби держава, була НАША. Тоді б їй потрібна була НАША молодь, НАША мораль,
НАША культура, НАШЕ майбутнє. Але її, НАШОЇ держави, нема.

 

Михайле Васильовичу,
2004 року Ви написали, що «народ уже не хоче валандатися вулицями під
трубадурство революціонерів-маріонеток, революціонерів-романтиків або
націонал-провокаторів – йому набридло дурисвітство. Але й сам він нічого не
робить, ні у що не вірить і нікуди не йде. Ця затяжна пауза загрожує йому
загибеллю». Чи поглибився ваш скепсис? Чи бачите «світло у кінці тунелю» тепер?
Що нам усім треба робити і зокрема письменникам?

Чи я бачу світло в кінці тунелю? Важко сказати. У владі
особливих змін нема. При владі, як і був за Ющенка-Тимошенко, злочинно
сформований капітал. Він, сьогоднішній, таки відрізняється від капіталу
зміщеного. Той капітал був чисто рейдерський, він не вкладав нічого у
виробництво, а награбовані гроші вивозив за рубіж, що знекровлювало нашу
економіку. Паралельно через міжнародні валютні організації, зокрема й МВФ,
країну заганяли у вічні боржники (звичайний шлях у колоніальний режим).

Капітал нової влади більшістю «закопується» в Україні. Щось
тут будується. Але ще не видно основного – не зупинено вимирання села, а отже,
й нації; нема бурхливого відродження виробництва; не пожвавлюються  процеси розвитку економіки; залишаються
подавленими сили, які символізують соціальну справедливість. Тобто така
ситуація, що світла в кінці тунелю ще нема, зате темряви, на тлі якої може
з’явитися світло, – скільки хочеш. Можна спробувати повірити. Адже право на
помилку має кожен?

Що треба робити в цій ситуації письменникам? З історичного
досвіду видно: краще нічого. Бо все, що ми робили, виявилося… не тим, що треба
було робити. Хоча, якщо бути відвертими, знаю: письменнику треба навчитися
думати і працювати чесно. Приклади є. Борис Олійник, скажімо, Ліна Костенко,
Юрій Мушкетик, ще можу назвати людей з молодших. На жаль, не багато. Слабкими
інженерами людських душ ми виявилися. І за підготовкою, і за вмінням мислити. А
особливо, за рівнем готовності постояти за Вітчизну.

Письменник повинен осмислити все, що у нас відбулося і що
відбувається. Вмінню бачити і осмислювати те, що діється, він зобов’язаний
навчити свій народ – так зване невичерпне джерело влади. Щоб народ зрозумів,
яка влада йому потрібна, і джерелом такої влади став сам. І саме таку владу,
яка йому потрібна, обирав, не продаючись за сумнозвісну тридцятку. Це єдиний
шлях для виходу з тунелю. Чи нам недоступний світовий досвід?

 

2004 року Ви
написали:

Буває, душу
розривають тигри,

Бува, серед кривавиць
і заграв

Відчуєш раптом: ті,
із ким ти виграв,

Противніші від тих,
кому програв.

Отже, які, в чому
Ваші найзначніші розчарування (маю на увазі конкретні події і конкретних
людей). На що Ви незгасимо надієтеся?

Найперше, про вірш. Це чисто філософські висновки і
узагальнення. Коли ми почнемо препарувати їх на окремі події і явища, вони
втратять смисл.

З іншого боку, майже все людське життя – це шлях від
конкретних захоплень до конкретних розчарувань. Але захоплень «повноформатних»,
а розчарувань… не завжди. Життя все-таки палахкотить на позитиві. Це надто
дороге пальне, але без нього життя не бува. Отож і надіюся на те, що наш ясний
розум і героїзм колись таки виспляться, розворушать свій барліг і повстануть в
усій красі – на битву за свою долю.

 

В нашій країні
книговидання і книгорозповсюдження – проблема із проблем. Письменник без книжки
– це абсурд. Що нині є для Вас трибуною? Як тепер поетові доносити себе до
людей?

У вісімдесятих вийшла моя збірка «Один прощальний помах
журавля». Якось трапилося, що, «святкуючи» її вихід, я роздав усі авторські
примірники. Через два місяці кинувся шукати свою книгу по всій Україні.
Підключив друзів – у мене завжди було багато друзів. Але вдалося знайти лише
три збірки в книгарнях Запорізької області (мені їх надіслав Анатолій
Рекубрацький). А тираж книжки був 18 тисяч. Уявляєте, 18 тисяч розійшлося за
два місяці. Ото була система розповсюдження. Коли нас «почали закінчувати
перебудовувати», цю систему було знищено. Думаєте, випадково отак – під мітлу?
Ні. Ніхто не вірив, що так скоро буде «знешкоджено» письменників. Саме тому
знищувалися апробовані комунікації слова. А тим часом поспішно формувалися
(вирощувалися) інші письменники – кухонно-салонного пошибу і створювалися такі
ж комунікації. Насаджувався своєрідний підручний театр матюшливих ляльок. Це –
з досвіду вулиці. По-пу-ляр-но! Тому – успішно. Такі письменники, калапуцяючись
між собою, своїм театром задоволені. Такі ж, як, скажімо, той самий Б. Олійник,
Ю. Мушкетик, В. Корж і ще деякі  молоді
люди нічого вдіяти не можуть – їхні книги ще видають «розумаки» – меценати, але
дороги цим книгам «аж… до окраїн» уже 
нема. Бо туди дороги книгам нема взагалі. І це саме те, що й треба
хазяям нового порядку.

Я маю ту ж трибуну, що й усі. Правда, я ще працюю головним
редактором газети «Селянська правда» – газети чесної, воістину народної. Міг би
в ній друкуватися зі своїми поезіями й частіше. Але, по-перше, я ніколи не
зловживав посадами, а тому газета для мене – то лише трибуна публіциста. Хоч
справжньої – високої, народної поезії ми друкуємо багато. А по-друге, ви ж мене
запитуєте про трибуну, доступну всім? А такої, якщо всерйоз, у поета нині нема.

Запитуєте, як же за цих умов поету доносити себе до людей?
Поетові самому з собою носитися не личить. Надіюсь, ми повернемо собі нашу
державу, а заразом відновимо дорогу до нашого читача. В нашій державі нам
дорога до наших людей буде завжди.

 

Чи продовжуєте
приватний літопис Міжнародного Шевченківського свята, який виходив книжечкою
«Перед горою Чернечою»?

Ні. Я пішов зі Спілки письменників з глибоким розчаруванням
у багатьох письменниках – колишніх моїх побратимах по перу і по Шевченківському
святу також.

 

Як це сталося?

Я працював секретарем СПУ і директором Літфонду. Літфонд –
це виконавчий господар письменницького майна. У нас було тільки будинків
творчості – п’ять. З нами могла змагатися лише Росія. Але ми – єдина колишня
республіка з СРСР, яка зуміла відстояти і зберегти за собою майно наших
письменників до 2000 року. Повторюю! Єдина. Усі інші втратили його ще до 1995
року. Але й над нашим майном зависла небезпека у зв’язку з приходом цього ж
2000 р. до керівництва СПУ В. Яворівського – його з потугами і підробками було
обрано головою СПУ. Якось по тому мені, секретарю Спілки письменників України,
зателефонували з Печерської райдерж­адміністрації і повідомили, що Яворівський,
підробивши рішення Ради СПУ (на той час такого рішення ще не було), «брязкав
депутатським значком і таки зареєстрував дирекцію управління майном СПУ».

Я зрозумів цю поспішливість – треба було вивести гроші з-під
контролю бухгалтерії СПУ. Яворівський знав, що, скажімо, головний бухгалтер Л.
А. Пащенко його махінацій покривати не буде. Ні я, ні Віктор Кордун не
дозволимо йому ті махінації робити. Тому завбачливий ділок усі орендні плати за
майно СПУ переводив у відання новоствореної дирекції управління майном.
Поспішав настільки, що рішення Ради СПУ для цього сфабрикував наперед. Готуючи
ж чергове засідання Ради, де планувалося «протягти» це рішення заднім числом,
питання про створення дирекції управління майном поставив на другу половину
дня, тобто «після обіду», після чарки, яка вже чекала на «прозаседавшихся» в
письменницькому кафе «Еней», оформленому великим Базилевичем (уже нема ні того
«Енею», ні того оформлення).

Я виступив на відкритті засідання ради, розповів про
ситуацію і запропонував розглянути це питання як надзвичайно важливе, – першим,
наголосивши, що в обід в «Енеї» буде налито по сто грамів, під які й
«прошумлять» усі потрібні Яворівському рішення заднім числом. Так буде
узаконено дирекцію, а через неї згодом буде продано все письменницьке майно,
яке ми зберегли, по-суті, під дулами майнокрадів, які царювали  на теренах СРСР в дев’яностих.

Раптом Яворівський підхопився, приклав руку до грудей і
заволав: «Друзі милі! Чи ви мені не вірите? Давайте залишимо все, як було – на
післяобід. Голосуємо!».

І тоді його «друзі милі» – мої колеги опустили голови і
напівпідняли руки. Так – ні туди, ні сюди. Щоб ні там, ні там не бути чужими і,
головне, винуватими.

А коли Василь Кобець – не член Ради, якимось чином обраний
до її робочої президії, оголосив: «67 – «за!», розглядаємо після обіду», –
«друзі милі» полегшено зітхнули, підняли голови – мов гора з пліч. Кожен нібито
й не винен у своєму злочині, бо наче й не голосував – хіба ж він винен, що його
врахували?

Це було низько і бридко. І тоді я встав і пішов на суд. Суд
цей ініціював також Яворівський. Щоб мене «витягти» із засідання Ради. Мене
самого. «А чого ж тоді варта уся Рада?» – подумав я.

Я вийшов із зали. Назовсім. І з жалем бачив, як завдяки цим
«друзям милим» добивали Спілку і самих «друзів», як знищено було літфонд,
поліклініку, будинки відпочинку, як втрачало свій рівень і Міжнародне
Шевченківське свято, що мало колись світову крилату славу, яку творили
незабутні Олесь Гончар, а потім Борис Олійник, Юрій Мушкетик – Голови державних
комісій цього свята. Але у часи пройдисвітів у свята уже були інші літописці й
інші літописи.

 

Що можна очікувати
від Вас в найближчі перспективі?

Чого хочете, але тільки того, що відповідає моєму характеру,
бо в моєму віці люди вже не міняються. Ми – надійний резерв свого часу. Ми
завжди пам’ятаємо, що розум на подвиг не здатний. Але віримо, що на подвиг
здатна душа. Завжди!

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!