Михайле, здається, що у свідомості читача
міцно засіла теза про те, що української критики не існує…
Риторика цієї
тези – безплідна. А український читач існує? А Україна існує? Факт існування
будь-чого завжди можна поставити під сумнів, але за однієї умови: якщо не
цікавитися предметом розмови. Так можна дійти до висновку, що у нас нічого
немає. Крім, звісно, бандитизму, наркоманії та президента. Якщо виявити трохи
більше оптимізму, то навіть у тих царинах, де справді все галімо, можна знайти
“дивнії перли”. Ось, наприклад, в Україні немає шахів – роздовбали і зруйнували
все; жодного шахового клубу в столиці; натомість є Василь Іванчук – натуральний
живий геній, якого шанує весь світ. А хто цікавиться шахами трохи більше – той
напевно ж знає про Пономарьова, Єфименка, Ельянова, Музичук… І так далі. З
кожним новим левелом у кожній грі стає більше доступних артефактів. І це
стосується що патологічної анатомії, що кьорлінгу. Тезу про те, що “немає
критики”, полум’яно підтримують здебільшого автори та видавці: перших ображає
будь-яке критичне висловлювання (навіть якщо це комент у ЖЖ), інші ж вічно
знервовані, що про їхні книжки пишуть не так часто і не так добре, як вони на
те заслуговують. А читачам критика взагалі непотрібна, вони прекрасно дають
собі раду без сторонніх напучувань і порад. Критика сьогодні вже не здатна
виконувати тієї навігаційної функції, яка була важлива у паперовому світі. Маю
на увазі так звану поп-критику, а не академічне літературознавство; коли
натовп зомбі нарешті оточить Інститут літератури, там ніхто цього не помітить;
ця масонська ложа функціонує в дірці між часом і простором; там завжди тихо і
холодно, хоча іноді наливають.
Часто письменники самі виконують роль
рецензентів. Чи не стає це на заваді незаангажованій оцінці художніх творів?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Стає. Але на це
немає ради. Тому, на моє глибоке переконання, найкращі критики – це нахабна й
необтяжена всілякими літературними знайомствами шпана. Правда, вони вже не пишуть
статей, бо користуються соціальними мережами, – і це їхня перевага над впертими
баранами, які фізіологічно нездатні вичерпно висловлюватися у твітер-форматі.
На Ваш погляд, наскільки необхідним на
сьогодні є прямий акцент на національному у світовій та українській художній
літературах?
По-перше, це
залежить від жанру. По-друге, такий акцент – штука двосічна, він може додати
колориту пересічному белетристу, а може жорстоко помститися живому класику; у
цьому питанні важливі дрібні нюанси, це своєрідна мікробіологія.
Моє ставлення до
мистецтва з випнутими жилами національного характеру нестабільне. Сама
тенденція не дає результату, крім суто статистичного. Дуже часто вітчизняні
митці – передусім музиканти та літератори – міркують про те, чим Україна може
здивувати світ, й майже завжди йдеться про якісь старожитності, мовляв, якщо
скрізь існує мода на етностиль – давайте затаримо їх гопаком. Але це креатив
директора овочевої бази, а не митця.
Можна безкінечно
марудити про те, коли ж у нас з’явиться свій Маркес чи Льоса, мрійливо
приміряти Ліні Василівні шинельку Нобелівки, але на споді цієї гуманітарної
розваги – страх і розгубленість. Бо українське мистецтво, по-суті, знову
перебуває в андеграунді. Просто раніше його життєвий простір заливали бетоном ідеології,
а тепер – монтажною піною державного пофігізму.
А яким є нове покоління укрсучліту?
Останнім
літпоколінням у нас були вісімдесятники. Потім – самі лише комічні спроби
хреститися на кожне десятиліття. Світ дефрагментований, колгоспи приватизовані.
Немає потреби відгавкуватись від якоїсь чергової естетичної диктатури єдиним
фронтом.
Чи має сучасна українська література
перспективи за кордоном?
Література – ні,
окремі автори – так.
І наостанок — побажання читачам від
Михайла Бриниха.
Бажаю всім
прочитати роман Василя Шкляра “Залишенець” (“Чорний ворон”).