Молдова – це ще і Лукреція

 

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з учасницею цьогорічних Шевченківських днів Лукрецією Бирладяну.

Член Спілки письменників Молдови і Румунії. Народилася в селі Стара Татарівка поблизу м. Сороки в Молдові. 1979 р. закінчила філологічний факультет педагогічного інституту «Іон Крянге». Кандидат філологічних наук. Викладала літературу в педагогічному інституті і в Академії мистецтв у Кишиневі. З 1998 року живе в Парижі. Лауреат низки літературних премій. Авторка поетичних збірок «Роса слів» (1998), «Час польоту» (1996), «Капітал нашої крові» (1998), «Оксамитовий сезон» (2018), а також низки прозових книжок і літературознавчого дослідження «Чуття природи в поезії Емінеску». ЇЇ твори перекладалися французькою та російською мовами. Українською її вірші друкувалися в «Українській літературній газеті» в перекладі Віктора Мельника.

Україна

У мене таке враження, що Україна немовби сама у собі, що вона не надто прагне відкритися до інших людей, для інших націй, інших культур. Не знаю, можливо, я помиляюся, але, судячи з того спілкування, що я мала, Молдова, як на мене, більше переймається зовнішнім світом. Може, тому що Україна – велика, самодостатня країна… Зустрівши іноземця, молдованин відразу запитає: А що там у вас? А як те? А як це? А українці самі у собі. Так, принаймні, мені здалося. Шкода, бо ті цінності, які ви маєте, цю красу народу, цю культуру, що Україна має, треба донести до Заходу, до інших народів, шкода її у такому закритому вигляді просто тримати.

Так склалося, що з 1998 року я живу в Парижі. Французи багато знають про Росію, більше, ніж про когось із нас… А коли ти добре знаєш когось, хочеш-не-хочеш, але він тобі стає близький, значно ближчий, аніж той, кого ти зовсім не знаєш. І навіть, коли йдеться про цей конфлікт.., не те, що я хочу сказати, що я була великим вашим адвокатом, але доводилося ним бути, чуючи: А, Україна?.. Так Крим раніше був російським, отже, він і має лишатися там, і, взагалі, Україна, що це?

Знаєте, мені здається, що політика – це політика, ідеологія – це ідеологія, а письменники, інтелігенція, вони мають цікавитись і робити все, щоб створити культурний образ країни. Добре, що ви шануєте великого Тараса Шевченка, а я вже вдруге на Шевченківських днях. Але чому в такій великій країні як Україна немає майданчика, куди б ви могли запросити ваших іноземних колег – письменників, митців, творчу інтелігенцію, аби спілкуватися з ними, показати їм своє, розповісти їм про реальні речі, донести ваші оцінки подій. Адже те, про що я кажу, робиться скрізь, навіть у найменших країнах, але, чомусь не в Україні.

Це дуже важлива складова світової культури, і якщо ви відчуваєте причетність до неї, то мусите шукати різні можливості, щоб бодай рухатися в цьому напрямку.

Молдова

Коли я кажу Кишинів, коли я кажу Молдова, останнім часом це вже більш зрозуміло, що я маю на увазі… Радянський Союз робив все спільним, й ідентичність народу практично зникала в очах інших, існував Радянський Союз – це Росія… І те, що в ньому було багато народів, і в кожного з них − своя культура, − дуже мало про це знали і дуже мало цікавилися тим. Бо, зазвичай, великі країни, як я казала, їм вистачає самих себе, і якщо їх цікавить щось, лише тоді, коли це дуже важлива подія.

Знову ж таки про вас, про Україну. ЇЇ позитивний образ постав перед світом тоді, коли виник Майдан, коли нація зрозуміла, що більше так не можна, що вона хоче бути господарем у себе вдома. Ця подія драматична, вона відкрила Заходу інший образ, хороший образ. Значить, Україна… Значить, Україна – це не Росія… І в людей на Заході починає конструюватися ідентичність народу.

Коли Росія забрала Крим, я хочу сказати, що мене дуже здивувало (в Росії є письменники, є журналісти, яких можна було б назвати російським лобі у Франції), що я не знайшла там інтелектуала, який би доносив правду про Україну з погляду власне інтелектуала, я не кажу про політиків зараз, політика – це політика. Бо коли існує хороший зв’язок між інтелектуальними людьми, інтелігенцією – це вже інший вимір, аніж політика, і це дуже важливо, тому що люди, прості, які читають, які дивляться, вони більше вірять ось таким філософам, письменникам, аніж політикам.

Свято

Що мене здивувало – як я вже зазначила, на Шевченківському святі я вже вдруге – я не бачила тут жодного російськомовного українського письменника. Для мене це несподівано, складається враження, ніби вони не хочуть віддати належне Шевченкові. Мені здається, що інтелектуал весь час має бути на боці правди, він може, звісно, підтримувати ті чи ті політичні партії, мати ті чи інші погляди на певні явища. Але якщо ти живеш в Україні, тим більше ти письменник, то як можна не вшановувати великого поета, яким є Тарас Шевченко? Ось я прибула до вас з Молдови, є письменники, які приїхали з Польщі, з Болгарії… Для мене українська література не є рідною, але Шевченко – це ж вершина, і не лише для українського народу. Він має такі гуманістичні і міжнаціональні якості, які треба визнати, і відзначати свята Шевченка у себе в країні, мені здається, – це хороший тон, бонтон, як кажуть французи.

Можливо, Пушкін вищий у тебе в голові, аніж Шевченко, чи ближчий до душі, чи мені Йонеско, можливо, ближчий, аніж Шевченко, але це треба розмежовувати. Не можна так: Це мене цікавить, це – ні… А якщо тебе цікавить ця земля, якщо тебе цікавить цей хліб, і ти не віддаєш данину народові, на землі якого ти живеш, − мені це здається дивним, я цього не розумію.

Я не прихильниця міряти, яка культура вища, а яка не дуже… Адже в кожній країні, в кожній культурі завжди можна знайти таке, що пройме тебе, схвилює тебе до глибини душі, збагатить тебе.

Бути разом

Я народилася поблизу містечка Сороки за тридцять кілометрів від Могилева-Подільського, в якому жили, та й досі живуть молдавани й українці. Щонеділі ми з мамою ходили там на ринок, поринаючи в різноголосся мов і різнобарв’я культур, в розмаїття одежі, жіночих суконь і хусток. Моя мама їх весь час купувала, а я просто обожнювала її бачити у тамтешньому вбранні, у цих червоних чи білих квітах… А ще ми жили поруч з українською родиною… У мене збереглися найсвітліші спогади про українців, з якими я росла, про ті танці, які ми танцювали, пісні, яких ми співали…Це все дуже близько мені до серця.

І потім, в України і Молдови багато спільного, зокрема, і проблем. У вас Луганськ і Донецьк, у нас – Придністров’я і Гагаузія. Як і ви − українці, ми також спізнали на собі голод, у нас також ліквідували інтелігенцію, найкращих людей масово вивозили до Сибіру.

Лише потім, після падіння комунізму, вже можна було відкрито про це казати, тож маючи такий гіркий досвід, наші країни мають спільно торувати свій майбутній шлях, підтримуючи один одного. А це дасть нам змогу краще пізнати наші культури, їхню сутність.

Молдова – це ще і Лукреція

Я знаю, як у мене в Молдові, і, їдучи до Києва, мені було дуже цікаво дізнатися, а як у вас з тим чи іншим. І наскільки наші уявлення, зокрема, молдован, про Україну, відповідають дійсності. Наприклад, коли ми кажемо Франція або ось я зустріла француза, ти вже мимоволі уявляєш собі певний стереотип. Бо Франція – це мова, це культура, і за тим французом, якого ти зустріла, уже закріплений конкретний образ і уявлення, а коли я кажу комусь Молдова, вони дивляться на мене, і я маю сама в собі знайти якісь якості, щоб ця людина створила образ: А, Лукреція… Так, Молдова – це Лукреція, це не лише люди, які важко працюють, їздять до Європи на заробітки, щоб утримати вдома свої родини… Бо Молдова – це ще і Лукреція.

Отож, коли я знайомлюсь із кимось, я навмисно кажу, що я з Молдови, тому що для мене важливо створювати цей образ країни, довести їм, що я не така вже й погана, що я маю якісь європейські риси обличчя і європейське відчуття, мислення, що я відкрита людина, що я знаю щось не лише про свою культуру, але і про їхню культуру також. І, повірте, це збагачує нас обох.

Розмовляла: Катя Сінченко

Залишити коментар