Мілета Проданович:  «Ми живемо в часи, не сприятливі для літератури»

Мілета Проданович (нар. 1959 року в Белграді) – сербський письменник і художник. Професор Академії мистецтв у Белграді. В 1989–1990 роках пройшов спеціальний курс у Королівському коледжі мистецтв у Лондоні. В 1986 був одним із художників, які представляли Югославію на Бієналє в Венеції. Автор романів «Вечеря у святої Аполонії» (1983), «Нові Клини» (1989), «Собака з перебитим хребтом» (1993), «Танцюй, чудовисько, під мою ніжну музику» (1996), «Червона шаль із чистого шовку» (1999), «Це міг би бути ваш щасливий день» (2000), «Сад у Венеції» (2002), «Еліша у країні святих коропів» (2003), «Колекція» (2006); збірок новел «Дорожні нариси за картинами і етикетками» (1993) «Небесна опера» (1995); поетичної збірки «Міазми» (1994); нарисів «Око в дорозі» (2000), «Старіший і гарніший Белград» (2001). Лауреат премії Bulgarica за найкращу книжку на теренах колишньої Югославії (2000). Твори М. Продановича перекладаються англійською, іспанською, італійською, французькою, німецькою, польською, словенською, болгарською, македонською, грецькою мовами. Нещодавно в Україні вийшов друком новий роман Продановича «Ультрамарин» (видавництво «Темпора», 2013). Автор ділиться думками з читачами «Української літературної газети».
Більшість авторів говорять, що саме їхня нова  книга – найкраща. Ваш новий роман «Ультрамарин» – найкращий?
Ну, це не просте питання. Мабуть, я був би чесним, якби сказав, що «Ультрамарин» дещо інший. Це виразно «біографічна» книга, і в цьому сенсі її можна порівняти лише з «Собакою зі зламаним хребтом», написаною в 1990-91 рр. Основним акцентом у ній був момент, коли стало ясно, що моя країна – Югославія – буде розірвана в кривавій війні. Тому той, хто там говорить, це – я, а не уявний персонаж. Ця книга мала два шари, один із них був есеїстичний, а другий – дуже приватний контрапункт, незначні події в моїй родині і в крихітному всесвіті кімнати, в якій я жив. Для мене написання того роману було способом вижити серед нестерпної напруги навколо. Всі мої книги, видані пізніше, – так званий «чистий вимисел». Я завжди, як в області літератури, так і в образотворчому мистецтві, намагався зробити (цитата з мого улюбленого «Monty Python Flying Circus») – «щось зовсім інше». Після довгої перерви «Ультрамарин» – роман, схожий із «Собакою зі зламаним хребтом» в тому сенсі, що він знову «біографічний». Його оповідна структура дуже проста: прибирання студії живопису мого батька після його смерті. Єдина по-справжньому важлива подія – його смерть. Однак ця книга насправді ланцюг асоціацій, своєрідний корінь спогадів, невеликих історій, подій, навіть опису деяких художніх картин… Це, з одного боку, розповідь про моє зростання в мистецтві – одна листівка викликає спогади про давню подорож Італією (мені тоді було 13 років), і тому в нас є більш-менш реконструкція цієї подорожі. Батькові було 83 роки, коли він помер, і моє перше враження після того, як я увійшов у його студію, – відчуття, що він досягнув усього, про що мріяв для свого земного існування: він намалював усі картини, які хотів. У важкі часи йому завжди вдавалося знайти яскраві моменти, і це надихнуло мене написати абсолютно неболючу книгу про смерть. Назва «Ультрамарин» – з іншого боку моря – може прочитуватись в щонайменше 4-5 різних варіантах у контексті книги: моя перша зустріч з іншою країною сталась по дорозі на кораблі, ми поїхали до Італії на поромі. Один з улюблених кольорів мого батька був синій, колір із найбільш метафізичним підтекстом… Лазурит надходив завжди кораблями до Середземномор’я, як правило, до Венеції, з Середньої Азії. Це відбито в  найбільш загальній назві для цього дорогоцінного блакитного кольору. І, нарешті, в нашій традиції смерть, перехід в інший світ, завжди уявляється як перехід через певні води, хай це Стікс або море… Отож, як бачте, «Ультрамарин» не може позиціонуватись, як мій «кращий» роман, мабуть, він просто найбільш особистий.
 
Ви починали у 80-х роках. Що змінилось в літературі відтоді? І на ваш погляд, коли був більш сприятливий час для художнього слова?
Так, я почав у рік смерті Тіто … Це був рік моєї першої виставки. За освітою я насправді художник, і це те, чим займаюсь досі. В принципі, я заробляю собі на життя в якості професора Академії. Моє письмо прийшло трохи пізніше, розвинувшись від написання мистецтвознавчої критики та есе на тему образотворчого мистецтва. Я знаю, що 80-і рр. були досить складні для людей у Східній Європі і, звичайно, Радянському Союзові. Для нас це було, можливо, найблискучіше десятиліття в тому сенсі, що Югославія в часи холодної війни жила переважно на західні кредити. У повсякденному житті це означає, що люди можуть жити достойно без серйозної роботи, середній клас міг подорожувати як на Заході, так і на Сході без віз – це те, що і я робив, будучи студентом. Влітку я працював протягом місяця на відновленні середньовічної фрески або як рисувальник на археологічних розкопках, і тих грошей вистачало для подорожі Європою протягом наступного місяця. Вісімдесяті були часом творчого вибуху в усіх центрах колишньої Югославії: у нас були чудові рок-групи, хороші художні виставки та книги. Але падіння Берлінської стіни зробило «буферну» позицію Югославії абсолютно непотрібною, зовнішнє фінансування зупинилось. А потім у нас були війни, економічні санкції і, нарешті, бомбардування НАТО в 1999 році. Існує старе традиційне прокляття у південних слов’ян: нехай Бог дасть вам жити в цікавий час. Те, що ми мали в дев’яності й навіть після падіння Мілошевича в 2000 році, без сумніву, можна назвати цікавими часами. Може, ми були б набагато щасливішими як особистості, якби мали менше історії. Але ті цікаві часи надали чимало вражень для художників і письменників… Я впевнений, що люди в Україні дуже добре знають ту ситуацію…
 
Питання як до учасника в минулому бєлградської мистецької групи Alter Imago (із Надою Алаваньо, Тахіром Лушичем і Владою Ніколичем). Чи важать мистецькі групи щось у сучасному процесі? І чи взагалі вони допомагають молодому митцю?
Alter Imago було дивним явищем для того часу. Особливо враховуючи попереднє десятиліття, позначене концептуальним мистецтвом. Насправді ми були чотирма індивідуалістами із загальними інтересами в історії мистецтва та живопису. Тому робили великі «загальні» установки з картинами та мистецькими об’єктами…  Але це правда, що група може бути хорошим способом вийти на сцену мистецтва. Це те, що я рекомендую своїм студентам. Не обов’язково формальні групи, хай це будуть більш-менш письменницькі покоління чи поетичні асоціації.
 
В одному з минулих інтерв’ю ви сказали, що складником успішності (крім таланту) є допитливість, а що ще?
Звичайно, в основі будь-якого успіху – важка робота разом із природною схильністю, яка називається талантом (посміхається). Але також присутній елемент везіння. Можливо, я не знав про це, коли  був молодшим, але тепер простежую на прикладах моїх учнів. Я «біологічно» належу до покоління, яке увійшло в югославське мистецтво після десятиліть панування концептуалізму, який у візуальному плані був переважно іконоборським, мінімалістичним… Атмосфера у європейському та американському мистецтві змінилася, так званий «постмодернізм» повернув забуті категорії ігор, образотворчої пам’яті, радості живопису і т.д. Моє покоління просто кинулось до галерей із різкими кольорами, з експресіонізмом… Це був той момент, коли публіка та критики розуміли різницю нашої роботи, це була для нас щаслива випадковість… Не кожне покоління має це. Схожа ситуація була в літературі. Хвилю нових авторів називають «новою сербською прозою», що прийшла після довгого панування так званої «Реалістичної Прози». Молоді письменники принесли нові форми, нові теми, часто міжнародні, вони принесли дотик фантазії, багато іронії та сарказму… Тому це стало дуже зручною основою для моїх власних тем та інтересів. Успішне сприйняття наших перших робіт просто додало вітру нашим вітрилам і, можливо, допомогло нам вижити, коли клімат в цілому в суспільстві змінився.
 
Що для вас успіх у літературі: геніальний твір чи 100-тисячний тираж? І чи повинен митець бути успішним?
Ні, ні, ні… не так вже багато. Мене б задовольнило набагато менше число справді відданих читачів.
 
Заняття живописом і в останні роки фотографією впливає на вашу прозу?
Мені досі вдається підтримувати дві паралельні кар’єри. Довгий час я намагався їх занадто не змішувати, але зрештою це природньо. Багато моїх літературних творів виходять із тем образотворчого мистецтва й у моїх картинах є посилання на літературу. Наприклад, «Ультрамарин» в оригінальному сербському виданні вийшов у двох окремих томах, один із підзаголовком «роман без картинок», а другий з одних тільки фотографій, колажів та малюнків, названий «роман без слів». Тому  можна сказати про цей другий том як свого роду виставку у вигляді книги. Українська версія не має всіх картинок, але там є вибірка з них.
 
Сербська література загалом завжди на глибинному рівні була міфологічною, тому, думаю, і цікава іншим націям. Чи можна стверджувати, що Ваш роман «Еліша в країні святих коропів» – твір про Ілюзію як країну мистецтва?
У романі «Еліша в країні святих коропів» читач може зустріти не одну, а цілу палітру ілюзій, велика частина яких коріниться не лише в мистецтві, а й у суспільстві. Мені подобається ця книга, вона дуже проста й кумедна, хоча думаю, що західний читач трохи з ними заплутався. Це більше підходить нам, «східноєвропейцям», із нашим історичним досвідом. Я народився та живу в місті, яке мало сильний і справжній сюрреалістичний рух до Другої світової війни. Я також жив у часи, коли цей сюрреалізм вийшов із галузі мистецтва і став частиною нашого повсякденного життя. Тому це до певної міри  нормально, що  дивна атмосфера суспільства та сталі відродження політичних міфів повинні бути в моїх книгах.
 
У «Еліші в країні святих коропів» митці гинуть, коли потрапляють у суворий світ. Чи є сучасне глобалізоване суспільство таким світом, в якому гинуть справжні митці?
В основному цей роман є певним перифразом відомої «Аліси в країні чудес» Льюїса Керролла. Американська авангардна компанія танцюристів отримує один із тих чисельних грантів «Схід-Захід» і їде в тур до неназваної «перехідної» країни, яку можна уявити собі десь між Адріатикою та Камчаткою. Звісно, як це зазвичай буває, вони нічого не знають про світ, який хочуть «просвітити», тому трагедія відбувається на етапах, які можна порівняти з дитячою повістю «Десять негринят». Головна тема цієї книги насправді – глибокі нерозуміння Сходу й Заходу. Дуже часто ці дві сторони світу бачать одна одну лише через стереотипи, що часто призводить до трагедії. У моєму випадку це відбувається в області мистецтва.
 
Проданович  в кількох романах (сюди належить і «Сад у Венеції») змалював небезпеки, які випливають із мистецтва. А чи є мистецтво небезпечним для самого митця?
Так, це можна помітити в моїх попередніх відповідях. Мистецтво вимагає «Всі чоловіки – жінки» (сміється). Ви можете зрозуміти це прислів’я буквально або з певною часткою гумору. Митець повинен бути обережним, рішучим, розумним і, перш за все, – він повинен мати добре почуття гумору. Без цього елементу не треба старатися стати митцем.
 
Чи виписаний світовою літературою «герой нашого часу»? і чи він взагалі потрібен у сучасному контексті?
Потік часу завжди створює новий тип такого «героя», тому повсякчас необхідно заново винаходити цей характер. Це одне із завдань моєї професії. Якийсь тип героя абсолютно необхідний, – але ми повинні вловити його характер. І ця спроба допоможе прояснити ці заплутані часи, в яких ми живемо.
 
У романі «Сад у Венеції» і Марселіна, і Дора залишають Белград, як і багато інших людей. Це ваша авторська спроба емігрувати руками своїх персонажів?
Я жив в Англії в останні роки вісімдесятих. Потім я повернувся до Белграда, тому що отримав роботу в академії, і в нас справді була в суспільстві коротка інтерлюдія дуже позитивної енергії.Війна почалася, і я застряг в «чорній дірі» у Белграді, сказавши собі, що залишуся до кінця. Єдиний раз, коли я виїздив, – поїздка в Іспанію після смерті Франко. Я також опинився в Празі відразу після падіння Берлінської стіни. В обох випадках бачив радість людей, довгоочікуваний катарсис… Еміграція моїх персонажів не заміна власної еміграції. Виїзд за кордон молодих, розумних, освічених і творчих людей був звичайним явищем, ви також це дуже добре знаєте з вашої історії. Тому я цей елемент просто взяв із реальності і ввів у літературу.
 
То насамкінець, якої літератури б ви побажали українським читачам і авторам?
Ми живемо в часи, які не сприятливі для літератури взагалі. Нові технології з їхньою швидкістю створюють ілюзію, замість читачів – споживачів, але для читання цих «старомодних» книг як і раніше необхідний мозок, концентрація та певна витримка. Література мусить побороти цю ситуацію, і це може бути зроблено тільки її високими стандартами. Так що бажаю українським читачам та авторам багато розумних, потішних і відповідальних сторінок.