Письменник та військовослужбовець Мартин Якуб під час відпустки презентує свій новий детективний роман «Гріх на душу». І розпочав із села Неділище Житомирської області, де розгортаються події його книги. Тут кореспондентка Укрінформу й поспілкувалася з автором. Інтерв’ю вдалося записати на лавці, яку змайстрував письменник, під бабусиною дерев’яною хатою.
У символічному для себе місці під шум вітру та спів неділищенських півнів Мартин Якуб розповів про змагання зі штучним інтелектом, яке має виграти людина, про власне видавництво, допомогу армії та письменницькі плани.
В УКРАЇНІ НЕ ВИСТАЧАЄ ПИСЬМЕННИКІВ-ДЕТЕКТИВІСТІВ
– Ваш новий роман «Гріх на душу», як і два попередні, детективний. А чому обрали для себе саме цей жанр у літературі?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Це був жанр, у якому я вперше в житті щось написав. От у веранді цієї хати у 8-річному віці писав детективне оповідання. Я вже тоді мав нестандартне мислення, і мені було нецікаво зробити головним героєм-розслідувачем детектива, тому в мене ним став прокурор.
Я вважаю, що в Україні не вистачає детективістів. Детективи – один із найпопулярніших жанрів у світі, а в нас є стереотип, що їх пише тільки Андрій Кокотюха. З усією повагою до нього скажу, що таких письменників має бути багато, бо наша країна має читацький потенціал.
Я сприймаю конкуренцію як щось дуже класне. Чим більше в нас буде авторів, тим якіснішою ставатиме література. Хочеться, аби в Україні було хоча б два десятки імен, які звучатимуть так само впізнавано, як Андрій Кокотюха.
– В інтерв’ю Укрінформу два роки тому ви анонсували, що працюєте над третім романом, але зауважили, що тоді не дуже писалося, бо не було сил та бажання. Де ви їх узяли, щоб дописати роман – у бабусиній хаті в Неділищі?
– Йдеться скоріше про самодисципліну. Письменник – це не тільки про натхнення, а й про роботу. У якийсь момент я сказав собі: «Чуваче, взяв, сів і написав!» Отак і зробив.
Можна просто сказати: не пишу, бо в мене немає музи. А що, коли ця муза так ніколи й не прийде?
ОДИН ІЗ ПЕРСОНАЖІВ НОВОГО РОМАНУ – УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО
– Введіть читачів у курс справи, про що ваш новий роман.
– Основна його ідея про те, що керує нашими вчинками. Це можуть бути наше виховання, оточення, копання в собі. Я заклав ідею, що щось могло трапитися навіть до вашого народження, воно закарбувалося в родовій пам’яті і буде впливати на вас і на наступні покоління, поки ви його не усвідомите і не виведете назовні. Усе це втілено в детективі.
Я хотів, щоб у романі з’явилося українське село як один із персонажів. Мені подобається читати Стівена Кінга і те, що всі події його романів відбуваються у рідному штаті письменника Мен. Для мене рідним є село Неділище, тому цікаво розповісти про нього людям, показавши, що тут теж можуть відбуватися цікаві, моторошні, карколомні події. Це також елемент популяризації українського буття й українського села.
– Яким вам запам’яталося це село?
– У Неділищі минув найщасливіший етап мого життя, коли я був дитиною і мав улюблену бабусю Марченко Ліду Мартинівну, яка мене дуже любила. Бабуся нічим мене не навантажувала і дозволяла мені все. Тут я міг розвиватися у вільних умовах без жодного тиску.
– В основі сюжету роману – реальна історія чи суто ваша вигадка? Герої книги мають прототипів із життя?
– У романі навіть Неділище – це Неділище з паралельного всесвіту. Там є елементи, за якими можна впізнати село, а все інше – вигадане. Так само вигадані й усі персонажі.
ПИСАТИ ДЕТЕКТИВИ ДОПОМАГАЮТЬ ФАХІВЦІ З ПОЛІЦІЇ ТА МЕДИЦИНИ
– Я вже прочитала цей детектив, і мене вразили ваші знання тонкощів криміналістики. Звідки вони у вас?
– Якщо вже взявся за детективний жанр, не маючи відповідної освіти, то треба звертатися до фахівців, які на цьому знаються. У мене є консультанти з поліції, галузі медицини, патологоанатом. Їм подобається, як я пишу, тому радо діляться зі мною своїми знаннями.
З приводу нового роману мене консультувала одна німецька медсестра. Ми познайомилися з нею в Інтернеті, якось розговорилися, і коли вона дізналася, що я пишу роман, захотіла його почитати. Надіслав їй перекладений на німецьку початок книги, де є сцена з лікарні, й вона порадила дещо виправити, аби текст був коректний з точки зору медицини.
Допомагав також Еміль Антонюк, який має українське походження та проживає в Північній Дакоті. Для мене це було важливим, адже головна героїня роману – американська поліцейська українського походження Саллі Кондратюк саме з цього штату.
ЛЮДСЬКІ ЕМОЦІЇ СИЛЬНІШІ, АНІЖ КЛІШЕ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ
– Ви відомий популяризатор штучного інтелекту. А чи використовували його при написанні роману?
– Із точки зору пошуку та обробки інформації – так. А от із точки зору написання він видає незадовільний результат.
– У вас є пересторога, що він із часом витіснить творчу роботу письменників?
– Це означає, що нам потрібно бути кращими, бо тут ідеться про конкуренцію, яку людство має виграти. Ми наділені не просто мовою, а маємо емоції та відчуття, на які можемо видавати рефлексії. Натомість штучний інтелект може це лише імітувати. Я спробував, аби він підказав мені щось по сюжету, але в підсумку це були якість стандартні кліше. Насправді, чим витягати щось зі штучного інтелекту, простіше сісти і самому це зробити. Література – це складно, бо тут великий об’єм роботи.
Я, наприклад, використовував цей інструмент для озвучки буктрейлера до нової книги.
А от щодо фотографії, то їй кінець. Вона перейде в розряд дуже нішевого мистецтва. Коли я готував виставку «Живі “розстріляні”», мені здавалося, що це щось «вау!», а зараз бачу, як удосконалився штучний інтелект, бо вже створює ідентичні зображення.
ЧАСТИНА КОШТІВ ВІД ПРОДАЖУ КНИГИ ПІДЕ НА ЗСУ
– Ваша нова книга «Гріх на душу» має мету допомогти ЗСУ. Розкажіть про це.
– 20% від прибутку цієї книги піде на мій або інші підрозділи. Сподіваюся, що книжка розійдеться добре і грошей буде достатньо, аби допомогти багатьом військовим.
Минулий наклад збірки «ЙБН БЛД РСН» заробив для ЗСУ 1,2 млн грн. За ці кошти купили два автомобілі, дрони і багато корисних речей.
– Ви очікуєте, що ця книга мотивуватиме людей, які її прочитають, приїхати і подивитися на Неділище?
– Я ще не вважаю себе настільки впливовим, аби щось змінити. Моїм завданням було, аби Неділище з’явилося в літературі, і це мій внесок у його історію. Все інше залежатиме від того, чи сподобається людям роман.
Свого часу я прочитав у Ю Несбьо про місто Олесунн у Норвегії, яке називають північною Венецією, де відбувалася детективна історія. Воно мені дуже сподобалося, і якось моя дівчина розбудила мене в день народження, дала квиток і сказала: «Ти летиш у Норвегію». Я туди полетів і поїхав в Олесунн.
Можливо, хтось проїжджатиме Житомирщиною і, згадавши, що тут є Неділище, де Мартин Якуб писав роман, приїде сюди і купить тут будинок (сміється).
«У НАСТУПНОМУ РОМАНІ НЕ БУДЕ ВІЙНИ, БО ЇЇ ЗАРАЗ І ТАК БАГАТО»
– Чи думали про екранізацію своїх романів?
– Я уявляю їх на екрані, але поки не бачу українського режисера, який би це зробив. Можливо, така людина є, але я її просто не знаю. Це справи майбутнього, та екранізація цілком можлива.
– Наскільки пам’ятаю із ваших дописів у соцмережах, ви закінчили роман, після чого уклали контракт із ЗСУ. Розкажіть про своє рішення йти в армію.
– Це був мій план – дописати роман і піти в ЗСУ. Я служу в зенітному ракетно-артилерійському дивізіоні. Тривалий час допомагав йому як волонтер, а потім вирішив долучитися до його лав.
– Паралельно зі службою у війську ви нещодавно заснували своє видавництво «Мартінес», де вийшов ваш третій роман. Чи є вже автори, які хочуть видати там свої книги?
– Ця ідея з’явилася в мене дуже давно, і вона пов’язана з матеріальним аспектом – отриманням грошей від своєї роботи. Письменники в Україні отримують дуже мало грошей. Наприклад, редактор, який редагує твою книгу, отримує більше, ніж ти за два роки з п’яти тисяч проданих книжок.
Я вклав свої заощадження у книгу «Гріх на душу», і вона вийшла дуже гарною. Маю план заробити на ній грошей і видавати інших авторів. Є люди, які до мене вже зверталися, але поки не відібрав те, що хотів би видати. Оскільки я директор і єдиний працівник видавництва, то буду видавати те, що сподобається мені.
– Ви анонсували, що четверта ваша книга буде про Макса Ґедзя – героя романів «Мертві моделі» та «Не твоє собаче діло», приватного детектива, ветерана АТО з Горлівки, який утратив через війну брата, дім, залишився без руки. Плани не змінилися?
– В армії немає часу, щоб сісти і писати так, як я міг дозволити собі раніше, але я це роблю.
Максу Ґедзю не вистачало Ватсона, і якщо роман про нього таки з’явиться, там буде цей персонаж. За моїм задумом, таким героєм буде кримський татарин на ім’я Ібрагім. Аби створити його літературний образ, я звертався до своїх кримськотатарських друзів. У романі також з’явиться дружина Макса, яка згадується в романі «Мертві моделі».
Війни там не буде, бо у нас її зараз дуже багато: ми її постійно бачимо, чуємо і відчуваємо.
Ірина Чириця, Житомир
Фото надані Мартином Якубом