Марія ШУНЬ: "Дім усередині сендвічу…"

Поетеса, етнолог, публіцист.

Авторка книг «Ми, котрі є» (К.: «Молодь», 1990), «Поміж»
(Л.: «Барви», 1993), «Верлібріарій» (К.: Факт, 2006), «Борохно і порохно» (Л.:
«Зукц», 2006), «Водокач» (К.: Просвіта, 2007), «БІЯС» (К.: Видавництво
Жупанського, 2008), «ООН»  (К.:
Видавництво Жупанського, 2009).

Співупорядник літературно-художнього альманаху «ЛітПошта»
(К.: Видавництво Жупанського, 2009), упорядник антології «ЛяЛяК» (Львівська
Літературна Криївка) (Львів: ЛА «Піраміда», 2010).

З 1995 року – мешканка США.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

 

Маріє, Ви вже багато років мешкаєте у Нью-Йорку. Чи
вплинуло перебування за межами України на Вашу творчість?

Не вплинути не могло, і не
лише на творчість, а й на мою особистість у цілому… Адже  я, як і кожен із нас, є  рецептором навколишнього світу.
Мультикультурний хаос мега-міст  – не те,
до чого легко адаптуватися. Аж задихалася!.. Це стосується і літератури, і
медіа-ресурсів, і гігантської павутини реклам, – тут воно все подається як ART.
І через цей арт відтворюється американська «гігієна поведінки». Але вникнути
геть у все неможливо і недоцільно, зрештою – побережи свою психіку – краще
триматися на оптимальному, ще «людському», поверсі хмарочосного вулика
американської свідомості, тому, який ближчий до землі. Українське життя завжди
мало в Америці свій культурний притулок, але притулок –  не дім. Дім носиш у серці. Дім будуєш собі
сам… А коли ти прибуваєш в іншу країну у 33-річному віці, як я, скажімо, то
духовного дому вже не змінити. Для мене він залишається всередині географічного
«сендвіча» між Росією та Польщею. І та бідна «сендвічева серединка» так боїться
бути з’їденою… І ти за неї мусиш потерпати, особливо тут, в Америці. Бо добре
усвідомлюєш, що всі в оцьому світі насправді покинуті самі на себе, і щоб не
розчинитися, мусять неабияких зусиль покласти для спротиву. А не на все
«покласти» – у жаргонному розумінні… Відстояти право бути самодостатньою
європейською одиницею.  Не звинувачувати
когось у своїх бідах, не заздрити комусь за кращі умови, а самій виживати,
самій «робити» себе, ще й у разі змоги – іншого підтягнути. Показати шлях.

Інколи мене й справді
«заносить» на суто американське відтворення реальності. Так, що я вже й починаю
думати, як вони. Мій Нью-Йорк пересичений кінематографом, бейсболами (на чому
Нью-Йорк звихнений!), газетярськими «качками», всім ходячим патогеном від
Імперського Центру до Українського Інституту Америки… Цілковито загубитися  у його нетрях 
мені не дають нетутешні (натомість – рідні для мене) культурні «наїви». Інколи
мене тягне писати, точніше, мною пише якийсь забутий український орнамент,
рефрен якоїсь архаїчної пісні, розвалена лемківська хижа, ув’язнена в
каналізації львівська Полтва, саме вона мене найбільше болить тут, у вилизаному
та випуцуваному Нью-Йорку. І  вся наша й
досі невилікувана від отруєнь українська історія, що, як відрубана голова
Підкови, ще не відімщена лежить за кілька метрів од каналізаційної труби Полтви
на проспекті Свободи, саме так, проспекті Свободи! Я не можу про це не писати.
Бо я – український літератор. Із когорти тих перших, що стануть згодом чи не
класиками американської поезії українською мовою. Час покаже.

 

Яким Ви бачите українське літературне середовище в
Америці?

Не скажу нічого нового тим,
що українські літератори в Америці розкидані по різних штатах, географічні
виміри, на жаль, не дають змоги аж надто часто всім зустрічатися.

Обмінюємося телефонними
дзвінками чи інтернет-листами. Де Флорида з Оксаною Луцишиною, де Пенсильванія
з Оксаною Лущевською (її знаю тільки заочно, по і-мейлах), де Чикаго з Тарасом
Девдюком та Оксаною Максимчук?! Де, врешті-решт, мій Нью-Йорк і де Нью-Йорк
Василя Махна! Адже місто, в якому ми живемо, для нас теж різне – ми його
поділили. Зустрінемося всі разом хіба що під спільним дахом нашої майбутньої
антології «АЗ…» Такі всі абсолютно різностильні і такі вже американські. Але
єднає нас жадоба перетрансформовувати цю країну своєю дотичністю до неї, бути
гідом чогось нового. І знайти тут місце для нашої українськості…

 

А якою є рецепція творчості письменників-емігрантів в
Україні?

Нас і досі сприймають, як
водиться віддавна, «відрубанцями», чимось окремішнім від звичного річища
українського буття. Так, ніби я, за теперішньої інтернетної спромоги, не ті
самі новини читаю, не ті самі фільми дивлюся… Дана Рудик у передмові до тієї ж
таки антології «АЗ…» пише: «Якось я запитала поета Лєшека Шаруґу, що він думає
про польську еміґрантську літературу, чим вельми його здивувала.  Він відповів, що у Польщі  немає такого поняття, як еміґрантська
література. Натомість є польська література, написана за кордоном. Як на мене,
це є висловленням думки тієї більшости поляків, які не відмежовуються від своїх
співгромадян лише через їх виїзд із країни. Це дає привід задуматися над станом
подібних речей в Україні». Рецептують нас по-різному. Хто дружньо, з
підтримкою, хто з заздрістю. Мовляв, більше грошей мають, можуть публікувати
все, що в голову влізе. Треті зневажливо – їх тільки за гроші друкують! А
проблема стосунків з видавцями вельми прикра і болюча: зрозуміло, що ніхто з
них тебе, явленого з Заходу, ані «за так», ані «за гарні очі» не видасть, як це
часто буває в рідній ойкумені. Для них це нагода заробити, щось викроїти собі
для власних проектів. А потім, як це не раз буває, розтиражувавши твій твір,
затримати ледве чи не на рік-два його розповсюдження по книгарнях. І саме такі
видавці у пресі і поза пресою найбільше побиваються за тим, що в Україні
«бракує добрих авторів», «утискують видавництва», «поезія нікому не
потрібна»… Безумовно, в Україні є й утиски, і корупція, але   першочергова хвороба – дефіцит на професійну
чесність. Занадто багато «сліз» та викручувань, елементарних лінощів та
байдужості. Лише до власних кишень – суцільна небайдужість: завищені кошти за
поліграфію + повний контроль над твоїм твором, бо ти «за бугром»… Качка би
вас копнула, панове видавці, рідні ви наші!…

 

За останні кілька років Ви підготували аж три поетичні
антології, які вийшли (або виходять) друком в українських видавництвах. Це –
колективна збірка поетів-двотисячників «ЛітПошта», антологія молодої львівської
поезії «ЛяЛяК» та «АЗ, два, три… дванадцять – лист у пляшці» – книга, що
об’єднала під однією обкладинкою українських письменників, які живуть за
кордоном. Що стало мотивацією до створення згаданих видань?

Мотивація  – пожвавлення літературного життя. Окрім
того, я особисто хотіла випробувати себе в ролі упорядника. Після першої збірки
«ЛітПошта» (де географічно була представлена майже вся Україна) зробила
висновок: автор проекту мусить сам мати всі інтернет-адреси авторів і
контактувати з ними напряму, а не сподіватися на добросовісність і професійну
поінформованість інших упорядників, які надсилають тобі матеріал для відбору як
посередники… Потім помилка когось із них лягає плямою на твою репутацію.

І замість подяки тебе
згадують «незлим тихим словом». Вже в другому проекті «ЛяЛяК» (Львівська
Літературна Криївка) я перестала бути такою довірливою. Як свідчить сама назва,
це – антологія львівських та при-львівських авторів. Коли готувалася
«ЛітПошта», я майже нічого не знала про цих талановитих молодих львів’ян. Та на
минулому вересневому  книжковому Форумі
мала нагоду багатьох із них побачити та послухати на сцені театру
«Воскресіння». Пережила справжній культурний шок – де я раніше була! Ну а до
третього проекту «АЗ» (Авторське Зарубіжжя), крім шести американських авторів,
входять іще шестеро поетів – із Польщі (Дана Рудик), з Чехії (Вікторія Їхова),
з Німеччини (Таня Мельник), з Англії (Володимир Олейко), з Ізраїлю (Анна
Хромова) та з Латвії (Юрко Садовський)…