Мар’ян Красуцький: «Пишу про те, що болить мені й Україні…»

203

Ваші, пане Мар’яне, гостросюжетні романи «Довга дорога вночі»,
«Павутиння», «Крик білої ворони», «Злива», повісті «За Колимою сонце сходить»,
«Судний день», «Земля, на якій живу», «Гаряче літо у Воскодавинцях» та інші
одразу після їхньої з’яви викликали неабиякий інтерес читацького загалу і
сьогодні продовжують хвилювати прихильників Вашої творчості не лише на Поділлі,
де Ви постійно жили і живете, працюєте, творите, а й в Україні. Чим саме
приваблюєте читача, про що пишете, які проблеми з нашого, українського, життя є
для Вас як літописця  сьогодення найбільш
пріоритетними?

Скажу коротко й однозначно: прийшовши в літературу (сподіваюся, що
я таки дійсно прийшов у неї, бо маю у своєму доробку  шість романів, десятки повістей, понад сотню
новел і оповідань, художньо-документальних нарисів – усього понад 20 книг), я
поставив собі за мету писати про те, що болить, не перестає ні на мить боліти
мені як письменнику, публіцисту (майже 40 років пропрацював в газетах  – районних, міських, обласних, як мовиться,
усього надивився, пізнав, скуштував), 
Україні, її народові. Повірте, це не «високі слова». Це – щира правда,
якої не можна обійти, закрити очі на неї. Вона завжди з нами, тобто зі мною, у
серці моєму, в моїй пам’яті. Це не загоєна і не загойна з плином часу глибока
рана, яка ятриться, постійно нагадує про себе гнітючим болем. Це –
голодомори,  сталінсько-беріївські
репресії, які забрали життя мільйонів українців, війни, а відтак –
злощасні,  непродумані (а, може,
продумані?) реформи, котрі зруйнували українську економіку, цілком і повністю
(не заперечуйте, це справді так!) знищили українське село, поставили на коліна,
перетворили в справжніх  жебраків українців,  земляків моїх.

Хіба це може не боліти, не тривожити? А те, що на зініційованих
нашими владцями реформах по-хижацьки , обікравши знедолених пересічних
співвітчизників, нагромадили мільйонно-мільярдний капітал новоявлені олігархи,
нинішні хазяї життя, хіба можливо вважати 
нормальним явищем?

Отож, про все це намагався і нині намагаюся писати. Відверто,
об’єктивно. Як велить совість. Як же інакше?

 

Які зі своїх творів хотіли відзначити у цьому плані? Що вважаєте
своєю авторською удачею? Бо ж знаю, до своїх творів Ви завше ставилися й продовжуєте
ставитися з особливою вимогливістю, аж надто критично…

Вірно, автор має бути особливо вимогливим, претензійним до ним же
написаного, аж ніяк не  втішатися
власними творіннями як довершеністю, досконалістю. Пам’ятаймо: ми завжди
учні  у складному водовороті життя, у
літературі – також. І все ж я волів би назвати окремі мої твори, котрі
відобразили ті глибинні процеси,  які
відбувалися і продовжують відбуватися в суспільстві, на мою думку, найбільш
вдало, реалістично.

Це – роман «Довга дорога вночі» про трагічну долю українського
інтелігента, діяча культури в умовах тоталітарного режиму 30-х – 50-х років. Це
простежується на принципах життя і діяльності 
відомого письменника –байкаря Микити Годованця, безвинно репресованого у
Богом і людьми проклятому  1937-му і
засланого на далеку Колиму. Цій болючій темі 
присвячені також роман-документ (вважаю цей жанр цілком виправданим, бо
у творі «фігурують», поряд з персонажами, чимало документів, коментарів до них)
«Розрив-трава на лютих перехрестях» 
(2008 рік), повість «За Колимою сонце сходить», яка вийшла друком 1994
року.

 

А Ваші твори про сучасне село, пройняті непідробленою тривогою
за  його подальшу долю? Що можете додати?

Як я вже зазначав, село – мій незгасаючий біль, моя  рана, яка не заживає. Може тому, що я виріс у
селі, серед добрих, щедрих душею  і
вчинками сільчан, які завжди тяжко працювали і майже завжди, при всіх владах і
режимах, жили в нужді та злиднях. Нині це відчувається особливо гостро. Безробіття,
відсутність засобів для існування, зневіра в завтрашньому дні… Що може бути
гірше, безнадійніше? Про це йдеться в моєму романі «Крик білої ворони» (2001),
повісті « Судний день» (1992).

Я показав село, може, у найбільш трагічні його часи. Мої герої –
то реальні, живі люди, земляки мої. Я добре знаю їх, вони – мене. Багатьох з
них уже немає на цьому світі, у цьому тривожному, жорстокому житті. Але я
пам’ятаю й люблю їх. Тих, кого нема і тих, хто є. Вони приходять до мене  у мої сни і наяву, я хочу, щоб про них знали
і любили, як це роблю я…

 

Мар’яне Івановичу, бодай коротенько про те, як Ви прийшли в
літературу? Коли відбулося Ваше становлення як письменника і чи не
розчарувалися в обраному шляху? Нині ж література переживає далеко не найкращі
часи…

Я не знаю, коли і з чого
розпочався мій творчий шлях. Можливо, з шкільних переказів у другому-третьому
класі, чи розпочатої повісті про героїв-підпільників, перші сторінки якої
написав, будучи п’ятикласником, а відтак, вчасно облишив той занадто сміливий
задум.  Зрозумів: зарано іще. І знань
бракує, і досвіду життєвого. Дещо згодом, у шістнадцять, з’явилися мої перші
оповідання у республіканських часописах. 
Далі, як мовиться,  пішло-поїхало…
Щодо розчарування, то скажу так: хіба можна розчаруватися в тому, чим живеш?

 

Нині Ви вже знаний автор, лауреат престижних
літературно-мистецьких премій, серед яких – всеукраїнської імені Ю. Яновського
за кращу новелістику року, імені І. Огієнка, інших. Над чим працюєте зараз?

Серед названих не варто упустити 
і республіканську  премію імені
Ярослава  Галана,  присуджену мені,  здається, 1990 року за висвітлення так званих
білих плям у нашій українській історії. 
Так, так, було таке.  Удостоївся
лауреатства за серію публіцистичних творів про сталінські репресії у 30-х.
Потім премію «скасували». Шкода…

Над чим працюю зараз? Пишу багато. Щойно завершив
художньо-документальну повість  про
людські долі, закінчую писати ще одну повість, також документальну. А ще пишу
оповідання, новели. В основному – для ящика письмового стола.  Чому так? 
А тому, що для того, аби вони побачили світ, потрібні гроші. Де їх
узяти? Автор таки не розраховує, як і переважна більшість моїх
колег-письменників. А благодійників-спонсорів катма. Така ось ситуація. Та
віриться  (дуже хочеться вірити), що все
ж буде краще. Коли? Хтозна…

 

Спілкувався журналіст

Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!