Мар'ян Красуцький: "не споглядамі, а діяти, долаючи труднощі і перешкоди".

242

 
Перші кроки у літературі він зробив у далекі вже 1960-ті, коли в періодиці – журналах, газетах – з’явилися його оповідання та новели, що одразу привернули увагу читачів, критики. По-справжньому ж утвердився в ній наприкінці 90-х років минулого століття. Як прозаїк, неабиякий майстер слова. Цікаві гостросюжетні романи, повісті, новели Мар’яна Красуцького відзначаються актуальністю проблематики, високим літературно-художнім рівнем.
Про свою творчість, про завдання літератури і покликання письменника гостро реагувати на події і усе, що відбувається в нашому суспільстві в цей непростий час, йдеться у розмові з відомим подільським прозаїком Мар’яном Красуцьким.
 
Мар’яне Івановичу, що для Вас література взагалі і літературна творчість зокрема? Яке місце вони посідають у Вашому житті?
Це – важливі складові мого життя, без яких я себе не уявляю. Літературою захопився ще у ранньому дитинстві, у другому-третьому класі. Пригадується, уже тоді у мене «прорізався» неабиякий інтерес до художньої літератури, зокрема до творчості тогочасних українських, російських письменників. Читав багато і різне. Особливо імпонували книги про героїв і подвиги щойно відгомонілої Великої Вітчизняної війни (з часу її завершення тоді минуло усього-навсього 7-10 років), життя і працю сільських трудівників тощо. Серед них – «Прапороносці» Олеся Гончара, його ж «Земля гуде», повісті та романи Ванди Василевської, Вадима Собка, Юрія Збанацького, Василя Козаченка, Семена Скляренка, Натана Рибака, Юрія Яновського, Петра Панча, Івана Багмута, Леоніда Смілянського… Сьогодні критики і різних мастей фахівці од літератури по-різному оцінюють ці твори, здебільшого дають їм негативну оцінку: мовляв, соцреалізм, прославляння тогочасної дійсності. Не згоден з цим. Це були чудові твори прекрасних письменників, вони вчили жити, виховували у молоді почуття патріотизму, любов до рідної землі, Батьківщини. Що ж тут поганого, осудливого? Чому ми «ставимо на них хрест», а натомість безсоромно, вульгарно смакуємо бездарними творіннями деяких новітніх, «модних» авторів, які і у підметки не годяться згаданим вище.  Що це? Поганий смак чи небажання тверезо оцінити минуле і сьогоденне? Либонь, і те, і інше.
Дивно, але ми якось байдуже споглядаємо усе те, як і достоту інших, не менш суттєвих, негативів, які мають місце у нашому сьогоднішньому житті, однак ми їх начеб не помічаємо, не даємо належної оцінки. Маю на увазі такі жахливі явища, як корупція, бандитизм, насильство, нестримне падіння моралі, украй низький життєвий рівень «пересічного українця» при астрономічному збагачуванні олігархічних кланів, нечистих на руку людців. Треба відзначити, що це робиться при потуранні держави, влади, яких, схоже, зовсім не турбує, як живуть прості люди, чи зможуть вони вижити у цьому жорсткому, несправедливому світі. Чому ж мовчимо ми, письменники? І чи довго мовчатимемо?
 

З прочитаного Вами у ще зовсім юні роки що особливо запам’яталося і продовжує хвилювати, збуджує уяву дотепер?

Безсумнівно, це було хрестоматійне оповідання Архипа Тесленка «Школяр». Пам’ятаю і нині, як приніс з шкільної бібліотеки цю тоненьку книжечку (було це, здається, у другому класі) і тут же, не обідаючи, прочитав її. Читав про Миколку і плакав. Сльози текли по моєму схвильованому обличчю, падали на збитий із старих дощок батьком стіл. В образі Прокопового «школярика гарнесенького» я чомусь бачив себе. Був початок п’ятдесятих минулого століття, жилося ой як важко, уся родина працювала тяжко, можна сказати, каторжно, а їсти не було чого, зодягтися чи взутися не було у що. Взимку я не ходив до школи – не було взувачки та одяганки… Я і тепер нерідко перечитую А.Тесленка, зокрема оповідання «Школяр», «За пашпортом», інші. Захоплююсь не менш, ніж півстоліття тому. Оце майстер, оце вміння передати психологію персонажа, тогочасну дійсність! Подібне можу сказати і про ранні оповідання Михайла Коцюбинського «Харитя», «Маленький грішник», повість «Фата моргана»… А новели Іванка Франка, Василя Стефаника?..
Ми вчилися і надалі маємо вчитися у класиків. І у них є чому вчитися Аби лишень зуміли, змогли перейняти у них все хороше, корисне, використати з користю. Час бо доводить протилежне. Секс, культ насильства, захоплення гріховним, порочним, нехтування традиціями, спекулювання на реаліях, несприйняття правди – ось що є нині основоположним, пріоритетним у творах багатьох теперішніх, надто ж молодих, письменників. Кому потрібна подібна література? Кого і чому вона вчить, що виховує? Думаймо, письменники. Думаймо, читачу. Є про що…
 

Мар’яне Івановичу, автор Ви досить відомий, маєте на своєму рахунку 6 романів, 10 повістей, понад 200 оповідань та новел. А з чого розпочинали? Який літературний стиль є для Вас найбільш прийнятним?

Розпочинав, вірніше сказати б, перші спроби зробив також у дитинстві, у класі четвертому-п’ятому. Спочатку писав вірші. Здається, досить непогані, як на мій тодішній вік й інтелектуальний рівень. Навіть до редакцій надсилав. Не друкували, радили читати П.Тичину, В.Сосюру, А.Малишка. Це столичні фахівці так радили, але писати радили не кидати. Не кинув, як бачите. Згодом перейшов на прозу. Навіть узявся повість писати. Про партизанське підпілля. Уявляєте? П’ятий клас – і повість! Так, юність завжди зухвала, неврівноважена, схильна вельми перебільшувати власні можливості. На все геть чисто зоріє крізь рожеві окуляри і вірить, що їй усе під силу. Аби лиш бажання…
Перші оповідання написав і видрукував усередині 60-х. У журналах, обласних та республіканських газетах. Навіть у збірнику «Весна і літо» «засвітився». При сприянні Петра Панча, відомого класика української літератури, та багаторічного очільника чудового дитячого часопису «Піонерія» Юрія Ярмиша. Та постійно займатися літературною творчістю не дозволила журналістика, моє друге (чи – перше?) покликання серця і душі. Працював у газетах, багато писав. Тем, проблем – море, і все необхідно робити сьогодні, не відкладаючи. Де вже там – засісти за оповідання, повісті, романи. Та згодом таки довелось. Зрозумів, усвідомив, чи що: пора, можна не встигнути. А ще відчув: є досвід, вміння, бажання також є. Так і пішло…
З’явилися збірки оповідань та новел «Покаяння», «Острів любові», «В чеканні весни», відтак повісті «Судний день», «Цей неприборканий Яхієв» вийшли друком у ФРН. У 1998 р. з’явився у світ роман «Довга дорога вночі» (вид-во «Український письменник», Київ), у 2001 – роман «Павутиння», у 2001 завершив роботу над ще одним романом «Крик білої ворони». І якщо у перших двох (до речі, усі шість моїх романів друкувалися у популярному письменницькому журналі «Вітчизна») я поставив за мету розкриття проблеми долі людини, діяча культури в тоталітарному суспільстві, феномену жорстокості і геноциду, де безневинно гинули тисячі замордованих, корупції, яка пронизує владні структури усіх рівнів, то у романі «Крик білої ворони» показав трагедію зреформованого українського села, яке волею недолугих керманичів-«реформаторів» опинилося на грані тотального знищення, загибелі.
Проблемам села, простої людини у різні часи на зламі епох присвячені мої художньо-документальні повісті «Земля, на якій живу» (2003), «Адамове яблуко» (2007), «Злива» (2007), «Гаряче літо у Воскодавинцях» (1998). Останні також друкувалися у письменницьому часописі «Вітчизна», звучали по українському радіо для широкої аудиторії радіослухачів. Щодо літературного стилю, то найбільш прийнятним для мене залишається традиційний. Щоб геть усе було зрозуміло і просто доступно читачеві.
 

Ви майже чотири десятиліття віддали журналістиці і, треба сказати, працювали досить плідно, про що засвідчують почесні відзнаки – звання «Заслужений журналіст України», всеукраїнські журналістські премії імені Я.Галана, «Золоте перо», Золота медаль української журналістики… Чи написали, або напишете ще колись, згодом, про нелегку працю журналістів?

Моїм браттям по перу присвятив роман «Редакція» («Біг з перешкодами», 2003). Його фрагменти також друкувалися у «Вітчизні», «Журналісті України», звучали по радіо з Києва. Може, і ще щось напишу. Газетярська нива мене народила, вигодувала і дала крила. Хіба можна забути про неї, друзів-бійців пера, багатьох з яких уже немає серед нас…
 

Як Ви працюєте над своїми романами, повістями, новелами? Звідки берете сюжети? Чи легко пишеться і що задля цього потрібно?

Працюю, як усі письменники. І вдень, і вночі, у свято і в будень. Якогось особливого, «творчого» настрою, натхнення не чекаю. Виношую задум, «обсмоктую» його зусібіч, відтак берусь за роботу. Сюжети зазвичай беру з життя, а тому мої герої – реальні, не надумані. Багатьох з них я знав особисто і вони знали мене, вони дорогі мені, як усе, що відбувається зі мною у цьому житті-бутті. Я люблю їх і боляче переживаю їхні невдачі, прорахунки, смерті. Вони відвідують мене, приходять у мої сни. Я живу з ними крізь роки і відстані…
 

Що можете сказати про сучасний літературний процес, проблеми, перспективи розвитку?

Нічого втішного, на превеликий жаль. Слово нині (і вже тривалий час) перебуває у важкій, затяжній кризі. І пишеться, за незначним винятком, якось вельми кволо, а друкується ще гірше. Подумати лишень: за даними Книжкової палати, у рік на одного українця видається… менше однієї книжки. Сором, ганьба! Державні інституції, влада геть забули про книгу, все роблять, аби знищити літературу. Маю на увазі літературу справжню, ту, яка потрібна людям, читачеві. У пошані лише гроші і гроші. Оце й уся мораль. Чи ж далеко зайдемо з нею? Отож, потрібно негайно міняти ситуацію. Поки не пізно. Хоча, власне, уже таки запізно. Чиновникам усіх рангів і мастей варто запам’ятати істину: без мови, літератури немає і не може бути культури. А яке суспільство без культури? У нього немає майбутнього, ніякої перспективи. Чи потрібне нам таке суспільство, чи влаштує воно нас?..
 

І все ж: що слід зробити письменникам, як діяти, творити чи вичікувати кращих часів?

Звичайно, продовжувати творити. Наполегливо, цілеспрямовано. Писати про наболіле, жити інтересами громади. Ні в якому разі не обходити гострих тем, а молодим – шліфувати майстерність. Труднощі і перешкоди необхідно долати. Чи ж вистачить сили й снаги? Будемо сподіватися, що вистачить. Тож несімо цю нелегку ношу з гідністю, попри усі труднощі й негаразди.
 
Успіхів Вам у житті і творчості.
Дякую дуже.
 
Розмовляв Василь Добровольський, журналіст
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!