Мар’ян Красуцький: Шануймо рідну мову, творімо в собі українця!

922

У кожного народу свої історичні, національні цінності, святині. Та найбільшою цінністю, без якої не можуть існувати нація, держава, є мова. Тому цілком зрозуміло, що виборюючи й утверджуючи нашу незалежність, маємо передусім дбати про те, без чого неможливо навіть уявити функціонування незалежної, суверенної держави, якою прагнемо бачити Україну, в якій мріємо жити. Маємо усією громадою дбати, піклуватись, берегти рідну українську мову – найбільше багатство нашого народу. Саме про це наша розмова з письменником, публіцистом, лауреатом багатьох престижних відзнак Мар’яном Красуцьким.

 

Мар’яне Івановичу, вашому перу належить чимало творів, публіцистичних статей, присвячених популяризації, пропаганді, якщо можна так висловитись, української мови, захисту її від посягань деяких недолугих українофобів, котрі намагались і намагаються применшувати її місце й значення як мови державної, пріоритетної у житті суспільства, народу. Пригадується, ви навіть брали участь у всеукраїнському конкурсі, який, здається, так і називався: «Українська мова – мова державна», і вибороли одне з призових місць. Що можете сказати про це зараз? Чи такою ж актуальною проблема української мови у нашій незалежній державі є і нині?

Було таке: і публікації про рідну мову були, і участь у всеукраїнському конкурсі з призовим місцем (щоправда, кілька років тому, але хіба в цьому річ?). А щодо самої постановки питання про українську мову як мову державну, то тут усе зрозуміло. Кожна держава, народ кожен повинен володіти таким, я б сказав, невід’ємним атрибутом, як мова. І мова та має бути державною. Як інакше? Це аксіома, яка не потребує доведень. До речі, щодо державності української мови, її місця й ролі у боротьбі за незалежність, суверенітет України переконливо висловився (і неодноразово!) визначний вчений-мовознавець, політичний і релігійний діяч, професор Іван Огієнко – фундатор і перший ректор Кам’янець-Подільського національного університету, ім’я якого носить цей один з найбільших в Україні вишів, столітній ювілей якого відзначили у позаминулому році. У своїх, нині відомих усьому світові мовознавчих працях професор Огієнко наголошував: «Мова – душа народу. Без мови не може бути держави, нації». Цій проблематиці присвятили свої праці й десятки визначних українських вчених, науковців. Подібну позицію відстоювали і відстоюють політики, народні депутати. Звісно, у нашому суспільстві нині багато невідкладних проблем, які потребують першочергового вирішення. Мовна проблема – одна з найважливіших. Вона має бути вирішена попри всі труднощі й негаразди. Та й, врешті-решт, про які труднощі йдеться? Кожен українець повинен усвідомлювати, що українська мова – державна мова. Тому потрібно все зробити для її безперешкодного функціонування, подальшого розвитку і розквіту.

«Плекаймо рідну мову», – закликав нас незабутній Максим Рильський. Він образно порівнював її з виноградною лозою, котрій так необхідні турбота і любов…

 

Відомо, що свою юність ви провели на Донбасі, там і зробили перші кроки у літературі. А Донбас – регіон російськомовний…

Не стільки російськомовний, як зросійщений. Так склалося історично. Проте живуть там і тоді в пору моєї юності, жили чимало українців, котрі своєю рідною вважали і вважають українську мову. Українською пишуть і більшість моїх колег-письменників з Донеччини, Луганщини…

 

За роки перебування на Донбасі ви не забули українську? Якою мовою були ваші перші літературні твори, журналістські публікації?

Мову я не забув. Як можна забути мову батьків? Те, що ти увібрав у себе з раннього дитинства з молоком матері, що завжди з тобою у думах, мріях? Писав і українською, і російською. Мої перші проби пера були написані російською і видрукувані в російськомовних часописах, їх небагато. Серед книг, які з’явилися згодом, значно пізніше – лише дві російською. Хоча яке те має значення? Автор може творити будь-якою мовою. І ніхто не має права перешкодити йому при цьому шанувати мову державну, підтримувати її, дбати про її розвиток і авторитет.

Навчаючись і працюючи на Донбасі (а це було в уже далеких 60-их), відвідував літературну студію при Будинку творчості у тодішньому місті Жданові (нині Маріуполь). Пригадую, разом зі мною там «шліфували» свою майбутню поетичну майстерність чимало молодих, обдарованих юнаків і дівчат – робітники, шахтарі, металурги. Збиралися вечорами, після напруженого трудового дня. Читали свої твори, обговорювали їх. Все це, звісно, робилося на російській мові. І лише я, тоді двадцятирічний монтажник тресту «Донецькметалургмонтаж», презентував свій доробок рідною мені українською. І, що до певної міри дивно, усі, в тому числі й керівник літстудії, сприймали те нормально. Навіть, траплялося, просили: «Прочитай что-то на украинском…». Я читав, вони слухали, схвально підтримували. Добірку моїх віршів (звичайно на українській) схвалили до друку у міській газеті. Не пам’ятаю лиш, чи з’явилися вони на сторінках часопису, чи ні. Швидше , що не судилося їм побачити світ, бо невдовзі я з бригадою монтажників поїхав у довге відрядження і зв’язок з літстудійцями вимушено перервався.

А ось свої журналістські «проби пера» я писав російською. Місцеві газети на Донеччині у той час (за винятком єдиної «Радянської Донеччини») виходили на російській. Так що довелося змиритися. Та згодом, залишивши Донбас, я, так би мовити, надолужив прогаяне. Закінчив філфак за фахом «Українська мова і українська література», працював у редакціях газет, які виходили на рідній мені українській. І писав, писав… Також українською. Як же по іншому? Жити в Україні – означає знати і шанувати мову її народу, любити і по-належному поціновувати її. Бо хто ми і що ми без своєї, рідної, предками вистражданої і даної нам у спадок, мови?

 

Як ви ставитесь до висловлювань політиків і провідних учених-мовознавців, що в Україні має бути одна державна мова – українська?

Звісно, як. Державною мовою має бути українська Але й інші мови не повинні бути якось обмеженими, бодай у чомусь обійденими, потерпати від влади. У країні, яка прагне європейського вибору, подібне недопустиме. Хай то була б чи російська, чи польська, чи ще якась мови. Незалежно від того, як ми, вірніше наші владці, будують свої взаємовідносини, свою політику з тими чи іншими партнерами.

 

Мар’яне Івановичу, ви як почесний професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, лауреат Огієнківської премії, чимало робите для пропаганди української мови, українського слова. Що зроблено вами за останній час?

Який відрізок часу маєте на увазі? Якщо останніх 2-3 роки, то з-під пера вийшли повісті «Грона калини червоної», «Осіння рапсодія», низка публікацій, видрукуваних в університетських збірниках, в «Українській літературній газеті», у журналі «Дзвін». Йдеться там, зокрема, про національно-визвольні події 1919-1920 рр., створення першого на Поділлі і в Україні українського вишу, про Івана Огієнка, його соратницю, українську патріотку Софію Русову тощо.

 

Що потрібно зробити, аби наша рідна українська мова розвивалася і процвітала, попри усі спроби недолугих реформаторів обмежити її роль і значення у житті народу, суспільства? Ви, як письменник, публіцист, що думаєте з цього приводу?

А що тут думати? Кожному українцеві, хто б він не був, де б не проживав і чим би не займався (і нашим вимушеним заробітчанам у Польщі, Італії, Португалії, Росії та інших країнах) любити і спілкуватися українською, не забуваючи, що вона мова батьків, дідів і прадідів наших, дарована нам Богом, Долею, і ми зобов’язані робити все для її функціонування, розквіту. Це має стати правилом життя, законом для кожного. У цьому сенсі хотів би нагадати слова незабутнього Максима Рильського: «Як парость виноградної лози плекаймо мову!». Прекрасні, мудрі слова. Отож оберігаймо, плекаймо рідну мову, шануймо її , як найдорожче, найсвятіше, що у нас є.

Це дуже важливо, але це далеко не все. Потрібно більше уваги на популяризацію та пропаганду українського слова серед соціуму звертати у наших навчальних закладах усіх рівнів. Передусім у школах, вишах, коледжах, на рівень і якість викладання там таких предметів, як українська мова і література. Далеко не всі вони на належному (де вже там на належному!) рівні. Нещодавно в одному з вузів викладачка показала мені письмову роботу студентки-філолога з незчисленною кількістю таких граматичних, синтаксичних і інших помилок, що не могло не викликати у мене здивування: як ця молода людина потрапила до вишу, хто її навчав у школі і чи взагалі вона вивчала українську? І що вона скаже, чому навчить своїх учнів?

Широке поле діяльності тут і для бібліотек, закладів культури. Не секрет, що більшість наших книгозбірень функціонують хіба що на папері і у формальних звітах владних структур. Чимало бібліотек у сільських громадах (навіть після всіляко розрекламованої децентралізації, яка видається за рятівну соломинку, ухопившись за яку чи поза будь-якими сумнівами врятуємо українське село, не дамо йому і надалі котитися у прірву) не діють, а то й зовсім зачинені. Причини – відсутність коштів на їх утримання, поповнення книжкового фонду та заробітну плату працівникам. Така сумна доля, до речі, спіткала книгозбірню у моєму рідному селі Воскодавинці, що на Хмельниччині. Отримав запрошення виступити перед земляками, приїхав, а бібліотеки вже нема. Як таке може бути у наш час, у двадцять першому столітті? Виявляється, ще й як може бути. Мовляв, село мале, безперспективне, читачів не вистачає, пояснюють у районі. Отакої! А як же тоді бути соціуму в пореформованому селі?

Бібліотек катма, школу збираються закрити, сільський клуб також у занедбаному стані. Куди ж піти молоді, де і як проводити дозвілля? На жаль, це нікого не обходить. Дуже прикро.

Хотілося б, щоб і влада повернулася обличчям до проблем, про які йдеться. Щоби не лише вирішувала їх на словах, бездарною балаканиною. Щоби виділялося більше коштів на видання і перевидання так необхідних сьогодні книг, посібників. Йдеться і про перевидання творів таких корифеїв українського слова, якими були і мають залишатися Олесь Гончар, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Петро Панч, Андрій Малишко, Андрій Головко… Вони зробили вагомий внесок у нашу вітчизняну культуру, мову, літературу і нині доробок їхній може суттєво прислужитися усім нам, Україні.

 

А про державне сприяння виданню творів сучасних письменників, їх підтримку з боку владних інституцій?

Де воно, яке сприяння? Немає його, і це вельми непокоїть. Бо ж, як відомо, не хлібом єдиним живемо. А коли ще й хліба на столі у пересічного українця того не густо, що тоді?..

Отож ще і ще раз наголошую: плекаймо, оберігаймо від усіх негараздів рідну українську мову, виховуймо в собі, у своїх душах українця. Наполегливо, невтомно. День при дні. Без цього нам не вижити.

 

Спілкувався Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ,

член Національної спілки журналістів України.

м. Кам’янець-Подільський

 

“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!