Якби життя склалось так, що Вам довелося б обирати подорожі чи письменництво, що переважило б?
Звичайно, письменництво. Це не обговорюється, нема чого обирати.
Ви досить вдало вписалися в порожню в країні нішу технотрилера, це стало чимось відносно новим та досить цікавим. Як гадаєте, чи є ще ніша в українській літературі, яку варто було б заповнити та чому?
Таких ніш без перебільшення кільканадцять. Достатньо поглянути на популярні нині жанри в тій же Америці чи Британії: сучасний кримінальний роман (не плутати із детективом; найяскравіший представник – Лінвуд Барклі), альтернативна проза (Чак Поланік), медичні трилери (Кен Макклюр), hard sci-fi (жанр старий як світ і де в чому близький до техно, та все ж від техно відрізняється; жанр повністю відсутній в Україні… Гаразд, може, й не повністю, але за останні десять років я не пригадую жодної української книги в стилі «Марсіанина», яка б «прозвучала», яку активно обговорювали б, як, скажімо, обговорюють історичні романи). Попри те, що українці стали більше подорожувати, жанр тревелогу розвинутий украй слабко – подорожі в найкращому випадку виливаються в сухенькі журнальні есе. Українцям слід перестати молитися на власне трагічне минуле і почати творити літературу майбутнього.
Максиме, Вам міг би позаздрити навіть маститий письменник, не те що початківець. У теперішніх умовах збирати великі аудиторії прихильників непросто. Як Вам це вдається, адже українці не найбільш читаюча нація в світі, хоч ми й працюємо над тим, щоб покращити загальну статистику, а, якщо люди й читають, то їм досить важко вийти з дому на презентацію?
Насправді сумно, що виникають такі запитання. Я не роблю нічого особливого. Я працюю – от і вся формула успіху. По-перше, я роблю те, що мені подобається (це надзвичайно важливо), а по-друге, роблю все правильно (ну або майже правильно, від помилок ніхто не застрахований). Правильно в сенсі виконання необхідного для досягнення максимального результату, правильно – для втілення мети. Бренд-лого, тизери, буктрейлери, розсилки, ретельно продумані презентації тощо – це все складові частини роботи письменника. Випереджаючи хейтерів, поспішу заявити, що це аж ніяк не применшує значення якості тексту. Текст – понад усе. Без якісного тексту навіть найкраща реклама безглузда. Але навіть найкращий текст може пройти непоміченим без його просування. Це і є література. Так відбувається в усьому світі. На жаль, у нас це поки що сприймають за щось особливе.
Повторюсь – успіх стає буденним, стає закономірністю, якщо працюєш з дня в день, зранку до вечора, і навіть коли відпочиваєш, думаєш про те, над чим працюватимеш завтра.
Чи є у Вас агент або ж помічник, який допомагає організовувати авторські зустрічі та знімати бук трейлери, тізери?
Тизери та буктрейлери монтую сам. Якщо потрібно щось відзняти – допомагає мій кум Sanchos Rodriges. Презентаціями та організацією заходів займається Марк Оплачко та організація «Література.RV».
Наскільки мені відомо, Ви проводите творчі зустрічі не лише в Україні. Як вважаєте, чим відрізняється наш читач від читачів художньої літератури в інших країнах?
Особливих відмінностей не помічав. Читач – це читач. Він нічим не відрізняється від меломана в музичному магазині чи покупця на продуктовому ринку. Ти повинен довести, що твій продукт, твоя книга чи твоя музика, – це саме те, що йому потрібно. Ну і, звісно, сама книга має бути такою, щоб читачу захотілося прийти на наступну зустріч.
Максиме, Ви справляєте враження людини, яка не любить відставати від інновацій. Так, чи не першим почали знімати в Україні буктрейлери, намагалися запустити проект з відеоінтерв’ю. Наскільки подібна діяльність допомагає просувати нову книжку та себе, як письменника?
Я вже казав вище: це беззаперечно необхідний елемент робити сучасного автора. Сотню років назад усе було інакше. Сьогодні література має конкурувати не лише з театром та спортом, але й із ТБ, інтернетом, комп’ютерними іграми, порнографією. Ти мусиш зробити щось, щоб переконати читача взятися за книгу. Тому – так, звісно, – інновації допомагають.
Є письменники, які не люблять привертати до себе увагу, пишуть під псевдонімами та воліють не зустрічатися з читачами, такі собі затворники. Максиме, Вам подобається працювати з великою аудиторією читачів, почуваєтесь комфортно, коли до Вас прикуті сотні поглядів, чи просто так краще для розкрути?
Чомусь в Україні активне просування власних книг прирівнюється ледь не до проституції. Мовляв, автор має бути бідним, голодним, немитим і писати лише для себе. Інакше – він не письменник. Люди забувають, що абсолютна більшість авторів, яких ми на сьогодні вважаємо класикою, були надзвичайно активними, багато виступали, подорожували, зустрічалися з читачами і т.п. (Чарльз Діккенс, Марк Твен, Джек Лондон, Ернест Хемінгуей, Френсіс Скотт Фіцджеральд). Те ж саме стосується багатьох живих письменників, які, я припускаю, в майбутньому стануть класиками (Маріо Варгас Льоса, Чак Поланік).
У будь-якому разі я почуваю себе комфортно на сцені. З цим проблем ніколи не було.
Твори якого з сучасних українських письменників читаєте найчастіше та з чим пов’язаний цей вибір?
Читаю майже всіх. Це теж частина роботи, щоб бути в курсі того, хто що пише. Дереш, Карпа, Ушкалов, Михед, Жадан, Шкляр, Санченко, Кокотюха.
Чому книжка «Небратні», що вийшла в Польщі під назвою «Ja, Ukrainiec», написана в публіцистичному стилі, а не представляє собою художній роман? Адже можна було б спробувати написати історичний роман на основі реальних подій.
Таким було бажання польського видавця. Вони хотіли саме публіцистичну книгу.
Цьогорічна премія Малишка від журналу «Дніпро» Вас потішила, чи нагорода вже сприймається не так радісно, як на початку творчої кар’єри?
Приємно здивувала. Особливо зважаючи на те, що до нагороди додавалася серйозна грошова премія. В наш час це нечасто трапляється.
Як ставитесь до ситуації з Кримом та Донбасом?
Судячи з того, як розвивається ситуація, донеччани та кримчани зараз розплачуються за свою сліпоту та тваринячу віру в Росію. Не бачу шляхів, якими ці регіони могли би бути реінтегровані до України найближчим часом, але водночас не відчуваю з цього приводу жалю.
Вважаєте, що письменник повинен перейматися політикою, обирати, на якому він боці, яких поглядів дотримується тощо? Чи, може, краще залишатись нейтральним? Адже шанувальниками його творчості можуть виявитись люди кардинально різних поглядів, що може певною мірою зашкодити кар’єрі.
Коли політика призводить до загибелі людей, будь-хто (а не тільки письменник) не може залишатися осторонь. Не існує двох правд, двох рівноцінних думок, коли йдеться про вбивство людини. Хтось обов’язково помиляється, а хтось – має рацію. Відтак кожен мусить визначитися, на чиєму він боці.
Якби довелося залишили б на певний час подорожі та письменництво — чи взяли б до рук зброю?
У випадку великої війни – напевно, так.
Станом на зараз видають багато книжок на тему АТО, Євромайдану та Криму, певною мірою відсуваючи на задній план збірки та романи на іншу тематику. На Вашу думку, читачі потребують цих книжок, чи їм достатньо телевізора та новин в газетах, інтернеті?
Гадаю, художні книги на тему АТО та війни наразі передчасні. Моя думка: вони стануть актуальними років через десять, як це сталося з книгами Ремарка.
Максиме, як вважаєте, чи може адекватно розвиватись література в країні фактично під час війни, чи відбувається певний занепад?
Не просто може. Хай як це неоднозначно прозвучить, війна може стати поштовхом до стрибкоподібного розвитку сучукрліту. Я кажу не лише про книжки про війну. Я кажу про те, що слід очікувати появу покоління письменників, які в умовах хронічної боротьби із агресором, тяжкого економічного становища, розчарування в учорашніх ідеалах нарешті перестануть поклонятися минулому і візьмуться за формування якісно нової літератури. Це буде самовільний і попервах, можливо, неосмислений процес, але він буде щирим, як були щирими романи європейських письменників епохи втраченого покоління.
Яким Ви бачите майбутнє сучасної української літератури? Та яке місце в ній відвели б собі?
Час покаже, але, гадаю, все у нас буде добре. Попри війну, попри все те лайно, що коїться в країні, і читачів більшає. Чи більшає хороших письменників? Ну, про це вже не мені судити.
Бесіду вела Ольга Кравчук
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал