Людмила ТАРНАШИНСЬКА: "Не маю неприязні до часу, в якому випало жити…"

149

Закінчення.
Початок у ч.ч. 22,23

У художніх творах Ви гранично правдива, об’єктивна
в оцінках. А як у літературознавчих? Не йдеться про ідеологічну кон’юнктуру.
Йдеться про «моду» на те чи інше бачення проблеми. Адже мода стосується не лише
одягу, а й думок «в одежі слова».

Справді, до
ідеологічної кон’юнктури не маю жодного стосунку, але й до «моди», смію думати,
– теж! Ніколи не писала про творчість «модних» Ю. Андруховича, О. Забужко чи М.
Матіос, – вважаю, що їм і без мене не бракує поціновувачів, зокрема й
екзальтованих (і не дуже) апологетів, а приєднуватися до їхнього «хору» не
вважала за потрібне. Натомість завжди намагалася писати про тих, кого критика
вперто обходила своєю увагою: і під час своєї роботи в «Літературній Україні»,
і вже згодом, працюючи в Інституті літератури, зазвичай подавала до рубрики
«Анкета критика», що її багато років поспіль вів часопис «Слово і час», імена й
твори, сказати б, маргінальних письменників, зокрема, провінційних, про яких
інші, як правило, не згадували, обмежуючись лише «розкрученими» іменами. Та й
про Валерія Шевчука почала писати наприкінці 80-х (що вилилося згодом, 2001 р.,
у монографію «Художня галактика Валерія Шевчука» – Г. Т.) – тоді далеко не всі
схиляли голову перед цим письменником. Власне, спроба проаналізувати творчість
Валерія Шевчука з погляду екзистенціалізму теж була в Україні першою – то про
яку «моду» може йти мова! Нині, звичайно, можна говорити й про певну «моду» на
В. Шевчука – кількість дисертацій, які захищаються на його творчості, очевидно,
б’є всі рекорди. Але тут немає якоїсь несправедливості: адже масив написаного
цим письменником такий великий, що кожен дослідник має можливість сказати нове слово.

 

Крім згаданих амплуа, Ви ще й вихователь майбутніх
учених-літературознавців. Працюєте в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН
України, маєте аспірантів, які досліджують літературу… Отже, якими їх
виховуєте?

Краще хай би вони
самі про це сказали. Говорити про виховання людини, яка приходить до
аспірантури фактично вже сформованою – морально, психологічно, з відчуттям
«своєї» теми, а часом навіть і методології – дещо наївно. Це не школа, коли
триває процес виховання й коли ще можна (але тільки до певної міри) скоригувати
рівень культури, заданий родиною. Але, звісно, коли молода людина чогось
прагне, сама хоче чогось навчитися, вона вчитиметься від інших. Мене не
виховувала жодна аспірантура – я «зробила себе» сама: після 6 років вивчення
партійно-радянської преси в КДУ радянського зразка – а я була
студенткою-заочницею факультету журналістики – постійна самоосвіта й
придивляння до інших людей. Щоправда, на моєму шляху траплялися неординарні,
яскраві особистості – й незабутні Олена Апанович, Іван Кошелівець, і ті ж таки
шістдесятники – Валерій Шевчук, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, в яких я вчилася
прямостояння cамостійності мислення.

 

Чи правда, що із сучасних авторів найбільшим
пієтетом користуються постмодерністи, а решту, наприклад, мені подібних борців
за соціальну справедливість, вражених ідеями «народництва», високої моралі і т.
ін., взагалі за письменників не вважають? Принаймні, такі чутки колотяться
довкола високої наукової установи – Інституту літератури НАН України…

Ні, неправда. І
взагалі чутки – не моя лектура і не мій жанр: краще їх обговорювати із їхніми
продуцентами. Але хотілося б розвіяти Ваші сумніви. Справді, певна частина
молоді, яка хоче спробувати свої сили в науці, має власні літературні
уподобання: зрештою, вони точно віддзеркалюють соціокультурну ситуацію
суспільства. Найчастіше тему обирають згідно з інтересами, покликом власного
серця, рідко приходять молоді люди індиферентні, які очікують, що їм
запропонують ту чи ту тему. І в першому випадку є сенс, адже вибір власного серця
завжди ефективніший, аніж запропонований кимось. Але рівновага, безперечно,
коригується. Ніхто не має переваги: претендент на науковий ступінь має
переконливо обґрунтувати доцільність вибору саме такої, а не іншої теми. От за
що я ціную Інститут літератури – так це за свободу вибору! І цю фразу можуть
повторити більшість моїх колег по роботі…

Частка, як Ви
кажете, письменників-постмодерністів у загальному балансі досліджень не така
вже й значна: зрештою, їх не так і багато в нашій літературі, це дуже умовне
визначення, яке фактично вже втрачає свою актуальність. Є багато охочих
досліджувати й давню літературу, і класичну, і спробувати зробити відкриття в
теорії чи зарубіжних літературах. Стосовно літератури ХХ століття, то, повірте,
ще є що досліджувати і в контексті 20-30 рр., і 60-70-х, і 70-80 рр. Сучасний
літературний процес ще занадто «свіжий» і неусталений, аби давати остаточні
літературознавчі оцінки (хіба на рівні тенденцій, зокрема, у тій же масовій
літературі) – цим має займатися здебільшого літературна критика.

 

Пані Людмило, багато хто помітив, що останніми
роками Ваше ім’я нечасто з’являється на шпальтах масових видань, та й самі Ви
теж лише зрідка берете участь у якихось публічних імпрезах. З чим це пов’язано?
І чи не є така ситуація для Вас болючою: адже, пригадується, в роки роботи в
«Літературній Україні» Ваше прізвище не сходило зі шпальт цього, та й інших
видань…

Справді, позаду
залишилося десять років активної роботи в колись надзвичайно популярній газеті,
яка сягнула тоді нечуваного для нинішнього часу накладу – 200 тисяч
примірників. Літературно-мистецьке життя тоді вирувало, відкривалися не тільки
нові імена, а й можливість широкого спілкування з діаспорою. Так волею долі на
запрошення Івана Максимовича Кошелівця (в якого я першою тут, в Україні, брала
інтерв’ю, коли він приїхав до нас через майже сорок років перебування на
еміграції) 1993 року я потрапила на літній семестр до Українського Вільного
Університету (Мюнхен). Власне, саме ця подія круто змінила моє життя, хоча я
тоді навіть не замислювалась, навіщо це мені потрібно. Вже наступного 1994 року
я захистила в УВУ магістерську працю, а ще за три роки – докторат. Озираючись
на сім років мого приятелювання з Іваном Кошелівцем, людиною європейської
освіти й шляхетності, розумію, що найбільша заслуга цієї людини полягає в тому,
що він дав мені можливість самостійного пошуку й самостійного мислення, що
означало повну довіру до моїх творчих потенцій і повагу до мене як до творчої
особистості. Стосунки з І. Кошелівцем стали мені гарним уроком, як можна дати
людині можливість самореалізуватися, лише легенько підштовхнувши її до того не
словом-порадою, а просто своїм житейським досвідом, не втручаючись жодною мірою
у той процес вибору й самодоростання до себе іншого, не повчаючи, не керуючи її
творчим пошуком, не виправляючи її думок, суджень, написаних фраз.

1997 року, після
повернення з УВУ в „Літературну Україну”, жила якийсь час в унікальному статусі
власного кореспондента „ЛУ” з дипломом доктора. Так тодішнє керівництво
редакції „ЛУ” (обидва тодішні редактори „ЛУ” вже давно в інших світах, тож
говорити про них зле наче й не випадає, але факти є фактами: їх вистачило б не
на один роман) продовжувало помщатися за мій незалежний характер, загострене
почуття порядності й справедливості, осуд тих посадових порушень, які тоді
стали звичними в редакції („А що Ви хочете, талановиті люди завжди працювали
двірниками й кочегарами!” – заспокоїв мене тоді Анатолій Макаров).
Півколективу, програвши тоді протистояння між колективом, керівництвом редакції
й Спілкою, змушене було покинути стіни редакції (це не найчистіші сторінки в
історії як самої «ЛУ», так і тодішньої Президії Спілки письменників – кажу це
відповідально); я ж залишилася, аби своєю постійною присутністю нагадувати
(наївна!) його керівництву, що є речі непорядні й неприпустимі – і змушена була
кілька років нести цей хрест. А далі все було… як у житті: вирішальну роль
відіграв випадок. Зустріла на Печерську у вересні 1997-го поблизу Спілки
письменників Миколу Жулинського – зупинив мене, запитав, чи я досі працюю в
редакції „ЛУ” і несподівано запросив на роботу до Інституту літератури. На той
час я вже розуміла, що треба щось змінювати в своєму житті. Бажання займатися
наукою всерйоз спонукало (після двох років поєднання обох робіт) звільнитися з редакції,
яка вже давно нічого мені не давала для духовного й творчого росту і яку я
покинула без жодних відзнак, нагород і звань (натомість їх щедро роздавали
іншим, «згідливим», включно із секретаркою і завгоспом, що, власне, нівелювало
статус тих звань і нагород) і навіть без подяки у трудовій книжці.

Тож коли мене
запросили до Інституту літератури, мусила багато що зважити (в ті роки в
Інституті взагалі не платили зарплатню, й науковці покидали його стіни;
пам’ятаю, нині покійна Соломія Павличко вельми здивувалася: «Від нас люди
ідуть, а Ви наважилися прийти?!.»).

 

За чим у житті Ви шкодуєте?

Найбільше шкодую,
що рано відходять талановиті порядні люди… Ці втрати для української культури
непоправні – особливо в нинішній соціокультурній ситуації.

 

Ви багато їздили, маєте багато вражень. Чи були
з-поміж них якісь особливі?

Так, їх було
чимало: ще від першої моєї далекої поїздки у вісімнадцятирічному віці на
Сахалін. Серед літературних вражень – це й спілкування початку 90-х рр. за
кордоном із такими неординарними особистостями, як уже згадуваний Іван
Кошелівець, Емма Андієвська, Леонід Рудницький, Ярослав Розумний, Марта
Тарнавська, Ігор Качуровський, Лариса Залеська-Онишкевич, Богдан Рубчак, Оксана
Соловей та багато інших відомих людей.

Однак було з-поміж
тих вражень таке, яке би я назвала тихим потрясінням. І це пов’язано не так із
самим літературним ландшафтом, як із його, сказати б, артефактами. 1996 року
після участі в науковій конференції україністики в Урбані-Шампейн (біля Чикаго)
я була запрошена на гостину в родину Наталі та Івана (вже покійного) Даниленків
– меценатів, які багато зробили для української культури, зокрема, для
видавничої справи та шкільництва. Їхня домівка – типово американський будиночок
поблизу Філадельфії, з великою книгозбірнею україністики – деякі видання я там
побачила вперше. І ось одна з перших фраз, яка тоді прозвучала з уст пані
Наталі, була такою: «За цим столом сиділи Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Ніна
Матвієнко…, а тепер і Ви…». Фраза друга, вечірня, більш несподівана, від якої
мурахи побігли по тілу: «Я Вам застелила ліжко, на якому спав Євген Маланюк,
коли гостив у нас…» (потім я відвідала його та інших відомих українців могили в
Бавнд-Бруку в Нью-Джерсі). Та найбільше враження, якесь часопросторове
потрясіння було попереду. Н. Даниленко опікувалася тоді літньою жінкою,
колишньою очільницею жіночого руху на Галичині Лідією Бурачинською, яка
перебувала в будинку для престарілих. Наступним після нашого візиту до цієї
легендарної жінки був її візит до оселі Даниленків. У світлиці накрили стіл,
зав’язалася розмова. І раптом світлої памяті пані Лідія таким звичайним
буденним голосом каже: «Коли до нас додому приходив Іван Франко…». Далі я вже
мало що пам’ятала: у мене змістилися всі часово-просторові координати: час,
епохи, країни й материки. Класик, родом з далекого минулого, якого я вивчала в
школі, раптом ожив у реальних споминах реальної людини, ось тут і тепер, та ще
й де – у далекій Америці!..

 

Що не сприймаєте у житті?

Мені відразливий
снобізм, примітивна зверхність, яка зустрічається в українському середо­вищі не
так уже й рідко, – це, я вважаю, від невироблення внутрішньої культури. А ще
фальш, нечесність і необов’язковість.

 

І насамкінець: що вважаєте головним у творчому
житті?

Спокійно і
впевнено робити свою справу. Не озираючись на «моди», приписи, рейтинги, без
надриву й епатажу. По вірі воздасться нам…

 

Читайте також першу та другу частини інтерв’ю з Людмилою ТАРНАШИНСЬКОЮ.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!