Людмила ТАРНАШИНСЬКА: "Не маю неприязні до часу, в якому випало жити…"

154

Людмила Тарнашинська
– відомий літературознавець, прозаїк, автор цілої низки книг, як-от збірки
новел «Сходження на Фудзіяму» (1999), “Художня галактика Валерія Шевчука.
Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської
літератури”, “Сезон вічності. Літературно-критичні тексти”, “Закон піраміди.
Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї” (всі три – 2001),
збірки лірики „Луна мовчань” (2005); „Парасоля на кожен дощ» (новели,
оповідання, маленькі повісті), „Презумпція доцільності. Абрис сучасної
літературознавчої концептології” (обидві – 2008), співавтор низки колективних
праць, зокрема «Українки в історії» та ін., автор сотень публікацій у наукових,
літературно-мистецьких збірниках та періодичних виданнях  України та українського зарубіжжя та ін.
Твори друкувалися в перекладі на німецьку та португальську мови. Лавреат
кількох літературних премій.

Журналіст за
освітою, літературний критик, прозаїк за покликанням, лірик, якому підвладна й
поетична стихія, науковець, якому завжди тісно в рамках однієї іпостасі… Цього
року в пані Людмили побачило світ дві книжки: монографічне дослідження
«Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний і
поетикальний аспекти» та «Його 
Величність Час. Варіації на (філосо)тему/ His Majesty Time. Variations
on a  (philoso) theme».

Цікава
співрозмовниця (що, власне, засвідчують десятки й десятки опублікованих нею
інтерв’ю з відомими інтелектуалами материкової й позаматерикової України), яка
багато їздила й багато писала, вона вирізняється своєю незалежною вдачею,
незаангажованістю в «покоління», «групи», «тусовки», не прагне суєтної
публічності заради публічності. Тим цікавішою буде для наших читачів розмова з
пані Людмилою, яку навіть молоді зубаті анонімні інтернетівські «зоїли» кусають
досить обережно і з певним прихованим пієтетом.

Павло Загребельний у
передмові до її книжки «Закон піраміди», зокрема, писав: «Я не стану хвалити
авторку за її талановитість, розум, вишуканий смак і велику тактовність, які
вона виказала у розмовах з такими неоднаковими (і часом доволі примхливими)
людьми. Їхня згода на ці бесіди – хіба це не доказ її високих гідностей?».

 

Пані Людмило, як
мені відомо, щойно вийшла Ваша нова літературознавча книга «Українське
шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний і поетикальний
аспекти», якій Ви присвятили чимало часу і яка стала лідером другого кварталу
2010 р. на «Літ­акценті» в номінації «Літературознавство». Тема –
шістдесятництво – цікава і дуже активно досліджувана. Як відомо, її торкається
й Ваша попередня наукова праця «Презумпція доцільності. Абрис сучасної
літературознавчої концептології», досить таки об’ємна. Що Ви відкрили
невідомого чи сказали нового? Чи у Вас була інша мета?

Саме тому активно досліджувана, що цікава. Але «активно
досліджувана» – це занадто гучно сказано. Просто існує неспростовний інтерес до
цієї теми, який нерідко оприявнюється на рівні вихлюпу емоцій  (у мас-медіа) або ж на рівні дослідження
переважно окремих аспектів цього багатогранного явища (у наукових публікаціях).
За великим рахунком, досі це переважно фрагментарні погляди на таке магнетичне,
досить резонансне явище. Проте ґрунтовної синтетичної праці, як на мене, досі
немає. Моя мета й справді полягає в тому, щоб знайти сучасні методологічні  підходи до цієї широкої проблематики.
Частково мені це вдалося зробити – судячи з відгуків та обговорень – у
попередній книжці «Презумпція доцільності», однак щойно видана монографія
значно розширює мої напрацювання саме у царині, як я це кваліфікую,
персонального шістдесятництва, подає зріз епохи через ключові імена її
репрезентантів, з-поміж яких Іван Світличний, Василь Симоненко, Ліна Костенко,
Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук, Іван Драч, Ірина
Жиленко, Григір Тютюнник… Мій аналітичний погляд на це явище буде втілено в
наступній праці.

Але ось на чому хотіла би наголосити. Ми з Вами, люди
приблизно одного покоління, знаємо, хто такі українські шістдесятники. А я  нещодавно зіткнулася з проблемою (до речі,
під час однієї із зустрічей в Національному музеї літератури), що наші юні
ліцеїсти нічого про цей час не знають – і якісь звичайні формулювання, нам
зрозумілі, їм потрібно пояснювати конкретно – цю обставину просили врахувати
викладачі…

Мій інтерес до шістдесятництва як до знакового явища
української історії ХХ ст. розпочався з безпосереднього інтересу до
яскравих  особистостей. Власне, мене
завжди приваблювали яскраві, сильні люди, у яких я багато чого навчилася, які
уособлювали для мене проблему морального вибору, прямостояння, що особливо було
мені потрібно в роки утисків та принижень у „Літературній Україні”. Обравши
собі „позицію опору” аморальності, яка панувала у колективі після того, як його
покинув Борис Рогоза, вчилася стійкості й непоступливості у „лицарів честі”
легендарних 60-х років. За таку моральну підтримку в ті роки особливо щиро
вдячна і Валерієві Шевчуку, й Анатолієві Макарову, і Євгенові Сверстюку, і –
особливо – людині унікальній в історії України, нині вже покійній Олені
Михайлівні Апанович, яка – як тепер бачу з відстані часу, – незважаючи на
велику різницю у віці, була моєю найбільш відданою й непідробно щирою  подругою. Вона спонукала мене до систематичної
роботи своєю вимогливістю до обраних мною пріоритетів. Пухом земля цій
легендарній людині, так мало поцінованій в Україні, історику, одержимому ідеєю
незалежної України, яка, до речі, теж вважала себе шістдесятницею. Переконана,
що доля мені подарувала реліктовий різновид духовно-екзистенційної дружби, який
нині рідко зустрічається у творчому середовищі.

 

Шістдесятники – як і
кожне покоління – дуже різнорідне, різнобарвне. Є в ньому і багато білих,
недосліджених, і темних, не розсекречених, плям. Часто одні і ті ж люди були і
бунтарями, і провокаторами-стукачами. Але у нашому літературознавстві й досі
одним співають оди, а про інших мовчать, а вони тим часом самі себе починають
долучати до «героїв».  Що скажете на це
дражливе запитання?

Саме тому мусимо розрізняти покоління літераторів 60-х
рр. ХХ ст. і – в лоні цього широкого поняття – власне шістдесятників, які й
стали основою дисидентського руху й домінантою прагнень яких були соціальні
зміни в суспільстві, співвіднесені з національними пріоритетами, зокрема й
духовними. Це й диктувало відповідну художньо-стилістичну риторику. Натомість
постшістдесятники (так умовно можна назвати, скажімо, М. Воробйова, В.
Голобородька, В. Кордуна, М. Григоріва, Н. Кир ’ ян, В. Рубана та деяких ін.)
реалізували своє новаторство в царині поетики, актуалізувавши міфологічну
свідомість та лексичні першоджерела, адже в силу обставин були поза ідеологією.

Проте хочу наголосити: для літературознавця завжди на
першому плані Його Величність Текст. Ті недосліджені, як Ви кажете, плями,
очевидно, плями на чиїйсь совісті – не 
прерогатива літературознавців. За все, що лежить у сфері моралі, кожна
людина відповідає перед власною совістю і Всевишнім… Я  – як літературознавець – особисто шаную не
енергію пафосного «викриття» та «розвінчування» (не маю потреби самоутверджуватися
таким способом), а енергію спокійного, врівноваженого пошуку й толерантної
інтерпретації. Якби я оприлюднювала всі факти, які мені відомі з чужих слів (а
вони стосуються часом і несподіваних для Вас прізвищ), я би не мала права
називати себе ані науковцем, ані просто порядною людиною: все має бути
документально підтвердженим.

 Я не проводжу
слідчі дії – у нас вистачає інших «полів битв». І прикро, що це знакове явище –
знакове не тільки для літератури, а й для усієї національної історії, стало полем
з’ясування стосунків чи свого місця в історії літератури. Явище, яке мало би
солідаризувати бодай інтелектуальне середо­вище, натомість стає рукотворним,
чи, радше, амбіціотворним фактором роз’єднання. Чи Ви не замислювалися над тим,
що це, можливо, просто комусь вигідно?

 

Я сама недавно
прочитала в одній праці одного професора цілий список названих ним
шістдесятниками членів Спілки письменників, які мають з цим рухом спільного
хіба те, що «тєлеги» писали на колег. Що це? І чи не пора відділити зерно від
полови?

Ну, працею назвати ту публікацію, очевидно, не можна. Та
й оцінок вона не потребує: кожен читач здатний був і сам збагнути мотивацію
подібного «погляду». Однак щодо думки відділити зерно від полови… А як Ви це
собі уявляєте? Директивним волюнтаристським порядком? Іменем Спілки
письменників? Чи Інституту літератури? Але літературознавство давно від цього
відійшло – воно має нині простір методологічної свободи. Літературо­знавці
можуть висувати версії, власну систему доказів, аргументацій, а вже «прижитися»
у свідомості має шанси та з-поміж них, яка виявиться найближчою до істини. Адже
науковець, який себе поважає, не йде сліпо за думкою іншого, хай і
канонізованого науковця – він має право на власну думку, власний пошук, і
тільки з конфлікту цих поглядів народжується найприйнятніший варіант. Звісно,
кожен тут обирає свої наукові авторитети, приймаючи чи ні ту чи ту систему
аргументацій. І кожен читач має право обирати з-поміж  пропонованих варіантів най­адекватніший,
найбільш виважений та найбільш аргументованіший.  Тобто, вихід в аргументації, а не в пануванні
єдино «спрямовуючої керівної думки», вимовленої устами «обраних».

Але, як Ви помітили, ані серйозні науковці, ані самі
письменники-шістдесятники (все ж залишмо їм право називати себе саме так!) в
тій, з дозволу сказати, «дискусії», участі не брали. Тепер я можу сказати, що
моєю, умовно кажучи, відповіддю на такі інспіровані «обговорення» стала моя
нова книжка, про яку в листі до мене професор Микола Ільницький, якому
заімпонував мій «поколіннєвий методологічний принцип», написав: «Такої  праці з наскоку не напишеш: тут голоси героїв
перегукуються з голосом дослідника, а сучасні позиції звіряються живим голосом
через час і простір, тут аналітичне начало мовби перевіряється розмовою, а
репліка стає приводом до узагальнення».

Тепер щодо «темних», «не розсекречених», як Ви кажете,
сторінок. Знову наголошую: то не справа літературознавця – виносити вироки.
Літературознавець переважно працює з текстами й вибудовує свої концепції,
виходячи з текстів. Взагалі Інститут літератури – це не ідеологічна установа, а
дослідницький центр: науковці інтерпретують твори, хоча, звичайно, біографічні
дані не можна ставити поза контекстом. Літературознавство – не аматорське, а
академічне, потребує спокійної зосередженості, розмислу, пошуку нового кута
зору, а не надриву, зазирання крізь замкову щілину. До того ж, існують такі
поняття, як наукова коректність та толерантність.

 

Мені здається, що
сам термін – шістдесятництво – неточний. І це буремне явище не стосується одного
покоління, і виключно лише української інтелігенції. І почалося воно в Європі
як сексуальна революція, і в цій якості торкнулося української богеми,
несподівано трансформувавшись у національне пробудження серед найбільш
цнотливих і чутливих до гніту тоталітарно-колоніальної системи селянських
дітей, до яких долучилися й інтелігенти. 
Що Ви на це скажете?

Звісно, не одного покоління. Адже в цьому русі оновлення
– назвімо його умовно так – брали участь і люди старшого віку, і не тільки
письменники. Зокрема, покійна Олена Апанович, яку я щойно згадувала, вважала
себе, Михайла Брайчевського та Олену Компан шістдесятниками – і мала на це
право. Відроджений інтерес до національної історії підтримували своїми
лекціями, дослідженнями, сміливими публікаціями саме ці люди, які брали участь
в роботі Клубу творчої молоді, а сама О. Апанович зорганізувала резонансний
тоді лекторій «Запорозька Січ». Для молодших нагадаю, що широковідома
праця  “Збройні сили України першої
половини ХVІІІ ст.” (1969) О. Апанович, до речі, білоруски за національністю,
сповістила світові про те, що Україна, маючи в історичній ретроспективі такий
атрибут держави, як військо, безперечно, має й 
перспективу як цілком самостійна держава: вона відразу ж  зробила авторку знаменитою й водночас принесла
їй багато важких випробувань. А 
крамольна в  ті роки праця М.
Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання. Критичні замітки з приводу однієї
концепції” стояла в одному ряду вагомим історичним аргументом з працею І. Дзюби
«Інтернаціоналізм чи русифікація?». Так само в цей рух включилися пізніші й
молодші, скажімо, В. Стус чи В. Овсієнко.

Щодо синхронізації цього явища з європейськими чи
американськими процесами, то тут, як на мене, чимало як слушного, так і
спірного. На подібності цих процесів наголошував ще, пригадую, Р. Андріяшик,
виступаючи  1996 року на
конференції,  присвяченій явищу
шістдесятництва, зініційованій Віктором Кордуном (спільно з Інститутом
літератури) і проведеній у стінах НСПУ. Я була її учасницею й пам’ятаю те
емоційне піднесення, яке панувало тоді (цю подію відтворюють кілька сторінок
моєї книжки, оскільки вона видається мені важливою в історії дослідження
українського шістдесятництва). Я потім не раз задавала собі запитання: а навіщо
це було потрібно Віктору Кордуну, який належав, якщо скористатися терміном
(умовним) І. Андрусяка, до «витісненого покоління», принаймні чітко
позиціонував себе представником «Київської школи», задекларувавши це й у
власній  статті «Київська школа поезії –
що це таке?», що її до певної міри можна назвати своєрідним маніфестом цієї
групи поетів? Адже їхня поетика була, кажучи толерантно, певною мірою
опозиційною до поетики шістдесятників: позбавлена національної риторики, що
дало підстави кваліфікувати її як незаангажовану, герменевтичну, а отже, нібито
таку, що більше відповідає естетичним домінантам мистецтва.

Але, як я собі відповідаю, Вікторові Кордуну вистачало
мудрості, аби розуміти і дати це зрозуміти іншим, що «Київська школа» з її
незаперечним естетизмом виросла з естетики, та й, зрештою, із громадянської
позиції шістдесятників, як і всі інші покоління в нашій літературі, як,
зрештою, самі шістдесятники «виросли» з естетики літератури Розстріляного
Відродження. І не зіштовхувати покоління, не демонізувати шістдесятників на тій
підставі, нібито вони закривали шлях у літературу своїм наступникам, не
виносити на сторінки преси особисті образи на власну літературну долю, а
зробити щось цілком конкретне для увиразнення цієї ситуації. Шкода тільки, що
не знайшлося тоді у Спілці письменників коштів видати збірник доповідей і
виступів: залишилися лише їх короткі виклади в пресі, зокрема й мої.

Ви у своєму запитанні оминаєте національний і загалом
ідео­логічний контекст епохи – очевидно, як цілком очевидний. Адже
хрестоматійно відомий факт розвінчання культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПРС і
подальша «хрущовська відлига», що стало потужним імпульсом змін у свідомості
людей – незаперечний. І в ці шпарини свободи відразу ж ввірвався нестримний дух
національного відродження, тамований десятиліттями тоталітаризму: саме в цьому
особливість українського шістдесятництва.

Думаю, це важливіший момент, аніж сексуальна революція в
Європі, яка насправді теж була значно ширшим і складнішим явищем: насправді
західна молодь виступила проти системного «промивання мізків», окресливши своє
«бітницьке» поле свободи альтернативної субкультури і свій викличний спосіб
життя – від музики до експериментів «розширення свідомості»  з допомогою психоделіків, де, до речі,
інтелектуалізм був не останнім чинником спроб змінити суспільство.

Звісно,
пов’язувати українські процеси з тодішніми загальноєвропейськими вважається
нині великим прогресом, я й сама не оминаю загальноєвропейського тла, особливо
у філософському обґрунтуванні явищ. Адже існують певні синхронні імпульси
пасіонарності на різних материках і континентах, вони й визначають ті чи ті
процеси «збудження» чи «затихання» активності людської свідомості й,
відповідно, дії. Але – трансформовані відповідно до історичної, ідеологічної,
соціокультурної ситуації. Очевидно, цей «ген пасіонарності» працює в тому
смисловому полі, яке є найактуальнішим для того чи того народу. В Україні це
була ситуація підневільної колонізації, обтяжена тоталітарною ідеологією. Тому
саме в цій «больовій точці» й вибухнуло. 
Ну яка сексуальна революція потрібна була Радянській Україні, яка
переживала гніт страшніший, аніж демократичні країни сексуально унормованої
тоді Європи. Спільним є хіба спонука протестності. А несподіваного нічого тут
не було: адже це був час, коли після ХХ з’їду 
в Україну повернулися репресовані: скажімо, важко переоцінити роль
незабутнього Б. Антоненка-Давидовича у поширенні вільнодумства й становленні
шістдесятників, чи Миколи Руденка, Лукаша й Кочура – все це «дійові особи»
українського шістдесятництва.

Ну, і назвавши шістдесятників селянськими дітьми (а це
справді так), Ви самі спростовуєте своє означення їх як богеми. Якою богемою
могли бути безквартирні, часом безробітні, а потім і гнані шістдесятники! Так,
вони завойовували український ментальний простір своїм словом, яке стало популярним,
бо було співзвучним очікуванням небайдужих, пробуджених «хрущовською відлигою»
людей. Але це «завоювання» українського простору, умів і свідомості людей (яке
годі спростувати) благодатне: без цього ми не здобулися б на незалежну державу,
без цього ми не знали б справжньої ціни демократичним правам і свободам.

Але давайте повернемося до теми тієї ж поколіннєвої
солідаризованості, на якій я наголошую у передмові своєї монографії. Незрідка
нарікають на якісь моральні «збої» чи непослідовність окремих шістдесятників  – власне, це прозвучало й у Ваших попередніх
запитаннях. Але якщо вже конкретизувати цю болючу тему, то це були поодинокі
«збої», з персональною – а не колективною, поколіннєвою за те  відповідальністю. І провину винних (якщо такі
й були) оплатили своїм життям ті, хто поклав свою голову. Хіба смерть хоча б
тільки одного безмірно талановитого, не зреалізованого повною мірою Василя
Стуса – це мала ціна, заплачена шістесятниками за відповідальність, покладену
на покоління – а, власне, на малесеньку шопту (В. Стус) непокірних?!. До того
ж, вважаю, аби пред’являти моральні рахунки своїм попередникам, треба бути
принаймні одного з ними морального, духовного рівня: легко судити в умовах,
відмінних від умов тієї епохи… Хоча, даруйте, можна накликати й на свою голову
якісь подібні випробування… Але хай Бог милує…

У критичних умовах кінця 60-х – 70-х рр. шістдесятництво
виявило подиву гідну солідаризованість, взаємодопомогу й взаємопідтримку не
тільки моральну, а й матеріальну. Фактам несть числа – досить почитати спогади,
особливо документалістику, зокрема, такий її промовистий і неспростовний жанр,
як епістолярій – і те, що з’явилося друком завдяки Михайлині Коцюбинській,
зокрема, листування В. Стуса, І. Світличного та інших, листування братів Шевчуків
і багато іншого…

Натомість нині солідаризованість певних груп(ок)
обертається у площині піару й доступу до видавничих ресурсів. Нині я, зізнаюся,
гірше знаю літературне молодіжне середо­вище, ніж у роки роботи в «Літературній
Україні», коли мене безконфліктно «приймали» всі покоління – і старші, і значно
молодші, однак, судячи з мас-медійної інформації та публікацій, вони значною
мірою перейняли радянські схеми й стереотипи самоствердження, модифіковані
згідно із новими реаліями часу, тільки часом ще агресивніше й цинічніше (хоча
поширювати це спостереження на всіх, хто нині себе утверджує в літературі,
безперечно, не можна). Проте крізь часом крикливе самоствердження в режимі
видавничого сприяння (якого я як письменниця, до речі, ніколи не відчувала) вдається
розчути певну розгубленість. Чи не є ця розгубленість відсвітом ностальгії за
втраченою ойкуменою  всезагальних
людських цінностей, зокрема, й за шістдесятницькими ідеалами й принципами, нині
розмитими, за тією ж поколіннєвою солідаризованістю  шістдесятих? Якщо відкинути всю ідеологічну
складову, то можна видобути таку «квінтесенцію»: наші покоління вірили в
людину, в її незаперечні чесноти, в її творчу потугу й енергію. А нині, коли
«скасовано» саму можливість існування цих чеснот, коли людину очорнено «до
немоготи» (і реаліями життя, й літературою), коли її поставлено в такий самий
очорнений контекст – то що залишається, крім розгублення? Але ж людина  – не тільки продукт суспільства, вона ще й
продукт свого власного самовиховання й пошуку точок опори…

Проте й не їхня у тім вина – якщо бути гранично чесними.
Цей шлейф тягнеться від їхніх попередників, деякі з-поміж яких і досі
«диктують» певну погоду в літературному середо­вищі, звісно, більш локальному,
ніж раніше, та все ж… Ситуація в літературному середо­вищі нерідко
віддзеркалено нагадує (тільки в  значно
поменшеному масштабі)  ситуацію в
політиці, де людям незалежним, непідлеглим перекрито хід багато куди. Тому я
часто повторюю аксіоматичний вираз одного з героїв роману часів застою
колишнього очільника Спілки Ю. Мушкетика: «До влади йдуть групами», де поняття
влади у контексті нашої розмови слід тлумачити значно ширше. А якщо ти, як каже
Емма Андієвська, «не група», або, кажучи по-сучасному, поза будь-якими
тусовками,  намагаючись зберегти свою людську
гідність,  не граєш у групові
білялітературні ігри, а просто чесно працюєш, то залишається хіба спостерігати
за певними явищами й тенденціями з великою долею іронії… І якщо в житті
суспільства був принаймні Майдан – майдан очищення, то в літературному
середовищі деякі негативні тенденції тривають – і не можуть не тривожити – хоч
би тому, що передаються у спадок. Усе це можна підсумувати одним (хоча
насправді це тема окремої великої розмови – розмови про літературне співбуття):
якщо ти не сприймаєш єдино правильного 
принципу нібито скасованого соціалістичного співжиття «я – тобі, ти –
мені», де тире означає співзалежність/співзобов’язаність, а не
солідаризованість, культивовану шістдесятниками, коли ти не є «на підхваті»
біля тих, хто намагається керувати «літературними ресурсами», якщо не зумів (не
вважав за потрібне) «збити» собі «групу підтримки», не сприймаєш таку
рептильно-меркантильну «філософію», ти мало на що можеш розраховувати у цьому
світі.

 

Продовження у наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!