Людмила ТАРНАШИНСЬКА: "Не маю неприязні до часу, в якому випало жити…"

Продовження. Початок у ч. 22

Пані Людмило, як кажуть у наших-ваших
колах, письменник – це вино, літературознавець – винний оцет: мовляв,
літературознавцями стають ті, кому забракло письменницького таланту. Звичайно,
бувають винятки. От у Вашому випадку – Ви в рівній мірі як гарний
літературознавець, так і гарний прозаїк. І це засвідчує Ваша книжка новел і
оповідань «Парасоля на кожен дощ». Як Вам вдається зоставатися в таких дуже
різних жанрах однаково талановитою?

Зізнаюся,
досягнення рівноваги – річ непроста. Мабуть, виручає те, що прозу я пишу дуже
вже нечасто, епізодично, під настрій, хоч задумів зазвичай маю багато. А
поетичні спроби – то взагалі вкрай рідкісні моменти «осяяння». Натомість
літературознавство, якому я не можу зрадити, – це постійна щоденна праця – і
над матеріалом, і, власне, над собою, яка вимагає невпинної роботи з книгами,
зокрема, з серйозною літературознавчою, філософською лектурою; до того ж постійно
провокує на якісь  пасивні «випадання» з
теми на свої власні роздуми, які не завжди знаходять відображення на папері, а
найчастіше «пишуть» мене саму на внутрішній канві мого приватного внутрішнього
життя. Не належу до тих, хто щойно щось прочитавши й придумавши, поспішає
негайно «взяти в роботу». Я, мабуть, егоїстичніша в цьому плані, ніж інші:
неохоче «відпускаю» найсокровенніші роздуми «на люди»: мені з ними гарно,
комфортно.           

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Безперечно, ще одна нова цьогорічна Ваша
книга «Його Величність Час», означена авторкою як «варіації на (філосо)тему»,
належить до елітарної літератури. Власне, це ексклюзивне видання
інтелектуального тексту,  поєднаного з
такого ж рівня ілюстраціями, що створює ефект цілісного розв’язання однієї
теми. Власне, і передмова Сергія Кримського це засвідчує, де є, скажімо, такі
рядки: «Отже, в філософемах Людмили Тарнашинської вимальовується широка
панорама ейдосів часу, що поєднує уявлення часовості буття з ідейним фондом
людської духовності. Це дослідження постає як серйозна та плідна розробка
ейдедетики фундаментальної проблеми культури». Як була задумана і як
створювалася ця книга верлібрових мініатюр, подібної до якої  в українській літературі немає?

А я її взагалі
ніяк не задумувала, не виношувала! Вона була несподіваною для мене самої – як
дарунок з неба! Просто одного дня «це» звалилося на мене й заполонило мене всю.
«Вихлюпнулась» книжка буквально за один тиждень (це був лютий 2006-го): я ледве
встигала записувати те, що лилося на мене потоком звідкілясь згори,  звучало в мені якимось досить гармонійним
хаосом. Єдине, що від мене вимагалося, – це відкласти всі інші справи, хоч
якими б важливими вони були, й не виходити без нагальної потреби з дому, аби не
записувати шквальні рядки в маршрутці чи метро. Сама не відразу повірила, що то
написала я: підтвердженням є збережені записи. Записала (саме так: записала)
цей потік образів – і відклала подалі, зайнявшись звичними справами.  Через півроку дістала зі сховку, перечитала –
й зрозуміла, що є книжка. Структурувала за розділами, майже нічого не правлячи.
Проте не могла оцінити, чого це насправді варте з погляду професійного
філософа. Звернулася до світлої пам’яті С. Кримського з проханням прочитати – і
Сергій Борисович виклав свої міркування на папері, що  й стало передмовою до цієї книжки з трохи
пафосною назвою (але інша зовсім не надавалася до такого вторгнення у складну
філософську тему – сам жанр замаху на нерозгадане потребував від автора бути з
Часом на Ви), за що я йому сердечно вдячна. Тоді в мене виникла ідея звернутися
до Пилипа Таралевича, художника з Донецька, 
якого я «відкрила» як свого талановитого земляка зовсім випадково, коли
приїжджала туди на наукову конференцію, й створити такий собі «земляцький
проект». Я вже знала його динамічну графіку, якою й пропонувала проілюструвати
текст. Проте видавництво «Bona-Mente», до якого порадив звернутися П.
Таралевич, запропонувало подати замість графіки мініатюри, які вже  експонувалися 
в Японії і які вдало доповнили б текст. Рукопис «варився» у видавництві
три роки, але зрештою побачив світ, до того ж, згідно з амбіційним видавничим
проектом, текст паралельно подається англійською мовою: переклад здійснив
відомий перекладач О. Терехов. З його легкої руки розголос про цю книгу пішов
значно раніше, аніж вона з’явилася на світ: адже Олександр Іванович виносив
зразки свого перекладу на семінарські заняття зі студентами Києво-Могилянки.
Це, очевидно, чи не перший випадок, коли рецензія на книжку з’явилася задовго
до її виходу: «Всесвіт» умістив рецензію Ілька Корунця на переклад тексту, чим,
відповідно, й прорекламував саму книжку.

Дякую, пані
Галино, за розуміння ексклюзивності цього видання. Очевидно, в нормальній,
культурно притомній країні, де цінується не епатаж, не інерція імені чи певні
стереотипи, не експлуатація дражливих тем, а саме літературне явище, ця книга
мала би цілком заслужений резонанс. Даруйте за нескромність, але я справді
свідома того, що в українській, та й у світовій літературі такої книги справді
ще не було – звідси – і «вигаданий» мною жанр (філосо)тем. В. Базилевський
схильний називати їх «афоризмами від Тарнашинської», але я, здається, вже
визначила свій жанр подібних мініатюр. І попри будь-які моди, попри те, що
ніхто не займається її промоцією, розкрутками, переконана (і як автор, і як
літературознавець), що вона залишиться в цій історії – вже сама інтерпретація
Сергія Кримського це незаперечно доводить. Хай навіть для майбутніх
дослідників. Але це вже немало. Незалежно від того, яке місце вона займатиме в
книжкових рейтингах (принагідно: що за підсумками рейтингу «Книжка року-2010.
Лідери літа» у номінації «Красне письменство» (розділ «Сучасна
поезія/афористика») книжка «Його Величність Час» потрапила до семи найкращих
видань). Хоча, рейтинги на те й рейтинги, аби віддзеркалювати рівень свідомості
й рівень інтелектуальності суспільства – проте це теж окрема велика тема. Як,
до речі, і тема видавничої політики, зокрема промоції, тема стосунків автора й
видавництва – «больові точки» нашої літературної ситуації можна називати й
називати…

Але є речі
посутніші. Ось цими днями була просто приголомшена інформацією, яку мені
надіслала моя колишня однокласниця, Людмила Шпильова, яка працює бібліографом у
Нью-Йоркській публічній бібліотеці: виявляється, мої книги (практично всі, але
окремими «вкрапленнями» в різні місця) є в Бібліотеці Конгресу, бібліотеках
університетів Стенфордського, Єльського, Колумбійського (Нью-Йорк),
Урбана-Шампейн, у Гарварді, Університеті Альберти, в цій же New York Publik
Library, кількох бібліотеках Німеччини. Як вони туди потрапили – я не знаю, я
цим особисто не займалася й не переймалася.

 

Пані Людмило, Ви не з тих людей, на яких
бодай якоюсь мірою впливають  будь-які
рейтинги, «розкрути» чи тусовочні ігри. Хоча, мабуть таки, приємно, що книжка
«Українське шістдесятництво» отримала спеціальну відзнаку малого журі
цьогорічного Львівського форуму видавців у царині літературознавства. Тоді
виникає логічне запитання: над чим Ви нині працюєте?

А хіба нинішня
видавнича ситуація спонукає до того, аби над чимось прицільно працювати? Ось
лежить у шухляді кілька років  тому
написана дитяча книжка, текст якої перевірявся враженням естетично чутливих
людей. Але ж видають інших! Існує 
інерція імені, яка диктує: а їй сюди «зась»! Таку ситуацію можна довго й
аргументовано коментувати, але не хочеться. 
Знову ж таки, ця книжка написана несподівано, оскільки була спровокована
сторонніми людьми. Але, очевидно, нічого випадкового не буває: недаремно ж той
таки Валерій Шевчук колись сказав, що кожен письменник має спробувати написати
одну, але добру книжку для дітей… З іншого боку, мій досвід написання
(філосо)тем  (та й «Луни мовчань»)
свідчить про непрогнозованість творчого процесу. Хоча те, що я хочу ще зробити
в літературознавстві, мені відомо, принаймні на найближчих п’ять-сім років,
адже в цій царині все напрацьовується поступово, роками зосередженої праці, і
лише з часом витворюється якась монографічна композиція, літературознавча
«будівля». А літературознавством я займаюся не так уже й давно: заледве більше
десятиліття. Тож творчих задумів маю вдосталь – чого бажаю й своїм
недоброзичливцям: а конструктивне побажання – уже півсправи.

 

Починали Ви в газеті «Літературна
Україна» з журналістики! Чи не від неї – незвичне для кабінетної людини
різноманіття тем і проблем?

Нинішнє моє
«кабінетне» чи, радше, дещо схимницьке життя – неприродне для мене: насправді я
людина рухлива, діяльна, звикла бути серед людей і подій. Але, очевидно, життя
має певні фази «себе-самого-наповнення». А починала я й  справді з журналістики, письменницею навіть
не мріяла стати, і не відразу в «Літературній Україні» — там я працювала в
1989-2000 роках, причому два останні роки праці вже поєднувала з роботою в
Інституті літератури. Та спершу ж були три роки в немирівській районній газеті
на Вінниччині, далі – багато років у тижневику «Друг читача» – тодішнього, а не
теперішнього зразка: я прийшла туди юною 1973-го, коли її очолювала така
яскрава особистість, як Роман Чумак. У кожній із цих газет була своя специфіка,
свої творчі університети, хоча я дуже рано визначилась із тяжінням до літературної
критики, і вже на початку 70-х, щойно переїхала до Києва, друкувалася у
провідних тоді часописах. Тим більше, що в «Друзі читача» я не мала доступу до
відділу художньої літератури – там могли працювати лише або віддані її
наступному редакторові, українофобу Варакову люди, або письменницькі дружини –
незважаючи на відсутність хисту до літературної критики. Тож, очевидно,
найбільше можливостей проявити себе було вже аж у «Літературній Україні». А це
були й справді благодатні, активні, насичені суспільними змінами роки – роки
здобуття й становлення незалежності України.

Але те, про що
Ви, пані Галино, запитуєте, тобто розмаїття тем і проблем, лише певною мірою
звідти, а більшою мірою – з моїх перших журналістських років, коли я,
випускниця школи, прийшовши в районну газету, об’їздила (за будь-якої погоди)
всі навколишні села, мала можливість спілкуватися з багатьма людьми, і була
просто вражена тим, як значно старші від мене жінки, а то й чоловіки, довірливо
звіряли мені, сімнадцятилітній дівчинці, свої непрості житейські історії.
Очевидно, бачили в мені людину, яка вміє вислухати й зрозуміти. На жаль,
практично я цим не скористалася, бо жодна з цих історій не лягла в основу моїх
новел чи оповідань. Я вміла слухати, але не вміла (не знала тоді, що це колись
знадобиться) записувати. Цією довірою старших, незнайомих мені людей я дуже
дорожила, і звідтоді поважливо ставлюся до чужих таємниць, взагалі до чужого
приватного життя – можливо, це одна із моїх найбільших чеснот, яку вдалося
зберегти. Може, звідси у мене й певні табу на окремі «гарячі» теми й колізії,
яких маю у «запасниках» своєї пам’яті 
вдосталь і які в наш час уседозволеності, очевидно,  могли би принести мені гучний письменницький
розголос – думаю, я би могла яскраво й переконливо те описати. Але навіщо?
Переконана, благородніше простежити якісь психологічні мотивації тих чи тих
нібито звичайних, буденних вчинків, колізій, аніж займатися літературною
паталогоанатомією.

Написані мною
історії переважно вигадані – і це така розкіш: вигадувати!  Я, як правило, не пишу з натури, з конкретних
людей, які могли би себе впізнати (за винятком кількох оповідань – але там це
стосувалося  дуже вже випадкових осіб),
не  займаюся літературним рейдерством,
описуючи приватне життя своїх численних 
дуже й трохи менш відомих знайомих; просто відсуваю від себе той живий і
часто пікантний «матеріал» у заборонену зону. Від цього моя проза не стала менш
переконливою: нерідко мені казали: ти це так написала, наче про мене. Хоча та
людина й не ділилася зі мною своїми одкровеннями, а я не видавала її таємниць.

Нинішня художня
література, умовно кажучи, поділяється на таку, що «списана з натури» (з
конкретних прототипів і конкретних, часто усім відомих ситуацій), є здебільшого
не осмисленою, а фотографічною, а тому мені особисто мало цікавою, й на таку,
що вивищується над конкретикою, творячи художню реальність, яка живе за
власними законами, а не за егоїстичними намірами автора.

 

А тепер – найболючіше запитання,
принаймні для мене: питання вчасного приходу автора до читача. Автора
серйозного, якому болить доля людини, а не проблеми її певного органу. Якби
Ваша (моя, третього-четвертого автора-громадянина) книга була надрукована 10
роками раніше і її вчасно прочитали, можливо, не було б стільки проблем
морально-етичних, як ми маємо? Як відомо, святе місце довго порожнім не буває.
І засилля низькопробного читва, яке величають літературою — це наслідок того,
що зокрема Ваша книжка не друкувалася десять років. Чи, може, я надто ідеалізую
роль і значення літератури в житті сучасників?

Не десять, пані
Галино, а довше. Річ у тім, що моя перша прозова книжка (і взагалі перша
книжка), яка мала назву „Дістатися берега”, повинна була, за видавничими
планами, вийти в „Українському письменнику” ще 1990-го. Аж тут грянула
фінансова криза. Після довгих років «лежання» рукопису я його забрала, заново
перекомпонувала, оплатила власним коштом верстку, але наше славне «видавництво
усіх письменників» не потрудилося знайти кошти на поліграфію. Це вже був
1997-й. Зараз я це сприймаю як відверте знущання над автором, який не шукав
обхідних шляхів до начальницьких сердець: адже, попри все, книжки інших
письменників виходили. Нині  та верстка
зберігається в моєму письменницькому архіві в єдиному примірнику-макеті,
ставши  своєрідним автобіографічним брендом.
1999-го я спромоглася видати в одному з львівських видавництв  – знову ж таки за  власні куці заощадження –  тонесеньку синю книжечку «Сходження на
Фудзіяму», куди ввійшли пізніші новели, а ті, що були написані раніше, так і
залишалися у тій архівній верстці. Таким чином книжка, яка мала бути другою,
насправді стала першою. Така ось кумедно-сумна арифметика творчого життя… 

Але  щодо другої частини запитання, чи мали б ми
стільки морально-етичних проблем, якби Ваша, моя, третього-четвертого автора книга
була надрукована вчасно і її вчасно прочитали б, то тут є одне «якби»: якби
прочитали. Хоча, може, тоді і прочитали б – нині вже в «героях нашого часу»
ходять інші кумири й, відповідно, читають інших, хоча не так масово, як  здається авторам-тріумфаторам: вся справа у
розмахові піару.  Чи вдалося б силами
літератури запобігти деградації суспільства – важко сказати. І не тому, що у
Вашому сподіванні присутня певна ідеалізація ролі літератури в житті наших
сучасників (все таки  маємо факт
відчуження людини від друкованого слова – і в силу знедухов­лення, і в силу
експансії чужомовної літератури та електронних носіїв), а тому, що проблема
морально-етичного виховання насправді значно глибша й потребує системного
всебічного підходу, помноженого на тверезу прогностичну соціологію. Свого часу
Григора Тютюнника читали й начебто чули. Але чи почули? Чи прислухалися до його
стривоженого слова? Чи до застережень Ліни Костенко? Чи Володимира Дрозда? Так
само візьмімо бодай одну тему, до якої активно зверталася література 60-х –
тема злодійства, яке, як явище суспільного життя, було спровоковане самими
реаліями побудови «розвинутого соціалізму»: 
тут і відомий вірш усіма почутого тоді В. Симоненка, і новела В. Дрозда,
і та ж тема у П. Скунця, яку можна підсумувати його ж рядками: «Якщо державу
доїш ти, то я //бодай корову хочу подоїти». І що бачимо з висоти українських
реалій уже ХХІ століття?!. Так що самої літератури й відгуку  на неї серед читачів замало: потрібен розумно
й справедливо облаштований суспільний організм із ефективною «сигнальною
системою» стосовно негативних тенденцій та деформацій і чітко відлагодженим
механізмом протидії, а ще краще – превентивних заходів. Звісно, в цьому полі
превентивності література окреслює морально-етичні координати. По суті, виставляє
червоні прапорці, за які суспільству й людині не варто заходити, аби не
зашкодити, якщо хочете, геному нації. 
Література покликана служити 
засторогою, камертоном, тією ниточкою, що її Всевишній простягає до
совісті конкретної людини.

 

Пані Людмило, а чи не стала Вам на заваді
та обставина, що Ви позиціонуєте себе як новеліст – тоді як легше здобути
розголос романом на якусь фривольну тему?

Ви торкнулися
дуже цікавої теми. Звісно, шлях до популярності через роман – продуктивніший:
такі нинішні пріоритети. Особливо якщо цей роман відповідає смакам публіки.
Хоча колись у розмові зі мною Ірина Вільде, майстер психологічного письма,
сказала, що майбутнє за коротким жанром і радила мені писати про звичайні
буденні речі, знаходячи в них незвичайні повороти. Думаю, кожен письменник
знаходить свою форму структурування художнього світу, і досі в мені переважало
саме таке психологічне нюансування нашого повсякдення. Я би сказала так: роман
– це, звісно, умовно,  режисура, новела –
психологічна аналітика, вміння вмістити криву напруги в певні рамці обсягу. А
щодо рейтингу жанрів – то тут певною мірою спрацьовують знову ж таки
стереотипи: жанри-сюзерени й жанри-васали, що йде від невміння поцінувати  набутки літератури. Новелістика має свою
неспростовну історію тріумфу: хто не захоплювався, скажімо, малою прозою В.
Стефаника чи І. Буніна, В. Ірвінга чи М. Коцюбинського, А. Чехова  чи Г. Тютюнника… низку імен (з обох боків)
можна продовжувати. І спробуйте переконати мене, що розкручений всесвітньо
відомий Харукі Муракамі  у своїх
новелістичних творах талановитіший від сучасних українських новелістів!  Але чому в нас  досі немає окремої ошатної серії творів
авторів-новелістів, яка  репрезентувала б
усю палітру цього жанру, як я це бачила в наших північних сусідів?  Там короткий жанр піднято до належного рівня
й на виданні новел та оповідань не заощаджують: це справжнє поліграфічне диво.
Гарно видана серійна книжка, належним чином прорекламована, безперечно,
привернула б у нас ширшу увагу, аніж окремі видання-аутсайдери. Якби я мала час
і можливість займатися видавничою справою, я би почала саме з такої
новелістичної серії: отоді б ми побачили, яким розмаїттям цікавих імен і творів
можемо пишатися…