Любко Дереш: «Найбільша радість — це відкрити, що після всіх помилок я можу рухатись далі»

155

Хотілося б
одразу розпочати розмову з Вашої творчості. Тут не обійтися без певної
хронології. Любомире, Ви дебютували в літературі з книжкою «Культ» у 2001 році,
в подальшому було видано ще кілька творів, останній з яких датувався 2007
(«Трохи пітьми»). Потім на тривалий час припиняєте публікуватись, і  «Голова Якова» виходить аж у 2011 році. Чим
зумовлений такий розрив у часі? Для письменника чотири роки – досить довгий
термін. Чи писали Ви в цей період і яким справам присвячували вільні години?

Приблизно у 2007 році я засів за
«серйозний», як мені тоді видавалося, роман, «Як стати Богом і не заплакати».
Називаю його серйозним, бо в житті кожного письменника, як мені здається, часом
наступає період, коли він розуміє, що треба якось переосмислити все і вилити
результати своїх прозрінь в одній книзі. На жаль (а зараз думаю: «на щастя»),
тоді я не зміг втілити свого задуму. Тема виявилася надто складною для мене і
потягла за собою цілий каскад внутрішніх перетворень, серед яких — і глибоке
розчарування в культурі загалом, та у власній здатності (і необхідності) писати
зокрема. Роман завмер, і я займався діяльністю, що не мала відношення
безпосередньо до літератури — був редактором журналу для залізниці, вів
книжкову рубрику на телебаченні, а поміж тим — поглиблював знання психології в
одному приватному київському університеті. Я мав щасливу нагоду в той час
ближче познайомитися з Владом Троїцьким, і з його дозволу з’явилась можливість
провести в рамках «ГОГОЛЬФЕСТУ» проект «Літреактор» — такий собі експрес-курс
молодого бійця на культурному фронті. Лекції там читали К.Дорошенко, С.Дацюк,
Ю.Нікітін, В.Менжулін, а заняття з акторської майстерності (було й таке) вела
неповторна Уте Кільтер. Що дало ще знайомство з паном Троїцьким, то це поштовх
до пошуків у сфері драматургії. Тоді я написав з десяток коротких сценаріїв для
театру та кіно, і, можливо, колись ще повернуся до них, аби завершити почате.
Власне, завершилася ця чотирирічна криза, пов’язана з романом, переїздом на
проживання до Єгипту (Південний Синай), і розумінням, що роман необхідно
завершити будь-якою ціною. В результаті, з’явився свого роду екстракт роману
«Як стати Богом…» під назвою «Голова Якова. Алхімічна комедія», а в мені
звільнилося місце для написання чогось нового.

 

Останнім
часом Ви багато говорите про самопізнання та сенс буття як такий. Що
підштовхнуло до таких роздумів і чи дійшли вже певних однозначних висновків?

Однозначним висновком для мене є те, що ці
запитання ставити потрібно, бо саме вони лежать в основі нашого самовизначення,
і, як наслідок, наших рішень та дій. Власне, нещодавно в Києві, в Центрі
літературної освіти, я мав можливість прочитати дводенний курс лекцій на тему
«Культурологія змінених станів свідомості», де ми розбирали історію культури людства,
зокрема, як різні підходи до означення сенсу буття (а перед цим — різні
метафізичні досвіди цього буття) формували ті чи інші культури, з їх особливими
потенціями та перспективами розвитку. Витоками цих розмірковувань, мабуть, слід
вважати якраз період внутрішнього затишшя, яке в мене настало на Синаї. Саме
там, у товаристві самозаглиблених людей, я мав змогу оцінити, наскільки важливо
для людини віднайти свій внутрішній фундамент — метафізичний та культурний.
Разом з товаришем ми розпочали великий проект по віднаходженню базових
культурних архетипів, і, у зв’язку з цим, взялися до активного прочитання
класики метафізичної літератури людства — починаючи від найдавніших текстів і
до наших днів. Цей проект, «Хронокосмос», я описав у повісті «Святий Христофоре,
молися за нас». 

 

Розкажіть, як
виникла ідея створення авторського курсу лекцій «Культурологія змінених станів
свідомості». Чому така непопулярна, нетипова для широкого загалу тема та чи
особисто Ви відкрили для себе після зустрічей зі слухачами курсу щось
незвичайне?

Ідея культурології змінених станів
свідомості виникла внаслідок дискусії з панами Ростиславом Семківим та Завеном
Баблояном під час Літньої літературної школи в Карпатах. Зав’язалася суперечка
про те, чи можна співставляти окремі культури між собою — адже, з точки зору
сучасної пост-структуралістської методології, культури нагадують відділені один
від одного острови в океані, і співставляти їх, віднаходити спільну основу —
ціннісну, мотиваційну і т.д. — марна справа. Власне, тоді стало зрозуміло, що
постмодерне мислення не враховує в себе різноманіття змінених станів
свідомості, які, власне, і є тією феноменологічною основою (якщо говорити
науково), з котрої народжуються мотивації, цінності та культурні норми різних
культур. Тобто, платформою, з якої можна оцінювати різні культури і зводити їх
до спільного знаменника, є, власне, свідомість, її феноменологічний рівень. Це
звучить складно для непідготовленого читача, але впродовж двох днів тему
охопити більш-менш вдається. Поки триває курс, ми входимо в специфіку задачі,
і, роблячи огляд вагомих візіонерських, метафізичних творів мистецтва, таких як
«Одіссея» Гомера, «Божественна комедія» Данте чи поезії Вільяма Блейка, ми
відкриваємо для себе, в який спосіб метафізичний досвід отців-засновників тієї
чи іншої культурної віхи формував її подальший розвиток. Тобто, узагальнюючи,
наш предмет досліджує, як різні культури встановлюють зв’язок із
трансцендентним. Як його підтримують, і як він руйнується. Що справді незвичне,
так це те, що в ході лекцій я побачив живий інтерес до цієї, здавалося б,
далеко не центральної теми сучасної культури. Люди заскучили за такого кшталту
аналізом, інформацією, що опосередковано говорить про те, що існуючі теорії
культури не дають вичерпного розуміння, що ж таке, власне культура і що таке
культурна людина.

 

Знаю, Ви
багато подорожуєте. В яких країнах побували востаннє та що вразило найбільше?

Недавно повернувся з Франції, зі Страсбурга,
де мав виступ на молодіжному європейському форумі. Зміг нарешті поглянути на цю
чудову країну без заздрості, тобто без внутрішньої критики. Вражає, все-таки,
потяг Європи до аполлонічності та гармонії. Страсбург — це, мабуть, одне з тих
«зразкових» місць, які зберігаються Євросоюзом як зразок того, що б це могло
бути за об’єднання людей, якби все спрацювало, як задумувалось.   

 

Була
інформація про Ваше одруження. Зміна сімейного стану вплинула на життя, роботу?

Сімейне життя вважаю необхідною частиною
життя загалом, без якої ані стосунки, ані робота не могли б набути правильної
перспективи — перспективи жити не для себе, а для когось.

 

Чому
повернулися до України?

Відчуваю, що маю тут чимало речей, які
хотілося б реалізувати. Зараз для мене Україна — дуже сприятливе місце для
розвитку.

 

Влітку Ви
увійшли до складу лекторів Літературної школи в Карпатах. Чи виявився корисним
подібний досвід та які враження від цього заходу?

Це був чи не дебютний мій виступ як лектора,
і я вперше відчув, як це — ділитися своїм досвідом в режимі навчання. З того
часу я дав ще з десяток лекцій, і відчуваю великий ентузіазм від такого роду
взаємодії. Літературна школа в Карпатах відкрила для мене новий напрямок
вираження себе. Звісно, на природі література і лекції набувають неповторного
чару, досі згадую ці кілька днів з вдячністю.

 

Любомире, Ви
стали куратором Українського літературного фестивалю в ІЗОЛЯЦІЇ. Це велика
відповідальність. Розкажіть більше про захід. Чи не вважали ризикованим
проводити його, коли Донецьк і область перетворилися на осередок громадського
та політичного конфлікту? Не виникало пропозицій щодо перенесення дати?

На момент проведення фестивалю ситуація була
гострою, але не критичною. За дивовижного збігу обставин ми таки встигли
провести захід до того, як ситуація в Донецьку вийшла з-під контролю. Цей захід
став для організаторів — у першу чергу для арт-директора «Ізоляції» Пако де
Бласа — справою честі та громадянським обов’язком. Для нас було очевидно, що
необхідно що б не стало продовжувати діалог, тобто, показувати, що існує
реальність поза конфліктом, що він — не є тотальним, а значить, є, все-таки
території, де можливе примирення. Де можна почути одне одного і порозумітися.
На щастя, фестиваль відбувся без конфліктів, і, я впевнений, наші учасники
посіяли чимало добрих зерен. Скажу, що на лекціях таких людей, як Мирослав
Маринович, Юрій Винничук, Мустафа Найем, Ірена Карпа зали були переповнені.
Неабиякою популярністю користувалися заходи Христі Венгринюк, Каті Бабкіної,
Марка Лівіна та інших авторів.

 

Як гадаєте,
чи існував ризик того, що дехто з запланованих учасників ІЗОЛЯЦІЇ міг не
приїхати через складну ситуацію в місті? Якщо вірити новинам вже на той час,
там була фактично громадянська війна.

Мушу сказати, що картинки з телебачення все
ж відрізнялися від того, що ми бачили на вулицях, принаймні на час фестивалю
(23-25 квітня). На жаль, багато що змінилося відтоді. Загалом, можу сказати, що
цей фестиваль «зробила» молодь — саме список молодих учасників практично не
мінявся від самого початку організації фестивалю. Ніхто з них не сумнівався, що
в Донецьк їхати треба. І вони це зробили!

 

На жаль,
зараз у країні здебільшого панує агресія. Молодь, і не тільки, відчувши «смак»
радикальних дій, не може схаменутися. Діючи за принципом собаки: скуштувавши
смак крові бодай раз, вже не може від цього відмовитись, хоча є досить розумною
істотою. Любомире, як гадаєте, у який спосіб можна розв’язати
громадсько-політичний конфлікт? На ситуацію може вплинути література?

Я не є політиком і не маю універсальних
рецептів примирення. Зрозуміло одне: якими б не були політичні, геополітичні чи
економічні причини конфлікту в країні, реальними винуватцями того, що
відбувається зараз на Сході країни, є людська заздрість, гнів, жадібність. Якщо
ці якості будуть сприйняті культурою як реальний виклик (а зараз існує певний
цинізм по відношенню до таких «романтичних» закликів), тоді культура зможе
стати на захист людини і берегтиме її від падіння у прірву конфлікту надалі.
Отож, якщо література зможе сформулювати естетичні, етичні, філософські засади
такої культури, вона зможе стати рушієм суспільства в керунку прогресу.

 

Повертаючись
до творчості, зауважу, що навіть відвідавши Ваші лекції і творчий вечір, була
дещо здивована книжкою «Остання любов Асури Махараджа». Вона помітно
відрізняється від того, що писали раніше. Роман наче створено для більш зрілого
духовно читача. Чим зумовлена така зміна?

У мене хороше товариство, в якому я можу
рости внутрішньо: зрілі духовно люди, біля яких я сам починаю бачити свою
недалекість. На щастя, завдяки спілкуванню з ними, можу переносити більш
глибоке розуміння людини і у твори. Оточення, як на мене, має вирішальний вплив
на нас як на людей, а на творчих людей — тим більше. Зараз стараюся
спілкуватися більше з тими людьми, в яких можу чомусь навчитися, в цьому,
здається, увесь секрет.

 

Повинна
сказати, що читати книжку без сленгу та ненормативної лексики приємніше, ніж
тексти, які на цьому побудовані.  У цьому
ж романі  описано страйк в Америці.
Написаний він ще до того часу, як на Україні спалахнула чергова революція. Це
випадковість, чи Ви таки відчували, що в країні назріває «щось» незворотне?

Ні, з мене поганий оракул. Я живу тими
образами, які приходять під час написання роману. Коли я писав про Нью-Йорк, я
не міг оминути історію протестів на Уолл-стріт, які виглядали наче початок
якоїсь нової ери для світу. Звісно, вони теж попали в кадр роману. Та, мабуть,
і події на Уолл-стріт, при всій їхній наївності, і історія зимового
протистояння 2013-2014 рр. в Україні, й інші цивільні заворушення в світі —
свідчення того, що люди глибоко незадоволені існуючим порядком речей. Не просто
одним окремим урядом — а самим характером відносин в світі, коли мотив
експлуатації, корисливого ставлення подавляє всі інші мотиви, і часом закони
цивілізованого світу починають підозріло нагадувати закони джунглів. Все ж,
більшість людей хоче залишатися людьми, а це означає здатність поступатися,
здатність до самозречення та самопожертви. У людей на планеті щем за тим, аби
бути гідною людиною, дуже сильний, і він, як мені здається, врешті переможе.

 

Час від часу
трапляється так: письменник, змінюючи спрямування та форму своїх творів,
ризикує втратити певну кількість читачів. Звичайно, без змін не обійтись, бо ж
автор, як і будь-яка інша людина, розвивається, вдосконалюється, що
відбивається на його текстах. Незважаючи на Ваш ще досить молодий вік, Вашу
творчість вже можна умовно поділити на раннього та більш пізнього Дереша. Не
схвильовані тим, що через ці зміни існує ймовірність втратити потенційного
читача, який не готовий до роздумів, які є у нових книжках? Звичайно, не беручи
до уваги те, що люди, які читали Ваші романи з самого початку, теж виросли та
змінились. І це зрозуміло, бо перші тексти були розраховані саме на увагу
молоді.

Хтось, безумовно, відійшов. Хтось — відійде.
Але, скажіть, про що мені тоді говорити з людьми, які не резонують  зі мною теперішнім? Мені не цікаво робити з
літератури чисту комерцію, коли все зводиться до грошей та слави. Мені важлива
жива реальна взаємодія, важливо, щоб ми з читачем розуміли одне одного. Я мав
кілька виступів, де натикався на нерозуміння. Наприклад, в одному кулінарному
ВУЗі вийшов казус — багато людей просто вставали і виходили, їм було нецікаво,
це не до них я звертався. І це нормально. Кожен на своєму відрізку дистанції.

 

«Остання
любов Асури Махараджа» видалася мені жанровим «синтезом». У ній присутня:
езотеричність, психологічність, містика, соціальність і, я би навіть сказала,
деяка «претензія» на фентезі. Як виникла ідея написання цього роману та чому
вийшла така насичена суміш, в якій йдеться не про підлітків?

Мені цікаво було погратися у новий жанр:
«ведичний нуар», в якому елементи давньоіндійської культури переплітаються з
сучасним американізованим світом, і все це — крізь теплу лінзу «голлівудського»
кіно. Українською мовою такого ще не було, і я подумав — чому б і ні?

 

Роман вийшов
у видавництві Нора-Друк. Наскільки я знаю, воно неохоче працює з творами на
стику жанрів, віддаючи перевагу реалізму. Для Вас зробили виняток чи публікація
замовлена іншими чинниками?

Це був вибір самого видавництва, пояснення
йому варто шукати, мабуть, в палаючих очах його директора Миколи Кравченка,
коли він говорив про рукопис.

 

Рукописи
зазвичай надсилаються до видавництва разом із синопсисом. Нерідко письменники
скаржаться, що роман написати легше, ніж його короткий огляд. От Ви, Любомире,
вмієте писати синопсиси? І як Вам це допомогло чи навпаки?

Немає нічого простішого! Всі мої твори до 13
років — це синопсиси серіалу «Твін Пікс». З іншого боку, розумію й тих авторів,
що мають з ним проблеми… Скажімо, якби я був Джеймсом Джойсом чи Вірджинією
Вулф, мені було б важко. Але це — мешканці темної сторони літератури. Я ж іду
по стопах Гомера і Льва Толстого, люблю розповідати історії, а синопсис — це
перевірка на предмет, чи вона в тебе справді є. 

 

Минулого року
у світ вийшло одразу дві Ваші книги. Друга з них «Миротворець». Чим вона
особлива, адже потрапила у «довгий список» премії ВВС Україна Книга року
ВВС-2013?

Довгий список — не така вже й особлива
заслуга (на те він і довгий), думаю, всім сподобалося читати про дитячі розваги
галицького лінгвіста Штукенгайзена. Насправді, ця вся пасторальність, плюс
глибокі стосунки, плюс мудрість і простота — це те, чого нам бракує,
по-хорошому, нам — мешканцям мегаполісів, власникам айфонів та акаунтів на
Інстаграмі. Це ще раз доводить, що Господь створив село, а диявол — місто.

 

Говорячи про
цю збірку, згадують «несподіваного і трохи загадкового» Любка Дереша. На Вашу
думку, що приховано за цією характеристикою?

Думаю, розгубленість критиків. Важко
зрозуміти, як сприймати цього Дереша, який вчора писав про чорну магію і секс
під кетаміном, а сьогодні — відмовляється від лайливих слів і пише про проблему
віри в серці австрійського аспіранта. Мабуть, так і сказав би на їхньому місці:
«Несподіваний і трохи загадковий».

 

Новий рік
розпочався не менш вдало, ніж минулий. Клубом сімейного дозвілля видано збірку
«Пісні про любов і вічність». Чому мала проза? Та чим особисто для Вас є ця
книжка?

Це завершення синайського циклу, і там —
альфа і омега того періоду, що я провів, мешкаючи на Сінаї. Це такі маленькі
драматичні історії про людей, котрим уже нічого втрачати — окрім можливості
ступити крок в невідоме. Це моє відчуття також — як я себе почував, коли робив
у своєму житті кроки в невідоме. Дуже хочеться поділитися цією радістю з
читачами — коли після кроку і ще кроку розумієш, що під ногами дорога, а
темрява починає потроху розсіюватися. А мала проза — це зручний об’єм. Я в
якийсь момент почав відчувати цей розмір — 10-12 листків А4, і сюжети стали
вкладатися саме в цей формат. Це бісер. У «Останній любові Асури Махараджа» головний
герой цитує Бхагавад-гіту — «Світ нанизаний на Мене, як намисто на нитку». Це
таке ж намисто, з’єднане однією ниткою — ниткою Аріадни, що виводить Тесея з
лабіринту. Ниткою, що перев’язує пуповину «вдруге народженому», ниткою, що
лежить в основі цього красивого полотна творіння. 

 

Якщо не
помиляюсь, починаючи з сімнадцяти років, Ви видали десять книжок, принаймні,
стільки нарахувала. Я не беру до уваги переклади та збірки, до яких увійшло
одразу кілька авторів. Хотілося б дізнатись, як Ви ставитесь до нових
публікацій. Вони такі ж важливі, як і перші, чи захоплення від тримання в руках
власної книжки з роками згасає?

Зникає відчуття надмірної значимості того,
що відбувається. Все більше розумію, що я, врешті, лише ремісник, який має
робити те, що йому належить і тим служити іншим. Це не революція, це еволюція,
крапля за краплею молоко витісняє чорнило з чорнильниці, не змішуючись — так
само мої нові книги витісняють мої старі уявлення про себе, про те, якою має
бути література. Починаєш розуміти, що книги писані не зовсім тобою — в певному
сенсі, письменник — це посередник між світами: культурними, інтелектуальними,
духовними. В чому заслуга радіо? В тому, що воно не хрипить, коли грає і в
тому, що воно завжди включене і через нього можна почути щось важливе. Так само
й письменник. Втім, це моя приватна теорія.

 

Час від часу
Ви бували у Криму, проводячи на півострові творчі зустрічі. Плануєте ще його
відвідати? Які труднощі можуть з цим виникнути?

Зараз таких планів немає. Думаю, зараз
найбільші труднощі для української літератури в Криму — це люди з автоматами на
блокпостах.

 

Любомире, як
вважаєте, чи вдається виправдовувати сподівання книговидавців, покладені на Вас
ще на початку Вашої письменницької діяльності, і чи важко це робити? Маю на
увазі «найвідоміший», «найперспективніший», «вундеркінд»…

Боюсь, виправдання очікувань — це не та
політика, яку мав би провадити митець. В кожної людини — своя доля, і важливо
наважитись бути собою, йти цією долею, інакше це бажання підіграти комусь може
стати початком нашого кінця. Що стосується мене, то я вже далеко не «кінд»,
цього року мені виповнюється 30 і видавці все ще зацікавлені у співпраці зі
мною. Чи це те, що вони сподівались, коли мені було 16? Боюсь, це не та сфера,
де живуть романтичними уявленнями та високими словами. Хороший той, хто робить
прибуток. І це нормально, адже у сфері книговидання з іншими критеріями не
виживають.

 

У Вас досить
щільний графік, але Ви таки знаходите час для зустрічей із читачами. Якщо
говорити про молодь, а саме про студентів, які питання їх цікавлять найчастіше?

На жаль, як і людині доводиться стикатися з
вічними запитаннями: «Хто я?», «Для чого це все?», так і письменнику доводиться
справлятися з аналогічними: «Звідки ви черпаєте натхнення?», «Як ви пишете?» і
«Яка ваша улюблена книга?».

 

Бачила чудову
роботу Wispence. На мою думку, їм вдалося якнайточніше відобразити Вас як
особистість, вийшло досить цікаво й яскраво. Любомире, Вам ніколи не спадало на
думку зняти до однієї з Ваших книжок буктрейлер на зразок того, як це робить
Макс Кідрук? Чи може, Вашим творам вже й не потрібна аж така реклама?

З допомогою друзів робили це до книги
«Голова Якова». Хороша робота вийшла,
(https://www.youtube.com/watch?v=Jt85W3NIAKU), як на мене. За умови хорошої
команди в майбутньому охоче продовжу цю справу. Максим Кідрук знає, що робить.

 

У кожної
людини, навіть у дуже успішної, існують певні проблеми, невдачі, мрії та
радості. Якщо це зручно, поділіться, будь ласка, основними враженнями власного
життя. Яких відчутних втрат, розчарувань довелося зазнати й якою є Ваша
найбільша радість?

Найбільша моя втрата — це час, безцільно
потрачений в інтернеті. Найбільше розчарування — секс, драгз, рок-н-рол.
Найбільша радість — це відкрити, що після всіх помилок я можу рухатись далі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!