Лови на Слові

 
 
 Свою нову книжку запорізький письменник Костянтин Сушко назвав не досить звично – «трансМІСІЯ СЛОВА». Чому саме так, і що він хоче цим сказати?
 
Пане, Костянтине, у назві Вашої книжки вчувається щось від «Алхімії слова» Яна Парандовського…
Лише вчувається. І то – віддалено. Хоча років десь із п’ятнадцять тому, коли виник задум цієї книжки, я дійсно збирався вирушати слідом за великим поляком, хоча й дещо осібним маршрутом. Примірявся до лінгво-історичного дослідження, та невдовзі відчув, що з такою роботою одному не впоратися. З’ява праслова й слова, формування прамови й мови, виникнення літературної творчості… Для цього потрібні зусилля цілого інституту, і я змінив азимут наміру. У своїй книжці намагаюся розглянути слово на засадах морально-етичних: слово – як засіб передавання чогось, зв’язку між людьми, та головне – його призначення в цьому світі, МІСІЯ того, що, як стверджує Біблія, з’явилося першим.
 
Ви сказали так, буцімто в тім можуть бути якісь сумніви…
Сумніви не завадять будь-де, стосовно ж нашого випадку, то в Леоніда Череватенка читаємо:
 
Втім, перед тим, як ставити печатку,
І здати біографію в архів,
Збагнути хочу, що було спочатку:
Чи слово – чи весняний спів шпаків?
 
Так усе було однозначно ясно, але прочитав оці рядки й задумався… Проте, якщо й долучитися до сумнівів видатного поета (особисто я долучився), то вага слова через те не зменшується, навіть, навпаки… Власне, як би не було, а я підступався до роботи над «трансМІСІЄЮ…» з неабияким душевним трепетом, з тим трепетом і писав, бо взявся за СУТЬ слова, за його МІСЦЕ і РОЛЬ у нашому житті. І якби тільки це, то тут вистачило б одного лиш мого такту, уваги, звісно, й пієтету до найголовнішого винаходу людства, а то ж паралельно з «місцем», «суттю» і «роллю» я вийшов на проблеми ставлення до Слова, його використання…
 
І що?
І тут я схопився за голову, бо відчув, побачив, переконався, що більшість із нас поводиться зі Словом брутально.
 
Ви не обмовилися – більшість?
Саме так. І нехай би йшлося загалом про так званого середньостатистичного громадянина, а то ж доводиться говорити і про «майстрів красного письменства». Занурившись у матеріал, я відчув себе на межі відчаю і вже хотів припинити роботу, та після тривалої перерви продовжив. Але тепер уже не крокував бадьоро, а намагався ступати м’яко, обережно, придивляючись і прислухаючись, бо скільки всього відкрилося навколо…
 
Ну й вели б свою сюжетну лінію…
Еге ж. Якби я видав свою книжку в тому вигляді, в якому вона складалася, то решту свого життя прожив би з тавром «очернітєля». Отож додав рожевого флеру зі свого дитинства, освідчився до «майстрів слова» у своєму юнацькому безоглядному коханні… Та головне: не вельми радісні епізоди із нашого сучасного і не дуже далеко минулого літературного життя-буття я розбавив світлою присутністю поміж нас Григора Тютюнника і Петра Козланюка, Юрія Нагібіна та Миколи Вінграновського, Марка Твена та Бориса Мозолевського, того ж Леоніда Череватенка, а ще – Геннадія Літневського, Василя Моруги, Оксани Лятуринської, Олени Теліги, Миколи Лиходіда, Анатолія Бортняка, Валентина Мороза, Віктора Лупейка, Олександра Стешенка, Павла Загребельного… Із нині сущих звернувся «за підтримкою» до Ліни Костенко, Любові Голоти, Ганни Чубач, Павла Вольвача, Мирослава Дочинця – усього близько сотні українських та деяких зарубіжних письменників згадую я аж ніяк не злим, проте не завжди тихим словом.
 
Така собі сповідь?
У жодному разі. Натякаючи, де нам, письменникам, нерідко не вистачає не те, що таланту, а (як на мене, це головніше!) – шляхетності, звичайного людського тепла, намагаюся докопатися причин: звідки воно?
 
Бодай щось удалося з’ясувати?
Про все не казатиму, а з головним відкриюся: нас, членів НСПУ, – дуже багато. Дві з хвостиком тисячі – на сорок мільйонів громадян України!.. Виходить по письменникові на двадцять тисяч читачів – це занадто. Колись Гомер був один не лише на Елладу, а на увесь античний світ, і вистачало… До Спілки проникло юрмисько, дебелий легіон графоманів. Більшість із них не те, що писати не вміють, а навіть граматики не знають. Як виходити зі становища? Треба гнути матюки на сторінках своїх шедеврів. Треба ігнорувати рими й розділові знаки, треба паплюжити високе й чисте, натомість піднімаючи дрібне й нице. Нездари захопили екрани телевізорів, мікрофони радіоканалів – «піаряться» де тільки можна. Один із найспритніших «світиться» перед спантеличеною публікою за першої-ліпшої нагоди і до того «забронзовів», що чеше навпростець:
 
Я вигадаю нові літери та розділові знаки
і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть…
 
Це вже не сміх. І не трагедія. Це просто клініка. Але її видають і широко пропагують! Із програми «Українська книга» – за браком коштів – викидають Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка… Чи не для того, щоб випустити ДРУГИМ виданням оте, що тільки-но я процитував у складі такої собі збірочки під назвою «Вогнепальні і ножові» (рани, звісно), яка в тій програмі лишилася? Лишилися там деякі інші автори, але про них дізнаєтеся із моєї книжки.
 
Сумно…
Інші кажуть, що весело. І ще веселіше, бо ніхто не звертає на це уваги. У нас видаються гори макулатурного непотребу, і, власне, нехай би собі, але ж про них миттєво відгукуються у поважних часописах! Лають? Боронь Боже! Хвалять, аж гай гуде. Деякі ще й на Шевченківську премію висуваються, і їх приймають до розгляду! Критика ж наша спить. Чи просто очікує, коли вигулькне із якоїсь «глибинки» хтось, не в міру заклопотаний, і гавкне? Тоді й ми відгукнемося. Але не на підтримку «провінційного літексперта», а на захист «бідолашного автора». Звинуватимо наклепника в «хуторянстві», у відсутності «європейських смаків»… І – взагалі! Тож я приготувався: книжка обсягом у 340 сторінок вийшла шаленим накладом, аж у 150 примірників…
 
Багато на це знадобилося коштів?
П’ятнадцять тисяч гривень лише за друк. Кажу так, бо повністю за «трансМІСІЮ» ще не розрахувався, і це один із напрямків моєї розповіді: як українські письменники У СВОЇЙ МАСІ видають власні книги, як їх розповсюджують, як їх сприймають поважні столичні …-знавці. Де взяв гроші я? Якусь копійку, під косими поглядами дружини, поцупив із сімейної панчішки, а решту зібрали читачі: бібліотекарі, вчителі-філологи, лікарі, інженери, два підприємці, і – жодного письменника. Власне, я б теж не дав, аби звернувся хтось із колег: а раптом про мене там написано щось «не вельми…»! Як ув оцій моїй книжці.
 

 Вів розмову Микола Пащенко

 
Від редакції. Днями нашому колезі виповнюється (5.10.2016) 70 років, з проводу чого й кажемо: з роси й води, пане Костянтине! Міцного здоров’я, витримки й успіхів у мистецтві добирання слів.

№19 (181) 30 вересня 2016

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал