Людмила Павлюк – викладачка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Авторка наукових статей, посібників, монографії “Дискурс екстрем, публічна сфера, й формування української ідентичності” (2013), а також книг поезій “Міграції” (2016) і “Друга Zемля” (2019) (вірші – під псевдонімом Злата Павлюк). Розмова з нею – про поетичну творчість і її зв’язок з особистісними й соціальними буттєвими контекстами.
Ваша друга книга називається “Друга Земля”? Чому саме так? У цю назву Ви вклали якесь своє відкриття?
Друга земля – це оновлена, трохи інша Земля, тобто це та земля, яку ми вже маємо, але краща, чистіша, гармонійніша. У символічному сенсі – це територія мрій, країна обітована, ідеальна еко-Гайя. А якщо асоціювати сенс назви з мотивом пошуку позаземних цивілізацій і близнюкової пари Землі – то це також буде правда. Існують планети, де можливе життя, – екзопланети, їх відкривають щораз більше. А коли вже вони знайдені, то залишається їх заселяти, принаймні у своїй уяві. У першій збірці під назвою “Міграції” є вірш “Друга Земля” – опис процесу освоєння нової планети і спроба уявити її мешканців: “Чи сповідають серце пісні, чи знають про закон і лад?”, “Живуть у мирі чи ще теж ні, про що їм липи шелестять, і чи уздовж доріг тамтешніх космей метелики летять?” Космеї – це різноколірні, леткі на вигляд квіти з мереживним переплетенням стебел. А строфи насамперед про нас. Насправді не так важливо, продовжать люди жити в земних умовах чи розпочнуть експансію в далекі світи. Суттєвим є те, чи ми наповнимо світ позитивом, чи будемо самовіддано руйнувати свої суспільства й довкілля, як робимо це зараз на цій планеті.
То “далекі світи” – не порятунок?
Будь-який погляд у далечінь – це насамперед дзеркало нас самих, дуже земних. Звичайно, окрім романтичних і етичних сенсів, “іншопланетна” тема має практичні виміри. Позаземні об’єкти – це, з погляду майбутнього, запасні аеродроми. А їхнє освоєння – новий простір конкуренції для технічно потужних держав. Походження інтересу до “далеких світів” у мене, як і у багатьох, ще з підліткового читання. Потім, у дорослості, цей архетип підживила зустріч із унікальною людиною науки Девон Бур в університеті Арізони в час мого стажування там. Девон вивчала сліди колишньої присутності води на Марсі, що гіпотетично означає і можливість життя. Вона – геофізикиня, марсологиня – була однією з перших дослідниць цієї теми. Перед конференціями Девон проводила репетиції в домі, де ми мешкали разом з іншими аспірантами й молодими викладачами з різних країн, – саме там я мала нагоду прослухати короткий курс планетарних наук.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про що ваша книга?
Коли йдеться про вірші, то не завжди можна пояснити, “про що” вони, вирізняючи об’єкти й теми… Вірші для мене – це насамперед емоції, картинки настроїв. Прилітає метелик – про що він? Він – частина життя. Проливається дощ – так само як автор віршем висловлює сконденсований настрій. Але звісно ж, тематична частина теж є у віршах, і ця тематика стосується всіх сторін життя. Загалом про зміст збірки можна сказати, напевно, так – відкриття себе і світу. Деякі відкриття себе були доволі неочікуваними. Наприклад, серед віршів є такі, що висловлюють мій власний подив із приводу того, що я взагалі почала писати лірику, бо ж не планувала. А у 2014-му наче сама собою увімкнулась сигналізація. Думаю, природно, що в час війни з усіма її стресами й больовими імпульсами з’являються вірші, присвячені воєнним подіям. Присвяченість не означає, що задумав – і пишеш, наче тему реферату обрав. Спочатку з’являється емоція співпереживання, резонанс із ситуацією. Потім образ… Часто якась фраза спершу дає про себе знати крізь уяву, починає пульсувати, а символ зосереджує на собі асоціації, підсилює бачення повсякденних деталей…
І цей образ розповідає якусь історію?
Так, дуже часто. Навіть якщо вірш настроєвий, а не сюжетний, він може мати в основі невигадану історію. В такому разі образ стає ключем до реальності. У напрузі подій останніх років траплялося, що символіка означувала або передозначувала трагічні речі, ставала містком від передчуття до усвідомлювання. Пригадую, як в один із січневих днів 2017-го року прокинулася із яскравим відбитком передранішнього сну – немов на екрані висвітлилася горобина з рясними, червоногарячими китицями, яка стояла за огорожею в снігу, в атмосфері напруженій і тривожній. Того ж дня прочитала про бій біля Авдіївки, в якому загинув Андрій Кизило. Так був написаний вірш “Чому така заграва палахка…”, ще називаю його “Авдіївські капітани”. Така ось творчість in memoriam – на пошанівок чудових, гідних українських людей. Не просто ритуал у дні прощань, навпаки, це про щось протилежне до прощання – про те, як ми залишаємося назавжди з ними через думку й слово. Всі ми, хто належить до спільноти українців, пов’язані духовно, інформаційно, отож вірші – ще й про цей зв’язок у колективній свідомості, нашу співпричетність і спільний шлях.
Як впливає Ваша родина на Ваше становлення як письменниці?
Загалом родина і ставиться з розумінням, і стримує від надмірної ревності, “розбивання лоба” об круті пороги творчості. Адже будь-яка творчість егоїстична, вона хоче свого вірного цілком. А ти ще ж маєш зобов’язання перед сім’єю, професією. Згармонізувати усе це нелегко, і рідні – велика дяка їм за це – не заперечують свободи, допомагають, та все ж і заземлюють, оберігають від односторонніх енергетичних перевитрат. З дитинства я себе пам’ятаю в оточенні книг і поезії. Отож, коли моїм другом у студентські роки, а потім чоловіком став поет Ігор Павлюк, то це було наче б продовження природного стану речей. Але у родині письменницька праця повернулася також іншим боком – своїм закуліссям, нагадуванням про жертву, якої вона потребує. Поезія – це свято душі, але життя вкрай рідко створює для нього оранжерейні умови, навпаки, різноманітні “полтергейсти” посилено пресують кандидата у творці і стягують податки у вигляді прикрощів. Небезпекою є й те, що це свято може поглинути. Я довго перебувала у полі поетичної енергії, яка оточувала Ігоря, але не особливо взаємодіяла з нею, не іскрило. Точніше, якась частина мене, у згоді з обставинами, блокувала такий процес. Але настав період, коли я відчула поезію дуже матеріально, безпосередньо, наче глину під руками, – коли довелося попрацювати, як редакторці й упорядниці, із чоловіковими поетичними творами. Навесні дві тисячі тринадцятого у Ігоря розпочалася важка смуга випробувань, кризовий період…
Це були обставини соціальні чи особисті?
Події, які найбільш “розхитували”, безпосередньо заганяли у стрес, – це наклепи, звинувачення, що почали розростатися до фантасмагоричних і загрозливих розмірів. Я допомагала чоловікові налаштуватися на позитивний лад, але при тому сама ледве гамувала паніку. Щоб зробити щось корисне, почала укладати збірку віршів Ігоря – своїх улюблених. Така от була психотерапія для нас обох. Серед його тепер уже сорока шести книг є збірка “Гра і битва” – це і є та, яку я готувала. Для мене ця робота не минула без наслідків. Власне, найголовніше, що Ігор вибрався з тієї ситуації, набув імунітету. А ось що трапилося тоді зі мною – я таки вхопила поетичний вірус. Раніше треба було би пояснювати, що про вірус я кажу в позитивному сенсі, а тепер є таке слово “вірусність” і воно власне означає спонтанне передавання емоцій, вплив ідей, розсіяних у просторі. Занурившись у матеріал віршів, починаєш навчатися чи пригадувати забуті навички. Я тоді поринула в особливий стан схвильованості й піднесення. Але цьому настроєві ще потрібен був час, щоб розвинутися, щоб з’явилися усі клінічні прояви поетичної хвороби. Соціальні обставини згодом посприяли тому великою мірою.
Як Ви почали писати вірші?
Те, що я казала про 2014-ий рік з його больовою напругою, – це і є справжній початок. Але ж були іще перші спроби в школі, “перевірка зв’язку”. Як годиться, з’явилися публікації у районній газеті, в обласній молодіжці. В десятому класі я приїздила у Луцьк на засідання літературної студії “Лесин кадуб”. Це було лише раз, потім ще побувала на святі поезії, але зустрічі у ті два дні приїзду, як зараз розумію, були частиною “ширшого плану” життя. Один із керівників студії письменник Йосип Струцюк потім виявиться дядьком мого чоловіка. А Ігор Ольшевський, театральний критик, музикознавець, журналіст, якому вдячна за розкодовування змісту моїх віршів і рецензії на поетичні збірки – оце і є той хлопець, з яким довго й щиро спілкувалися далекого теплого травневого дня на святі поезії. Через три десятки років – наче й не було тих десятків – наші шляхи перетнулися на ґрунті літературних символогічних інтересів. Така відновлена безперервність – це лише один приклад того тісного світу, в якому невипадковостей набагато більше, ніж випадковостей.
Які події були найяскравішими, найбільш “невипадковими” потім, у час написання книг?
Там уже соціальна тектоніка запрацювала на повну силу. Влітку 2014-го друзі долучили мене до спілкування з людьми із добробатів і переселенцями. Коли приїздили закордонні колеги, намагалася дати їм змогу послухати свідків і учасників подій на сході. Писала статті для закордонних медіа, хотілося пояснити позицію патріотичної частини нашого суспільства представникам міжнародної спільноти. Досі усе це пояснюємо, з великими труднощами. Та це окрема історія. Окрім практичного погляду й зусиль, була й ірраціональна лінія у сприйманні тих подій, у реакціях на них. Я вже згадувала про таку жанрову форму підсвідомості, як сни. Сни того літа були яскравими й безперервними, наче кожної ночі якісь документальні фільми переглядала. Хроніки цих видив ішли паралельно з реальними подіями. То посеред ночі зафіксуєш в уяві, як викошує якась невмолима сила юнаків серед степу, люди падають у траву, – такими були сни напередодні трагедії Зеленопілля. Або ж прозвучить фраза “сини твої, айдарівці, в котлах,” – досі серце перевертається, коли згадую такі слова з часів іловайського пекла, слова, що були звертанням і до України, і до усіх жінок, і до мене зокрема. Отож емоцій було багато, вони шукали виходу, і перші вірші, які з’явилися восени, – вони про трагедію, масштаб якої ми на той час навіть не усвідомлювали. Багато цього всього, відблисків пожеж і відлуння обстрілів, – у першій книзі “Міграції”. Частина віршів із неї увійшла до другої збірки, як називаю це, за принципом “закваски”. Та й на новому ґрунті тема продовжилася. Але у другій збірці є щось нове. Якщо порівнювати в колористичних символах, то колір перщої – багрянець, а у другій більше фіолету, “квіткового космосу”.
Що хочете донести до людей своєю творчістю?
Я лише ділюся своїми спостереженнями, сумнівами. Питання для мене стоїть так, що не ти, автор, щось пишеш, а є інформація, яка хоче бути оприлюдненою, оприявненою, і використовує тебе як знаряддя. Від автора залежить лише погодитися на цю роль – і намагатися виконувати її якнайкраще. Колективна свідомість мені запропонувало функцію емоційного літописання, і я не відмовилася від неї. Комусь від перейнятості соціальноцентричними темами не комільфо, а я би, навпаки, почувалася, що зраджую щось дуже важливе – насамперед у собі, для себе, – якби цього не писала, якби вірші оминали больові кути. Але не маю на увазі, що почуваю себе цілковито керованим об’єктом. Можна сказати так – я покликала свій голос, свідомо обрала саме таку авторську позицію, захотіла, щоб це сталося – щоб з’явилася Злата як творчий різновид мене. Ну і ще про “донесення” через творчість. В інформаційному сенсі, через особливості викладацької професії, мені постійно доводиться мати справу з інтерпретацією ідей, понять. Отож навіть якщо особистих спонук для сенсологічної дидактики бракує, то працює професійна мотивація. Непомітно вийшла на такий собі гібрид поезії й культурознавчої лексикографії, ліричні визначення різноманітних теоретичних сутностей. Так з’явилися вірші “Метатексти”, “Симулякри”, “Сторітелінг”, “Археконцепти”, вони об’єднані у розділі “Абетка сенсів”. Навіть винайшла назву для цього виду творів – концептуальна поезія. Це дещо самоіронічний жанр, в окремих випадках трохи стеб, стильова гра. Така поезія фіксує траєкторію мого самонавчання. Коли автор прагне щось донести собі, то читач може скористатися його досвідом, якщо захоче.
Що можете порадити молодим поетам, тим, хто обирає літературу?
Власне творчого досвіду у мене не більше, ніж у молодих авторів. Лише десь п’ять років відносно інтенсивного писання. І я не є володарем якогось особливого знання. Радше би сама вчилася у молодих людей. Так багато є зараз цікавих творів, бачу за рейтингами й рецензіями, а часу не вистачає, і я шкодую, що не маю змоги, як у шкільні роки, з головою зануритися у читання. Молоді люди дуже різні. У більшості, відчувається, є все, що потрібно, для самореалізації. Є такі, що просто дивують дивовижною зрілістю. Вони знають, навіщо вони прибули на цю землю, і будуть потрохи розпаковувати свій багаж. Ті, хто ще має чимало невивчених уроків, можуть або вчитися на чужих помилках, або віддати перевагу експериментуванню…
З творчою метою?
Так, дозволяти життю редагувати себе – це також варіант. Навіть трохи наждачного паперу для шліфування письменницького досвіду не завадить. А якщо вже радити щось, то пораджу не втрачати віри в себе, цілеспрямованості, але при тому вміти чекати, не чавити навколишніх своїм егоїзмом. Для тих, хто пише, завжди актуальна звичка до саморефлексії. Також не зайвим для автора є правильний баланс у зважанні на те, що про нього думають, і здатності зовсім не зважати на це. У тому, як живе і що робить творча людина, є зазвичай елемент аномальності, паранормальності. Щоправда, креативність тепер стає все менш винятковою, все більш масовою. Може, так видається через те, що медіа виносять на поверхню будь-який витік креативу. Ось коли рукописи насправді не горять – в епоху електронних медіа. А може, у мене таке відчуття масовості творчих процесів через те, що в моєму оточенні багато талановитих, яскравих особистостей – з цим пощастило. Загалом вірші й книги – це привід подякувати за все добре, що трапилося зі мною в житті. Кому подякувати? Людям і універсуму. Адресати “в курсі”, знають і відчувають.
Розмовляла Катерина Туманова.
“Українська літературна газета”, ч. 3 (269), 14.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.