“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
Як правило, такі інтерв’ю оприлюднюються напередодні ухвалення важливого рішення, що стосуються як автора, так і його твору, винесеного на громадське обговорення. Цього разу все сталося навпаки. Думки письменника висловлювалися тоді, коли точка неповернення була пройдена. Сказане варто сприймати, скоріше за все, як заочну полеміку між прозаїком і його критиками, котрі, можливо, недооцінили чи пропустили щось важливе. Відтак хто б що не казав, але внутрішньо дуже хочеться, щоб останнє слово все ж лишилося за творцем…
Чи можна вважати, що роман «Там, де вітер», якщо не помиляюсь, одинадцятий у Вашому творчому доробку, є автобіографічним? Що є спільного між головним героєм твору Максом Тарнавським і Вами – письменником з двадцятилітнім стажем?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мало який письменник зможе сказати, поклавши руку на серце, що пише неавтобіографічний роман — його біографія майже завжди є базовим матеріалом для роботи. Питання у тому, наскільки сміливо автор готовий працювати з матеріалом свого життя у тексті й дозволяти героям вести себе зовсім інакше, аніж їх прототипи у реальному житті.
Мій біографічний досвід у певних моментах перетинається з досвідом Тарнавського — але під особливим кутом. Скажімо, і Тарнавський, і я мали певні труднощі в літературній кар’єрі. І Тарнавський, і я мали певні труднощі з тим, аби включитися у процеси Революції гідності. Це певні відправні точки. Але загалом наші життєві шляхи рухаються у різних площинах. Наприклад, більшість епізодів з поїздками по українських містах, які відвідує Тарнавський зі своїми юними колегами-музикантами, я змальовував з власних досвідів мандрівок Україною в якості посланця толерантності Проєкту розвитку ООН в Україні. Для цього мені потрібно було подивитися на власний досвід геть під іншим кутом, в зовсім іншому світлі. Та й сам Тарнавський для мене — це можливість прожити інше життя, якого у мене не було. Можливість побути в чомусь гіршим, ніж я собі дозволяю бути, а в чомусь — і вільнішим, розкутішим.
У творі кілька разів спливає ім’я американця Гантера Томпсона – засновника напрямку в журналістиці, що отримав назву gonzo (дослівно – божевільний, навіжений). За всіма ознаками гонзо-стиль, притаманний цій манері оповіді, можна екстраполювати на твір «Там, де вітер», сприймаючи його як гонзо-роман. Чому саме така форма подачі доволі цікавого літературного матеріалу була обрана Вами?
Для мене довгий час дуже важливою була західна контркультура шістдесятих, багато в чому вона мене сформувала як особистість. Звідти — імена Кена Кізі, Берроуза, Томпсона, які виникають у романі. Але ця любов до американських шістдесятих була більше у підлітковому віці, з часом ставлення до цього пласту культури змінилося. Роман «Там, де вітер» для мене — це певна спроба ревізії власної юності: певні речі позначити для себе як важливі й забрати зі собою у життя далі, певні речі залишити у минулому. Щось усвідомити про свої підліткові роки, щось пробачити собі. Зрештою, дорослий Тарнавський саме для того й вирушає у мандрівку з підлітками, щоб краще розібратися з власним бурхливим минулим і дати йому, як це не дивно, більш поблажливу оцінку, віддати шану помилкам юності й подякувати їм, а не картати себе за них. Я думаю, це історія про прощення самого себе. Але Тарнавський, як і я, глибоко вкорінений в шістдесяті, і тому ця мандрівка-проща по святих місцях контркультури шукає собі відповідної форми. Гонзо-роман — хороша, відчайдушна форма, яка пасує Тарнавському. Плюс це моя особиста данина авторитетам минулого.
Головний герой роману страждає від депресії, викликаної творчою невдачею. Могли б Ви назвати п’ять умов, завдяки яким написаний твір буде вдалим, викличе позитивне сприйняття читацького загалу?
Боюся, якщо ми зараз будемо перераховувати елементи абстрактного «успішного» роману, то швидко прийдемо до рецептів, які дають письменники на зразок Дена Брауна чи Е.Л.Джеймс, авторки серії «50 відтінків сірого»: побільше втеч і погонь, еротики, конспірології і т.д. Я думаю, проблема письменницької депресії (при всьому її різноманітті) полягає не стільки в тому, що реакція аудиторії на твір виявилася недостатньо вдячною, скільки в тому, що сам автор глибоко в душі усвідомлює, що створив фальшивку, порожню річ. Ось що мучить найбільше. Але фальшивим може бути не тільки окремий твір — фальшивим може бути саме уявлення автора про свою роль у літературі: хибне уявлення про те, для кого він пише, про те, які твори він хоче писати, про те, чого хоче досягти тощо. Комусь важко вийти з-під чарів жанрової літератури і почати писати щось авторське. Інший автор, навпаки, може не зізнаватися собі в тому, що він хоче (а головне, може і вміє) писати масову літературу й заробляти книжками гроші, й мордує себе інтелектуальними екзерсисами. Не треба боротися зі своєю природою — треба її виявити і їй відповідати. Проблема ж у тому, що процес усвідомлення своєї природи часто достатньо мучівний і повільний. Мало хто віднаходить свою нішу, свого читача і свій голос у літературі одразу.
Поступове наближення до своєї власної природи і її розкриття через тексти — я думаю, це і є формула успіху письменника, запорука його внутрішнього спокою і визнання серед тієї аудиторії, для якої його книжки справді матимуть велике значення.
Не називаючи ім’я одного з багатьох літературних критиків, які, в цілому схвально поставились до роману «Там, де вітер», водночас, автору закидає те, що текст твору нібито нагадує автотерапію, автоаналіз, які дуже часто стають нав’язливими.
Ну, як то кажуть, усім не догодиш.
На початку 70-х у прокат вийшов фільм «O, lucky man!» «О, щасливчик!» британського режисера Линдсея Андерсона з Малькольмом Макдавелом у головній ролі. Є багато спільного у кінострічці «О, щасливчик!» і у романі «Там, де вітер». І там, і там присутня рок-група («Алан Прайс бенд», «Придурки»), навколо якої розгортається сюжет. Як Ви ставитесь до того, що письменникам дуже часто доводиться йти по проторених стежках?
Проблема самобутності — це дійсно виклик для автора на певному етапі його становлення, певна розвилка на його шляху. У цій точці письменник повинен обрати для себе, куди йому рухатися далі. Одна з головних сил, які рухають творчою людиною — це потреба творчої свободи, потреба виходу на відкритий внутрішній простір з далекими горизонтами. Часто письменник, написавши й опублікувавши певну кількість текстів, раптом починає усвідомлювати тісність культурного простору, в якому він працює, його переповненість. З цієї тісноти, яка загрожує постійними повторами і явним чи прихованим цитуванням, потрібно знайти якийсь вихід на відкритий обшир.
Варіантів тут небагато. Наприклад, письменник може піти шляхом формального новаторства, і спробувати через певні зовнішні прийоми (через унікальні, ексклюзивні теми чи сюжети, композиційні рішення чи стилістичні знахідки) здобути свою неповторність як автора. Це більш раціональний, конструктивістський шлях. Автор свідомо відкидає все знайоме і шукає інакше.
Інший варіант — це коли письменник вирішує піти шляхом зближення з власною природою і намагається розкрити власну унікальну перспективу погляду на світ. Його досвід, його травми, особливості конфігурації його психіки — вони опиняються у фокусі авторської уваги. Це шлях інтуїтивний, понадраціональний, шлях у бік дедалі більшої аутентифікації себе і власних творів. На цьому шляхові і відомі сюжети, і оригінальні знахідки можуть бути однаково важливими інструментами, якщо вони допомагають глибше і точніше проговорити те буття, відблиск якого авторові вдалося вхопити.
Є, звісно, третій варіант — спробувати розчинитися у цитатах і алюзіях. Але це шлях авторів-нігілістів, котрі вдаються до буддійської практики під назвою «смерть автора».
Ви навчались у Львівському фізико-математичному ліцеї, а згодом на економічному факультеті Львівського університету. І тут теж виникають паралелі. Відомий угорський письменник Петер Естергазі – яскравий представник європейського постмодернізму теж мав математичну освіту, що позначилося на манері письма. Йому притаманна інтертекстуальність, фрагментарність і мозаїчність. А як би Ви охарактеризували свій літературний стиль, який, напевне ж, постійно трансформується, починаючи з «Поклоніння ящірці», закінчуючи «Там, де вітер»?
Зовсім недавно я переглядав свої перші твори — кілька новел і неопублікований роман «Наркотичні рослини Східної Европи», хочу викласти їх онлайн спеціально для шанувальників задля збору пожертв на підтримку ЗСУ. Так от, я з великим здивуванням виявив, що між моєю першою новелою «Волосся» і моїм теперішнім стилем письма — ціла прірва. Я гадаю, що і тоді, і тепер моєму письму притаманна іронія та гумор, але раніше, коли мені було чотирнадцять, я намагався жартувати як завсідник американського бару десь у штаті Мен, котрий переживає кризу середини життя. Тепер я більш стриманий і більше орієнтований на українські інтонації, як мені здається. Мені подобається соковита художня деталізація тексту, я схильний до структурованого письма, але ціную експериментальні стилістичні засоби, які додають у текст елементи потоку свідомості. І для мене центром оповіді завжди є елемент метафізичності. В ранніх творах він буквальний, зараз — більше пов’язаний зі самою атмосферою, аніж із якимись конкретними містичними чи фантастичними сюжетними ходами.
Складається враження, що внутрішньо Ви тяжієте більше до писань Чарьза Буковські, Генрі Міллера, Вільяма Берроуза, аніж до Джеймса Джойса, Германа Гессе, Річарда Баха. Може ще не прийшов час перейти до високоінтелектуальної прози, позбавленої будь-якого нальоту вульгарщини?
Можливо. Час покаже, якої прози ми варті насправді.
В романі «Там, де вітер» є фрагмент, який викликає більше запитань, аніж відповідей на них. Оскільки в ньому не до кінця розставлено акценти, читачу доводиться домислювати подальший перебіг подій, можливо, помилково. Так що ж насправді сталося з Максом Тарнавським у Будинку профспілок під час Майдану, де загинули люди в момент штурму спецназівцями? Він виявив легкодухість?
Думаю, що так.
Головний герой твору мріє про той час, коли його роман «Там, де вітер» буде стояти на книжковій полиці поруч з творами Михайла Стельмаха і Уласа Самчука. Чесно кажучи, це складно уявити, скоріше там будуть книжки Олеся Ульяненка, Сергія Жадана, Юрія Андруховича. Погодьтеся, достойна компанія, як на сьогоднішній день…
Боюсь, це не зовсім точна цитата. Ось що відбувалось насправді у тій сцені в книгарні:
«Були тут і романи то розлогі родинні епоси на тисячу сторінок, то раптом локальні історії якогось дитячого зґвалтування, то історії про ображені почуття, то історії про дівчат з татуюванням дракона, то історії про дівчат у вікні, у потязі, у кризі, у тумані, сотні тисяч історій про дівчат. Доходячи до цих рядів, Макс відчував укол ревнощів – адже тут мала бути і його книжка, на еволюційній вершині топ-хітів продажу, але ж, на жаль, ні, кілька книг Макса Тарнавського можна було знайти тільки у відділі української літератури, недалеко від Стельмаха і Самчука».
Герой не мріє про те, щоб опинитися поруч зі Стельмахом і Самчуком — це, на жаль, його розпачлива реальність. Натомість літературні мрії Тарнавського описані в іншому місці, у сцені в квартирі його літагентки Жанночки, де герой розглядає її книжкові полиці:
«…Він уткнувся носом у кут, немов кошеня, що нашкодило, акурат між Винниченком і Винничуком, Платоном і Платоновим, Сосюрою і де Сосюром, Вулфом і Вулфом, Діккенсом і Діккенсон, Єрофєєвим і Єрофєєвим, Шевченком і Грабовичем, Андруховичем і Андрухович (хто просив Жанночку виставляти ці книги в такій борхесівській суперсиметрії, наче два дзеркала, що не дивляться вже одне в одного, а стоять тепер під прямим кутом, мовби нарешті розриваючи вічну тяглість традиції, цю philosophia perennis, утворюючи, замість очікуваних Деррідою і Ліотаром нового рівня свободи, глухий кут беззмістовності, липкої і чорної, як шпаклівка, якою лише і можна, що мазати тріщини у Всесвіті, коли той вже геть зовсім починає просідати від втрати бодай якихось орієнтирів), він дивиться у цей кут між літературою і літературою, і що ж там бачить? Він, Макс Тарнавський, бачить там лиш одне: серед цих щільних рядів великих імен надто тісно, аби увіпхнути ще один томик з його власним ім’ям…»
Макс Тарнавський, за задумом автора, в кінці роману гине. Hаppy end’у не сталося. Цей трагічний фінал для головного героя Ви розглядає в контексті драматичних подій, що нині відбуваються в Україні?
Я не вважаю, що герой гине і не думаю, що фінал трагічний. З героєм цього роману стається щось особливе — він раптом приходить у місце, яке сам описував у своєму романі: маяк, до якого він приходить у фіналі роману, не існує в реальності, й про це героєві каже його дівчина Аліса, але наш герой бачить цей маяк і чітко розуміє, що це — те саме місце, яке він собі уявляв, коли писав свій провальний роман, з якого, власне, все й почалося. Я думаю, те, що стається з Тарнавським — це щось на зразок сходження Геракла на Олімп і долучення до сонму безсмертних. Його життя стало романом, а роман, який колись написав Тарнавський, став життям, а отже, смерть, ні літературна, ні фізична, більше не владна над ним. Тож Тарнавський, як на мене, входить у своєрідну Вальгаллу на березі Азовського моря, де вічно живуть у славі інші наші герої, котрі віддали в війні за Україну своє життя.
Я не намагаюся якось притягти роман, написаний в тон подіям, що мали місце в Україні у 2019-му році, до теперішньої повномасштабної війни. Але для мене дуже важливо те, що шлях Тарнавського пройшов через Маріуполь повз «Азовсталь», і що в пам’яті мого героя назавжди зберігся той особливий, передвоєнний маріупольський пейзаж, який таким, яким був тоді, у 2019-му, вже більше не буде ніколи.
Спілкувався Тарас Головко
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.