Літературний потяг, який поєднує захід і схід: розмова з Андрієм Савенцем та Александрою Зіньчук

Видавництво Warsztaty Kultury в Любліні розпочало видання серії Literary Eastern Express / «Літературний східний експрес» в рамах якої планує представити 15 перекладів на польську творів сучасних українських авторів. Читачі у Польщі вже  можуть ознайомитись, зокрема, з коміксом «Коротка історія українського фемінізму» Миколи Ябченка, романом «Харків 1938» Олександра Ірванця або дитячою книжкою Катерини Бабкіної «Шапочка і кит».  

Про ідею створення «Літературного східного експреса», видавничі плани, а також про роботу перекладачів «Наш вибір» поговорив з перекладачем Андрієм Савенцем та редакторкою видавництва Александрою Зіньчук.  

Warsztaty Kultury / «Майстерня культури», як говорить сама назва, займається в Любліні організацією великої кількості культурних подій – від великих фестивалів до окремих зустрічей та майстер-класів. А також має власне видавництво. Як написано у вас на сайті, робота видавництва в основному зосереджена на серії Wschodni Express / «Східний експрес». Як зʼявилась ідея такого проєкту та які книжки там видаєте?

Андрій Савенець: Ідея «Східного експреса» народилася і почала реалізуватися десять років тому, у 2014 році, фактично після подій Євромайдану і всього, що за цим слідувало. Так трапилося, що в приватній розмові з Ґжеґожем Жепецьким, директором «Майстерні культури», я згадав про книжку свого давнього знайомого, тоді вже покійного Юрка Ґудзя, житомирського поета, який написав пророчу поему «Барикади на Хресті». Мені боліло, що такий потужний текст з певним пророчим виміром, не має можливості з’явитися перед читачем у всій красі, в графічному оформленні нашого земляка Миколи Соболівського. Ґжеґож Жепецький дуже швидко зачепився за ідею і сказав: «Видаймо». За кілька місяців цей процес вдалось завершити. Макет книжки був майже готовий до друку, треба було тільки перекласти текст на польську. Що я і зробив.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ми видали книгу фактично перед фестивалем «Схід культури – Інші звуки» / Wchód kultury – Inne brzmienia. Фестиваль, який тоді теж лише зароджувався, починався як інтердисциплінарний: поєднував візуальне та музичне мистецтво із мистецтвом слова і дискусії з інтелектуалами. У 2014 році «Майстерня культури» перейняла права до продовження цього фестивалю. І тоді також вперше в рамах цих всіх заходів була видана книжка. До традиційних елементів фестивалю – концертів, розмов, зустрічей та дискусій, додалася книжка з презентацією.

І ми побачили, що це працює. Це шлях, яким треба йти. Відтоді видавничий елемент вписався, як частина фестивалю: в його рамах відбувалися презентації щойно виданих книжок і розмови з їхніми авторами.

Але, звичайно, сьогодні ця видавнича програма вже існує окремо як елемент діяльності «Майстерні культури». І книжки, які з’являються, вже не обов’язково прив’язані до самого фестивалю. А почалося все, власне, з українського поета, з української книжки.

Хоча думки про таку видавничу серію з’явилася ще раніше. Ще у 2011 році під час перших приготувань Любліна до конкурсу на Європейську столицю культури, ми говорили про те, що можна зробити. І тоді зʼявилась ідея «Східного експреса» – і як назва, і як концепт такого літературного потягу, який поєднує схід і захід. Потім вона втілилась у видавничій серії. Крім України, звичайно, найближчого і найбільш пов’язаного сусіда, були також Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, і непрямо Угорщина (ми видали угорського автора, який живе в Україні, але пише угорською). У цій серії ми намагаємося показати широкий спектр сусідніх літератур і культур.

Александра Зіньчук: Я думаю, що ця серія виникла також зі спраги пізнання іншого сходу, яку ми тут в Любліні мали і, певно, маємо досі. Ця спроба пізнати іншу частину Європи також була тісно пов’язана з нашими зусиллями стати Європейською столицею культури, і це було важливою частиною як першої нашої заявки, так і другої.

І цей схід постійно нас приваблює, він для нас важливий. Звісно, з часом ми переосмислили деякі речі, переформатували їх, як у нашому видавництві, так і у підході до наступних книг. Також були роздуми про те, що через культурну та мистецьку діяльність, через таке мистецтво, як література, ми можемо мати прекрасний інструмент для пізнання наших сусідів.

Ми нібито маємо це все під рукою, просто за кордоном, але насправді на польському видавничому ринку лише час від часу зʼявляються відомі імена, скажімо, з України чи Білорусі. Звичайно, ситуація змінилася за останні роки.

Наш видавничий проєкт – це також спосіб дати трохи простору для нових голосів. Щоб сусідні культури також могли говорити своїми голосами.

Віднедавна видавництво також розпочало нову серію – Literary Eastern Express / «Літературний східний експрес»  – що це за проєкт та чим він відрізняється від серії «Східний експрес», яка вже існує?

Александра Зіньчук: Проєкт Literary Eastern Express був написаний у рамах підтримки України (однієї з директив Європейського Союзу в програмі «Креативна Європа»). Тому тут, перш за все, ми хочемо виділити українські новинки та популяризувати їх. Це буде кільканадцять перекладів найновіших українських творів художньої літератури – прози, поезії, але також коміксів. Тому «Літературний східний експрес», як бачимо, є певним доповненням попередньої серії, адже у самому «Східному експресі» ми об’єднуємо більше країн, ніж Україна.

Є також і те, що ми відкрилися новому. Бо з одного боку ми повертаємося до джерел, з яких вийшли, тобто до української літератури (ми з неї починали, вона нам найближча, найбільше маємо перекладачів), а з другого боку ми звертаємося до нових перекладачів і перекладачок, до нових жанрів, у яких ми не були спеціалістами, знайомимося із новими видавництвами.

Змінюється також оформлення наших книжок. Нарешті на обкладинці можна побачити прізвище перекладача, що є наслідком останніх директив Європейського Союзу, які радять подбати про перекладачів та перекладачок. Зробити їх видимими.

В рамах «Літературного Східного експреса» планується видання 16 книг. Чи вже всі позиції відомі? Які були критерії відбору? 

Андрій Савенець: Книги вже обрані. Це була одна з вимог, щоб у проєктній заявці подати перелік. Натомість щодо критеріїв. Це дуже складна та суб’єктивна справа. З одного боку хотілося, щоб це були книжки, які торкаються сьогодення і того, що відбувається. Хоча сам проєкт задумувався ще до повномасштабного російського вторгнення.

Александра Зіньчук: Важливо також памʼятати про потреби, які ми мали під час подачі заявки, а саме – вийти на нову для нас цільову аудиторію: молодь та дітей. Як виявилось з наших поточних досліджень та розмов, що бракує книжок для молоді. Для дітей книжки зʼявляються щораз частіше, натомість для молоді ні. Тому ми пішли цим, трохи невідомим для нас, шляхом. Роздумували, задавали собі питання, що в українській літературі є таке популярне, що могло б зацікавити теж наших польських читачів. Памʼятаймо, що ми перекладаємо літературу, тому вона могла б бути цікава для ровесників з обох сторін.

І вдалось знайти щось таке, що б зацікавило одночасно і польську, і українську молодь?

Андрій Савенець: Це питання дуже складне. Українська і польська – це насправді абсолютно різні читацькі культури. Десь вони дотикаються. Натомість є сегмент польської молодіжної літератури, який перекладається українською, але не обов’язково б це спрацювало у зворотному напрямку.

Щодо деяких позицій ми були переконані, що вони знайдуть свого читача та будуть популярними. Деяких позицій не вдалося включити до проєкту з міркувань авторських прав, які належали комусь іншому.

Натомість теж одним зі способів якось увійти в нішу літератури для молоді і показати щось нове були комікси. З одного боку, комікси як форма дуже привабливі та знайомі для підлітків, а з іншого боку, ми також не закриваємося для дорослих. Наприклад, настільки інтелектуально закручений комікс, як «У мʼяті» Бориса Філоненка, справді розрахований на підготовленого читача, підкутого в історії мистецтва. Але теж за формою дуже відкритий на молодого читача. Зрештою, якщо говорити про таку суто дитячу книжку, як «Шапочка і кит» Каті Бабкіної – це теж книжка з розряду тих, які читаються дорослими для дітей, і для дорослих є інший пласт розуміння цього тексту. Це фактично універсальні книжки, які не ділять читацтво на якісь сегменти, ніші, а прокладають між ними місточки.

Відомо про п’ять книжок, які вже вийшли друком. Що ще планується видати?

Андрій Савенець: З найближчих видань також «Як я стала святою» Тані Малярчук, остання книга Романа Слапчука «Роман & Роман». Ще два видання, які ніби для дітей і не тільки – продукт співпраці Софії Андрухович з Марʼяною Прохасько «Сузірʼя Курки» і «Котик, Півник, Шафка» Олександра Михеда. Остання – це також книжка, яка найбільше серед наших видань торкається досвіду повномасштабного вторгнення 2022 року. Але яка теж представлена у дуже неочікуваній графічній формі і розрахована на абсолютно різні покоління читачів. Це ті книги, які будуть опубліковані у цьому році.

Чи збираєте ви статистику, щоб, наприклад, сказати, які книги подобаються польським читачам?

Александра Зіньчук: Статистику ми не збираємо. Натомість таким вимірювальним прикладом є кількість проданих книжок, або розпитування про якусь позицію. Також ми бачимо, що вплив на те, про які книги читачі найчастіше питають, мають нагороди. Це певна форма реклами.

Андрій Савенець: Важко бути впевненим, яка книга сподобається читачам. Це завжди трохи лотерея, трохи сума різних випадковостей. В історії були випадки, коли книга або якийсь інший культурний продукт зʼявились не в той час, їхня премʼєра пройшла непоміченою, і тільки пізніше його оцінили. Просто так невдало складались обставини для роботи.

Ми для кожної нашої книги бажаємо якнайкращого. Віримо, що ті, які обрали, точно мають свій потенціал і заповнюють певну нішу, додадуть щось до образу української чи інших літератур. Пізніше популярність книги – це також питання проведеної реклами та різних інших чинників, які можуть впливати на продажі.

Александра Зіньчук: Певним викликом для нас є нові жанри, наприклад, комікси. З одного боку, форма коміксів здається нам привабливою, також це частина попкультури, тому це повинно продаватись. А з іншого боку, ці книжки, особливо «У мʼяті», досить вимогливі. Або, наприклад, «Коротка історія українського фемінізму» – це комікс не тільки для дітей та молоді. Він для всіх, хто хоче довідатись чогось більше. Однак, крім фемінізму, там також є просто красива історія про українську культуру.

Ми намагаємось завжди на різних майданчиках розповідати про наші книжки. Власне через таку свою універсальність вони можуть оповідатись в різний спосіб або в різних контекстах, в різних містах, в різних обставинах – так, щоб привабити найбільшу групу читачів.

Розумію, що кожна видана або перекладена книга, як дитина, і важко виділити найбільш улюблену. Але все ж запитаю, яка з книжок найбільше запамʼяталась?

Александра Зіньчук: Для мене такою «дитиною» була книга Олександра Бойченка «50 відсотків рації». Памʼятаю, як зустріла Олександра у волинському селі Костюхнівка, де ми були учасниками польсько-українського проєкту. Він якраз приїхав разом зі студентами та розповідав про свою останню книгу. І так слово за слово, і заговорили про те, що її варто було б десь опублікувати. Мене вражає вміння Бойченка формулювати такі прицільні, короткі, часом отруйні речення, але з яких можна також посміятись, і які змінюють бачення. Так я привезла з Волині до Любліна «50 відсотків рації», яку ми опублікували у серії «Східний експрес» у 2016 році.

А серед останніх книг, які видали чи плануєте видати у серії «Literary Eastern Express», є якась улюблена?

Александра Зіньчук: Важко говорити про улюблену. З того, до чого я була долучена, я в захваті від коміксу «У мʼяті». Він виносить на різні висоти, можна багато чого дізнатись, дофантазувати, дискутувати. Це така книжка, яка не дає відповіді, а лише залишає з роздумами. Також для мене новим був формат коміксу. Можливо є багато подібних книжок, але щось мені підказує що ні, що ця розповідь виняткова. Також не можу дочекатись виходу перекладу книжки «Роману & Роман» Василя Слапчука. Ми вже видавали його прозу та поезію і я дуже люблю, як він пише. А загалом, то кожна книга виняткова.

А що скажете про перекладачів, з якими співпрацюєте у цьому проєкті?

Александра Зіньчук: Почали співпрацю з новими перекладачками. Раніше нашими головними перекладачами були Богдан Задура, Андрій Савенець. Зараз маємо ще Анету Камінську, Анну Лазар, Віру Романишин. Я також роблю свої перші чи вже другі кроки у перекладі. Але найбільшу роботу щодо перекладів виконує Андрій.

Пане Андрію, як так сталось, що ви почали перекладати з української на польську?

Андрій Савенець: Це довга історія. Польську вивчав дитиною. Був натхненний покійною Станіславою Левінською. Це моя родичка, яка все життя працювала на полоністиці Київського університету. Вона дарувала мені книжки, словники, зокрема і свій польсько-український словник.

Спочатку це була цікава пригода для дитини: просто брати текст чужою мовою і дізнаватися, що там говориться. Я почав перекладати книжку з польської мови (яку правда потім закинув), коли мені, може, було років 12 чи близько того. Потім з польською мовою зіткнувся вже під час навчання в університеті, відвідував факультатив, продовжуючи своє дитяче зацікавлення.

Поворотним моментом було, коли моя майбутня дружина, повернувшись з олімпіади у Варшаві, подарувала мені том польської поетеси Віслави Шимборської. Я в рамах якогось романтичного пориву переклав для неї деякі вірші. Потім сама поетка захопила, і я переклав всю книжку.

Під час навчання я цікавився більше перекладом з англійської. Але саме тоді повернувся до польської. А коли з’явилася можливість вступити до новозаснованого Європейського колегіуму польських і українських університетів, то подав дослідницький проєкт, присвячений українським перекладам Віслави Шимборської. Так я себе «посвятив» у перекладознавці та полоністи. Самовільно. Тільки зараз так склалось, що більше перекладаю на польську, ніж на українську.

А ви, пані Александро, як почали перекладати?

Александра Зіньчук: У мене немає такого великого досвіду. Ще в ліцеї пробувала щось перекладати з різних мов, але української тоді ще не знала. Під час навчання я їздила до України, але вже після закінчення університету розпочала там проєкт з усної історії. Тому насправді українську я вивчила від старших людей, від найстарших свідків історії. Слухаючи суржик, нашарування з різних сіл, я вчила таку архаїчну, нелітературну мову. Хоча теж вивчала трохи українську в університеті. З одного боку, я зустрічалась з літературознавцями, з авторами книжок, виступала на конференціях, а з іншого – говорила з такими простими людьми. Таким був мій початок.

Попри те, що я походжу з прикордоння – міста Володава, там де зустрічаються кордони України, Білорусі і Польщі, вперше до цих країн я поїхала вже під час навчання в університеті – до України у 2000 році, а до Білорусі кілька років пізніше. Хоча з вікна дому я могла дивитись на пейзажі, забудову з іншого боку кордону. Але у радянський період кордон для нас був закритий. Тому так, Україна завжди була трохи недоступна. Змінилось це через наукові, а пізніше особисті контакти. Але також завдяки спільній мистецькій, культурній діяльності. Наприклад, багато проєктів робили спільно з Дрогобичем, пізніше Львовом.

Перекладала я поезію і здебільшого для себе. Однак для подальшої роботи в цьому напрямку мене заохотив Кшиштоф Чижевський, який запропонував співпрацю в рамах серії перекладів української поезії «Перед лицем війни». Переклад для мене – це постійна наука мови. Але теж, перекладаючи, я відчула пригоду на іншому інтелектуальному рівні, ніж до цього, коли редагувала, або ж сама писала вірші. Це зовсім інша робота, входження у діалог з текстом, з автором чи авторами, яка дає неймовірне задоволення. Раніше, коли я перекладала лише для себе, я цього не відчувала. Але у момент, коли несеш цей тягар відповідальності, що це мусить бути друкована книга, або ще це далі десь потрапить до читача, то цілком інакше перекладається. Часто треба було притримати свою творчу уяву, щоб не написати щось інакше, бо така спокуса є, особливо при перекладі поезії, особливо, коли сам також пишеш. Тому так, треба себе дисциплінувати.

Але повторюсь, це для мене також чудова наука мови. Українська дуже красива та близька мені, але все ще таємнича. Попри велику кількість зменшувальних форм та мʼякості, яку мені часто важко вимовити, українська мова має в собі також багато конкретики, яка неймовірно описує світ.

Які є відмінності в мовах та культурах, які важко перекласти з української на польську?

Андрій Савенець: Важко говорити без підготовки, бо одразу на думку спадають якісь стереотипні приклади. Можна почати з більш загального – можна по-різному підходити до передачі цих різниць. Це залежить від перекладача, його світовідчування, його розуміння ним своєї місії, а також його освіти. Бо в одному випадку перекладач, коли побачить чужість, побачить щось дуже унікальне, специфічне, неповторне для культури джерела, і він цю унікальність, неповторність захоче передати за будь-яку ціну, навіть якщо вона буде викликати якесь нерозуміння у читача перекладу. Бо це буде щось далеке, чуже, незрозуміле, і що може вимагати або приміток, або якогось самостійного дослідження. А може перекладач захотіти просто погратися і знайти найближчі відповідники в культурі перекладу, такі свійські, знайомі, які вже не ставитимуть перед читачем якихось інтелектуальних викликів. Можна перекладати так, можна перекладати інакше, можна це поєднувати в різних пропорціях. Зрештою, важко радикально захищати кожну з цих перспектив. Я теж намагаюся залежно від ситуації це якось поєднувати. Для мене важливо цю чужість показувати.

Буває також так, що треба сперечатися з редактором. Редактор – це хтось такий, хто стоїть на сторожі чистоти мови перекладу, який не хоче пропускати нічого, що вибивається поза норми та стандарти. А ми знаємо, що в оригінальних творах ми теж дуже часто можемо мати справу з якимись порушеннями норм, з різними нестандартними мовними реєстрами, винаходами, авторськими неологізмами, неграматичними структурами, які мають свою функцію у цьому творі і певним чином впливають на читача. Для того, щоб відтворити цей ефект, потрібно теж трішки поглумитися над мовою перекладу і переконувати редактора, що це правильне рішення.

Багато також залежить від контексту та часу, в якому ми зараз живемо і перекладаємо. Мова – живий процес. Я, скажімо, 15 чи 20 років тому, перекладаючи чи на українську, чи на польську, не вживав би певних слів, знаючи, що вони є для читача незнайомими, дивними, дикими, екзотичними. Але мова змінюється, змінюється, відображаючи ту зміну свідомості й ті інформаційні потоки, які пропливають суспільством.

А з Вашого досвіду, пані Александро, що найважче у перекладі? 

Александра Зіньчук: У мене найбільше труднощів виникає при перекладі силабо-тонічних віршів та рим, в яких потрібно від чогось відмовлятись, шукати нових рішень, щоб зберегти цілісність поезії. Це надзвичайно важко. І саме тут виникає найбільше страхів, чи не переходжу якусь межу – я знаю, що відходжу від оригіналу, від значення, для того, щоб це краще звучало. І це дуже важко, адже коли берешся за переклад віршів, які мають ритм, мелодію, які є надзвичайно важливими в українській літературі, то перекладати його як білий вірш – це вже велике спрощення.

 

Розмовляла Анастасія Верховецька

naszwybir.pl