Оксана (Ксена) Рубаняк — офіцерка і командирка взводу ЗСУ, письменниця. До війська вона доєдналася у 19 років, добровільно ставши на захист держави 24 лютого 2022 року. Ксена воювала на Бахмутському, Вугледарському, Мар’їнському і Харківському напрямках. Під Вугледаром вона отримала поранення, та невдовзі повернулася на службу.
Оксана Рубаняк видала свою першу збірку віршів “Орнаменти долі” до повномасштабного вторгнення, а під час участі в бойових діях вийшли дві наступні поетичні збірки — “Назустріч смерті” і “Дорога життя”.
Суспільне Культура публікує інтерв’ю з Ксеною про її творчість, ветеранську літературу, пам’ять і репрезентацію військових.
ПРО ЗБІРКУ “ДОРОГА ЖИТТЯ”
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ви презентували збірку “Дорога життя” на поетичних читаннях Meridian Czernowitz. Будь ласка, розкажіть, про що вона?
Збірка “Дорога життя” – це вже моя третя збірка поезії за весь творчий шлях і друга, що написана під час моєї служби у війську. Вона присвячена моїм побратимам Віктору (Ріо) Бірюкову та Олегу (Берету) Койляку. У збірці опубліковані вірші про ті події, які відбувалися на передовій, вони про мої почуття і переживання. На початку книги є передмова, в якій я розповідаю про побратимів, про те, як виникла ця збірка і назва книжки.
ЧОМУ ВАРТО ЧИТАТИ ВЕТЕРАНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ
Дехто може сказати, що їм надто важко читати тексти про війну зараз. Натомість парамедикиня й ветеранка Олена Герасим’юк у нашому інтерв’ю говорила, що треба звертати увагу на творчість очевидців, бо це мистецтво факту, яке не потребує жодної додаткової верифікації. Вона говорила, що цими словами ми маємо стріляти. Тож що б ви сказали тим людям, які чомусь не хочуть читати ветеранську літературу?
Був випадок, коли мені друг сказав: “Оксано, от я читаю твою книгу, вона така песимістична, про біль. Її дуже важко читати”. На що, я відповіла — перепрошую, а про що у збірці? Ти вникаєш в суть написаного?
Можна не читати. У мене немає мети заробити слави чи грошей на віршах.
Я пишу, бо так відчуваю і це моя потреба наразі. Я маю змогу у своїй творчості згадувати своїх живих та полеглих побратимів, нести пам’ять про них крізь роки. І це найкраще застосування моїх рукописів — зберегти пам’ять про Героїв України.
Якщо ви хочете дійсно заглибитися у військову літературу і заглибитися в ті події, які ми висвітлюємо в різних форматах, то будь ласка, ми будемо тільки раді. У свідомості українців самостійно повинно виникати бажання до дослідження і вивчення подій на фронті із слів очевидців. Адже правда в словах людини, котра пережила і бачила все на власні очі.
Чи є це артефактом історії, на вашу думку? Тим, що дуже важливо зберегти з подій війни?
Однозначно, погоджуюся. Раніше, коли я була в лікарні, читала книгу Валерія Маркуса “Сліди на дорозі”. У ній він описував свою службу під час АТО. Це реальна історія, яка є частиною нашого життя, і її треба поширювати на великі маси, у школи, університети, навчальні центри, як і книгу про Маріуполь та його захисників “Книга Хоробрих” Сербов Руслан або Валерії Нави Суботіної “Полон”.
Я часто чую, що поезії, твори ветеранів, учасників російсько-української війни вже викладають у школах. Навіть мені пишуть викладачі та вчителі з України, мовляв, ми сьогодні на уроці розбирали ваші вірші. Мене безмежно радує, що наша молодь, педагоги, та суспільство в цілому — свідомі.
Чи може ця література наблизити досвіди, якось пояснити цивільній людині, що переживають військові?
Так. Коли я публікую свої напрацювання, навіть у прозовому форматі, я отримую дуже багато підтримки саме від військових. Мені пишуть “у мене таке було”, “у мене таке зараз”, “я розумію, про що ти” або “це мені дуже резонує”. Тобто, військові сприймають написане мною легко і просто, тому що ми в одних подіях зараз живемо і працюємо. Цивільним дуже важко інколи зрозуміти, про що написано і які сенси я намагаюся донести.
У мене була нещодавно дискусія з жінкою, де вона розказувала, що Україна має відійти від зображення болю, себе в ролі жертви. У нас була досить довготривала розмова. Так, ми зображуємо героїв як мужніх, сталевих воїнів. Так, ми можемо знівелювати якісь негативні події, які відбуваються в державному секторі.
Але як зображати війну, розрухи, руйнування, втрати? Це ж неможливо помістити в красиву, гарну, милу обкладинку. Це буде цинічно, нещиро, неправдою, не про чесність. А я, мої вірші й напрацювання — це насамперед про чесність.
ПРО ДИСТАНЦІЮ ВІД ПОДІЙ І ЧАС ДЛЯ РЕФЛЕКСІЇ
Багато хто з митців говорить, що їм для створення якогось культурного продукту про війну треба певна дистанція. Тобто, до прикладу, Ірина Цілик свого часу відмовилася від пропозиції знімати фільм про Бучу, тому що, за її словами, пройшло ще мало часу. У вашому випадку, коли ми шукаємо доречних слів тут і зараз — чи вистачає вам часу на рефлексії?
Не можу сказати однозначно, тому що коли я писала вірші до збірок, це відбувалося в моменті тут і зараз, коли це було можливо. Інколи, я рядки запам’ятовувала у голові й потім вже прописувала, бо просто не було можливості писати тут і зараз. У кожного по-різному. Це, напевно, залежить від митця, людини, яка займається творчістю, скільки їй потрібно часу, щоб це усвідомити й переосмислити. І продукти виходять різні. У мене вони, можливо, інколи і кострубаті, і необроблені, і не такі ідеальні й красиві, як би хотілося, але вони чесні, правдиві, вони такі, які були на той момент в тих періодах, щирі й відверті.
А стосовно твердження, що має пройти деякий час, щоб це зображувати — напевно, в цьому є частка правди, я не можу це ні оскаржити, ні підтримати на всі 100 %. Думаю, кожен для себе обирає момент і час, коли він готовий писати й в нього це вийде найкраще.
ПРО ЛІТЕРАТУРУ Й ПАМ’ЯТЬ
Ви розповіли, що ваша збірка присвячена пам’яті ваших побратимів. Про це багато говорила загибла госпітальєрка Ірина (Чека) Цибух: я знаю, вона була вашою подругою. Вона досліджувала й популяризувала практики пам’яті, що стосуються загиблих воїнів, лобіювала запровадження хвилини мовчання та інших способів увічнення. На вашу думку, чи може література стати ще одним способом увічнення?
Звісно, про героїв потрібно писати, потрібно згадувати у будь-яких варіантах. Я читала книгу “Маріуполь. Книга хоробрих” Руслана (Давида) Сербова, захисника “Азовсталі”, і мені дуже сподобалося, як він чітко та яскраво прописав героїв і побратимів, які з ним служили і воювали. Деякі з них залишились живі, деякі в полоні, деякі загинули, але він зберіг у рядках книги імена цих людей — і мені це надзвичайно сподобалося.
Багато книжок зараз присвячено побратимам, друзям, героям, багато віршів, пісень і інших творів присвячено як загиблим, так і живим військовослужбовцям. І для мене література дійсно є одним з основних методів збереження пам’яті про захисників.
Література – це те, що існує вічно.
Зараз державна політика у сфері пам’яті й комеморації не є всеохопною. Досі не створена уніфікована система візуального супроводу поховань, тільки починається будівництво Національного військового меморіального кладовища. Однак люди самі вшановують пам’ять полеглих захисників так, як уміють — прикладом є алея прапорів на майдані Незалежності. На вашу думку, яким має бути шлях пам’яті? Що нам потрібно зробити просто зараз у цій сфері?
Я звикла, що будь-яка зміна починається з себе і своєї голови, і тоді вона вийде на міжнародний або національний рівень. Погоджуюся, що наразі політика вшанування і пам’яті героїв не те що погана, її практично немає — і це питання до представників влади, які повинні цим займатися.
А що може бути дійсно доцільним — це починати із власного усвідомлення, кожного дня згадувати, завдяки кому ти живеш, тією ж самою хвилиною мовчання. Можливо, це не матиме масштабного рівня, але це про себе, про своє внутрішнє мислення і свідомість.
Далі я би продовжила це окремим уроком у школі, де з дітками би говорили й пояснювали не тільки про загиблих героїв, а про військовослужбовців, тих, які припинили участь у бойових діях через поранення чи інші обставини, зокрема через психологічні.
Були б доцільними і заходи міжнародного та міждержавного рівня… Насправді можна багато чого придумати, головне — щоб було бажання в людей, які повинні цим займатися. Якби кожен виконував свої обов’язки, ми б усі жили набагато краще. Це думка, з якою я кожного дня стикаюся.
Якраз маю питання про інтеграцію людей з військовим досвідом, ветеранів — як суспільство має підготуватися до цього?
Військові повертаються в цивільне життя, де ми потрібні собі та своїй сім’ї — все. Це правда, якою б вона не була. Цивільні повинні бути готові стати підтримкою для нас. Не матеріальною, а моральною.
Часто ветеранам складно знайти роботу, яка була б оплачувана, давала б забезпечення йому і його сім’ї, а також приносила мінімальне задоволення. Допомогти реалізувати себе — вже чимала підтримка. Мінімальний вчинок може призвести до кардинальних змін.
Рецепт взаємовідносин військових і цивільних простий — розуміти одне одного, підтримувати. Навіть інколи закрити на дещо очі, допомогти, підказати.
Не воювати одне з одним, а об’єднатися і розуміти, що ми одне ціле, єдині і неподільні.
ПРО ПРЕДСТАВНИЦТВО ВІЙСЬКОВИХ У ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ
Нещодавно ви потрапили в список Forbes “30 до 30”, із чим я вас вітаю. Також відомою є обкладинка журналу Vogue з вашим фото — в одному з ваших інтерв’ю ви сказали, що це про видимість, що такі речі роблять ветеранів і військовослужбовців видимими. Також ви зауважили, що, на жаль, за кордоном інтерес до теми війни в Україні падає і люди вже не так активно говорять про військовослужбовців в Україні. Як такі публічні прояви просувають видимість військових?
Про журнал я розказувала в інтерв’ю з Яніною Соколовою, тому не буду повторюватися. Журнали, ЗМІ, видавництва, які ніяк не пов’язані з війною, нібито не повинні писати про це статті, але все ж таки публікують військових, – допомагають ЗСУ. Адже таким чином транслюють новини та інформацію про бойові дії в Україні закордон і залучають іноземців до допомоги підрозділам сил оборони.
Стосовно Forbes — не знаю, наскільки він впливає за кордоном, але в Україні це ще одне нагадування про людей, які стоять на захисті країни. Там не тільки одна я військова, там є і представники ГУРу, і дівчата-військові, і пілот гвинтокрилу та інші. Є багато військовослужбовців і це визнання за їхню роботу та всіх інших, які кожного дня докладають максимум зусиль, щоб бойові дні залишалися там, де вони є, або навіть проводять успішні штурмові дії. Тому Forbes для мене — це якраз про визнання українських військовослужбовців, їхньої роботи і титанічної праці.