«Лісова пісня»: вишивані сильвети

1326

Член Національної спілки письменників України, лауреатка літературної премії імені Уласа Самчука, авторка дитячих книг, майстер народної творчості Олена Медведєва вишила повний текст драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки на 48 полотняних сторінках розміром 60 см х 42 см.

Це її подарунок до 150-річчя із дня народження великої поетеси.

Раніше вона вишила повністю таким же форматом «Євангеліє від Івана», «Євангеліє від Марка», «Євангеліє від Луки», «Євангеліє від Матвія», збірки поезій Івана Франка «Народна пісня» та Ліни Костенко «Я поцілую мальву у щоку», а також «Кобзар» Тараса Шевченка 1840 року (формат 36, 5 см х 26 см), який став діамантом світової Шевченкіани. У її доробку також польською мовою «Ода молодості» Адама Міцкевича, англійською – «Біблія» ( обидві формату А-5).

Вигляд фоліанту цим вишитим книгам надають палітурки, обтягнуті шкірою. Кожне із четвероєвангелія вміщене у спеціальному дерев’яному футлярі, оздобленому художньою різьбою.

Майстриня також вишила за міжнародним стандартом мініатюрні книги розміром – 9 см х 8 см – тут вміщено уривки із творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та із роману «Волинь» Уласа Самчука.

Із роботою «Євангеліє від Матвія» Олена Медведєва увійшла до Книги рекордів України.

Про те, як вона вишивала «Лісову пісню» йдеться у розмові із авторкою.

 

«МЕНІ БУЛО ЗА ЧЕСТЬ ВИШИТИ ЛЕСИНОЮ ГОЛКОЮ»

– Очевидно, що із «Лісовою піснею» Ви ознайомилися ще у шкільні роки…

– Саме так. Але тоді мені більше імпонувала казка Лесі Українки «Біда навчить». Це був перший Лесин твір, який я прочитала. Потім постійно перечитувала «Метелика», «Лелію», «Чашку». Згодом закохалася у «Сліпця». І це кохання на все життя. До «Лісової пісні» я підростала поступово, як і до «Одержимої», «Міста смутку», «Трьох хвилин».

– Як прийшло рішення обрати для вишивання текст саме із видання «Лісової пісні» 1914 року?

– Драма-феєрія була написана влітку 1911 року, у так званий грузинський період поетеси, і публікувалася частинами. Лише в січні 1914 року «Лісова пісня» побачила світ окремим виданням. Отже, саме в цьому році вона стала ціліснодрукованою. Первісток вишитий мав бути схожий на первістка друкованого. Все закономірно.

– Сміливість вишивати великі тексти – від чого вона? Чи не виникало думки, що треба вишити скорочений варіант «Лісової пісні»?

– Не можу назвати це сміливістю (і то не вдавана скромність), адже мені не було страшно перед таким обсягом роботи. Вважаю, що вишити повне видання – це зберегти цілісність твору, його самобутність, незрівнянну красу, сам Лесин задум. Це ніби проспівати пісню від початку до кінця і ніде не сфальшивити, і не вкоротити її через те, що якийсь момент цього музичного твору тобі не вдається.

– Починаючи «Кобзар», Ви стояли перед дилемою: який обрис повинні мати вишиті букви? Але тепер Ви є авторка трьох гарнітур вишитих шрифтів, тому до «Лісової пісні» вже приступали впевнено? Хоч, звісно, відтворити точно друковану гарнітуру видання 1914 року ниткою нереально…

– Ні, приступала не впевнено. Я вагалася у виборі висоти і ширини літер. Ніхто і ніщо (навіть всезнаючий дядечко Google) чи комп’ютер не могли мені допомогти у цьому. Адже все потрібно було робити у реальному форматі. Для вишивання використала нитки DMC французького виробництва діаметром 1 міліметр, букви всі – прописні, висотою 5 міліметрів. Коли вишила половину твору, то зрозуміла, що рішення було ухвалене правильне. Книга вмістилася в один том. Цей факт приймаю як подарунок Бога. Як, власне, і цю можливість – вишити увесь твір. А щодо назв авторки і твору, то вони вишиті за прообразом гарнітури у друкованому виданні 1914 року.

– Ви вишивали новою голкою чи й тою, що і попередні свої книги?

– Тема голки для мене – сакральна тема.

Це не просто інструмент у моїй роботі, вона авторка і виконавиця дива. Як пензель для художника, так голка в моїх руках виконує роль путівника й помічника, супроводжує всілякими манівцями протягом всенької роботи. Вона – наче моя колега.

«Лісова пісня» вишивалася ж голкою, яка «брала участь» у гаптуванні всіх попередніх полотняних книг. Її неможливо замінити чи відмовитися від неї. Вона не має відпустки і не йтиме на пенсію, у цьому я переконана. Бо це – серце моїх рук.

– Що відчували, коли в Колодяжному, у світлиці в Лесиному будиночку – біля фортепіано – тримали голку, якою вишивала Леся?

– Щодо голки родини Косачів… Можу сказати, що вона досить тендітна. Тоненька така, гостра. Коли діставала її з гольника, то здавалося, ніби торкаюся історії руками. Трепет, тривога, хвилювання, захват, ніжність… Мені було за честь вишити Лесиною голкою кілька Лесиних слів у «Лісовій пісні». Це для мене епохальна подія, якесь Боже провидіння, і невидима присутність поетки у цій роботі…

Дотик до клавіш її унікального французького фортепіано відомої у всьому світі фірми «Ignace Pleyel» відбувся із благоговінням… Як тут не згадати Лесин вірш «До мого фортепіано»:

 

Мій друже! Ті хвилиноньки яснії,

Я при тобі найбільше мала їх,

Твої кохані струни голоснії

Будили зграї красних мрій моїх.

 

«ПОЕЗІЯ ВИШИВАНОГО ОРНАМЕНТУ ЗВУЧИТЬ У СТРОГОСТІ ВІЗЕРУНКУ»

– Бог Вам приготував таку дивну віртуальну зустріч із Лесею… Може, це віддяка за щось?

– Важко відповісти на це запитання об’єктивно. Ці миті я й справді сприймаю як Богом даровані зустрічі із Лесею та голосом її дому.

Чи віддяка за щось? Не знаю. Тисячі людей люблять Лесю та її творчість. Моя ж любов нічим не відрізняється від їхньої. Хіба тим, що вона передалася моїм дітям та… моїй єдиній голці.

– Полотно цього разу вибрали особливе для вишиваних сторінок?

– Для вишивання Лесиної вишуканої поезії я свідомо придбала тканину волинського виробника. Це льон сірого кольору. Полотно виткане спеціально для вишивання хрестиком.

– Для сторінок і для обрамлення обкладинки Ви за зразок взяли орнамент із колекції Олени Пчілки і цим наче поклали її благословення на вишиту Вами «Лісову пісню» її дочки… Чим викликаний такий вибір?

– Не думала, що це може сприйматися як благословення. (Пауза). Хоча приємно, що Ви роздивилися у цьому такий сакральний, зворушливий момент. Дякую Вам!

Вибираючии візерунок № 295-а із альбому Олени Пчілки «Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки» (факсимільне видання 2010 року), бачила свій майбутній фоліант тандемом-обіймами матері і доньки. Хотілося, щоб вони були удвох серед нас у вишиваній книзі і після того, як відійшли у засвіти…

Тим більше, що саме цей візерунок обрамлював обкладинку вже згаданого альбому – його першого, 1876 року видання (та й подальших видань). Отже, я сприйняла цей факт як натяк, підказку для своєї книги. «Треба добре знати народ, аби змогти прозирнути його душу», – так вважала Олена Пчілка, і її альбом – це намір саме задля розширення знань про український народ.

Взятий мною орнамент, як і всі представлені у її альбомі, походить із тодішнього Новоград-Волинського повіту – нині однойменний район Житомирської області. «Весь вміщений тут матеріал зібраний мною на Волині. Ця обставина додасть йому, очевидно, характеру винятковості», – зазначила Олена Пчілка у передмові. У той же час вона аргументовано пояснює, що ця орнаментика уособлює в собі загальноукраїнський тип, обстоює своє твердження про оригінальність і ніяку не запозиченість українських орнаментів.

– Щодо останнього, то саме так вважали у той час царськоорієнтовані дослідники, мовляв «малоруські» орнаменти наслідують інших…

– Однак на основі глибого вивчення, наукового порівняльного аналізу вона підкреслює, що українська вишивка багатша і розмаїтіша за «великоруську» і не опольщена. Вона стверджувала, що «…великоруська орнаментика, маючи кілька точок дотику з українською, …настільки відхилилася вбік, що (відрізняючись до того ж розфарбуванням), утворила між собою і українською орнаментикою саме цілу прірву. Я не буду вдаватися у причини цього явища; дуже може бути, що п. Стасов ( російський етнограф – В. М.) правий, вважаючи великоруську орнаментику тільки відголоском азіатської і візантійської…»

Звісно, вишивка кожного народу завжди змінюється, удосконалюється чи спрощується, мігрує і проходить власний процес синтезу та інтеграції в іншу, але при цьому зберігає свою самобутність. Кожен народ на планеті має борошно, однак хліб випікає різний. Такі метаморфози відбуваються і з вишивкою.

Скільки європейців минулих сторіч, які бували у нас, в Україні, казали: «Дівка боса, а ходить у вишитій в сорочці, та й за її намисто можна пів села купити»; «Хатка простенька, а розмальована», «Кожна дівка, як прибиреться і йде до церкви, немов квітка», «Рушник, яким щодня витирають руки, – і той із вишивкою. Геть не буденщина».

– Поезія орнаменту, використаного у книжці, – у чому вона?

– Тут ми досить схожі за смаками із жінками родини Косачів. Поезія вишиваного орнаменту звучить у строгості візерунку, його синхронності; у делікатному, композиційно-грамотному поєднанню кольорів, у виправданій простоті або ж розкоші складності.

Орнамент промовляє голосом тієї епохи, у якій він творився. У ньому заховалася доля людини, яка його вперше вишила на полотні, і про яку ми ніколи нічого не довідаємося. Загадковість – теж своєрідна поезія.

Нещодавно гортала сторінки Пчілчиного альбому. І раптом помітила, що на 26 листку, поруч із взірцем, що вишитий на Лесиній книжці-фоліанті, у верхньому лівому кутку зображений візерунок, який я відтворила на своїх новорічних ялинкових іграшках десять років тому, і кожного Різдва ними прикралаша зелену красуню у своєму домі. Отже, ще, очевидно, тоді мене було спрямовано до цього візерунку зі значно вищою метою…

– Один із кольорів використаного Вами орнаменту – червоний, колір шкіри обкладинки – теж. Є метафоричний зв’язок між цими атрибутами-символами у вишитій книзі?

– Спершу думала про зелений колір обкладинки, адже це «Лісова пісня». А ліс у нас асоціюється лише із зеленим… Згодом зрозуміла, що потрібно набратися хоробрості і поламати правила стереотипу – у відповідності із Лесиною харизмою й навіть деякою екстравагантністю. Червоного кольору багато у «Лісовій пісні» – у кількох її героїв в одязі є елементи, забарвлені ним. Червоний – колір кохання, вогню, індивідуальності.

Коли фоліант вже був повністю готовий, якось побачила друковану «Лісову пісню» в червоній обкладинці, тоді зовсім заспокоїлася: ще є на світі «інакомислячі» видавці. Зрозуміла, що рішення було ухвалене правильне.

 

«ЛЕСИНА ПОЕЗІЯ ТКАЛАСЯ ІЗ ЯСНИХ БАРВ…»

– Вишиваючи, Ви наче промовляєте подумки кожну букву, кожне слово по кілька разів. Що у лексиці «Лісової пісні» Вас вразило?

– Стосовно промовляння кожної літери подумки, то це я робила не один раз, адже її вишиваєш не за одну секунду… Мабуть, тому я не тільки розмовляю, думаю, мовчу, вишиваю українською, а й дивлюся нею на світ…

Згадайте, як Лукаш до Мавки казав: «Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати…» На що вона відповідала: «Цить! Хай говорить серце…» Із серцем як уособленням прекрасного тут отожнюється наша українська мова.

Залюбила, заколисала, зачарувала, приговорила мене народнорозмовна лексика «Лісової пісні», її прекрасні діалекти, архаїзми. Вони наче взяли на себе роль забарвити рядки цієї поезії у незвичні нам, жителям XXI сторіччя, кольори.

Таке враження, ніби Леся розшукала у сховку вічності давню-предавню чарівну палітру, на якій дивом збереглися незвичайні фарби. Ось цим скарбом вона і розмальовувала лісове полотно в золоте сяйво.

Словосполучення «Не руш!», яким зверталася Мавка до Перелесника, я стала вживати у своєму сучасному мовленні до онука. І він, будучи іноземцем за походженням, розуміє це прохання. Або розмовний прислівник «по-наськи», тобто «по-нашому» – родом із волинського села – звучить досить мило. Його я теж вживаю. Та й десятки інших лексичних перлин збагатили мене, додали колориту моєму мовленню.

Колись Олесь Гончар казав, що Лесина поезія ткалася із ясних барв народних говірок. І в цьому краса її мовної тканини. То як її було не перенести на сучасне полотно?

– Ця мовна соковитість відчувається і у ремарках, особливо там, де вони стають прозовим описом пейзажів, лісу, зокрема…

– Звичайно. Леся Українка у листі до Агатангела Кримського 14 жовтня 1911 року зазначала, що на честь волинських лісів написала драму-феєрію – мала на увазі «Лісову пісню». Вона була закохана в цю красу і сумувала за нею, як за дорогою серцю людиною. А скільки разів вона писала про це у листах своїм рідним! І з якою любов’ю вона це робила! Саме туга за Волинню та її лісами стала імпульсом до сворення фрами-феєреї, в основі якої лягла трагічна доля стосунків людини із природою.

«Старезний, густий, предвіковічний ліс на Волині…» – розпочинає Леся свою лебедину «Пісню пісень» (образ Олени Медведєвої – В. М.). Я вже відчуваю його аромат. А ви?

– «Посеред ліса простора галява з плакучою березою і великим прастарим дубом…»

– Леся – художниця в слові та музиці, у любові та людяності… Все це відчутно в її своєрідних етюдах про природу у «Лісовій пісні». Цю казку поліського лісу надзвичайно наочно передають відомі ілюстрації до «Лісової пісні» видатної української художниці Софії Караффи-Корбут, яка їх створила до 125-ти річчя від дня народження Лесі Українки.

– Вони романтично-піднесені…

– Саме так! Репродукції робіт Софії Караффи-Корбут уперше я побачила в книзі «Лісова пісня» видавництва «Місіонер» у 2000-х роках. Пригадую своє зачудування. Тримаю в руках це нетипового розміру видання, гортаю і не можу намилуватися. Такі вони оригінальні, повітряні, не схожі на інші ці ілюстрації. Обличчя Мавки та Лукаша живі, чуттєві. А які промовисті їхні очі! Вони дивляться в душу один одному і розмовляють мовчанням.

Оригінали ж робіт пані Софії (а їх досить багато – тридцять шість) вперше побачила кілька років тому у Колодяжненському літературному меморіальному музеї на Волині. Це було справжнє позитивне заціпеніння. Дивилася і слухала цю красу, ніби вперше читала «Лісову пісню» по складах. Одухотворені образи говорили голосом кохання, туги, болю… Стильно, оригінально, графічно-тонко, з проживанням долі натягнутого колоса в руках Мавки поруч із лезом серпа і найвищої ноти Лукашевої сопілки…

Авторка присвятила їм п’ять років щоденної праці і закінчила роботу над шедеврами за два роки до смерті. «Її твори стали пам’яткою поколінню нескорених і принципових митців, яких час назвав митцями національної ідеї», – так оцінив їх відомий письменник, франкознавець Роман Горак у післямові до одного із видань «Лісової пісні», де опубліковані малюнки Софії Караффи-Корбут.

– …І Ви вирішили вмістити їх і в своїй вишитій книзі?

– Я обрала їх тому, що вони мене вразили своєю душею. Але ці малюнки у моїй книзі представлені у вигляді ручного розпису в техніці шовкографії. А допомогла мені у цьому рівненська художниця Наталія Серветник.

 

«ЛЕСЯ УКРАЇНКА НОСИЛА «ЛІСОВУ ПІСНЮ» ПІД СЕРЦЕМ…»

– Складові майстерності виготовлення Вашої книги – це…

– Любов, терпіння, час… Мистецтво завжди має бути настояне на часі. Вишите рідне слово на українському полотні… Старовинна орнаментика сучасними нитками… Палітурництво… У Лесині часи воно могло звучати як інтроліґаторство. Адже вишити драму-феєрію було не достатньо, необхідно було надати їй форму сторінок, наклеївши на картон полотно із вишитими рядками, оздобити обкладинкою, кутниками, псевдобинтами, закладкою. У цій справі допомагає мені син Андрій. Лише при наявності цих складових вишита книга вважається книгою.

 – Леся Українка зазначила у листі до сестри Ольги 27 жовтня 1911 року, що писала «Лісову пісню» впродож 10 – 12 днів, «… і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій». Ви вишивали значно довше…

– Леся Українка носила «Лісову пісню» під серцем, як носить матір своє дитятко… Написала майже в маренні, як власне, і «Одержиму». Очевидно, її всі образи квапили, кликали, не давали спокою, а відчуття і розуміння фіналу спонукало її швидше завершити, і вона це все робила на одному подиху, бо визріло давно… Вона писала у листі із грузинського міста Хоні до матері 20 грудня 1911 року: «Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому».

Народилася ж ця дитина за два роки до того, як Леся зібралася у засвіти. Народилася, щоб стати вічною…

Я ж вишивала цю книгу протягом двох довгих щасливих років. У мене в цей час народився другий онук Даніель, і було написано кілька творів для дітей.

 – Ви співаєте, слухаєте музику під час вишивання?

– Не співаю, а слухаю. Але не музику, а слово. Раніше слухала класичну музику. Зараз відмовилася від цього. Звучання слів та думок стає ціннішим за звучання мелодій. Можливо, колись знову повернуся до попередньої практики, але сьогодні працюю саме так.

Та й чи могло звучати в процесі цієї роботи дві пісні одночасно? Моє ж серце вибрало «Лісову»…

– Відтворюючи драму-феєрію, сповнену містичними героями та їхніми перевтіленнями, не відчували Ви, що щось Вам заважає чи Вашій голці, чи Вашій думці – «Той, що греблі рве» або «Той, що в скалі сидить», чи напаки – підохочує, стимулює, вабить і вабить, аби щасливо завершити роботу?

– Можете сприймати це як аномалію, але мені ніщо не заважало. Я почувала себе здоровою, досить працездатною і в міру заклопотаною. Хтозна, може «Той, що греблі рве» домовився із «Тим, що в скалі сидить» про те, аби мені допомагати, а не заважати? (Усміхається). А раптом їм самим вже конче хотілося побачити готовий результат – себе вишитих? От і сприяли мені у цьому…

 – Символ Мавки – який він для Вас?

– Лесина Мавка для мене – це вічність у коханні і кохання у вічності – воно не від світу цього. Одне-єдине у своїй природі. Йому немає ціни, хоча і продане за матеріальну вигоду.

Це інопланетне дитинча, зіткане з любові, яке з’явилося поза людськими часом і правилами. Стосовно себе я можу сказати словами Лесі Українки про Мавку: «Зачарував мене сей образ на весь вік» (із листа Лесі Українки до матері 2 січня 1912 року).

Нещодавно я видала книгу для дітей «Крамниця часу». У цій казковій історії маленька білява Мавка купує у крамаря Юліана весь сьогоднішній час для розквітлої у лісі папороті… Підозрюю, що мавки до письменників приходять із різною метою.

– Можете визначити формулу, яку посилає «Лісова пісня» людству?

– Той, хто зраджує собі та своєму коханню, стає самотнім… вовком.

– Внутрішньо Ви себе відчуваєте новленою, досконалішою після кожної такої книги?

– Після кожної вишитої книги почуваю себе багатшою, цікавішою, витривалішою, впертішою, оновленою і залюбленою в українські слово і вишивку.

 

«…ЗВЕЛИЧИТИ ЇЇ СЛОВО»

– Можете передбачити, що б сказала Олена Пчілка, побачивши вишиту Вами «Лісову пісню»?

– ?! (Здивування).

– Спочатку відповім я: вона б обняла Вас і промовила б: «Дякую, моя доню!»

– Спасибі Вам за таку теплу віру. У мене ж зовсім протилежне бачення цієї зустрічі… Думаю, я отримала б достатньо запитань від пані Олени…

– Мусили б відповідати…

– …про якість полотна, як виконані хрестики, який вигляд має виворіт роботи. Адже у майстринь існує неписане правило: «Зовнішній вигляд вишивається для людей, а зворотній бік для Бога». Чи грамотно вишитий текст, чи виправлені всі помилки? Фантазувати можна багато, бо це б запитувала фахівчиня…

Відомий факт, що у віці шести років Лариса Косач передала сім’ї свого дядька Михайла Драгоманова, котра мешкала тоді у Болгарії, подарунок. Це була сорочка, яку вона вишила власними руками. Людмила Драгоманова, її тітка, вкрай подивована гарною роботою маленької дівчинки, запитувала: «Як можна так вишивати?»

Виявляється, можна. Лесю Українку все життя цікавило мистецтво її народу, зокрема того краю, де вона народилася і виросла. Вона завжди вважала себе волинянкою і була переконана, що нічого кращого за Волинь не існує.

Леся справді гарно вишивала. Мені пощастило на власні очі побачити її вишиваний рушник, який вона привезла колись до Канева на могилу Тараса Шевченка. Філігранна робота! А вишивати Лесю навчила матір, як і інших свої доньок. І вона була вимогливою і до цього їхнього заняття.

Тому вважаю, що моя робота була б ретельно оглянута та критично оцінена Оленою Пчілкою…

– Які бажання спонукали Вас піднести цю офіру Лесі Українці так, щоб її шедевр одержав небувале високоцінне відображення, аби воно було адекватне його літературній вартості?

– Я лише собі уявила, як вона, нездужаючи тілесно, перемогла весь біль, дискомфорт свого стану і – творила «Лісову пісню. У вже згаданому листі до сестри Ольги вона писала, що після завершення драми-феєрії «…була хвора і досить довго «приходила до пам’яті». А нам же легше… Вона знала, що це має статися неминуче – поява її «Лісової пісні»! Це до неї прийшло як обов’язок перед мрією свого дитинства – можливо, Бог так визначив, що це був її борг, і вона у якийсь момент зрозуміла, що не може не виконати його натяк.

Задум щодо «Лісової пісні» Леся плекала чи не все життя. Як довго виношувала я свій? Довго. Крізь всі роки попередніх вишиваних книг.

Мене весь цей час, поки вишивала «Лісову пісню», непокоїло одне: як піднести цей дарунок рівнозначно, – так само кожним нервом своїм, як звеличити її слово так, щоб після доторку до нього, вишитого моєю голкою і ниткою, людина переконалася, що воно справді одержало інше життя, стало реальним відбитком Лесиної душі…

Сьогодні ж мені за честь презентувати вишиту власноруч її «Лісову пісню», яка містить у собі 68 560 гаптованих знаків.

– Відтворення її у вишиваному рядку – такого ще ніхто не досягав ні в Україні, ні у світі… Може, це і є вплив магії перевтілення, якою така багата драма-феєрія? Чи свідчення невмирущості «Лісової пісні»?

– Це – відповідь мистецтвом на мистецтво.

Це любов до Лесиних творів з доброї волі, а не з примусу. Очевидно, саме ця народна любов і є вічністю кожного Лесиного слова. Не вмирає те, що несе в собі натхнення і життя.

– Чи емоційно люди реагують на цей фоліант?

– Народний художник України Іван Марчук, торкнувшись до сторінок цієї книги, запитав після паузи: «І це Ви своїми руками?» Так от, перше враження у людей поєднане зі здивуванням: як таке можна зробити, вишити?! А потім їх цікавить, чи тут лише уривок чи повний текст, а скільки часу потратила мисткиня на вишивання… Після цього, ще не вірячи своїм очам, починають додивлятися до букв, читають, чомусь переважна більшість людей вголос читають і кажуть потім, що таке проказування у них виходить мимохіть… «Лісова пісня» зачаровує!

Та найвідвертіше реагують діти. Їхній подив: «Як це? Такого не може бути!» – вкотре переконує мене в тому, що у житті може бути все. Навіть те, чого в житті бути не могло б…

 

На фото: Олена Медведєва

Розмову вів Віктор Мазаний

Фото автора

м. Рівне

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!