Як уже повідомлялося, днями
Ліна Костенко презентувала роман «Записки українського самашедшого».
Твір написано від імені
35-річного комп’ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо,
глибоко й болісно сканує всі вивихи нашого глобалізованого часу. У світі
надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він – заручник світових
абсурдів – прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між
родиною і професією, між Україною і світом.
За жанровою стилістикою
«Записки українського самашедшего» – насичений мікс художньої літератури,
внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший прозовий
роман поетеси. Робота над ним тривала з 2001-го до грудня 2010 року.
З приводу виходу твору у
світ в агенції «Укрінформ» 17 грудня відбулась зустріч із журналістами, в якій
взяли участь Ліна Костенко і видавець Іван Малкович (київське видавництво
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Презентуючи роман, І.
Малкович зокрема навів слова академіка Івана Дзюби (видавництво надало йому
верстку твору): «Записки українського самашедшого» – вражаюча хроніка душі
інтелігента у світі абсурдів – українського і планетарного. Стаючи
індивідуально пережитими, вони створюють високий емоціональний та
інтелектуальний градус твору. Дуже бажано й важливо, щоб цей роман було
перекладено іншими мовами, це дало б змогу світові побачити Україну і самих
себе українськими очима».
Далі подаємо відповіді Ліни
Костенко.
Ліно Василівно, розкажіть
про Ваші мотивації?
Ця
книжка вийшла напередодні свята святого Миколая. З ним завжди пов’язані
подарунки, колись миколайчики пекли. Мій «миколайчик» не є дуже солодким,
можливо, цей подарунок не всім сподобається, більш того, не сподобається ні
тим, ні тим, ні аж тим. Але я свідомо на це пішла, бо врешті треба скинути із
себе останні ілюзії і сам на сам проблеми проаналізувати.
У
Гоголя є «Записки сумасшедшего», я ж давно хотіла написати «Записки
українського самашедшого», про українське божевілля зі своєю поганою специфікою.
Скажімо, оці постійні розмови про меншовартість і таке інше, це складова
божевілля. А у нас цієї схибленості не помічають, навіть якщо хтось кричить:
«Та що ми за народ такий!».
Моє
бажання написати «Записки українського самашедшого» наштовхувалося на власну
пересторогу. Признаюся, що я не належу до тих парнокопитних, які гицають, не
подумавши. Мені дуже шкода було свою рідну незалежну державу, так не хотілося
писати чогось прикрого, і я стримувала себе. А тим часом насувалося третє
тисячоліття. Скрізь лунало: «Міленіум!», казали, що перейти цей рубікон дуже
важливо. Тепер про це вже забули, у XXI столітті живемо так, як і у
попередньому, ще й буксуємо. Жаль, забули, що ми вже у третьому тисячолітті. А
напередодні був чималий галас, навіть одна з держав назвала острів в океані –
Міленіум. Мій комп’ютерний столик називається «Мілленіум», тоді їх ціла серія
вийшла, моя родина подарувала мені такий «кораблик».
Мені
дуже захотілося дослідити, як входить в
третє тисячоліття людство, Україна, як вхожу конкретно я. Перше, що зробила,
почала йти паралельно з часом: щодня досліджувала, що де відбувається. Конче
потрібними мені стали матеріали журналістів. Я недаремно в книжці написала: «А
хто у нас є? Журналісти! Очі суспільства, яке спить».
Я
одночасно вивчала співвіднесення України зі світом, людини з України, це була
величезна робота, набралися стоси матеріалу. А я ж молодий прозаїк (як сказав
видавець Іван Малкович), отож недосвідчений, спробуй з цих завалів вийти.
Відомо: хоч яка б інформація цікава і глобальна була, читач на п’ятій хвилині
втомиться, на десятій знепритомніє, якщо пробиратиметься буреломом. А факти я
зібрала найцікавіші, парадоксальні, адже живемо ми у божевільному світі, казна
що відбувається не тільки в Україні. Почалася робота по розгрібанню матеріалу.
І тут моя доця, прочитавши то все, каже: «Мамуся, а як би десь дзенькнула чайна
ложечка». Тобто давай героя, давай людину. В результаті книжку я написала від
імені чоловіка. Є щось цікаве в тому:
жінка написала нежіночий роман. Але ненавмисно, це не епатажне піжонство.
Просто «Записки сумасшедшего» Гоголя написані від чоловіка – чиновника
Поприщіна. Виникла перша фраза і я зрозуміла: нічого не мінятиму. Мій герой
сказав: «Я завжди був нормальною людиною».
Так почався чоловічий роман. Я його вигребла зі світової і української
інформації, це такий сюрреалістичний Вавилон сучасного світу.
Від
цього матеріалу відбрунькувався ще один роман, вже жіночий, бо у мого героя є
дружина, яка в «Записках…» не могла реалізуватися, тільки вона туди входила,
її було забагато, надто вона вибухова. І я з полегкістю паралельно писала другу
книжку.
Принагідно
скажу про таке. Крім того, що ми живемо в третьому тисячолітті, скоро
відзначатимемо двадцять років незалежності. Рано чи пізно літературознавство, історична наука буде
осмислювати, що це за період був, яку літературу дала незалежна Україна. У нас
є дуже талановиті письменники: старші, молоді, ще молодші, які підходять. Але
чомусь нашу літературу називають «укрсучліт». З чиєїсь дуже важкої і недоброї
руки. Навіть якщо хтось перший пожартував, навіщо було підхоплювати? Хто пише
про літературу, так і уверне: укрсучліт. В основі цього слова є щось дуже
неприємне – суче. З якого дива талановиті люди, які роблять справжню
літературу, потрапляють на це негарне тло? Правда, ще кажуть: «постмодерн».
Також лунає: «посттоталітарне суспільство», «постгеноцидне суспільство», і ще
чимало інших «пост», а це означає – «після». А попереду що буде? Особисто мені
цей «пост» набрид, треба вже нам всім вийти на старт і побігти вперед до
перемоги, а не плентатися до химерного фінішу.
Чи ототожнюєте Ви себе з
героями роману? Чи ставитеся до когось особливо, пристрасно – з плюсом чи
мінусом?
Всі
герої роману, майте на увазі, без імен. Бо що дає вам герой, який зветься Андрій
Степанович чи Петро Васильович? Треба його суть відчути, у мене, наприклад,
один герой називається Левом, інвертованим на пустелю. І ви зрозумієте, що він
таки лев і таки інвертований на пустелю.
Я
всіх своїх героїв люблю, причому вони написалися самі. Я колись сказала, що
вірші я пишу, проза пише мене, а над статтями я працюю. Так оця проза писала
мене, оці люди мене вели, і моє завдання було лише в тому, щоби зайве
відкинути, правда, книжка вийшла велика. Одному з героїв я передала дуже багато
своїх думок, він не найлагідніший в цій книжці. Я дуже люблю цей тип мужчини,
він настільки український, ви його впізнаєте, з таких виходять дуже гарні
люди…
Всі
персонажі, які є в романі, це навіть не почуття любові, це життя. Життя душі на
всіх порогах смислу, – я би так сказала.
Колись в «Літературній
Україні» (років з п’ятнадцять тому) був опублікований фрагмент вашого твору, в
якому йшлося про молодого хлопця, який втік з армії і ховався у Чорнобильській
зоні. Чи це той самий герой, який є в книзі про «українського самашедшого»?
Фрагмент,
що був у «Літературній Україні», не має ніякого відношення до цього роману. То
справді вражаюча історія. В Чорнобильській зоні я буваю з 1991 року, в
публікації йшлося про хлопця, який втік з армії не як дезертир, а через
знущання «дідів», отже, він рятувався в Чорнобильській зоні. Я пройшла по всіх
тих місцях, де він міг бути, і написала повість, яка до «Записок…» немає
ніякого стосунку. Вона приросла ще деякими речами, я цю повість окремо пишу,
зазначу, що в зоні був ще один хлопчина-утікач, якого ми з кінорежисером
Ролланом Сергієнком (тоді він якраз знімав фільм «Чорнобиль. Тризна» за моїм
сценарієм) підібрали.
Роман написано від імені
молодого чоловіка. Як Ви почувалися в чоловічій подобі ? Як давали чоловічому голосу
раду?
Коли
писала, добре почувалася: він писав мною. Коли піднімала голову, думала: що я
роблю? Якось запитала Малковича: «Це мужчина написав, як ви вважаєте?» Іван
зробив мені одне зауваження: коли йдеться про акторів – Чарльза Бронсона, Рафа Валоне, то мужчина не
виявлятиме такого інтересу до них. Я моментально переадресувала цих акторів на
сприйняття дружини мого героя, бо йшлося також про теперішні інтерпретації
чоловічої краси»: про секс-символів, красунчиків і так далі. Тут я вже дала
волю собі, бо не переношу нинішніх гламурних смаків, люблю Жана Габена,
Бронсона – а він такий некрасивий, але ж який чоловік!
Я
не знаю, як впоралася з роллю «голосу чоловіка». А з другим – жіночим –
романом, який паралельно писала, точно впоралась, не маю сумніву, раніше мала
досвід.
«Записки…» Ви писали
дев’ять років. Чи змінювався світогляд героя впродовж цих років?
Ні,
його світогляд не помінявся. Я взагалі не люблю, коли у людей дуже швидко
міняється світогляд, як у наших парламентаріїв: їхав на одній партії, поміняв
світогляд, поїхав уже на другій.
Світогляд
героя відбиває стан душі, ставлення до того, що він пережив від початку XXI
століття донині. Якраз друга книжка, що паралельно писалась, починається там,
де закінчуються «Записки…» Подій було страшенно багато, нерви зривалися,
побачите, що з героєм робилося. Людина в таких умовах або бореться, або
вішається, або нидіє. Мій герой не з тих, хто може животіти. Хоча і не з тих,
які вміють боротися, це рефлектуючий інтелігент. А другий герой, якого всі
можуть незлюбити, ставить дуже тяжкі питання, він є, можливо, я в іпостасі
нежіночій. І у нього не мінявся світогляд.
Чого
ви думаєте, що світогляд – це якась теоретична схема? Світогляд – це дієва
любов теж. Хіба ні? Якщо людина щось любить, в щось вірить, тоді буде міцний
світогляд. Світогляд не намалюєш, щоб того дотримуватись. То дещо інше.
Над чим ще тепер працюєте?
Я
завжди працюю. Наприклад, коли віддала
рукопис «Записок…», перечитала дві книжки віршів, які за цей час
написала. Проза мене міцно взяла, це відповідальна робота. Колись Валерій
Шевчук, почувши, що я пишу прозу, мені
сказав: «Тепер ви зрозумієте, за що взялися. Це вам не віршики писати». Й
правда, прозу дуже важко писати. Вірші створюються паралельно, хоч лівою рукою,
їх пишеш завжди, бо чуєш і бачиш віршами. Повторю: вірші сам пишеш, а проза
тебе пише. Отже, дві книжки віршів лежать готові.
Зараз
дуже поспішаю дописати документальну експедиційну чорнобильську книжку. З 1995
року я працювала в експедиції у складі дивовижного колективу: це п’ятнадцять
абсолютно безстрашних людей з Києва, Львова, Рівного, зокрема, кандидати наук,
доктор мистецтвознавства, молоденький хлопець, якого я не хотіла брати з собою
в зону, де є радіаційні плями (цезій ще так-сяк, а от плутоній – це серйозно),
бо йому ще належить одружуватися, але він все одно їздив з нами. За ці роки
набралося море фантастичного матеріалу, який я надиктовувала на диктофон,
записувала від руки.
Де можна дістати Ваші
книжки?
«Записки
українського самашедшого» видано накладом десять тисяч примірників і видавець
обіцяє, що книжку можна буде придбати у книгарнях різних міст України.
Видавництво «Либідь» видало історичний роман «Берестечко» з дуже красивим
оформленням Сергія Якутовича. Тепер «Либідь» видає книжку «Гіацинтове сонце».
Мені аж з Донбасу телефонували: «Де можна дістати?» До речі, я дружу абсолютно
зі всією Україною, це до питання мови й нації, і такого іншого. Немає ніяких
протистоянь, донецькі приїжджали, робили мені цілий концерт. І з покупкою
книжки вирішили питання. Якісь пірати внадились видавати моє «Вибране» 1989
року на білесенькому папері. Торгують. І зловити неможливо.
По яких містах України плануєте
проїхати з презентаціями?
Я
нічого не планую, планує видавець. Стейнбек колись сказав: «Письменник має
писати». Треба зачинитися, вимкнути телефони і працювати. Втім, я заборгувала
перед людьми, запрошують звідусіль, маю зо всієї України сигнали уваги,
доброти, красивого розуміння. Я все обіцяю, та не їду. Тож подумала: Малкович
видав цю книжку, читачі будуть раді його бачити, то я вже приєднаюся.
Ліно Василівно, колись Ви
написали, що духовний Чорнобиль давно вже почався. Скажіть, будь ласка, «український
самашедший» – це породження цього
духовного Чорнобиля чи його жертва?
Ні,
до роману це не прив’язано аж так тісно. Чорнобиль з усіх духовних катастроф –
одна з найбільших, для мене це чималий шматок мого життя, але в основу саме
цієї книжки не це лягло, хоча цю тему я не могла обійти. Українське божевілля,
його специфіка мають давні корені, XIX століття закінчилося, потім XX, а я не
бачу позитивних змін. У «Записках…»
написано, що наші проблеми – це як божевілля, тільки буйних виліковують,
а тихо помішаних – ні. У мене таке враження, що деякі українські проблеми – оця
тихопомішаність, яку вже важко вилікувати. Але треба. Я пробую втручатися,
відкинувши страх. Знаєте, чого я боялася? Боялася зашкодити своїй державі,
написати щось не те. Розумієте, незалежність – вона ж наша, її не можна
втрачати. Коли я побачила, відверто кажучи, що ми її втрачаємо, що це моральна
катастрофа, і не тільки винуваті вороги, а часто самі українці і навіть
патріоти, і навіть з вусами, я розсердилась, скажу прямо.
Як Ви оцінюєте те, що в
парламенті зареєстрований закон про надання російській мові статусу другої
державної мови?
От
парадокс: мова стала політикою. Я колись написала (правда, один професор цитує
без лапок), що мова завжди і скрізь була засобом спілкування, а у нас це фактор
відчуження. Мова чомусь перейшла в площину політики, це безглуздя. Я скоро
друкуватиму статтю «За даллю – Даль» (пам’ятаєте, у Твардовського є поема «За
далью – даль»). В ній всі ці проблеми піднімаються. Погано я ставлюся до
теперішньої ситуації. Якби ж то українофоби хоч російською мовою вміли
говорити; коли слухаю цей парламент, тільки виписую їхні волапюки, це дуже
страшно. Мова має бути виведена із площини політикантства, то навіть не
політика. Ми всі повинні нарешті покінчити з цією проблемою.
Нині ми всі розуміємо, що
світ потрапив у глобальний шторм. Україна, ставши національною державою, має
спілкуватися в Європі з державами, про які кажуть, що вони постнаціональні. Що
б Ви порадили молоді, як треба жити в сьогоднішньому світі?
По-перше,
молодь сама все знає. Ніяких рекомендацій і настанов їй не треба давати, можна
тільки бажати доброї дороги, розуму, совісті і таланту. Тобто щастя. Щодо
постнаціонального світу… Зазначу таке. Я українка, а люблю весь світ, немає
нації і мови, які я не люблю. І я не розумію конфронтацій. Тож молоді треба
побажати, перш за все, свободи розкриття індивідуальності, причому не в
укрсучпроцесі, а в справжньому літературному процесі. Тут я маю претензію до
старшого покоління, хоча ми не винуваті в тому, що такий паскудний спадок
молодь отримує, адже ми робили все, щоб такого не було. Але в українському
божевіллі борешся, працюєш, а молодь приходить на ту саму ситуацію або ще
гіршу. У «Записках…» написано, що кожне покоління має свої жахи. Мене прикро
вражає поверховість літературознавчих осмислень так званих літературознавців
(слава Богу, у нас є справді кілька блискучих літературознавців): творчій молоді, поетам, прозаїкам чомусь
надається для творчого життя десять років. Шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники,
дев’яностники, двотисячники… Скоро потрапимо у 2011 рік. То що, будуть
двітисячідесятники? Так не можна. Тому що один напише першу книжку і згорить,
скисне, а другий тільки розгін візьме. Це феномен Артура Рембо і Гете. Отже,
треба вже нарешті перестати давати молоді десяток років для творчої реалізації.
А як бути з тим, хто, може, на безсмертя приречений? У нас є дуже талановиті
люди, я бажаю всім свободи дихання і хоча б якоїсь доброти у суспільстві. Уже
не можна витримувати: всі всіх не люблять, всі всіх ненавидять, кожен піднімає
хвіст, як той скунс… В такій атмосфері не можна жити. Якраз у шістдесятників
була любов і повага одне до одного. І нині посмертно вони тобі з того світу
передають вітання, недавно мені таке було, – вже діти передають еманації від
свого батька. Це дуже важливо – любити
своїх колег. У Белли Ахмадуліної (мені безконечно шкода, що вона пішла) є такий
рядок: «Я люблю товарищей своих». От я своїх товаришів люблю і мої товариші
одне одного любили. А тепер маємо укрсучліт. Це дуже недотепна, повторю, назва.
І скажу – чому. Ще в шістдесятих роках був один поганий, недобрий, непорядний
критик (таких, до речі, було кілька). Не називатиму його прізвища, не люблю
скеровувати негатив на імена, так оцей діяч, критикуючи український журнал
«Сучасність», який виходив за кордоном, написав у статті (аби дошкулити
«буржуазним націоналістам»), що вони видають журнал «Суч…» Тобто цим він
натякав, що це, мовляв, суче діло. І ось я чую, що молоду літературу називають
укрсучлітом. А вона ж має бути новаційна, оригінальна, свіжа, без ніяких
хвостів. І раптом дивлюся – хвіст… аж від того дуже поганого чоловіка. Я
бажаю молодим, щоб вони це припинили і йшли далі.
Одне
слово, настав час сміятися, дорогесенькі мої, а не нидіти. Хоча не знаю, як
молодь витримує це суспільство, яке весь час стогне, наш парламент, який весь
час говорить про пенсії. Так, треба помогти старим людям, але майбутнє за
молодими, треба про них піклуватися. Молоді, розумні, талановиті виїжджають, а
ці все товчуть: «Дала Юлія Тимошенко на пенсію чи не дала, посадимо її чи не
посадимо…» Державний апарат повинен працювати на майбутнє без ніяких зойків,
а не орієнтуватися на «після».
Дуже часто Ваші прогнози
збувалися. Чи не про програміста Асанджа
Ви написали книжку? Які нинішні тенденції визначатимуть наше життя завтра?
Мені
дуже тяжко буває, коли справджуються мої прогнози. Так не хочеться, щоб вони
справджувались. 1993 року в «Літературній Україні» була надрукована добірка
моїх віршів. Зокрема таке:
І
знов сидять при владі одесную.
Гряде
неоцинізм. Я в ньому не існую.
Сказано,
чому я не хочу бути присутня в цьому суспільстві і грати жодну із ролей у
сатанинському спектаклі. Ще було написано: «Декоративна незалежність ворушить
вусами вві сні». Вона всі ці роки ворушила вусами, а дехто з патріотів дуже
сильно спав. Ще був дуже драматичний вірш з одного рядка: «Покотили Україну до
самої прірви…» І от тепер докотили.
Передбачати
– це бачити те, що відбувається, і відверто собі про це доповідати. Вголос мені
не хотілося казати, всі ці роки я промовчала, нікому не заважала, ні
літературному процесу, ні політикам, нікому. Але я пильно дивилася, розуміла,
до чого йдеться, це дуже тяжкий стан. «Записки українського самашедшого»,
власне, частина роздумів про той результат, який маємо, коли я ці роки
перемучилась і думала, куди ми котимося. Тепер вже дійшло до краю, треба вже
якось це перебороти, бо втратимо Україну (омріяно незалежну, красиву), це факт.
Нащо нам ті страшні речі, які зараз відбуваються в Москві, – міжнаціональні,
расові, які хочете. Нам треба утримати себе над краєм прірви, яка перед нами
стала. В цьому сенсі обкладинка книжки пророча: герой долає прірву, з іншого її
боку – жінка, яблуко; це також дорога людини до людини, чоловіка до жінки і
навпаки.
Щодо
Асанджа та скандальної історії навколо нього. Цього слід було чекати. Те, що я
написала про програміста, закономірно, – це той тип людей, який я люблю, це
молодь, мій син, його оточення, це вельми розумні хлопці і дівчата. Вони часом
розумніші гуманітаріїв, багато читають і знають. Відтак це дуже сучасний фах,
його представники зазирають в те, що буде далі.
У
березні 2010 року на презентації роману «Берестечко» в Українському домі я
сказала: «Я повертаюсь, досить, я вже не стоятиму збоку». Всі, хто хотів щось
зробити, робив. Видавництва, які хотіли видавати справжню літературу, видавали.
Потуги політиків (серед них є більш-менш пристойні), як на долоні. Все нині
видно.