Леся РОМАНЧУК: "Не кланяйтеся карликам!"

243

Романчук Леся
Іванівна народилася 1955 року в Магаданській області в сім’ї політв’язнів.
Після закінчення терміну заслання 1963 року сім’я переїхала в Україну, до
Тернополя. Закінчила Тернопільський медичний інститут. Працює на кафедрі
акушерства та гінекології Тернопільського державного медичного університету.
Кандидат медичних наук, доцент.

Член Національної
Спілки письменників України. В творчому доробку 7 збірок поезій, понад 20
книжок прози. Авторка і виконавиця власних пісень. Лавреат літературної премії
ім. Уласа Самчука.

 

Лесю, які книжкові
новинки Ви презентували цьогоріч на Форумі видавців?

Цьогоріч маленький ювілей – цей форум для мене десятий.
Зазвичай репрезентуємо 2-3 книги. Цього року вийшли романи «Лицарі любові і
надії», «Місто карликів» – друга книга серії та збірка поезій «На ноті ЛЮ». Не
зовсім книжкова, скоріш аудіопрем’єра – компакт-диск «Кожна жінка – чарівниця»
– мої пісні, написані в різні роки, – романси, пісні про кохання, жартівливі.

 

Впродовж останніх
років Ви публікуєте здебільшого прозу. Що для Вас є визначальним при виборі
сюжету?

Пишу про те, що мені цікаво. Іноді сюжет і фантазія
заводять у цікавенні часові та просторові лабіринти – часи Давнього Риму або
французької революції, і герої знайомляться самі і знайомлять читача з Юлієм
Цезарем, Гаєм Марієм, Клеопатрою, Марією-Антуанеттою, Людовіком XVI, Гітлером.
Люблю водити читача вулицями міст, які відкрила і які відкрилися мені. Для
цього доводиться подорожувати, а також вивчати безліч історичних джерел,
перейматися долею персонажів, намагатися зрозуміти реалії їхнього буття. Якщо
авторові це вдалося – запрацює машина часу, і світ книги стане живим та
органічним, читач повірить і оселиться десь поряд із героями, і стане йому
затишно, і захоче повернутися…

Прозаїк, який пише велику прозу, будує світ своїм словом.
Країни, міста, вулиці, будинки, де оселяє витворених уявою, хоч інколи й
спроектованих з реальності героїв. Будує світло і пітьму, твердь і воду,
цунамі, тайфуни, земле- і долетруси і… всякої тварі по парі – прошу звернути
увагу – саме по парі, інакше не можна… Про ступінь досконалості  цього витвору судити тим, хто гортає
сторінки, а ще тим, хто перелічує гривні від продажу. Втім, ці виміри не завжди
корелюють.  

 

Сергій Жадан колись
висловився про те, що для кіно, як і для поезії, існує обмежене коло тем. Про
що писала, пише і писатиме Леся Романчук?

Обмежене коло? Але це коло включає життя і смерть,
кохання і зраду, війну і мир, злочин і кару, гріх і праведність, волю і
в’язницю… Що залишилося поза кадром? Тем не бракує, забракне життя, щоб
написати про все, чого прагнеш торкнутися пером. Світ і людина в ньому – без
самоцензури й обмежень. Втім, ні – самообмеження завжди існують. Є багато
такого, що я вмію, але не хочу робити. Нецікаво мені, гидко, брудно. Не хочу
помножувати і без того розтричі множене красним письменством – чорнуху й
порнуху. Хоч хто-хто, а доктор-гінеколог дав би собі раду – матеріал приходить
сам. І перо професіонала – то вам не шмарклі онаніста-марномрійника чи воплі
імітації оргазму посивілої у фригідності та непотрібності сивіли-віщунки.

Ой, щось я відповідаю як депутат у телекамеру чи студент
на іспиті – хоч про що б питали, а він – про те, що вивчив. Про що пишу й
писатиму? Про історію України – про «острови Архіпелагу в безкраїм океані
сліз», про історію церкви у «катакомбні часи», про переламані тюрмами й
таборами долі наших батьків і наші власні – долі дітей ГУЛАГу. І продовжуватиму
історію «Міста карликів» – міста потвор духовних і фізичних, міста, що
вироджується і стоїть на краю знищення. Міста, оповитого димом сон-трави,
страх-трави та терпи-трави, міста, під яким дихає вулкан. І терпець вулкану
от-от урветься… А в місті живуть звичайні люди, такі, як ми з вами. Рятувати їх
чи нехай загинуть разом зі всім злом, що панує довкола? Бо це ж вони, залякані
і безмовні, дозволили карликам опанувати містом, країною, світ… Ой, ні, ще не
світом, маю надію…

 

Наскільки, на Вашу
думку, є прийнятним поділ літератури за гендерною ознакою і чи існує насправді
те, що називають «жіночим письмом»?

Сей поділ є штучним і цілком ідіотським. «Чоловічими» та
«жіночими» є лазні й туалети, там справді нічого робити представникам
протилежної статі (хоч дехто із «просунутих» посперечався б).

Знаєте, як відрізнити зайця від зайчихи? Дуже просто:
берете тварину за вуха і… відпускаєте. Якщо побіг – то заєць, а як побігла – то
зайчиха. Приблизно тим самим відрізняється книга: якщо написав – то автор
–  чоловік, а як написала – то жінка.

Може видатися, що я надмірно впадаю в нерви з такого
мізерного приводу, але маю на те причини: часто чоловіки, покалічені
філологічним факультетом, дістають клонічних судом, щойно бачать книгу,
написану жінкою. Марно переконувати, що то не є тампакс, лиш книжка – судоми
дедалі інтенсивнішають.

А існує «жіноче письмо» чи ні – то на розсуд читача.
Іноді чоловіче перо тримає істота, якій лиш капелюшок і фартушок до лиця, а
жіноча рука хрестить навідліг словом як двосічним мечем…

 

Зараз багато
говорять про культ тексту, а не особистості в літературі. Здається, нам дуже
бракує нових Сафо, Єсеніних, Гемінгвеїв. Як Ви ставитеся до міфологізації
біографії і чи повинен письменник «писати своє життя як художній твір»?

От вже кого не бракує, то Сафо та Гемінгвеїв! А Єсеніних
нині критики розстріляли б іще на підльоті – тексту брак!

З «культом тексту» все настільки просто, що аж нудно.
Діставати лівою ногою праве вухо йогам від літератури, може, й зручно, а от
читати сії вправи – нудьга і сивий сум. Ще талановиті словесні кульбіти
сторінку-другу витримаєш, а коли «коня кують, а жаба ногу наставляє» – себто
«слова учвал, а думка пішки», то лиш для друзів по філфаку: «А знаєш, старий,
то таки геніально!»

Бо насправді літературні твори часто є не тим, чим вони
є, а тим, що про них говорять. Досить про суцільну дурню кілька разів написати
«геніально!», і зграйка папуг дружно повторюватиме, хоч далі сімнадцятої
сторінки «геніальність» ніхто насправді не читав.

Біографію міфологізує не письменник, а доля. Господній
перст клавіатурою комп’ютера не заміниш.

Спокуса описати власне життя у художньому творі існує, і
має обидва права – й існувати, і спокушати.

 

А чи існують про Вас
якісь легенди?

До легенд іще не доросла, не Троя…

А анекдоти є. Наприклад, літ отак вісім тому узяли мене
до сповіді наші народні депутати: «Ми знаємо, хто є прототипом головного героя
роману «Софія»! Ваш Арсен Арсенович Корнацький насправді – Іван Іванович
Курницький! Думаєте, змінили одну літеру в прізвищі – і все, ніхто не
здогадається? А ми тут хлопці терті, аналітики, ми одразу розшифрували!» А пан
Курницький на той час саме став нашим губернатором… Що клялася, що присягалася
– знати не знаю, бачити не бачила, ніц з того не повірили.  А це був усього лише збіг. Дивний, але збіг.

 

І насамкінець
побажання читачам від Лесі Романчук.

Не вдихайте дим страх-трави і терпи-трави, не кланяйтеся
карликам!

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!