Вважаю твою трилогію
«Душі в екзилі» великим творчим успіхом. Як вона народжувалася? Що спонукало до
її написання?
Бувають такі хвилини у житті, коли вечір за вікном рідніший
тобі, ніж навіть близькі люди. У тиші ти чуєш світ, який завжди з нами, хоча
жоден з п’яти органів чуття його не вловлює. Зате все єство почувається дивно –
воно плаче і сміється одночасно, стрімке у поривах цілком протилежних,
наповнене, сповнене і переповнене – в останню мить солодкої напруги вихлюпує
через край. Мабуть, це натхнення. В один з таких вечорів 2004 року,
переглянувши сторінки першої книжки «Всі дороги ведуть до Риму», я написала
поетичні прологи до другої і третьої частин, хоча прожитого матеріалу для
творів ще не було. Отож, спочатку народилася повість-есе за фрагментами
щоденника заробітчанки, потім відбулося народження автора, аж згодом почався
справжній творчий процес. І все це в контексті життя звичайної людини, у якої
буденні клопоти і небуденні проблеми, передбачувані і непередбачувані події як
суспільного, так і приватного плану. Саме тому мені не хотілося обмежувати тему твору заробітчанською проблематикою.
Головний герой – людська душа, вигнана з раю, і не кимось, а самою людиною. Це
вибір, який ми робимо повсякчас від
народження до смерті. Відчуваю, що твір справді живий, однак, хоч виписувався
він не поспіхом (від 2002-ого до 2011 року), все одно залишаюся незадоволеною.
Дещо змінила б у тексті, у дечому змістила б акценти. Втім, чи варто взагалі ставити акценти? А
може, справжнє тим і прикметне, що не розставляє акценти, а доручає це читачеві
і тому є універсальним? Може, творіння митця живе стільки, скільки містить у
собі істини Креатора? Я не можу
відповісти на це запитання. Зрозуміла
тільки, що треба працювати, реалізовувати у слові те, що переповнює душу. А
вартісність такої праці визначить
час. Хотілося б, аби читачі любили
героїв цього твору так, як полюбила їх я.
Що найважче для жінки
в екзилі?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зберегти свою природу і виконати своє призначення. (Це якщо
говорити про конкретні обставини, описані у творі, тобто про жінку, відірвану
від родини і від Батьківщини).
Як би ти
прокоментувала слова Війона «Куди б я не пішов – скрізь мій дім, могила для
мене – моя рідна країна»?
Війон, якщо брати до уваги його авантюрну біографію, мав на увазі конкретні
речі, однак вислів, справді,
символічний. Спрацьовує біблійне «Немає пророка у своїй Вітчизні». Кассандра
волала про очевидні загрози, та чим палкіше застерігала троянців, тим яріше
наростало їхнє обурення супроти пророчиці.
Так нарід стає юрбою, що мислить гірше мавпи. Непересічні люди створюють незручності певним
стереотипам поведінки, мислення. У нелегкий час випробувань контраст між ними і
загальною масою наростає. Особливо вразливі
митці, вони живуть внутрішньо, їхній світ завжди з ними. Люди ж, загалом, свою екзистенцію розпорошують, а
потім заздрять, судять, убивають своїх героїв (яскравий приклад – доля Жанни
д’Арк).
Те, що для пересічної людини є кліше для заповнення
інтересів, потреб (стереотипи знімають напругу, стандарти зводять до мінімуму
проблеми), для непересічної людини є прокрустовим ложем, особливо у площині
традицій.
Якщо йдеться про конкретний твір, провокація запитання
очевидна: наша рідна країна поховала тисячі, а може, мільйони талантів і в
мистецтві, і в науці, і у спорті. Багато українців реалізували себе саме за
кордоном, серед інших народів, у чужих державах, які належно оцінили їхній
талант і створили умови для розвитку, зрештою, просто дали можливість заробити
своєю працею і повернути самоповагу.
Люди шукають сприятливих умов, як риба шукає глибокої води. Тому такою
масовою стала остання хвиля еміграції.
Але варто замислитися: хто господарює
на нашій землі, кого вона вабить і чим? Шукаючи аналогів у минулому, я
не змогла пояснити собі, чому, наприклад, гетьмани-українці торгували рідною
країною заради «лакомства нещасного», а неукраїнець Пилип Орлик, прирікаючи
себе і власну родину на митарства, до кінця стояв за козацькі інтереси, прославив українство тим,
що уклав першу в світі демократичну конституцію. А Софія Русова чи Агатангел
Кримський? Сьогодні поляк більше
розуміє, чому українець повинен стати патріотом своєї країни, бо з Польшею
ніколи не станеться того, що з Україною,
скільки б поляків не виїхало на заробітки. Я за те, щоб люди реалізовували
себе, я проти того, щоб кидати рідну
країну на поталу.
Франсуа Війон говорив про геніїв, людей незручних для
суспільства і непередбачуваних – у будь-якій країні за будь-яких часів їм було
непросто і з ними було непросто. Геній завжди громадянин всесвіту, а цього йому
не прощають.
Про що б
ти не могла написати?
Про школу. Це було моїм життям. А тепер – література, це
життя після смерті.
Мене вразив твій
мозаїчний роман «Напитися з хмари», присвячений світлої пам’яті Григорію
Білоусу. Чи відчуваєш духовний зв’язок з тими, що відійшли? Як це проявляється?
Добре було б, якби таке визначення жанру до цього твору
прижилось. Я його саме так і сприймаю. Проблема у тому, чи так сприйматимуть
читачі. Багато хто вважає надруковане в альманасі «Сонячне гроно» фрагментами
приватного листування без особливої інтриги. А я і досі відчуваю зв’язок із
своїм літературним учителем Григорієм Білоусом, хоча не одержую світлих його
листів, які, мабуть, склали б ще один том епістолярію «Слова, слова, спасіте
наші душі…». Ми не у всьому були
однодумцями, про дещо затято сперечалися, по-різному, наприклад, оцінювали доробок сучасних авторів. Григорій
Білоус дуже вимогливо ставився до моєї творчості, часом нещадно критикував,
знімав «кожу-шок». Зараз він мліє від жалю, якого на землі не знають, а я не
можу допомогти. Григорій Білоус залишив
душу тут, на землі, щоб її побачили у творах. Він був самодостатнім, чесним і
талановитим митцем слова. Україна має це визнати.
Яку роль у твоєму
житті відіграють сни?
Вони є творами паралельного світу, тому ніхто, крім мене, їх
не прочитає. Мій мозок мережить у снах дивовижні – жахкі і прекрасні – картини,
історії ненаписаних детективів, фентезі і навіть мелодрам. Хай там і живуть – у
нічних видіннях. Тягнути їх у реальний світ небезпечно.
Сьогодні відчувається
спад інтересу до художньої літератури. Чи віриш, що ситуація зміниться?
Оскому набили просторікування про сперму і всяку-таку
фізіологію. Найпопулярніші нині твори як фуршет після Літургії у храмове свято
– всі на нього валять, а потім ковтають фестал чи вугільні таблетки. От коли буде душа світитися… Відкат іде до
творів публіцистичних, біографічних, паломницьких. Є ще Біблія. Вона зупинить.
Читач віднайде спочатку свою душу, а потім шукатиме творів, що перегукуються з
нею. Інтерес наростатиме по висхідній. Людині завжди
цікаво, якою вона є насправді.
Які твори, прочитані
останнім часом, тебе зачепили глибинно?
«Вічник» Мирослава Дочинця, «Небо (не)сповідане все (і)
ніщо» Надії Степули, «Час смертохристів» Юрія Щербака, «Людина покірна» Леоніда
Мосендза, «Дон Жуан» Йозефа Томана і новий твір Галини Пагутяк «Небесна
кравчиня».
Яке диво в історії
людства вважаєш найбільшим?
Прихід Христа. Шкода, що не всі у це вірять.
Що для тебе означає
європейська література?
Це як би питали: що для тебе означає Париж чи Рим? Треба ще
там побувати. Коли сам «побачиш», то зазирнеш і на задвірки, а не тільки на парадний вхід, який
тобі покажуть. Майже ідеальний варіант – знати мови і читати в оригіналі.
Будь-яке посередництво, навіть з рук талановитого перекладача, – це уже спрямований погляд, скориговане
сприйняття. А все ж прилучення і в
перекладному варіанті до такого потужного пласту словесної культури, як
європейська література, – це розкіш, це велике задоволення, це відкриття. Твори
європейської літератури – це твори людей свободи, свобідної дії насамперед,
тоді як наші митці штучно обмежені у такій свободі. Вікова бездержавність
вкорінила комплекси уже в гени. Розумію, що є підстави, особливо у молодих письменників, схилятися перед чужоземною літературою. Однак мене неприємно
вражає, коли вони тут же квапляться підкреслити, як відстала наша рідна
література, або беруться мавпувати чужі зразки. Наша несвобода починається з
несвободи мови, економічної несвободи, і тим болючіше б’є по серцю митця, чим
нестримнішу стихію творчості він у собі чує. Ота позанебесна свобода духу, якої
не відняти, і неусвідомлений, прихований потенціал рвуть його та спричиняють
страждання. Дар приходить таки з небес, нехай і від різних сил. Ми можемо
бути цікавими світові не менше. За Оксаною
Пахльовською, українська література є невід’ємною частиною європейської
цивілізації. Це треба мати на увазі, долучаючись до споживання культурної
страви такої вишуканої кухні, як європейська література. Ми теж там, поки що як
екзотичний десерт.
Інший аспект питання. Поезія, проза, драматургія. В епічних
творах схоплюємо сюжет, інколи цього достатньо. Мене вабить, наприклад, як глибоко пірнає у
глибини жіночої душі французька письменниця Франсуаза Саган. Хочеться більше знати про театр
несподіваності польського драматурга Тадеуша Ружевича (читала його п’єсу
«Кумедний старигань» у перекладі Грицька Чубая) – це те, що мені справді
близьке. Вірші промовляють настроями, образами – це вже складніше. Нещодавно
мені пощастило (вважаю, дуже пощастило)
відкрити для себе поезію Мар’яни Савки (збірка «Тінь риби»). Це моя українська Європа, я пишаюся.
Для мене чомусь завжди цікаві скандинавські автори. До речі, в усьому. Коли ще в молодості
полювала на платівки з класичною музикою, зачарували твори композитора
Сібеліуса. Та скандинави, поглядаючи на
матінку Європу, теж інколи
комплексують. Наслідуючи певні
мистецькі віяння постмодерну понад міру, будь-яка національна література
неабияк ризикує. Критична маса експериментаторства обвалює мораль. Скандальних же авторів, різних алхіміків слова, по-моєму,
вистачає всюди. Вони як каталізатори у творчих пошуках, у мистецькому бродінні
вічного вина.
І ще один нюанс теми. Не можу судити про те з певністю, а
здається мені, європейські зарубіжні автори просто уміють себе подати, вони
легше відриваються від традиції, яка, певна річ, є фактором сприятливим тільки
в міру. Понад міру це вже гамівна сорочка для митця, хоч він не божевільний,
він – митець!
Так, європейська література – це респект, шкода, що я не
можу прочитати багато цікавих творів в оригіналі.
Що інспірує появу
твоїх нових творів?
Читач і дорога. Сьогодні до мене підійшла вродлива молода
жінка. Назвала своє ім’я – Люда. «Ви пишіть, – сказала так проникливо, –
пишіть. Я прочитала вашу книжку, придбала і прочитала. Ви повинні писати». Я
була вражена. Наче героїня роману «Душі в екзилі» зійшла зі сторінок на нерівний
оцей асфальт, щоб телепатично викрити мої вагання, погасити зневіру «кому це
потрібно». Люда, Людочка, Людмила, людям мила, дякую! А дороги (будь-яка дорога
і будь-яка мандрівка) закодували стільки доль,
лише встигай зчитувати уявою!
Часто надихає мене зустріч з цікавим співрозмовником, мудрим
або освіченим, або освіченим і мудрим. Натхнення з’являється і тоді, коли з
моїми рідними все гаразд. Хочеться спекти їм торта зі слів.
Яку роль відіграє у
твоїй творчості метафізичний аспект?
Мабуть, провідну. Жодною діалектикою не можна пояснити
народження автора у полудень віку. Хоча творчість жила в мені завжди, тільки я
того не усвідомлювала. Без праці,
звичайно, не зібрала б того, що дало прорив нагору – до людей, до світу.
Метафізичний аспект таїни творчості цікаво розкривають теологічні дослідники, з
міркуваннями яких познайомилася, читаючи переклади видавництва «Свічадо».
Філософія словодумки магнетує. В
Інтернеті, наприклад, надибала статтю А.Соколової «Метафізичний код творчості
Євгена Пашковського» – захоплива річ! Не все зрозуміла у термінах дослідниці,
але праця ґрунтовна і надзвичайно цікава, тим більше, що авторка говорить про
сучасний літературний процес.
Письменник, треба визнати, має бути більше вродженим, ніж
навченим. Але наївно і невиправдано
нехтувати освітою та всім тим, що накладає знак професійності, без якого митець
прирікає себе на маргінальність.