Леся Олендій: «Останнім часом я пишу лише вірші. Це – потреба моєї душі…»

1117

Леся Олендій – українська письменниця, яка мешкає в Італії. Її батько, Лука Олендій, за часів СРСР був репресований як вояк УПА.
У цьому інтерв’ю письменниця розповідає не лише про своє життя за кордоном, а й ділиться власним досвідом набутків і втрат.

 

Пані Лесю, розкажіть, де ви навчалися?

Загальношкільну середню освіту здобула в Новояворівській середній школі № 1. Саме у шкільні роки, у гуртку юних кореспондентів, організованому тодішнім відповідальним секретарем районної газети «Зоря» Володимиром Дацком, набула перших журналістських навичок. Тоді ж я почала писати й перші літературні замальовки. Разом із замітками про шкільне життя їх друкували на сторінках «Зорі». Заняття в гуртку юнкорів і публікації в газеті породили бажання оволодіти фахом журналіста. Після закінчення школи вступила в Українську академію друкарства (тодішній Поліграфічний інститут) на спеціальність «Журналістика». Але в перші ж дні навчання нам сказали забути про журналістику, бо навчатимуть нас видавничій справі та редагуванню.
А журналістику – одну з дисциплін обраного нами фаху – викладатимуть нам лише на четвертому курсі й не так докладно, як редагування. За п’ять років навчання у виші не написала жодної замітки. Вивчала редагування різних видів літератури. І що більше вивчала, то більше мені не подобалося правити чужі тексти. Хотілося писати власні. Щоправда, місяць після закінчення вузу я таки попрацювала за фахом у релігійному видавництві «Місіонер».
А звідти перейшла у львівську газету «Тиждень». Газета була недавно створеною, друкували її на білосніжному папері, з кольоровими сторінками. Спершу я дописувала туди як позаштатний кореспондент і всіма фібрами душі прагнула працювати в колективі цього видання. Згодом мені запропонували там робоче місце. Щоправда, не журналіста, а помічника керівника відділу кіномистецтва. Проте можливість писати журналістські тексти в мене також була. На все життя запам’ятала той день, коли мені повідомили, що беруть у штат. Була глибока осінь, я йшла центральною львівською вулицею Дорошенка і підстрибувала від щастя. Значно пізніше, років через десять, я закінчу ще й курси екскурсоводів: Львів – історичне місто, воно завжди вабило численних туристів.

До того ж, зовсім недавно я закінчила курси духовних практик, заснованих американкою Віаною Стайбл, знаних як «Theta Healing». Зокрема, «Theta Healing» навчає методам оздоровлення з використанням енергії Творця і тета-хвиль мозку, а також методикам, які допомагають виявляти і нівелювати психологічні проблеми. Наразі шукаю застосування отриманим знанням.

 

Ваш батько був репресований. Як це – бути донькою репресованого? Розкажіть, будь ласка, про нього, адже під його керівництвом у вашому рідному місті споруджено Церкву Святих Верховних апостолів Петра і Павла Львівської архієпархії УГКЦ,
а ще за значні заслуги перед рідним краєм і за вагомий внесок у зведення храму ваш батько, Лука Олендій, отримав звання Почесного громадянина м. Новояворівська.

Для мене татусь насамперед був найкращим у світі люблячим батьком. Таким собі земним янголом. І закоханим у пасічництво бджолярем, за що бджоли віддячували йому щедрими медовими зборами.

Про репресії за часів СРСР у нашій родині мовчали. З дитинства пам’ятаю привабливого молодого чоловіка на портреті, що й досі зберігається у батьківській квартирі. Отой портрет час від часу виймали із шафи, аби нагадати мені, що молодик на ньому – мій дядько Василь, старший брат батька, який загинув на війні. І тільки багато років опісля, коли СРСР розпався на численні незалежні держави й у вільній Україні нарешті почали публічно говорити про армію УПА та її вояків, я довідалася десятиліттями замовчувану таємницю моєї родини. Мій дядько поліг 1944 року в бою із совєтськими окупантами як воїн УПА. І Григорій, інший старший брат батька, як і мій батько, у той час іще зовсім юнак, також були воїнами Української повстанської армії і пережили роки сибірського заслання.

Про своє ув’язнення і заслання тато оповідав не дуже вправно. Хоча життєвого матеріалу було достатньо на величезну книгу, але створити великий цілісний сюжет із його розповіді виявилося надто складно: вона була схожою на видобуті з комірчин пам’яті окремі кадри. Причиною цього могло бути його довге вимушене мовчання. Батька ув’язнили, коли йому було сімнадцять років: спершу в Радехові, згодом переправили до Замарстинівської в’язниці у Львові.
У камеру до нього підсаджували запроданців, які різними хитрощами намагалися вивідати, де і з ким був, як і коли воював проти енкаведистів. Однак сильний духом юнак не піддався на провокації тюремників-вертухаїв, а будь-які намагання отримати від нього бодай якусь інформацію наштовхувалися на вперте мовчання. Стіну його мовчання не зуміли пробити й жаскі катування. Після двох років знущань у Львові, у товарному потягу татуся повезли в сибірську глухомань. Дорогою етапованих били великими дерев’яними палицями, а хворих та померлих викидали з потяга на ходу. Далі на батька чекали десять довгих років покарання в Ухті, Карлазі, Красноярську. А опісля – ще й примусове поселення в Казахстані,
де присутність кожного перевіряли щоденно за списком.

Моєму репресованому татусеві заборонили проживати в Західній Україні. Таким, як він, умикали зелене світло для проживання на Донеччині. На Львівщину батькові вдалося повернутися лише 1966-го року, коли довідався, що на Яворівщині будують гірничо-хімічне підприємство і є можливість улаштуватися на роботу. Він приїхав у Яворів і почав працювати столяром на різних об’єктах. У 1970-му році батько отримав помешкання і разом із мамою та моїм братом переїхав у Новояворівськ (тодішнє селище Янтарне). Розбудовував його разом із колегами. Відточуючи власні вміння будівничого за роки роботи на різних будівництвах, зі столяра піднявся до бригадира. Батько був наділений талантом будівничого, не маючи жодної будівельної освіти.

Найважливішою будовою для татуся та мешканців Новояворівська стала споруджена під його керівництвом церква Святих Верховних апостолів Петра і Павла Львівської архієпархії УГКЦ. Ніхто з молодих будівельників не зважувався піднятися на баню церкви, аби встановити на ній хрест. Це зробив мій 68-річний тато.

Прижиттєве визнання він заслужив не лише як вояк УПА. Воно прийшло до нього і за його будівельну діяльність. 2011 року за заслуги перед рідним краєм і зокрема за те, що саме завдяки його трудовому подвижництву в Новояворівську постав величний греко-католицький храм, колишньому повстанцю присвоїли звання Почесного громадянина м. Новояворівська. Мого батька і в документальній кінострічці про Новояворівськ відзняли.

 

Зараз ви мешкаєте в Італії. Якими були ваші перші враження, коли перетнули італійський кордон?

Уперше італійський кордон я перетнула десять років тому. Враження мого першого року проживання у цій країні
я описала у своїй книзі оповідок «Mia Italia», що вийшла друком у видавничій компанії «АРС» 2012 року. Ця книга знайомить із побутом і традиціями італійців, їхнім життєвим устроєм, італійськими стравами, цікавими місцевостями. Проте, якщо говорити про моє перше найглибше і найяскравіше враження від країни дивовижних пейзажів і унікальних архітектурних пам’яток, це, безперечно, озеро Lago Maggiore – друге за величиною озеро Італії. Воно розлилося вздовж берегів двох північних регіонів країни П’ємонте і Ломбардії і єднається з річкою Тічіно у Швейцарії. Це озеро
я побачила невдовзі після прильоту. Кілометри прозорої води, що хвилями накочується на берег в обрамленні гірських вершин, захопили мене в полон безмовного споглядання. Мене всуціль накрило незнаними раніше емоціями і почуттями. Нічого схожого я раніше не бачила. Я дивилася, дивилася, дивилася й не могла надивитися. Біля цього озера я прожила шість років мого італійського життя. Згодом я познайомлюся також із третім за величиною озером Італії, озером Como, а через кілька років відкрию для себе й дивовижні пейзажі найбільшого озера країни Garda. Кожне з них – казка наяву. Кожне має цікаві незабутні місця. Однак найбільшою любов’ю, що ввійшла в моє серце з першого погляду, назавжди залишиться величне Lago Maggiore з його островами давнього знатного італійського роду Борромео, з монастирем Santa Caterina del Sasso, що нависає над озером на скелі. А найріднішими та найпам’ятнішими для мене залишаться береги озера Lago Maggiore в невеличкому італійському селищі Іспра у Ломбардії. Там я мала свій великий камінь, на який сідала і вела з озером свої потаємні розмови: розповідала про свої сумніви, запитувала поради. І воно відповідало мені шумом хвиль, що накочувалися на берег.

 

Як ви долали мовний бар’єр?

В Італію я приїхала з початковими знаннями мови, отриманими на двотижневому експрес-курсі в Українському католицькому університеті у Львові. Проте весь мій невеличкий запас слів і вміння будувати з них прості фрази миттєво вивітрилися з голови – щойно я потрапила в італійське середовище. Відчувала себе прибулицею з іншої планети. Не розуміла анічогісінько, про що говорять італійці, здатна була лише сказати і зрозуміти ciao, arrivederci, grazie! Згодом, коли мій словниковий запас італійських слів трохи збільшився, хоча їх усе ще не вистарчало для побудови окремих речень, я міксувала італійську з англійською.

Італійську вивчала самотужки і довго – з книжками, у спілкуванні з італійцями, переглядаючи фільми.

 

Які особливості менталітету італійців ви помітили? Чи існує різниця між італійцями півночі й півдня?

Менталітет італійців частково описаний у моїй другій книзі про Італію «Італія під мікроскопом». Італійців можна впізнати за їхніми вродженими рисами – емоційністю, допитливістю і головною темою будь-якої розмови, що і де вони їли чи готували. Вони, ці риси, виявляються скрізь: і за кермом авто, і в ресторані, і в крамничках. У закладах громадського харчування італійці люблять зазирати у тарілки клієнтів за сусідніми столиками – що ж то за таку смачну страва ті замовили?!

Італійці зазвичай легко спілкуються з незнайомими, звертаючись на «ти», а роботодавець, завершуючи телефонну розмову з працівником, може сказати «Un abbraccio!», що означає «Обіймаю!».

Попри те, що на території Італії знаходиться незалежна держава Ватикан, італійці не надто релігійні.
У більшості родин святкування найбільших католицьких свят – Різдва і Паски – зводяться до складання меню і приготування страв, а відвідування храму в цю програму, на жаль, не входить. До речі, роки комуністичного правління в Італії відгукуються й сьогодні: тут можна зустріти дуже багато атеїстів. А ще тут донині живуть прихильники Муссоліні. Одні вважають, що проведені ним в Італії у 20-ті роки
ХХ століття економічні реформи індустріально-аграрного зростання – найправильніші з-поміж усіх тих, які запроваджувалися наступними керівниками держави. Інші – послідовники його окремих фашистських ідей. Як і Муссоліні, сучасні фашисти – за повернення Римської імперії.

Кілька разів у рік, на різні дати, пов’язані з іменем і діяльністю Муссоліні, італійські фашисти з’їжджаються у Предаппйо, що в регіоні Емілія-Романья. Це містечко народження знаного диктатора.

Якщо говорити про мовну відмінність, то в Італії кожен регіон розмовляє на власному діалекті. До об’єднання Італії кожна частина країни мала власну історію, мову, кухонні традиції і смаки. Усе це збереглося дотепер. Мабуть, найособливішими в мові є сарди – жителі італійського острова Сардинія. Їхня мова аніскілечки не схожа на італійську, мова сардів не просто містечковий діалект, що різнить один населений пункт від іншого навіть на відстані п’ятнадцяти кілометрів ув одній провінції одного регіону. Мова населення цього острова – ніби й не з італійської гілки. Сарди й Середземне море, посеред якого знаходиться острів, називають Сардинським.
А сардинський хліб carasau – довгі тонкі сухі пластини, що з першого погляду нагадують великий пісний чіпс, треба смакувати лише на Сардинії. Бо лише там він має особливий смак. Хліб каразау несолений і несолодкий і особливо смачний із викладеною на нього гіркою молочного овечого сиру рікотта. Під сиром хрумка пластинка розмокає і легко тане в роті.

Зрештою, будь-яка італійська місцева чи регіональна страва найсмачніша саме на землі її народження. Наприклад, щодо макаронних страв – пасту їдять італійці всієї країни, а любителів різотто більше серед мешканців півночі. До слова, італійці, які з-поміж пасти й різотто вибирають останнє, пасту їдять украй рідко.

Північ і південь різняться між собою не лише в Італії. Хоча на італійській півночі влітку зовсім не прохолодно,
а іноді не менш спекотно, ніж на півдні. Зокрема, в Мілані – столиці північного регіону Ломбардія та центрі економічного і модного життя Італії.
З підвищеною вологістю повітря влітку дихається тут у спеку важче, ніж при сухому повітрі на півдні країни.

На півночі Італії живе і працює багато італійців із південних регіонів країни. Вони живуть тут поколіннями, зберігаючи в собі риси території походження. Італійці вельми пишаються місцевостями, звідки походять і де народилися. Навіть якщо живуть і працюють в іншому регіоні Італії. Так, жоден неаполітанець, сицилієць, який переїхав на північ країни, ніколи не представиться як «Sono lombardese» чи «Sono piemontese» («Я ломбардієць» чи «Я п’ємонтець»). Вони завжди говорять «Sono napoletano» та «Sono siciliano». Так само представля­ються й мешканці інших регіонів.

Південні неаполітанці люто ненавидять усіх прихильників північної туринської футбольної команди «Ювентус» і нерідко їхні почуття ненависті виходять за рамки вихованості. Хоча, звісно, такі вони не всі.

Нещодавно я замовляла піцу в неаполітанській піцерії гірської місцевості північного регіону П’ємонте. М’яса я не вживаю, тому попросила, аби власниця, вона ж піцайола, приготувала мені піцу на мій смак – на основі піци «Марінара», з додаванням анчоусів, капері, сиру грана і руколи. Неаполітанці так сподобалося моє замовлення, що вона запитала моє ім’я і запевнила, що додасть у меню нову піцу й назве її моїм іменем.

Оскільки Італія – морська країна з трьома островами: Сардинія, Сицилія і д’Ельба, то й південних регіонів і, відповідно, південних італійців, значно більше. І менталітет їхній різниться залежно від історії території проживання.

Італійців півночі вважають холодними. А мені імпонує їхня емоційна стриманість і інтелігентність. Вони мені ближчі. Можливо, тому, що я від природи більше відлюдько.

 

Розкажіть про свою літературну творчіcть. Над чим працюєте зараз?

У моєму творчому доробку нараховується дев’ять надрукованих книг. Із них – чотири власного авторства: публіцистична «Шляхами академіка волі» – про мандри львівських художників місцями проживання і перебування Тараса Шевченка та умовна трилогія про Італію: «Mia Italia», «Італія під мікроскопом», «Гніздо горлиці». Решта книжок – це збірки, видані різними видавництвами, у співавторстві з іншими авторами: «Львів. Кава. Любов», «Україна в мені», «Придивитись до життя», «Заведи мотоцикл», «Підземне царство метро». Назву оповідань збірці «Заведи мотоцикл» дав мій однойменний вірш, яким вона розпочинається. Цей вірш у перекладі італійською брав участь у поетичному конкурсі імені уславленої міланської поетеси Альди Меріні. Кілька днів тому до його італійського варіанту народилася музика.

Останнім часом я пишу лише вірші. Це – потреба моєї душі. На прозу немає ні часу, ні натхнення. Натхнення до прози немає тому, що мої життєві інтереси і пріоритети змінилися. Певна, що наступною моєю книгою буде не роман, не книга оповідань, публіцистики чи есеїв. То буде книга зовсім іншого жанру. Якого саме – нехай мине час – побачите.

 

Мені відомо, що не так давно ви втратили батьків. Зізнаюся, і я пережив це горе, а також багато моїх літературних друзів. Який досвід ви набули з цього і що як митець можете порадити іншим – як пережити цей жахний біль утрати?..

Як пізня дитина у своїх батьків, я все життя жила зі страхом, що день, коли їх не стане, може наступити у будь-який момент. Творець дарував довге життя і татусеві, який прожив 92 роки,
і матусі, яка відійшла у 87, через неповних одинадцять місяців після татуся. Проте я однаково не була готовою до їхньої втрати. Як казав Еріх Марія Ремарк, скільки б тобі не було років, помирати завжди зарано. Коли в лютому 2020 року не стало татуся, мені здавалося, що разом із ним відійшла у засвіти й частина моєї душі. У січні 2021 року разом із відходом матусі впали стіни міцної фортеці, яка захищала мене від усіх життєвих буревіїв. Мені здавалося, що втрата батька вже загартувала моє серце.

Але поки ще жила мама, я й уявити собі не могла, яким пекучим болем,
що будитиме мене серед ночі та на світанку, стане для мене її втрата. Із прірви горя витягувала себе самотужки: молитвами і медитаціями. Проте біль, здавалося, заповнював собою весь простір. Аби здолати його, почала шукати різні дихальні практики. Перебуваючи у той час в Україні, поїхала у Тернопіль, до Михайла Хруставки – учня лікаря Костянтина Бутейка, на навчання диханню за методом Бутейка. Я щиро вдячна панові Михайлу за здобуті знання здорового дихання, яке практикую у щоденному житті. Але в моєму горі мені нічого не допомагало: щоби піднятися над ним, я повинна була прожити його до дна і законсервувати.

Як пережити біль утрати рідної людини, я описала в романі «Гніздо горлиці».
У ньому головна героїня Дарина після втрати чоловіка Дмитра припиняє його оплакувати на сороковий день після поховання. Аби не завадити душі покійного піднятися до світла Творця. Описуючи сцену втрати, я переживала її разом із Дариною. Однак тодішні мої почуття та емоції як автора не мають нічого спільного з тими, що накрили мене з відходом батьків. На курсі «Theta Healing» також говорять про те, що на сороковий день душі спочилих необхідно відпустити. Такі рекомендації. Однак для кожного втрата рідної людини має власні відтінки болю: хтось, як уміє, долає його самотужки, хтось звертається до психолога, а хтось зависає у ньому надовго, буває, і на все життя. У мене глибокий біль відходу матусі витіснив біль утрати татуся ще до року. Розраду від утрати найрідніших людей знаходжу в любові мого котика.

 

Пригадую, у вас жила ще й черепашка?..

Так, колись у мене жила ще й жовтовуха водна черепашка Світі. Наразі залишився один домашній улюбленець, європейський тигровий котик на ім’я Джек, який вісім років тішить мене своїм муркотінням. Джека і Світі, яка прожила з нами лише півтора року, єднали особливі родинні почуття: котик любив пити воду з черепашкиного басейничка, а вона тим часом підпливала до нього і вмощувалася під його язичком, беручи таким чином гідромасажні ванни. Джекові я завдячую його нічним товариством у той час, коли писала роман «Гніздо горлиці». І не лише. Я вдячна йому за його щоденну присутність у моєму житті, за його любов і навіть за те, як він по-котячому зі мною свариться, якщо повертаюся пізно з роботи.

 

Розкажіть про свої захоплення.

Свого часу моїми великими захопленнями були і декупаж, і малювання. Я декупажила все: від годинників на стіну, скриньок для журналів і біжутерії, посуду, пляшок до ялинкових прикрас. Малювала картини і на папері, і на льоні, а на дереві створила копію ікони Богородиці, яку подарувала для оздоровлення батькові.

 

 І насамкінець. Що б ви порадили тим, хто все ж таки зважиться на еміграцію? Який він, цей емігрантський хліб?

Емігрантський хліб – це не золото, як хибно вважає чимало наших співвітчизників. Це – справжня школа життя і виживання. Це – постійне відвойовування свого місця під сонцем
у чужій країні. Проте тим, хто бажає і зважиться емігрувати, рекомендую: «Якщо це справді ваша мрія, хапайте
її за комір і ні про що не шкодуйте!».

 

Спілкувався В’ячеслав Гук

 

“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?