Лесь Степанович Танюк
передусім триєдиний: режисер, письменник, бунтар-правозахисник. Втім,
універсалізм Леся Танюка просто вражає, триколірна райдуга розкладається на
різнобарвний спектр: поет, критик, перекладач, мистецтвознавець, народний
артист України, професор, голова Національної спілки театральних діячів,
народний депутат ВР I-V скликань, голова Всеукраїнського товариства «Меморіал»
ім. Василя Стуса, шістдесятник, дисидент.
Автор численних
книжок і публікацій, зокрема, двотомника «Вибраного», Танюк є творцем безпрецедентних
«Щоденників без купюр» (пише з 1956 року, видано 23 томи, заплановано 60!), в
яких відображено історично-культурологічний літопис України.
Прискіпливе знання
минулого і сьогодення дозволяє Лесю Степановичу вельми точно
діагностувати-прогнозувати наше українське майбутнє.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Лесю Степановичу, у
когось справи мають вигляд маленької поні, а у Вас цілий табун справ. Які
рисаки вириваються вперед?
Мене завжди найбільше цікавила режисура у найширшому
розумінні – як спосіб перетворення суспільства. Мар’ян Крушельницький, останній
учень Леся Курбаса, виховував нас не просто як театральних режисерів. Він
казав: «Режисер – від німецького «regirung»: уряд, урядництво. Режисура – це спосіб упорядкування світу, зокрема, через
зміни в людській психології, через вивільнення потаєних можливостей «homo
sapiens». Арена для цього – духовний чин, театр, кіно, культура в найширшому
адекваті. Я не знаю, хто з вас потім вийде. Станете ви реформаторами театру,
проповідниками чи політиками, чи кимось іншим, але дуже важливо, щоб ви
зрозуміли: вистава для вас не самоціль. Добре поставити п’єсу може кожен, рано
чи пізно, але для режисерів школи Курбаса кожний спектакль має бути сходинкою
самореалізації. Ви знайомитесь з акторами, вони стають вашою родиною, ви
принагідно відсікаєте від свого духовного довкілля людей з іншого тіста,
філістерів і кар’єрну шушваль. Виникає студійний острівець взаєморозуміння,
мале коло студійності. Обладунком і зброєю такого студійного начала стають ваші
пошуки, конкретно – вистава. У виставі ви примушуєте публіку думати метафорами,
а не просто сірим безкрилим реалізмом, збуджуєте в ній пошукове начало,
вилучаєте її зі стадності й чиношанування. Таким чином ви через виставу
приєднуєте до себе ширше коло спільників – ваш острів більшає. Коли таких вистав
і мистецьких островів стає багато, виникає архіпелаг нових суспільних проблем.
А там недалеко й, за Курбасом, до творення цілісного материка преображення
людини. Культура дає людині прямостояння…».
Крушельницький, до речі, мене часто лаяв. Я був відмінником
з майстерності актора й режисури, але при цьому дуже рвався у
суспільно-політичні сфери. Це кінчалося тим, що мене чотири рази виключали з
Театрального інституту. Директор (тоді ще ректорів не було) Семен Михайлович
Ткаченко любив повторювати мені, що він «таких гадів топив у сімнадцятому
році».
Казав серйозно, без
іронії?
В тому все ж частка гумору театрального була, але не
сумніваюсь, що в 17-му й пізніше він справді таки когось «топив». А біля нього
мав вагу театрознавець «у цивільному» Іван Волошин, колишній «смершівець», який
через двадцять років, уже за Горбачова, кричав мені на якійсь конференції: «Ми
вашого Гірняка в оперному театрі хотіли взяти в Києві дивізією, а він пірнув у
Дніпро і втік до Львова, де й винирнув. То ви й тепер не зрозуміли, хто такий
ваш Гірняк?». Отаке молов. Не знаю, про яку «дивізію» йшлося, але про подвиги
Волошина та його підопічного Миколи Йосипенка, особливо у справі нищення
Курбаса, ми начувані. Це справді були люди, які розстрілювали, доносили,
формували рабський світогляд, охоронці тотального режиму…
Що викувало стрижень
бунтаря?
У батька була цікава теза. Вчитель української мови й
літератури, запеклий волиняка, собі на умі, він вижив ще й тому, що був
завзятий рибалка – годував родину рибою, писав про риболовлю. Так от, він
казав, – велика риба пливе проти течії.
Мальок народжується на мілині, біля джерел. Потім йде вниз за течією – і зростає. І якщо визрілим потрапить у чуже
сере¬довище, у солоне море, може загинути, бо там не його вода. Але природа дає
рибі, коли вона доходить до останньої своєї миті, третій плавник. І той плавник
ставить її проти течії. Справжнє життя риби починається саме з цього третього
плавника, з моменту, коли вона починає плисти проти течії. Риба йде вгору,
піднімається до джерел, нереститься, гине – і знову весь цикл повторюється.
Проти течії – і є життя кожного живого організму.
І я собі подумав: а
що таке течія? Як її для себе визначити? Історія – течія чи ні? Радянська влада
– течія чи ні? Радянська дійсність – норма чи пародія на норму? Проти якого
рожна перти?
Буквально на першому курсі ми створили підпільний клуб
«Зелена лампа», де читали свої вірші і реферати. Там відбувся перший вечір
Василя Симоненка, який я влаштував Василеві на прохання Івана Світличного.
Нічого антирадянського в тих віршах не було. Але вони були українські,
протестного ґатунку, іноді щось гостре іскрило. Тож наш мовник Лука Григорович
Сокирко, який вів вечір, озирався по сторонах.
Через три дні мені сказали: «Тебе викликають у райком партії
і чехвоститимуть за цей вечір». Вочевидь, Лука Григорович вже доповів, куди
слід, хоча й хвалив Симоненка. Крушельницький подзвонив Ільченкові, авторові
популярного тоді роману «Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа
молодиця». Олександр Єлисейович, пов’язаний зі мною спробою інсценізації його
роману, пішов в райком партії – й атаку було відбито. Це був 1959-60 рік.
Пронесло.
Але я був хлопчина затятий. Після того, як Рильський нашуміло
виступив на якомусь пленумі на підтримку української мови, я вивісив у
театральному інституті плакат: «Розмовляймо українською!». Ніякого підриву
авторитету радянської влади. Але мене за це знову почали виключати з інституту.
Мотивація у Ткаченка була така: «Танюк дає знак ворожим радіоголосам, що у нас
в інституті, виявляється, не розмовляють українською! А ми ж – оплот радянської
національної політики, рідна мова у нас в пошані!». Хоч треба було бачити той
«оплот» і ту «пошану»…
Дмухали на теплу воду.
Гадаю, якби влада не тиснула так істерично на заборонні
важелі, якби не загвинчувала гайки, може, й не сталося б такого спалаху
шістдесятництва, все могло б піти еволюційно рівно. Але до еволюції не стриміли
ні вони, ні ми. Стало очевидним, що самосвобода, самостояння, неколінкування –
зло для радянської влади, її адепти зобов’язані викорчовувати найменші прояви
непослуху. Якщо людина не боїться панського окрику, не підкоряється
райкомівському чи комсомольському гарапникові – це вже рецидив новонародження
«ворогів народу», – отже, «таких гадів треба знову топити в Чорному морі»…
Вочевидь, як реакція на таке неодушогубство, і народився наш
Клуб творчої молоді (президентом якого мене згодом обрали), спочатку в
театральному інституті і в консерваторії, а десь через півроку до нас
приєдналися й осмілілі письменники.
А нині кажуть, що
шістдесятництво почалося з письменників.
Це до певної міри міф. Шістдесятництво почалося з лікарів,
інженерів, кібернетиків, з театрального кола, з художників. Поет зазвичай
егоцентрист, він зосереджений на собі самому, у громадський вир його кидає лише
велика вода. Та опинившись у вирі, він стає в ньому найголоснішим. Позаяк
основна його зброя – слово, кавалерія
найпрямішого впливу. Лише після того, як у Москві на стадіонах і в
Політехнічному музеї почали виступати Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський,
Белла Ахмадуліна й інші, себто коли почалась велика хвиля оприлюднення слова,
коли виник прямий вихід на публіку, наші хлопці зрозуміли, що цього упускати не
можна – і прийшли в КТМ. (Я конкретно
про поетів, Світличний, Дзюба, Сверстюк – інший коленкор, стратегія їхнього
шістдесятництва не вимагала «широких мас» і оплесків зали). Вибухом пролунав
Іван Драч з геніальною поемою «Ніж у сонці». На амбразуру поезії кинувся з кіно
незагнузданий мустанг Микола Вінграновський. Вистачало божевільних проектів у
художників та скульпторів, заворушились кіношники. Я здійснив спробу створення
Нового Українського Театру у Жовтневому палаці культури, він мав називатися
«Дует» – Драматичний (або Державний) Український Театр імені Леся Курбаса та
Миколи Куліша…
Багато чого тоді виплеснулося. Порив шістдесятництва треба
пов’язувати не лише з мистецькою інтелігенцією. Скажімо, математик Леонід Плющ
ніколи мистецтвом не займався, хоча згодом писав чудові статті, зокрема, про
Хвильового, Шевченка і взагалі виробився на філософа дисидентства.
Шістдесятниками ставали люди, пов’язані з точними науками (математики Юрій
Березанський і Анатолій Скороход), з хімією (Генріх Дворко), з економікою,
історією (Михайло Брайчевський), медициною (Любомир Пиріг). У Клубі Творчої
Молоді було неймовірно цікаво, щоп’ятниці ми слухали якийсь реферат: про
розстріляного Косинку чи про запротореного до божевільні Тодося Осьмачку, про
Остапа Вишню, Плужника, Скрипника, Гірняка, Куліша…
Що запам’яталося
найяскравіше?
Вечір пам’яті Леся Курбаса у травні 1962 року. Він збігся з
річницею самогубства Хвильового, я нікому цього не оголошував, але…
Провокаторів було хоч греблю гати, і ми між собою домовились: «Для того, щоб
розрізняти, хто є хто, хай кожен наш приходить з червоною квіткою».
Тепер уявіть собі це людське море, де сотні людей кладуть
червоні квіти до портрета Леся Курбаса –
гора квітів, піраміда пам’яті! Ясно, що це мало вигляд протестної акції, але її
не можна було припинити, бо ми запросили на неї всю стару гвардію: дружину
Курбаса – Валентину Миколаївну Чистякову; виступали учні й соратники
Курбаса – Василь Василько, Мар’ян
Крушельницький, Анатоль Петрицький, Лесь Сердюк.
То була справжня
тодішня сметанка української театральної культури. У повітрі терпко пахло
революційною весною, і кожен з виступаючих хоч-не-хоч мусив говорити новою
мовою – мовою відлиги, – навіть Наталя Михайлівна Ужвій, ласкана й
перетаскана усіма вождями й урядами. Ридаючи, вона кидала публіці цього разу
для себе нове: «Спасибі нашій рідній партії за те, що вона повернула нам чесне
ім’я нашого учителя!!!» Це був третій плач Наталії Ужвій. Перший її плач був
тоді, коли Курбаса знімали з посади керівника «Березоля», другий – уже з протилежним знаком – коли вона умить «переозброїлась» і визнала
свого вчорашнього вчителя ворогом народу і «фашистською наволоччю» («Спасибі
нашій рідній партії за те, що вона позбавила нас від націоналіста Курбаса».)
Щоразу славетна актриса була щира, щоразу зі сльозами на очах захоплювала
публіку умінням говорити «правду, тільки правду, і нічого, крім правди…».
Я їздив до Гната Петровича Юри, запрошував до виступу, який,
я певен, міг би стати історичним. Юра відмовився: «Я не можу, погано
почуваюся». Хоча бігав по кімнаті і навіть піднімав-перевертав картини,
показував мені підписи знаменитих майстрів-авторів, отже, лежачим хворим не
був. Але мені дуже важило, аби виступив саме він, хрестоматійний Гнат Юра,
пошитий радянською історією в Курбасові антагоністи. Я нагадав йому про один
тяжкий момент в його житті: запитав, як могло статися, що 1934 року з’явилася
його стаття в журналі «За марксистсько-ленінську естетику», де він називає
Курбаса фашистом, убивцею, служителем іноземних розвідок, обвинувачуючи у сонмищі
гріхів. Причому стаття серйозна, не звичний для тих часів газетний
пасквіль-донос – розлоге
«ідейно-естетичне» філософування на тридцять сторінок. У ній Гнат Юра згадував
Анрі Бергсона, громив експресіоністів і нищівно доводив, що Молодий театр – не початок нового українського театру, а
нездале експериментування з фрейдистським ухилом, а «Березіль» – уже цілком свідомий розсадник українського
театрального фашизму.
Гнат Петрович слухав мене із заплющеними очима, потім підняв
повіки, змахнув неіснуючу скупу акторську сльозу й проникливим шепотом
заприсягся, що нічого подібного він ніколи не писав, це його підставили («Ви ж
знаєте, як це тоді робилося!»). “Ото й варто було б нарешті все це засвідчити,
зняти гріх з душі – другого такого зібрання можемо не дочекатися…”. “Це так, –
сумовито погодився старий актор. – Але я не можу… Здоров’я…”. – “Тоді ніхто ж і не дізнається правди.
Ніколи”. – “Хіба? – підняв брови Гнат
Петрович. – Ось же я вам розповів усе як
на духу. А ви про це напишете. Чи на вечорі скажете…”.
Я нагадав йому, що саме зараз він готує до друку свої
мемуари, там би й варто було все задокументувати – надто важлива ця проблема для театральної
етики та й просто до історії українського театру.
Гнат Петрович погодився: “Маєте рацію, юначе”.
Гнат Юра помер через сім років і ні слова про це не сказав,
ніде свого лихого авторства не заперечив. А під час розмови казав мені: «Та ви
що, дорогий мій! Я й слів таких не знаю! І про цього Бергсона ніколи не чув!».
Себто він через багато десятиліть пам’ятав, що в статті був Анрі Бергсон! Певна
річ, Гнат Юра самотужки не писав тієї статті, до цього доклали рук Олександр
Борщагівський та його учень студент Микола Йосипенко, ми потім це досліджували.
Але Гнат Юра був настільки переляканий, що не скористався запропонованим йому
шансом. Зрозуміло – чому. Він колись був на гачку у ЧК.
За що?
ЧК шантажувало його невеличким фільмом: Гнат Юра в шароварах
з великим українським брилем на площі біля Софії навприсядки підносить Петлюрі
білу паляницю і каже: «Батьку наш, визволителю України…». Коли Юра хотів десь
брикнутися, йому нагадували: «А это помните?». І він підписував, що вимагали,
ставив вистави так, як треба, славословив Корнійчука – й лише іноді дозволяв собі «швейкувати»…
Ви цю стрічку бачили?
Ні. Може, її й не було, чекісти вигадали, бо я довго її
шукав і не знайшов (до речі, фільм про Курбаса знайшов). Отже, Юра був у них на
гачку, боявся. Як чоловік покладливий, вирішив: краще з владою не сваритися.
Тихенько жив. «Сила ломит и соломушку, поклонись пониже ей, чтобы старшие
Ерёмушку в люди вывели скорей».
Ясно, що на вечорі Курбаса багато чого вибухнуло, всі
розговорилися. Вечір закінчився десь опівночі. Біля будинку росло величезне
старезне дерево. Бабахнула гроза, і кількатонну гілку обрушило. Нікого не
вбило, але люди зрозуміли це як Божий знак, повернулися до зали й вечір
продовжився..
На цьому заході ми поставили плівку з вітальною промовою
Гната Юра, адже я, будучи у нього, спитав: «Що ви хотіли б сказати на вечорі,
якщо не піде¬те?» І він продиктував мені кількахвилинне слово. Про те, що
Курбас великий режисер, геній, але в окремі моменти його творчість була
суперечлива, не за соцреалізмом. Нічого поганого не сказав, цілком пристойна на
той час критика. Отож ми надали слово Гнатові Петровичу Юрі. І він почав –
урочисто й велично: “Дорога наша юна зміно, члени Клубу Творчої молоді! Від
щирого серця…”
І тут нас чекав казус. Доки Юра компліментував Курбаса й
згадував про їхню дружбу часів «Руської бесіди», все звучало як слід. Але
тільки-но він дійшов до фрази: «На жаль, згодом під впливом націоналістичної
«ВАПЛІТЕ» і Хвильового з його гаслом «Геть від Москви!» Курбас припустився
значних ідейних помилок…» – плівка
завищала й магнітофон заїло. «Що ти робиш?
– кричу хлопцеві. – «Постав ще раз!». Ставить, повторно звучить текст
Юри і на словах: «Його постановки «Народний Малахій та «Мина Мазайло» були
одностайно засуджені…» плівка знову дико верещить – тепер вже під схвальний
регіт і шквал оплесків молодіжної зали! Тріумф Гната Петровича безнадійно зіпсований…
Містика…
Справді містика. Радист був не наш, та й не міг він нічого
такого учудити. Я один знав, що там записано.
Цей вечір багато чого вирішив. Нас одразу почали тягати по
різних установах. Кадебісти затребували віддати їм плівку із записом вечора. А
це шість годин, вісім величезних бобін, кілометри звучання! Кажу: «Ні, я не
можу цього зробити» – «Чому?» – «Я вклав в це кілька стипендій, це моя
приватна власність. Ви заберете, хто мені поверне гроші. Та й не в грошах
справа – цей вечір уже історія. А історія така штука, якої нікому не дарують.
Мало чого може статися…”
Вони дивились на мене, як на князя Мишкіна.. «Ну ми ж по
комсомольській лінії…». «А мені до одного місця комсомольська лінія! Я
звертався до комітету комсомолу, щоб виділили карбованців з триста на плівки й
на оплату радиста. Взяли на посміх. Не виділили. Отож не віддам».
Одне слово, морочив я їм отак голову з тиждень, добре
розуміючи, що плівки вони в мене все одно вилучать, та ще й на разі арештують.
Для чого я це робив? Щоб встигнути переписати плівки, зробити дубль. Встиг.
Зробив. А тут вони знову своєї – однак уже іншим тоном: «Все, Танюк. Досить морочити
голову. Щоб завтра записи були у нас в міськомі! – «Добре,
– ніби вже піддаюсь, – але ж у
вас там і техніки такої нема. Слухати це можна тільки на нашому стаціонарі, я ж
його сам до вас не допру».
Уздрівши таку мою
податливість, виділили на завтра мені в поміч двох «орлів» з машиною. І
проблему доставки було вичерпано.. Але магнітофон виявився таки важкенним, ми
його ледве доперли до них на якийсь там поверх… Принесли. Налагодили.
Увімкнули. Почали слухати. В будинку, де нині Міністерство закордонних справ.
Вони при пиві, бутербродах, рибці. Мені: «Идите». Я й пішов. А перед тим
зумисне витяг з магнітофону лампочку-індикатор, і ще дещо підкрутив, щоб апарат
некоректно працював, або – тільки в моїй
присутності.
Наздоганяє мене біля ліфта наймолодший, з блокнотом:
“Вернитесь. Не аппарат у вас, а старая рухлядь”.
Отак я і залишився. Вмикав-вимикав, перемотував, слухав,
зокрема і балаканину перевірників. І сказати чесно, мій світогляд добряче від
того змінився. В кабінеті сидів Юрій Кондуфор (згодом став академіком, а тоді
був заступником секретаря ЦК КПУ з ідеології Андрія Скаби) перший секретар
київського міському комсомолу Іван Солдатенко (згодом призначений «комісаром» у
Спілку письменників), якийсь кадебешник і четвертий – зовсім молодий хлопчина з
ручкою і блокнотом, обов’язком якого було фіксувати «антирадянське» й усе, на
що покажуть «вожді». Двічі заходив сам Юрій Єльченко, але участі в дебатах не
брав.
Поводилися вони
цинічно, розперезано і мене вже не соромились. Припустімо, Мар’ян Михайлович
Крушельницький, учень Курбаса й очільник «Березоля» після нього, лауреат усіх
премій, говорить: «Курбас був філософом від культури…». Лунає: «Ой, выключи,
выключи… В жопе эти философы!». Виступає художник Анатоль Петрицький: «Они жили
там за колючей проволокой по Соловкам и Магаданам, а мы тут, но тоже за колючей
проволокой – шаг влево, шаг вправо – расстрел!». Кадебешник крізь зуби:
«Недостреляли…». Петрицький – в іншому місці: «Я должен заявить со всей
определенностью как академик Академии наук,
– всё, что написала наша Академия наук после тридцатых годов, хуже чем
порнография!». В залі оплески. Кондуфор коментує: «Этого шизофреника Петрицкого
давно пора в палату номер шесть, пропускаем…». В одному тільки місці я був з
Кондуфором солідарний, коли він назвав вірного служаку Олексу Полторацього
Полторадурацьким. Отже, вони тут у ЦК «в курсі дєла…».
Доходять до Ужвій. Кондуфор, захлинаючись пивом, регоче:
– Ну, мамочка, даёт! И нашим, и вашим!
Солдатенко, догідливо підливаючи пиво:
– Проститутка!
Кондуфор майже філософічно заперечує:
– Не-е, якщо тільки
двом дає – простая советская женщина. А тут ещё и театр. (Палець вгору)
.Артистка!
Коли я почув цю психопатію, мені стало зрозуміло, що це і є
істинне обличчя нашої влади – отут вони справжні. Вони дослухали, при тому
видудлили багато пива і з’їли рибки, розчулилися з попущеними пасками й
округлими черевцями. Упевнившись, що антирадянських закликів не було, вони,
втомлені, перейшли на анекдоти. Я підбавляв гумору і теж прикидався Швейком,
усе це разом замортизувало, згладило загальну картину. Там паче, що принципові
фрагменти на плівці я, природно, пропускав. Проте записи (копії) вони таки
забрали (оригінали вже лежали в надійному місці), викликали машину й «хлопців»,
які доправили магнітофон в радіовузол інституту.
На тому все і скінчилося, жодних серйозних наслідків після
прослухування катеемної «крамоли» фактично не було. Оригінал я зберіг,
переписав ще раз, згодом віддав у Театральний музей. Не знаю, чи є фонограма
там досі. Я ж перевів свій оригінал у диски, потім надрукував усе повністю в
одному з щоденників (т. 6, ст. 584-640), одне слово, ніщо не пропало, все
доведено до кінця.
Той вечір був буремний, трагічний. Доктор театрознавства
Микола Йосипенко кричав: «Вечір –
антирадянський, тому що з квіточками прийшли, показати, що Курбас жертва.
Жертва чия? Радянської влади? А хіба не радянська влада стала жертвою Курбаса,
хіба не Курбас споганив радянську владу?». Така дурня. Молов, молов, ставив
питання про моє відрахування з інституту. Але тоді це не спрацювало.
Продовження в наступному числі
Фото: Главред