Леонід ГОРЛАЧ: сучасна Україна – держава несправджених надій

182

Леоніде Никифоровичу,
знайомлячись з вашою творчою біографіє, дізнаєшся про те, що саме Олесь
Терентійович Гончар свого часу запросив вас на роботу до Спілки письменників
України. Які лишилися спогади про нього і як він до вас ставився?

Ця історія мала цікаві першопочатки. Відомо, як дбав про
молоде поповнення письменницької Спілки тодішній її голова Олесь Гончар. Його
підтримці завдячують не один десяток тодішніх молодих авторів, які бралися за
перо. Мабуть, через це й дала українська література стільки яскравих особистостей,
котрих нині називають шістдесятниками.

Так само і я писав і друкував вірші у періодиці все рясніше,
затим і книгу «Сонце в зіницях» після дворічної служби в армії видав. А далі
почалася робота в ніжинській міськрайгазеті. І от одного дня одержую я телеграму
приблизно такого змісту: «Просимо прибути до Спілки письменників, з Вами хоче
зустрітися Олесь Гончар».

Одразу вирушив до Києва, дістався до знаменитого особняка,
де вже працював у «Літературній Україні» мій побратим по навчанню й колега по
літстудії Євген Гуцало. Саме там я і зустрівся вперше з Олесем Терентійовичем.

Пригадую, розмова затягнулася на добрих хвилин двадцять.
Гончар розпитував про родину, роботу, літературні справи, і все це
по-батьківськи спокійно, роздумливо… Словом, з його легкої руки спочатку
вступив до Спілки письменників, потім нетривалий час був у складі редакції
видавництва «Дніпро», а вже з січня 1969 року почав працювати в апараті Спілки.

Щодо ставлення до мене, то вибір Гончара говорить сам за
себе. Біля нього випадкових людей не було, нюх на них у нього був
державницький, і я, як і мій побратим Станіслав Тельнюк, здається, жодного разу
не зрадили довіру великої людини, особливо коли невдовзі почалися дикі танці
влади довкола «Собору». Ми стояли тоді поруч із улюбленим наставником, ми й
змушені були піти з роботи незабаром після того, як Олесь Терентійович мусив
піти з керівництва Спілкою. За ідіотичним формулюванням цекістів «з метою
омолодження керівництва». Саме тоді для «омолодження» було практично призначено
на посаду голови набагато старшого й сумирного Юрія Смолича…

 

Ви, як і незабутній
Павло Тичина, родом із чернігівського краю. Чи зустрічалися ви за життя з
Павлом Григоровичем? Що закарбувалося у пам’яті від зустрічей з видатним
поетом, якого справедливо називають Орфеєм української літератури ХХ століття?

Передусім скажу, що я все творче життя перебуваю в музичному
полі поезії мого великого й трагічного земляка. Міг би на правах сина Сіверщини
й додому до нього навідатися, як це робили десятки моїх перевесників, прагнучи
благословення майстра. Та не додумався до цього, мабуть, легковажність не дала
можливості переступити високий поріг поетової господи на Рєпіна. Але одна
зустріч таки відбулася в мене…

Якось із купою нових віршів приїхав я до Києва. І, звісна
річ, забіг спершу до Жені Гуцала в газету. Посиділи, позгадували рідний
студентський Ніжин. А під обід Гуцало й запрошує до знаменитого, нині «вбитого»
недавніми очільниками Спілки письменників «Енея» (знамените кафе у підвальному
приміщенні у НСПУ, яке нині не функціонує – ред.). Ми спускаємося вниз, а нам
назустріч повільно виступає із вхідних дверей високий чоловік із благородною
сивиною над скронями. Євген і шепнув:

– Дивися, Тичина.

Я завмер на місці, не годен ногами переступити. Невже сам
великий Майстер, мій земляк? Треба б підійти та хоч привітатися, зрештою,
назватися. Але замість цього я притулився до стіни при виході з довгого
коридору та так і простояв, доки Павло Григорович не заховався за протилежним
простінком, за яким знаходилася приймальня керівника Спілки. Як оспіваний ним
Голуб-дух…

 

Серед вашого рясного
творчого доробку вирізняються історичні романи у віршах «Ніч у Вишгороді» та
«Мазепа», за якими були створені спектаклі. У першому з них роль Ярослава
Мудрого виконували відомі актори Микола Козленко, Костянтин Степанков та
Віталій Розстальний, в другому роль Івана Мазепи – Олександр Биструшкін.
Розкажіть про враження від цих двох мистецьких проектів. Чи були ви задоволені,
як автор творів, їхнім сценічним втіленням, роботою режисерів-постановників,
грою акторів?

 У першому разі мені
пощастило на талановитого режисера-новатора Валерія Пацунова. Він не тільки
системно брався за творення саме поетичних вистав, а й пропонував несподіване
сценічне втілення. Скажімо, долаючи не одну чиновницьку перепону, він добився
того, щоб спектакль ішов саме в древніх стінах Золотих воріт. І коли там
розігрувалося дійство, коли творець архітектурної пам’ятки князь Ярослав
пригортався до пощерблених століттями стін і говорив із нинішніми киянами, коли
під могутню музику Євгена Станковича виступали скоморохи чи подільські
ремісники, здавалося, оживало саме склепіння. Спектакль пройшов 119 разів при
переповненій залі. А видатний наш сучасник Борис Олійник після його перегляду
назвав дійство «візитною карткою Києва». Було те в перші роки незалежності
України, коли державотворчі ідеї жили у кожного на вустах. А всі три видатні
актори просто потрясали своєю грою. Недаремно відомий письменник-дисидент
Микола Руденко, який повернувся з вислання до США, після одного із спектаклів
не стримався й виголосив у створі воріт перед своїми друзями:

– Тепер я відчув, що нарешті повернувся в Україну!

Що стосується «Мазепи», то це радіо¬спектакль із усіма його
специфічними жанровими особливостями, талановито поставлений режисером Наталією
Стрижевською.

 

 Чому вас як письменника зацікавила доволі
контраверсійна постать в українській історії – гетьман Іван Мазепа? Створюючи
роман у віршах про цього видатного будівничого української державності, ви
брали до уваги трактовку його образу у творах Джорджа Байрона, Віктора Гюго,
Юліуша Словацького, Володимира Сосюри?

До образу донині опального для наших північних сусідів (так,
донині там у церквах проголошують петровську анафему тому, хто стільки коштів
уклав у будівництво Божих храмів по всій лівобережній Україні) гетьмана Івана
Мазепи я йшов багато років. Ця тема посідала одне з центральних місць у
задуманому мною циклі епічних полотен про багатостраждальну історію України.
Але за радянських часів годі було й думати про оприлюднення чесного твору про
одного з найбільших патріотів України. Я прагнув не ідеалізувати Мазепу як
державного діяча і смертну людину. Складний був час і складні стосунки поміж
людьми. Одне ясно – він не зраджував свій народ, і коли йому приписують зраду
цареві Петру І, то хочеться спитати: а скільки разів той узурпатор із чисто азійськими
звичками зраджував свого старшого союзника? Зрештою, маємо конфлікт між
рятівником решток України і «прирізувачем» чужих земель методами кривавими,
конфлікт між високоосвіченою людиною і синовбивцею. Звісна річ, я читав згадані
твори, як і трилогію Богдана Лепкого, праці Миколи Костомарова та інших
істориків, зокрема, шведа Альфреда Єнсена. Не оминув увагою і «Записки Южной
Руси» Пантелеймона Куліша, інші архівні джерела.

 

Ви за своєю натурою
більше оптиміст чи песиміст у повсякденному житті? Це залежить від віку людини,
її душевного стану, що постійно змінюється? Як це впливає на творчість?

Я людина гостросоціальна, а тому постійно знаходжуся в
силовому полі українських проблем. З віком вони допікають усе гостріше, бо
доводиться частіше думати про вічність. А це значить – усе тяжче сприймати крах
ідеалів. Звідси й розширення амплітуди почуттів. Я народився перед самим
початком війни, а тому пам’ятаю повоєнну розруху, невтішні плачі вдів, знущання
різних фінагентів над беззахисним людом, повільне оживання суспільства і тим
більше неоднозначні події двох останніх десятиліть. Історичний досвід України
забагрений кров’ю сотень мільйонів безневинних попередників, оповитий славою
кращих синів народу. Усе це болить у душі, не дозволяє жити сліпим оптимістом.
Дуже багато мін сповільненої дії заклали в усеплодющу нашу землю всілякі
загарбники, скалічили національну єдність. Отже, моє власне життя завжди
перебуває під впливом життя народу. Хоча я все-таки вірю в щасливе майбутнє
України, за яке треба боротися і мечем, і оралом, і золотим українським словом,
об’єднавшись довкола високої національної ідеї. Отже, саме такі настроєві стани
і відбиваються у творчості.

 

Як ви сприймаєте
сучасність? З чим ви принципово не можете погодитися, коли аналізуєте нинішній
духовний стан українського суспільства?

Відомо: найважче оцінити те, що відбувається на твоїх очах,
а то й за твоєї активної чи пасивної участі. Легше зрозуміти  давні події вітчизняної історії – вони
вляглися, відстоялися, залишається тільки вибрати позицію для аналізу. Як на
мене, сучасна Україна – держава несправджених надій. На жаль, влада потрапила
до рук нуворишів, для яких духовність народу полягає в кількості церков,
зведених на кривдні гроші. Власне ж культура перетворилася на сферу
обслуговування того чи іншого державного лідера. Відсутня державна модель
виховання духовності на народних традиціях, наростає дебілізація молоді. Життя
– не шоу з рясними висипами бездарних «зірок», це в першу чергу добування хліба
й до хліба. А як можна миритися з насильством російськомовної преси,
літератури? От ми любимо ставити жирний хрест на недавньому радянському
минулому. Так, були тоді несправедливо репресовані письменники, була неусипна
цензура. Але ж тоді відповідні органи влади регулювали пропорції книжок та газет
у мовному відношенні, і частка 
українських складала добрих 70%! Де це все зараз у незалежній
українській державі, де система пропаганди книги, тисячі книгарень у містах і
селах? Нема, все полишене на самоплив, скрізь панує ненаситний Молох.
Демократія теж повинна бути регульованою, не методами репресій, а системою
переконань, яка б коренилася і в освіті, і в державному фінансуванні культури.
Так що сучасність бачиться мені тугим колючим вузлом проблем, які потребують
невідкладного розв’язання, коли ми хочемо будувати не полігон для викачування
грошей, а справжню духовну державу.

 

Чи не здається вам,
що українська культура постійно перебуває у перманентній боротьбі з культурою
російською? Якщо так, то як можна вийти переможцем у цьому протистоянні, що триває
століттями?

На превеликий жаль, вторинність нашої культури насаджувалася
так активно й довго, що ми й самі не помітили, як змирилися з цим. А ще до того
якщо згадати всілякі заборонні укази імперських часів, всіляке заохочення
російськомовних освітян та діячів культури радянських часів, різні методи
московського фільтрування. Скажімо, раніше українські книжки перекладалися на
мови світу тільки після затвердження в Москві. А плазування перед «панською»
мовою – а відтак і культурою – почалося ще тоді, коли остаточно впала
гетьманська козацька Україна й розпочалося масове переселення великоросів на
завойовані наші землі. Тож як можна боротися з тим, що з віками в’їлося в
свідомість мільйонів і передається, як прокляття, з покоління в покоління?
Тільки рішучою силою влади, котра свято оберігає національну духовність. Але
подивіться, хто керує Україною на різних рівнях, і все стане зрозумілим. Коли
ще недавно звання народного артиста роздавалося всіляким басковим та іже з
ними, які сном-духом не відають, що таке українська культура, коли по всій
нашій молодій державі хвиля за хвилею прокочується російськомовна попса, якій
вторять майже всі доморощені телеканали, про яку перемогу може бути мова?
Будемо сподіватися, що державний курс колись поміняється.

 

Якось поза увагою
засобів масової інформації залишилась одна цікава деталь під час вручення вам
Президентом України диплому та медалі лауреата Національної премії України
імені Тараса Шевченка в Каневі у березні нинішнього року. Одразу після вручення
цих відзнак ви прочитали вірш, адресований не лише Віктору Януковичу, а й
присутнім у конференц-залі музею Т.Г. Шевченка урядовцям, письменникам,
художникам, артистам, журналістам. Про що йдеться в цьому поетичному творі?

Про наболіле. І щоб не переказувати зміст, пропоную читачеві
самому познайомитися з кількома строфами. Вірш має назву «Вибір»:

І гетьмани, й царі, і королі, й султани

в народів показних ходили в чолових.

Бували серед них мислителі, тирани

і світ народи ті упізнавав по них.

Вростали у часи історії зигзаги,

стиралися сліди народів та імен.

Лишалися по них хіба легенди й саги

та шелести сумні повержених знамен.

Всім дарував Господь, не знавши й тіні блату,

і право на любов, і рівності права.

Але одні, як меч, тримали пильно варту,

а інших, яко тлін, вкривала снів трава.

Та вірю я, що в нас судьба тверда й висока,

що нас у нас ніхто в ясир не забере:

народ, який обрав Поета за пророка,

ніколи не помре.

 

Один із ваших віршів
починається таким рядком: «Цей час не мій. Я у старому часі…». У цьому зв’язку
пригадуються слова лауреата Нобелівської премії 1961 року, югославського
прозаїка Іво Андрича, який казав, що писати про минуле значить зневажати
сучасність і якоюсь мірою повертатися спиною до життя. Ви погоджуєтеся з таким
твердженням?

Абсолютно ні. Справа в тім, що повертання в старі часи це не
втеча від сучасності, а прагнення скористатися з уроків історії для того, щоб
не повторити давні помилки. Чомусь ми, черпаючи воду з криниці, стараємося
притопити відро поглибше в її першооснови. А висновку такого я дійшов після
тривалої роботи над історичними віршованими романами, у яких прагнув відтворити
давні українські часи.

 

У збірці віршів і
поем «Знак розбитого ярма» неодноразово звучить заклик до сучасного покоління
українців «убити в собі раба», якомога швидше порвати невидимі пута
колоніального минулого. Але, здається, вас сьогодні може почути лише
пів-України, а інша половина – лишиться байдужою, оскільки русифікована і
денаціоналізована…

Найстрашніше рабство внутрішнє, добровільне. Воно виросло в
українців під деформуючим тиском колонізаторів, поступово зламало гордий
козацький дух, бажання скинути ярмо страху й вторинності. А почалося воно теж у
давні часи. Згадаймо візит поважної старшинської делегації в Петербург до
цариці. Зайшли колишні відважні вояки в палац, побачили пишну володарку на
троні – та й бух перед нею на коліна. Вона з презирством каже їм підвестися, а
вони дружним хором: «Не встанемо, матінко». Отак і донині повелося. А щодо
того, що половина сучасної України не почує мій заклик сьогодні – що ж, і цього
поки що досить. Змогли ж триста спартанців протистояти незліченній армії
персів, коли перемогли в собі рабів.

 

 І останнє запитання: чому літературний
псевдонім у вас «Горлач»?

Оскільки в нашій літературі шістдесятих років минулого
століття раніше за мене плідно й чесно працював мій тезко Леонід Коваленко і
нас часто плутали, то я й узяв такий псевдонім. А морочитися довго не довелося
– я взяв мамине прізвище. Другу книгу «Лебеді» видав ще з подвійним прізвищем,
а далі іду за обраним.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!