Продовження. Початок у ч. 18
До мемуарної літератури завжди не згасає цікавість. Якби
Ви засіли за мемуари, про кого передусім стали б писати?
На мою долю випало дуже
багато неймовірно цікавих зустрічей із славетними людьми, і вони назавжди
залишилися в пам’яті. Расул Гамзатов та Іван Козловський, Давид
Кугультінов і Єгор Ісаєв, Сергій Михалков і Ярослав Смєляков… Це, так би
мовити, ряд нетутешній, неукраїнський. А що вже казати про старших побратимів
по українській культурі. Це нинішній молодняк полюбляє відчиняти двері до
Спілки письменників ногами, через самовпевнене дурисвітство вважаючи, що
література починається лише з перших їхніх невмілих рядків. А мені, наприклад,
не стачило духу підступитися до живого Павла Тичини – бодай на правах земляка,
коли я побачив його у вестибюлі письменницького дому, просто якась захоплена
німота заціпила вуста й відібрала ноги. Ніколи не треба втрачати вдячність до
попередників, бо без них не було б і нас.
А щодо Вашої ідеї братися
за мемуари, то я це зробив давно. Скажімо, спробував добрим словом пом’янути
неповторного Олеся Гончара, який відіграв у моїй долі визначальну роль,
прийнявши поза всіма чергами до Спілки, а згодом узявши до себе на роботу
референтом, в тій іпостасі я пережив із ним чи не найтяжчі часи українського
прапороносця в післясоборний період, коли від цькування темніло в очах. Написав
спомини і про мудрого навчителя Юрія Збанацького, принциповість і доброта якого
вражали всіх, хто жив чесно й потерпав за долю літератури. Робота в апараті
Спілки письменників сприяла спілкуванню з видатними літераторами і давала повне
уявлення про тих, хто темними ночами точив сокиру на ближнього. Взагалі давно
на часі оприлюднення бодай протоколів засідань президії чи секретаріату
письменницької Спілки, у яких відбита лінія поведінки всіх тодішніх очільників.
Та де вони тепер, і хто наважиться оживити для нинішнього покоління сторінки
печальні й повчальні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пишу й про своїх
перевесників – про того ж Євгена Гуцала, з яким учився в Ніжинському
педінституті й залишався товаришем до його
останніх днів, про Івана Драча, який свого часу писав мені рекомендацію
до Спілки, за один вечір написав, доки ми з Гуцалом готували вечерю на спільній
кухні – бо жили тоді обидва класики в спільній квартирі на Панаса Мирного. А то
якось на прохання Миколи Вінграновського політали ми по Сибіру й Далекому Сходу
(бо Миколі закортіло побачити живого китайця!) і вже після того, як його не
стало, з моєї душі буквально вигриміло все пережите за той місяць. А як
оминути, як вилущити з пам’яті все, пов’язане з іменем Бориса Олійника! От нині
ще знаходяться засліплені чорною заздрістю злослови, які дорікають йому, що
свого часу він очолював партком Спілки. А з моєї пам’яті спливають моменти,
коли саме тодішній Борис Олійник рішуче чи потайки ставав на захист
підготовленого до розправи колеги, брав на себе вогонь згори. І мене не
здивувало те, що, коли набагато пізніше вийшли мемуари помічника В. Щербицького
Віталія Врублевського, то в наведеному списку приречених маланчуками
літераторів і композиторів було й прізвище Б. Олійника. А як забути, що й Рух
практично запроваджувався програмно в письменницькому парткомі, яким керував
тоді Б.Олійник. Не так все просто, добрі панове, і лише час та достовірна
інформація допоможуть розібратися в надзвичайно складних лихоліттях, коли ми
входили в літературу. Рано чи пізно тайне стане явним, і тоді доскіпливий
історик літератури вхопиться за голову: так це той же Ю. Збанацький, коли було
голосування за виключення зі Спілки Миколи Руденка, коректно, але принципово
утримався, так це той же Б. Олійник кинувся вирятовувати із халепи Євгена
Гуцала чи Ростислава Самбука, коли на них могли склепати справу.
Залишаюся в боргу перед
незабутнім, світлим духом і вчинками Олесем Жолдаком, перед неймовірно
беззахисним і водночас принциповим великим побратимом Віктором Кавою та ще
багатьма іншими.
Отож я не забуваю, що про
своє покоління треба писати власноруч, бо для інших воно або чуже, або
невідоме. А якщо набереться достатньо матеріалу – знову піду кланятися добрим
людям, аби допомогли видати книгу, бо сучасній державі не потрібні ні світлі
люди, ні книги.
Ви провідник і
виразник традиційної поетики. Чи відслідковуєте нові імена, нові поетичні
тенденції? Що подобається і не подобається?
З літами ще й ще раз переконуюся, що
традиційна українська поетика, базована на народнопісенній традиції,
найефективніша, хоча й найважча. Поезія – це сплав думки й музики, а
ладотональність слова криється і в тонкій обладованій ритміці, і в заключній
римі, і в поліфонії звукопису. Скільки чарів у буквально кількох рядках Тараса
Шевченка: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло, і земля не приймає!» Ось
де світлий орієнтир для кожного, хто береться за перо.
На жаль, у сучасній молодій
поезії панує легкопис, рідко коли натрапиш на рядок, у якому б засвітився,
зазвучав на повну силу образ душі автора. Нанизування словесних шашликів,
позірна пиха, гра у втаємничення, важкі стилістичні конструкції, які не
зачіпають ні мозок, ні душу. Як на мене, викликане це бажанням не лише
здивувати світ, а й продати свої творіння десь за кордоном, бо перекладачеві не
доведеться сушити голову у процесі передачі вірша з мови у мову. А ще не
подобається мені абсолютна інфантильність майже всієї сучасної лірики – ніби
наші молодики живуть десь на Марсі, ніби вже не потрібно словом боротися за
народні ідеали. Для кого ж тоді зболена Леся Українка писала свого часу:
«Слово, моя ти єдиная зброє?» Писання «штуки для штуки» і заводить у творчі
тупики більшість із тих, хто йде в літературу легкоступом, не працює над
музикою слова. Через це й не хочу називати якісь нові імена, вони поки що не
засвітилися віховими вогнями на многотрудному шляху української літератури. Але
цей процес переживний, позірна вседозволеність (читай суспільна байдужість)
рано чи пізно мине, і поетичне слово знову набере свого духовного значення.
Як Ви ставитеся до думки, що «поезія
вже нікому не потрібна, вона вмирає»?
А чому не померли поетичні
«Давидові псалми», «Іліада» й «Одіссея» Гомера, чому переходять із століття в
століття наші пісні? Це наше нинішнє життя відбувається під диктування сліпої
матеріальної наживи, культ псевдокультури, блиск всіляких безголосих зірок, бо
наш бізнес дикий, породжений скоріше на різних бандитських сходках, а не в
університетських аудиторіях. Маємо поки що те, що маємо, як любив повторювати
один із державців. Але коли Україна все-таки стане українською, знайдуться в
неї сили для духовного розвою, і жоден комп’ютер не замінить звучання живого
слова. Хіба що ми до того часу станемо бездушними електронними ідолами.
Нині спостерігається неабиякий інтерес до історичних
досліджень, а історія, як відомо, неймовірно нечітка, часом заангажована наука.
На кого Ви спираєтеся, хто, на Ваш погляд, «не бреше» чи «не брехав?»
Історію завжди переписували
на замовлення тієї чи іншої влади, хоч вона так чи інакше залишалася незмінною,
вистояною у часі. Візьмімо, для прикладу, «Повість проминулих літ» Нестора
Літописця. Вона, як відомо, творилася в часи Ярослава Мудрого, себто в часи
правління династії Рюриковичів. Твір епохальний. Але читаєш і замислюєшся: чому
про корінних київських князів Аскольда та Діра дається така скупа й невиправдана
інформація (скажімо, я ніколи не повірю, щоб великий князь, яко смерд, виходив
із міста на берег Дніпра зустрічати ладь невідомих варягів, у результаті чого
обидва києвичі були вбиті), зате далі йдуть захоплені рядки про великі діяння
князя Олега. І це в той час, коли він був самозванцем і протримав біля себе
шістнадцять років князя по крові Ігоря. Оцінки ніякої, хоча такий вчинок слід
було засудити. Далі. Чому вся увага й повага до князя Володимира – як святителя
Русі, хоча той же Аскольд після одного з успішних походів на Константинополь
похрестив свою дружину й частину києвичів на сто тридцять два роки раніше? А
тому, що для цього треба було Несторові применшувати роль зайшлих Рюриковичів.
От і вся правдива історія.
Не кажу вже про сотні варіантів української
історії, яку переписували всі, кому не лінь, особливо у ХХ столітті. Отже,
треба бути вічним пошуковцем істини, іти до неї через каторжну
дослідницько-порівняльну роботу. Щодо найавторитетнішого історичного джерела,
то для мене нема нічого вищого за «Історію України-Руси» Михайла Грушевського.
Які існують міфи, помилки щодо трактування постаті
Мазепи?
Міфів велика многість – від
романтичної любовної пригоди молодого королівського пажа Мазепи, використаного
в поемах Байрона та Гюго, до останніх вітчизняних легенд. Згадаймо й послідовне
трактування нашого гетьмана як зрадника у сотнях творів російських
письменників, включаючи й поему О. Пушкіна «Полтава». Виняток становить хіба що
поема К. Рилєєва «Войнаровський». Усі вони повторюють і розвивають горезвісний
указ Петра І від 1709 року. Ця традиція не оминула й деяких наших митців. А
щодо великого російського поета, то в згаданому творі відбилися його імперські
погляди пізнього періоду, коли відбулося «примирення» з новим царем Миколою І.
Наша українська історія геть поруйнована
відсутністю власних архівів, у тому числі й Мазепиних, які майже повністю
згоріли в трагічному полум’ї Батуринської розправи ката Меншикова. Натомість у
свідомість поколінь настирно й послідовно врощувався Петровський міф про Мазепину
зраду, він і нині продовжує жити в середовищі новітніх апологетів російського
імперіалізму, як і церковна анафема, виголошена полтавським тріумфатором під
стогін катованих прибічників ідеї незалежності України. Як на мене, роль Івана
Мазепи в українській історії потребує категоричного перегляду, якщо хочете,
навіть на державному рівні. Чому ті ж росіяни возвели свого царя в сан великого
реформатора, простивши йому і патологічний садизм, коли він власноручно
розтрощував голови московських стрільців палицею під час так званого бунту, і
навіть убивство власного сина, що не вкладається в рамки здорового глузду, а
маємо проклинати свого державного діяча лише за те, що він нарешті поклав край
терпінню й виступив на захист інтересів рідного народу, погребувавши власними?
Так що про помилки мимоволі не йдеться, ідеться про дві діаметрально протилежні
позиції. І тут я залишаюся вірним одній: Мазепа був одним із найвидатніших
державних діячів нашої минувшини, який поступився в поєдинку із сильнішим,
підступнішим суперником.
Що Вас найбільше
вразило в Мазепі й козакові Мамаєві? Які біографічні й подієві перипетії?
Пишучи роман про Івана
Мазепу, я ставив перед собою два основні завдання – створити повнокровний образ
реальної людини, яка діяла у конкретних умовах другої половини ХVІІ століття та
на самому початку ХVІІІ, не погрішивши перед правдою факту, відстояти свою
громадянську позицію, оскільки образ гетьмана донині викликає суперечки. Для
цього треба було засісти за вивчення документальних та художніх джерел і лише
вряди-годи кликати на підпомогу фантазію. Кредо Мазепи – як і моє, авторське –
конденсується в таких рядках:
Якщо ж узявсь державний
хрест нести,
то будеш лиш тоді з добром
у згоді,
коли в тобі народ – не ти в
народі,
коли не він тобі – для
нього ти.
Щодо Мамая, то це цілком
легендарний образ українського народу, його несмертний дух, який може
перелинути у сиві віки і сьогодення, для якого не існують кордони. Для
розуміння Мамая, його ролі в українській долі, характерними є рядки:
Ти подумай:
народ наш тому лише вічний,
що Мамай оживля його знову
і знов.
На жаль, дух козака Мамая,
як і його образи іконописні, потьмяніли в народній пам’яті під тиском різних
об’єктивних чинників, і нагадати про нашу народну душу ще раз було не зайвим.
Як це мені вдалося зробити, судити читачам.
Чи можна сподіватися, що Ви вийдете на щасливу сімку,
тобто, створите сьомий історичний роман у віршах? Про що і про кого він буде?
Задумів багато, бо надто
рясно народило темних плям у нашій славній і трагічній історії. Але для того,
щоб написати щось іще широкоформатне, потрібні ще й фізичні сили, а воно ж, як
казали мудрі попередники, вже не літо. Якщо дасть Господь снагу, спробую ще
піти в добровільне вигнання від реального світу. Тим більше, що у ньому ой як
незатишно.