Леонід ГОРЛАЧ: "Пишу історію без гриму і декору"

210

Письменник Леонід Горлач належить до поетичних могікан
України (яким, дай Боже, ніколи не буде переводу), тобто він один з найкращих,
найглибших, найцікавіших нині сущих поетів. Однак і в когорті велетнів він
унікально вирізняється, бо, поєднавши в собі тонкого лірика і доскіпливого
дослідника-епіка, написав і видав понад сорок книжок поезії, прози,
публіцистики та шість історичних романів у віршах!

Борис Олійник, якого важко запідозрити в
компліментарності, відзначив: «Найпомітнішим в усій сучасній українській
літературі є цикл епічних поетичних полотен Леоніда Горлача. Такі твори не лише
тішать естетичною досконалістю, а й допомагають глибше пізнати історію України,
де ще так рясно зяє білих плям та перекручень».

Діапазон історично-поетичних досліджень поета вражає.
Роман «Ніч у Вишгороді» – про діяння великого князя Ярослава Мудрого. «Перст
Аскольда» подає цілком достовірну версію того, що перша спроба хрещення київських
русичів була на 132 роки раніше за Володимирову акцію. У романі «Слов’янський
острів» Горлач практично першим у нашій літературі виписав картину героїчної
боротьби чеських патріотів-гуситів проти римських хрестоносців, особливо
висвітливши роль українців на чолі з Новгород-Сіверським князем Сигизмундом
Корибутовичем. «Чисте поле» – про діяльність уславленого кошового Запорозької
Січі Івана Сірка.

Романи «Мазепа» і «Мамай» своєрідно обрамляють епічний
цикл творів Леоніда Горлача. Перша робота (плід ретельного вивчення архівних та
літературних джерел) присвячена героїчній і трагічній постаті української
історії, друга – поетична імпровізація про легендарного козака характерника,
котрий став символом нашого безсмертного духу.

Необхідних рис до портрета Леоніда Горлача додасть ще
така мінімальна інформація. Народився 4 квітня 1941 року в містечку Ріпки на
Чернігівщині. Дитинство провів у селі Червоний колодязь. Закінчив Ніжинський
педінститут ім. М.Гоголя (спудеями якого, до речі, колись були класики української
і світової словесності М.Гоголь, Є.Гребінка, Л.Глібов,
О.Афанасьєв-Чужбинський). Працював у пресі, в апараті Спілки письменників
України. Нині головний редактор газети «Отчий поріг» столичного чернігівського
земляцтва.

 

Леоніде Никифоровичу, Вас уже називають біографом історії
України. Тож які біографічні віхи Вашої долі зумовили Вас піти шляхом
поета-епіка?

Процес вибору шляху, як на
мене, не залежить від якихось суто індивідуальних, біографічних чинників.
Просто з літами починаєш менше експлуатувати емоції, які тануть у душі, як
весняні паводкові видовища, висихають під дією жорсткого реального світу, що
приносить усе більше розчарувань, поступово раціо починає превалювати над
емоціо. А тим більше, коли сам час дає можливість бути чесним і перед собою, і
перед народом. Моє дитинство починалося під грім гармат і плачі вдів, а згодом
під посвист батога сільського об’їждчика та покрики різного начальства. Моя
юність промайнула в умовах всезагального замовчування правди як про далеке
минуле України, так і про ближчі кривди. Скажімо, мати моя, проста сільська
жінка, лише майже перед самим відходом у кращі засвіти – і то потайки! –
насипала умовну могилку на кладовищі й притулила самотнього хреста з прізвищем
мого діда Максима та датами народження і смерті. А коли спитав я її колись,
чому вона це зробила тільки у вісімдесятих роках, вона відповіла крізь сльозу:
«Бо ще й зараз боюся, як згадаю, коли твоїх діда з бабою розкуркулили, а нас,
дітей їхніх, по світу розвіяли, а самих теж замучили активісти – баба Катерина
десь у степу згинула, а дід Максим отут був прикопаний у тридцять третьому,
пухлий від голоду, але ще живий»…

Нас змусили боятися власної
української історії, її, опухлу від духовного голоду, теж прикопали на пустирі,
і це не могло мені не боліти. Скажіть, який ще народ на планеті не має
практично жодної непоруйнованої могили своїх великих державних діячів? У нас
вони називалися гетьманами, і не кожен із них був безголовим невігласом, що
торгував власним народом. Таке можливе хіба що в невідомій нам Африці. А ми ж
починалися ще в могутній Київській Русі, із якої й треба

починати перегляд
української історії. Саме це бажання й покликало мене до довголітньої праці в
поетичному епосі. Це не значить, що не пишеться лірика, вона й нині тривожить
душу, хоча для емоційних сплесків потрібні особливі, одномоментні почуття, а їх
то літа висушують, то приморожують довколишні нелади, яким нема кінця-краю.
Отак я й замислив добрих три десятиліття назад створити галерею історичних
полотен про добре відомих і маловідомих українських очільників народу, їхніх
духівників. Тим більше, що останні часи вже минали без пильного нагляду
сторожових псів революції. Я перестав боятися сам себе, а це вже найбільша
перемога для художника, котра допомагає розривати найміцніші пута.

Іще одне завдання, яке я
поставив перед собою, випливає із суто літературних канонів. Практика світової
культури показує, що національна література може вважатися повноцінною лише в
тому разі, коли вона має свій потужний поетичний епос. Згадаймо лише приклад
Гомерових «Іліади» та «Одіссеї», з яких практично вийшла вся давньогрецька
література. Українці теж мають чим похвалитися – адже є у нас «Енеїда»
І.Котляревського, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Сковорода» П.Тичини, є блискучі
твори сучасників. Тож і мені захотілося долучити й своє слово.

 

Хто з поетів минувшини і сучасників найбільше вплинув на
Ваше формування?

Як на мене, всі українські
поети починаються зі слова Тараса Шевченка. Навіть якщо дехто, особливо на
початках творчості, амбіційно б’є себе в хирляві груди й прагне переконати
всіх, що перевершив Пророка. Читав Тараса Григоровича змалку, перечитую і в
сивині. І щоразу знаходжу нові відтінки мислі й почуття. Впевнений, що послав
Україні такого творця сам Господь, аби став він нашим духовним осердям. А
згодом долучився до нього мій славетний земляк Павло Тичина з його неймовірно
тонкою музичністю, пластикою слова, умінням знайти додаткові семантичні
відтінки у, здавалося б, заяложених словах. Таїна справжньої поезії ховається
між рядками, у напівтонах, напівкольорах. Цим і привабив мене колись Тичина. А
щодо його трагедії, то перечитаймо його поему-симфонію «Сковорода» – і все
стане на місце. Бо поет сам був живою симфонією, в партитурі якої сусідували й
відверті заангажовані політичним устроєм рядки, і потужні глибинні джерела
високої поезії.

Згодом прийшли до мене зі
своїми світами трохи старші за віком Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис
Олійник, ще дещо поважніша Ліна Костенко. А поруч були світові поети, яких
можна називати й називати. Це, так би мовити, родючий ґрунт, без якого не
проросте й твоє зерня. Не вірю в самородків, які експлуатують лише власне
природне обдаровання і не збагачують свій інтелект набутками інших потужних
колег.

 

Поясніть, яким чином Ви стали Горлачем, хоча Ваше
прізвище Коваленко?

Після появи першої книжки
«Сонце в зіницях» та рясних публікацій у періодиці, підписаних моїм «паспортним
прізвищем», кришталево чесний критик Леонід Коваленко  (а ми з ним листувалися ще під час моєї
армійської служби) якось почав при зустрічі бідкатися напівжартома, що друзі
все частіше вітають його з віршами, які йому не належать, отже, треба щось
робити. І я вирішив поступитися старшому товаришеві. А оскільки не хотілося
відходити далеко від родових витоків, додав материне дівоче прізвище та й видав
другу збірку «Лебеді» під подвійним символом Коваленко-Горлач. А коли вийшла
третя книжка уже без Коваленка, отут і трапилася пам’ятна розмова в рідному
селі…

Того разу в рідній хаті
позбиралися всі п’ятеро братів – старший Іван, молодші за мене Сашко, Грицько
та Колько. Усі співучі, як батько, усі налаштовані на теплу домашню розмову.
Але вона чомусь ніяк не клеїлася. Уже й мати, щаслива від гостей, встигла
заставити широченний стіл наїдками, а мій Никифор Григорович все супиться та
відвертається. Краєм ока бачу навіть чималу пляшку лютого самогону, притиснуту
його ногою до ніжки стола, та й брати мої бентежаться. І раптом батько скидає
очі вгору й питає мене:

– А скажи мені, чи правду
дядьки на пожарці кажуть, що ти відцурався від мене?

Я отетерів:

– Як це відцурався?

– А так. Кажуть: ти,
Никифоре, такий дурний, що й Льонька від тебе відвернувся, он уже книжки
підписує материним прізвищем.

Аж тепер до мене дійшло.
Так от чого такий сердитий мій батько! Але як йому пояснити популярно причину
переходу на інше прізвище? Він хоч і не кінчав вишів, але дружив із книгами та
газетами. І несподівано мене осінило:

– Зовсім не так. Просто в
літературі майже всі виступають під псевдонімом.

– Під чим? – загорівся
цікавістю батько. – Яким таким седонімом?

– Ну, беруть собі інше
прізвище. Он навіть мій начальник Олесь Гончар теж друкується не під своїм
прізвищем.

Батько зиркнув на мене
з-під кущуватих брів, очі потепліли й звеселилися. Повільно нагнувся під стіл і
аж звідти кинув весело:

– Ось я їм покажу, ось я
посміюся!.. – і потягнув на світ білий літрову пляшку із сивою рідиною. – Та чи
знають вони, що таке седонім?  Ну,
хлопці, тепер і по чарці можемо…

Після тієї пам’ятної
перевірки на родинну вірність я й продовжував далі писати й друкуватися як
Леонід Горлач.

 

Є крилата фраза: «Ми родом з дитинства». Отож хоч як
крути, Ви родом з Радянського Союзу. Одних він невідновно, необоротно
деформував, других… Що зробив з вами Радянський Союз, що він з Вас викресав?
Які найхарактерніші плюси і мінуси мав, на Ваш погляд, радянський відрізок
історії?

 Дозволю собі навести один із характерних
прикладів, аби не займатися теоретизуванням. Якось після однієї з нарад (а був
я тоді директором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників
України, існувала така надзвичайно ефективна й корисна структура, яка дозволяла
налаштовувати усні виступи письменників по всій країні, минаючи цензурні
рогатки партійного товариства «Знання») у Москві поверталися ми з письменником
Віктором Кавою додому. Квитки нам узяли в козирний спальний вагон, навіть на
Київський вокзал автомашиною доправили. Ледве рушили, як ми з Віктором
заходилися надто голосно підсумовувати результати зустрічей. І тут почувся
стриманий голос:

 – Тихше, он поруч член Політбюро ЦК Компартії
України їде.

Говорив генерал-лейтенант,
причому українською мовою, і ми урвали гамір та спитали незнайомця:

 – Який там член Політбюро?

– Борисенко, – ще тихше
пояснив генерал.

Я кинув погляд уздовж
коридору вагона. Справді, на приставному стільці сидів чоловік, пильно
вдивляючись у крутняву пейзажу. Це був справді Микола Михайлович, якого я знав
ще з Чернігова, коли він, як очільник партійного обкому, шпетив мене за
критичний матеріал у газеті. Без зайвих роздумів ми з Віктором попрямували до
земляка. Зав’язалася невимушена розмова, під кінець якої  бувалий партійний функціонер скрушно похитав
головою:

– Знаєте, хлопці, як
набридло їздити на поклін до Москви? Хліб виростив – віддай, молоко чи м’ясо
наші селяни набудуть – Москва забере. А потім за своїм же їдь і кланяйся. Ось
по комбайни приїздив, так попобігав по чиновниках. Все одберуть, а далі ділять…

А мені пригадалися гіркі
слова Івана Мазепи, сказані триста років назад: «Москва грошики любить». Отакий
принцип – поділяй і владарюй – існував у радянські часи. Це лише в економіці. А
що казати про духовність, про врахування національних інтересів кожного з
народів, окрім російського.

Я вже не застав позірного
кріпацтва, яке було впроваджене в наших селах. Але пам’ятаю, як у перші
повоєнні роки нашу сільську молодь виловлювали солдати з міліцією просто в
жнивному полі, вкидали в кузови вантажівок і «добровільно» вивозили на шахти
Донбасу. І сади так оподатковували, що селяни зі сльозами на очах вирубували
вночі  яблуні з грушами, бо плоди на них
були золоті. Багато чого прикрого пам’ятається.

Але, до честі тодішніх  зверхників, на сльозах і крові кількох
поколінь вони таки зуміли виробити струнку ідеологічну модель держави,
почергово впроваджували в життя свою систему з обов’язковим світлим фіналом.
Починалося все уже з дитсадка, далі естафету підхоплювали піонери, комсомольці,
аби передати її комуністам. На повну котушку працювала пропаганда, і ми, навіть
не здогадуючись про тисячі гулагів, Голодомор та інші страшні процеси,
сплановані в Кремлі, вірили у майбутнє. Але ж були при тому підтримані державою
обміни літературними делегаціями, живе спілкування з колегами інших республік,
взаємні переклади, одне слово, усе робилося на державному рівні. Але ж були при
тому безкоштовне медичне обслуговування та обов’язкова освіта, а
розповсюдженням книги займалися і Укркниготорг, і Товариство книголюбів, і наше
Бюро пропаганди, а в найлюдяніших місцях, де нині або торгують заморськими
дивами, або вони позаростали джунглями, пропонували книги, а книгарні були мало
не у всіх людяніших селах. Отоді й наші книги виходили солідними тиражами, бо
панувала якась тяга до прекрасного, а не до накопичення матеріальних статків,
до війни грошових гаманців. І триває ця війна без кінця, і забувається істина
про те, що на той світ ніхто ще не забирав найвищі хороми, а їх, як відомо, без
господаря й миші сточать. Добра ж слава не знає кінця.

От і думається нині: а яке
ж суспільство ми будуємо в незалежній державі Україна, чим займаються її
очільники ось уже два десятиліття, окрім боротьби за булаву з бунчуками та
розкрадання народного добра. Отже, є над чим помислити, є про що писати.

 

Наше незалежне сьогодення з усіх боків піддається
критиці. Назвіть найбільш больові точки наших негараздів.

При будь-якому
кардинальному зламі старої системи на поверхню соціальної піраміди на зміну
першим відважним мислителям і воїнам піднімається брудна піна. Вона до часу, до
пори лежала собі в донному намулі під глибоким шаром води. А тут можливість
попрацювати ліктями, озброївшись новими популістськими гаслами, вивершитися над
собі подібними, попираючи найсвітліші закони давньої вселюдської моралі. Це як
ота Чорна рада в Ніжині, коли в черговий раз нечисті руки потяглися до
гетьманської булави, обагреної неправою кров’ю своїх же  земляків. У нас сьогодні поборюється все, у
нас не існує об’єднавчої державницької ідеї, бо народ поки що не народив своїми
глибинами справжнього лідера на кшталт Богдана Хмельницького. Як на мене, нашим
попереднім президентам треба було б розробляти чітку ідею Української держави,
опираючись на гіркий досвід історії. Але ж спробуй це зробити, коли такої можливості
були позбавлені найкращі теоретики-вчені, історики, моралісти, а гурти
очільників складалися на основі особистої вірнопідданості. Доки не підросте
справжня національна українська за духом еліта, наша державність буде позірною,
і незабаром доведеться переназивати майдан Незалежності на Незаможності. Отже,
пора завершувати процес приватизації людської духовності, треба зупинити
громадянську війну із власним народом. Хоча зробити це в українських умовах
дуже й дуже складно – наш народ упродовж століть, починаючи з часів Петра І та
особливо німецької бюргерши, послідовно дробився, розбавлявся поселенцями як не
з «немитої Росії», так із Німеччини, Сербії, Болгарії тощо. Саме нащадки тих
завойовників і атакують особливо люто всі українські першооснови. Як казав із
гіркотою Тарас Шевченко: «На Хортиці хитрий німець картопельку садить». Якби ж
то тільки картоплю, якби ж то тільки німець!

Убиває Україну як державу
повсюдна зневага до української мови. Дехто каже, що її взагалі не було. А
звідки ж узялися тисячі неповторних українських пісень, де рідне слово виграє
всіма барвами, звідки прийшли до нас неповторні казки? Отже, у нашого народу є
об’єднавча основа, на якій можна зводити державу. А що ж виходить насправді? От
ми згадуємо часи недавні, радянські. Так тоді в тому ж ЦК партії чітко стежили
за пропорцією українських та російськомовних книжок, газет і журналів. А
спробуйте знайти нині щось українське у брудному потоці макулатури. Такий же
варварський набіг чиниться нині і в селах – вони вимирають, а разом із ними
перестає скрипіти на вервечках колиска української мови. Майданний дух, дух
вседозволеності заглушив практично голоси аналітиків, а це вже шлях до
національного самознищення.

 

 Якось Ви сказали,
що не любите відвідувати мітинги, де спочатку махають одним прапорцем, потім
другим. Одначе, погодьтеся, що за письмовим столом складно відчути суть
перемін, треба безпосередньо подихати повітрям настроїв, зокрема й на майданах
протистоянь.

 Людські галасливі зборища ніколи ще не
приводили до кардинальних благодатних змін у житті людства, бо на них неодмінно
прокидається звіриний дух протиборства, заперечення, яким уміло користаються
тіньовики. Хіба Ленін та його братія, здираючись на броньовики, принесли
народам Російської імперії щастя, хіба недавній наш президент, удовольнивши
свій нарцисизм, не погасив енергію мас відсутністю державного аналітизму і не
призвів власною показушною поведінкою до розколу національних демократичних
сил. А щодо лідерів руху натовпів, то вони на наших очах уже стільки прапорів поміняли,
що Україна вже стомилася від майоріння. Тим більше, що дбають вони про власні
інтереси, бачать себе в Україні, а не Україну в собі. І керуються при цьому
революційним гаслом одного з творців державних переворотів: «Горілки! М’яса!  Видовищ!» А ще тим більше, що на майдани
виводить людей нині не внутрішня духовна потреба, а кинутий знічев’я гріш.  Саме 
тому в мене й немає довіри до майданів.

Закінчення у наступному числі

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!