Комедія українського театру

303

Пане Анатолію, ви починали як російськомовний гуморист. Як  ви стали українським драматургом у такому
специфічному краї, як Донбас?

Досить типово, як для людини, що працює в гумористично-сатиричному
жанрі. І дещо комічно. Видавши свого часу десь із півтора десятка збірок
гумористичних оповідань, я років двадцять взагалі нічого не писав. Не певен, що
читач щось втратив від цього, бо на той момент я вже вичерпав себе в жанрі
короткої гуморески. Але для власної значущості я не проти пишномовно заявити,
що всі ці двадцять років внутрішньо готував себе до української драматургії,
зовнішньо працюючи в політичній журналістиці – демократично і національно орієнтованій,
хоча й писав російською. А якщо всерйоз, то ще в дев’яності минулого століття,
враховуючи ту важку спадщину, яку отримала українська мова, я закликав місцеву
російськомовну інтелігенцію (донецька літературна спільнота може це
підтвердити) максимально посприяти її відродженню. А декілька моїх статей із
аналізом місцевого манкуртизму а-ля «колялєвченко» навіть включив до
колективної збірки публіцистики патріарх сучасної української сатири Олег
Чорногуз. Тож логічно, що наступним моїм кроком, враховуючи розпочатий
регіоналами совково-проросійський реванш, став остаточний вибір української
мови як драматургічно рідної,  та й,
взагалі, єдиної рідної.

 

В українській масовій свідомості Донецьк фігурує як місто, що не
сприймає всього українського. Це політичний міф чи реальність?

Зважаючи на етнічний склад населення регіону і, загалом,
залізобетонну консервативність місцевого обивателя, але не все так однозначно.
Недавно набула доволі гучного резонансу гастрольна вистава в Донецьку
Івано-Франківського муздрамтеатру за п’єсою Марії Матіос «Нація», яка дивним
чином співпала з політичною істерією з приводу начебто загрози фашизації
країни. Скажу тільки, що спектакль був 
сприйнятий глядацькою аудиторією дуже схвально, розчарувавши, мабуть,
тих, хто розраховував на провокативність моменту. Додам до цього, що
напередодні з успіхом пройшла у нас і п’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» (під
назвою «Тьотя Мотя приїхала»). Гучними оплесками був зустрінутий не тільки
прем’єрний показ цього шедевру української драматургії, на якому мені довелося
побувати, але й подальші вистави, одну із яких побачила разом із студентською
групою місцевого університету моя онука Даша, яка запевнила мене, що її
однокурсникам п’єса дуже сподобалась. Тішить, що донецька молодь, загалом,
досить толерантно сприймає українську мову й культуру, хоча останнім часом на
Донбасі багато чого робиться, щоб загальмувати цей процес та підігріти
російськомовного совка перед черговими виборами. Але потихеньку в шахтарському
краї, де ще зовсім недавно всюди, крім великих міст, лунала в побуті українська
мова, процес її відродження все ж досягає свідомості людей. Процитую свіже
повідомлення із Фейсбуку від людини, яку знаю і поважаю і з якою ми живемо в
сусідніх «посьолках» вкрай географічно розтягнутого Донецька: «Тетяна Строй:
Щовечора, проходячи з донькою повз профілакторій «Ветеран» (у Будьонівському
районі), чуємо, як гарно співають українські пісні старенькі, що там
відпочивають): голосно, чисто, репертуар широкий. Жодного разу не почула ще
російської пісні. А ви кажете – східняки, москалі…)». Стосовно ж
письменницької братії, то зазначу, що я не один такий у Донецьку. Наприклад,
вже ставши зі своєю поемою переможцем «Русской премии» в Москві, перейшов на
українську поет і прозаїк Олег Зав’язкін, випустила поетичну збірку українською
і зробила переклади своїх кращих віршів етнічна росіянка Світлана Заготова,
тільки українською працює в поезії професор Донецького національного
університету Еліна Свінцицька. А журналіст Володимир Воловненко, який все життя
пропрацював у російськомовних виданнях (інших практично тут не було), на свої
пенсійні копійки почав видавати безкоштовну культурологічну газету «На Сході»,
висвітлюючи процес відродження Донбасу українського.  В той же час – правди нікуди ховати, є низка
літераторів-українців, членів НСПУ, які відкрито ностальгують за Радянським
Союзом і не сприймають оновленої України, її мови і культури.

 

Ваші комедії вже ставились?

Ні, звичайно. Якщо говорити за Донецьк, то тут є український
музично-драматичний театр. Але чомусь із понад чотирьох десятків найменувань
п’єс у репертуарі – жодної на сучасну тему, тим більше гостро актуальної. Зате
глядача розважають французькими комедіями переважно середини минулого століття
із дуже віддаленими від нас реаліями, в тому числі й ментальними. Але б я не
докоряв цьому театру (до речі, дуже сильному за художнім рівнем) в тематичній
затхлості, бо така ж ситуація практично у всіх театрах України, де сучасна
українська п’єса – швидше виключення. А особливо гостро соціальна комедія, яка
завжди зачіпає якісь значущі моменти, не дуже бажані зараз для сцени, коли
розгорнулась справжня битва між агресивним пострадянським минулим та беззахисно
толерантними паростками українського майбутнього. Тож можна вважати, що сучасна
драматургія – це комедія нашого театру.

 

Якщо вірити українським режисерам, то в усьому винні якраз
українські драматурги, твори яких, на їхню думку, мають невисокий рівень. 

На мій погляд, справа в тому, що театр, як і суспільство взагалі,
зараз перебуває в стані якогось заціпеніння через загальне психологічне
сповзання в минуле. Відчуваючи тиск владних культуртрегерів, які сповідують і
тотально нав’язують поліпшений до гламуру шансон в усіх сферах мистецтва, театр
воліє уникати можливого дискомфорту. От і виходить, що театральним очільникам
спокійніше займатись класикою чи закордонною комедією. Тож не важко
спрогнозувати, коли ситуація зміниться на краще. Відповідь, як то кажуть, на
поверхні: за такої влади ніколи. В кращому разі 
можна сподіватись на якісь мікровкраплення сучасних п’єс  до репертуарів сучасних українських театрів.
Відтак простежується прямий зв’язок між рівнем громадянського суспільства і,
так би мовити, театральною афішею.

 

А якої ви думки про сучасну драматургію?

Безперечно, у нас є талановиті драматурги і цікаві п’єси, хоча їх
не так вже й багато. А може, не так вже й мало. Коли я почав займатися
драматургією, то поцікавився, чи можна чомусь повчитися на творах лауреатів
конкурсу «Коронація слова», і не зміг знайти ні на сайті «Коронації», ні в
інтернеті хоча б одну-дві вартісні п’єси. Самі автори їх чомусь не
оприлюднюють, театри зазвичай їх не ставлять. От вам і тінізація
драматургічного слова.  Хоча, наприклад,
російські драматургічні конкурси знайомлять широкий загал із творами своїх
учасників, що лише додає процесу популярності. Було б ще зрозуміло, якби така
тінізація була пов’язана із забезпеченням авторського права, що актуально для
прозаїків, які працюють у парадигмі комерційного кітчу, але ж драматургія за
своєю природою має бути максимально відкритою. А так залишається лише гадати,
за що «коронується» той чи інший твір, хоча, наголошую, все одно театрам є що
ставити. Якщо ж говорити за власний доробок, то якщо десь і поставлять якусь із
моїх комедій (а я пишу як гостросатиричні, так і розважальні), то це буде
швидше виключенням із жорсткого правила. Рятує ситуацію хіба що інтернет.
Завдячуючи ентузіазму та зусиллям письменника і журналіста Володимира Сердюка,
з’явився чудовий сайт «Драматург», який тримає пристойну планку якості, і там  можна оприлюднити свої п’єси, втім, як і на
інших сайтах. Доволі плідно працює львівський конкурс для молодих авторів
«Драма UA», що, на відміну від «Коронації», цього року показав для ознайомлення
в інтернеті шорт-лист п’єс, які змагаються за перемогу. Також є можливість
брати участь у «Тижні актуальної п’єси», 
що забезпечує не тільки акторські читання драматургічних творів, але й
розміщує їх в інтернеті. Як тут не згадати пророче висловлювання Арістотеля:
«Трагедія й без руху робить свою справу не гірше за епопею, адже й при читанні
буває видно її якість»?!

 

Але ж сучасні українські розважальні комедії можуть бути
поставлені театрами, і при цьому вони не зруйнують обивательского спокою
гострими соціально-політичними темами.

Ось тільки з таким бажанням у наших театрів теж щось не дуже
складається. Відчувається залежність не тільки від психологічного тиску вороже
налаштованої до української культури влади. У своїй аналітичній статті на це
звернув увагу Володимир Даниленко. Хотілося б принагідно його процитувати:  «У дев’яностих роках ХХ століття у
Великобританії професійна спілка драматургів провела страйк, вимагаючи від
уряду права на постановку своїх п’єс», запитуючи, «чому в англійських театрах
ідуть п’єси мертвих французів, італійців, росіян, а немає п’єс сучасних
англійських авторів, які пишуть про їхнє життя». Цю сумну паралель із станом
справ української драматургії можна завершити драматичним висновком, що, на
відміну від уряду Великобританії, який відразу запровадив програму фінансування
театрів, які спеціалізуються на прем’єрах сучасної англійської драми, наш
прем’єр-міністр Микола Азаров позбавив театри і тої мізерної суми, яка раніше
виділялась на підтримку українських п’єс. А комедії тут не є винятком. Хоча,
правду кажучи, переважна більшість їх – це, як правило, мелодрами з елементами
гумору, а от суто жанрових речей насправді мало. Мабуть, тому, що майстри цього
жанру, а ними Україна надзвичайно багата, не бажають працювати для театру,
зацикленому на фривольних французьких адюльтерах.

 

Як тоді бути драматургу-початківцю, якщо навіть досвідчені
драматурги у відчаї від українських театрів? Чи не охолодить їх назавжди
байдуже ставлення держави до сучасної драматургії? І чи не може статися так, що
сучасна українська драматургія взагалі зникне, а українські театри будуть
безконечно ставити безпечну для влади і обивателів класику?

Судячи з кількості п’єс, які
надсилаються на три наші конкурси, радше можна говорити про драматургічний
вибух, аніж про його затухання. Особливо несамовитіють молоді автори,  які конкуруюють із телебаченням у
натуралізмі, приправляючи свої п’єси найбільш мерзенними зразками життєвої
реальності та нецензурною лексикою. Хоча, може, так і повинне починати
скуйовджене, за висловом Олега Вергеліса, молоде покоління драматургів, яке
гостріше відчуває весь негатив нашого сьогоднішнього існування і творчо
відповідає на нього без зайвого соціального політесу. Та головне, що серед них
немало талановитих людей, і в цьому наша надія на драматургічне майбутнє. І це
майбутнє, на мій погляд, для драматургії більш оптимістичне  на відміну від серйозної прози чи поезії,
загнаної в електронний формат. Але я вірю, що 
елітарна книжка у традиційному вигляді ніколи не зникне. І так само кіно
й телебачення ніколи не знищить театр, бо театральне дійство завжди буде не
тільки затребуваним, а й стане альтернативою телевізійній замкненості. А
мультимедійні технології на сцені лише підсилять драматургічне слово, яке
набуде особливої ваги з вуст актора.

 

А що пишете зараз?

Щойно завершив свою десяту
комедію, розпочав наступну. Вже є ідея дванадцятої. Справа лише за спонсорською
підтримкою, в якій мені поки що не відмовляють. На Донбасі є достойні люди
серед бізнесменів, яким не байдужа українська драматургія. Тож спробую
достукатися до театрів. До речі, якихось особливих власних претензій до театрів
у мене немає. Так вийшло, що свої перші шість комедій я писав водночас, і
написав їх десь за півроку. Одну з п’єс запропонував дванадцяти театрам
(пославшись при цьому на розміщені власні твори на сайті «Драматург»). При цьому
попросив сповістити мене про отримання п’єси електронною поштою. Чотири завліти
відгукнулися, що одержали, а це у нашій майже безнадійній театральній справі
вже прогрес. Значить, ще не вмерла така служба і службова етика в наших
театрах. Тож буду сподіватися на краще. В крайньому випадку є читач, що
цікавиться українською драматургією, а це означає, що у нас ще не все втрачено. 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!