Катерина ОНІЩУК. "Сильмариліон": спів творення

Інтерв’ю з Катериною
Оніщук, перекладачем творів Толкіна («Сказання про дітей Гуріна»,
«Сильмариліон», збірка коротких оповідей «Сказання з Небзпечного Королівства»
та «Легенда про Сіґурда і Ґудрун») на українську мову. Книга «Сказання про
дітей Гуріна» отримала відзнаку на 15-му Форумі видавців у Львові.

 

«Сильмариліон» можна
розглядати як посібник, що описує творення толкінівського світу. Яким чином
світ, збудований у цих сказаннях, співвідноситься із рештою романів?

Сам Толкін стверджував, що «Сильмариліон» – це конспективно
записана історія цілого його фантазійного світу й лише окремі, найбільш значущі
для автора, моменти прописані детальніше. Історія «Сильмариліона» охоплює все:
від сотворення світу до відомої з «Володаря Перстенів» оповіді про Єдиний
Перстень. Себто, виходячи з означених Толкіном 3 епох: власне «Сильмариліон» –
перша, «Акаллабет» – друга, а «Про перстені влади» – третя, в часові рамки якої
входять і широкознані «Гобіт» та «Володар Перстенів». Є в «Сильмариліоні»
буквально кілька речень, які провіщають настання Четвертої Епохи – епохи
правління людей.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

У кожному реченні
«Сильмариліона» близько половини слів — це власні назви. Чи вважається цей
роман складнішим для прочитання у порівнянні із іншими творами Толкіна?

Оцінки і ставлення доволі суперечливі. Але навіть
найзавзятіші прихильники творчості Толкіна вважають його дуже складним.
По-перше, цей твір не був ані остаточно викшталтуваний самим Толкіном, ані
навіть опублікований за його життя. Пан професор мав звичку прискіпуватися до
слів та образів, розробляти безліч їхніх варіантів, шукаючи ідеалу. Він кілька
разів редагував «Гобіта» і «Володаря Перстенів», намагався завжди перечитувати
всі видання. А «Сильмариліон» вивершував уже його син і літературний
розпорядник. Це якщо дивитися із зовнішнього щодо книги боку. А якщо поглянути
зі внутрішнього, то тоді, по-друге, для мене цей збірник сказань – своєрідний
філософський базис для решти текстів. Наведу приклад. «Володар Перстенів» –
цікаве, насичене подіями, героями, вчинками читво. В оповіді «Про перстені
влади» мова йде про те ж саме, однак на зовсім іншому рівні: міркувань,
мотивацій, обставинних та особистісних обґрунтувань. Саме тому, а не через
велику кількість власних назв (яких удосталь і в інших текстах), цей твір і є
складним.

 

На яку категорію
читачів «Сильмариліон» розрахований?

Гадаю, що на дітей старшого шкільного віку і далі (хоча
Толкін не вважав розподіл літератури на дитячу й дорослу доречним), до того ж –
підготованих або дуже зацікавлених. Якщо ж подивитися в інтернеті, то до
«Володаря Перстенів» є безліч коментарів, тлумачень, досліджень, по ньому
написаних, ігор, переказів та переспівів, а «Сильмариліон» має їх значно менше.
Чи то в силу того, що він є складнішим, чи то тому, що він таки є менш
популярним.

Хоча на позаминулому Форумі видавців я бачила, як зовсім
малі діти купували цю книгу. Наймолодшим був хлопчик років семи, який упевнено
заявив: «Мамо, я вже все інше маю. Купи мені «Сильмариліон». Іще одна моя
знайома, котрій за тридцять, говорила, що з усіх творів Толкіна цей читався їй
найкраще. Хто з них двох більше візьме для себе з тексту – невідомо. Але мене,
як перекладача, це вражає кожного разу, коли випадає нагода поспілкуватися із
поціновувачами Толкіна – абстрактна читацька маса перетворюється на Читача, з
котрим не лише приємно (подекуди і для перекладацького марнославства теж), а й
корисно поговорити.

 

У своєму листі,
наведеному в якості другої передмови до «Сильмариліона», Толкін пише, що його
гнітила бідність англійських міфів і йому закортіло збагатити їх витворами
своєї уяви. Що нового, на твою думку, вигадав Толкін? Які з описаних у
сказаннях явища не зустрічаються в існуючих міфах?

Не впевнена, чи мав Толкін на меті вигадувати щось нове. Він
радше прагнув додати (або й просто повернути) до англійської міфології те, чого
йому там бракувало: героїки, історичності легенд, прив’язаних до англосакської,
а не кельтської минувшини, себто вкоренити її на рідному ґрунті, відкинути
надміру очевидну християнізацію героїв та мотивів, образи мініатюрних, ні на що
не здатних ельфів та фей, яких страшенно не любив (про це довідуємося із тексту
лекції «Про чарівні історії»). Орієнтувався на «холодні» скандинавські і
фінські міфи, а не на «теплі» грецькі, хоча доволі багато американських та
британських дослідників шукають паралелей якраз із ними. Я не фахівець із
міфології, тим паче компаративної, тому на твоє запитання мені годі дати
скільки-небудь професійну чи вичерпну відповідь. Але як перекладач скажу так:
толкінівській міф виріс із мови – дуже образної, лаконічної, багатої і скупої
водночас, – із любові до мови взагалі, до мови англійської, якою писав, до
староанглійської та давньоскандинавської, з яких черпав натхнення, до
вимислених ельфійських мов і говірок, у яких те натхнення знайшло своє
втілення. Його твори тим мене й звабили до роботи – можливість причаститися до
міфу мови й спробувати рівнозначний міф заселити на ґрунт український. Щодо
міфологічності, сказати б, сюжетної, то в «Сильмариліоні» немає очевидної
боротьби християнської та язичницької системи вірування. Так, мотив «смерті
богів» тут присутній, але ця смерть чи, радше, віддалення відбувається через
усе глибше й глибше падіння «віруючих» – виникає паралель не зі зміною різних
систем, а зі сценою біблійного гріхопадіння та вигнання з раю, яке у Толкіна
триває чи в той або інший спосіб загострюється упродовж трьох епох (хоча й не
виключає можливості навернення чи повернення). Найбільше ж мені припала до душі
історія про творення світу з музики – фантастичне поєднання міфічності мовної
та сюжетної і, наскільки мені відомо, вельми оригінальне.

               

До речі про мову…
Загалом можна сказати, що Толкінів світ, як і міф, постав з озвучення, а це
можна сприйняти і як називання. Судячи із заборони вживати мову народу-ворога,
напрошується висновок, що мова для народів Середзем’я – важливий фактор
самоідентифікації. Чим, на твою думку, у цьому романі є мова, якщо
користуватися метафорами?

Якщо перейти на метафори, то мова – це магія. Причому магія
«біла», добра. Це тим очевидніше, що власне слова «магія» письменник не вживає,
оскільки вважає його надто заяложеним і недиференційованим: і біла магія, і
чорна магія, а де ж різниця? Тому в нього є лише «power» – сила, влада. І ось
тобі ще одна метафора до мови-магії. Чим багатша і розвиненіша мова, тим на
вищому щаблі стоїть народ, тим ближчий він до божественного знання і
втаємничення, або й, якщо перевести на земне, до щастя в тому чи іншому
розумінні. Чим багатша мова, тим більше можливостей творити себе і світ довкола
себе, бо мова – це таки зброя, але зброя серединна, внутрішня, на противагу
зовнішній механіці або технічним засобам, себто «чорній» магії.

 

Яка роль мистецтва у
житті ельфів та гномів? Чи не здається тобі, що все, що вони роблять, робиться
як мистецький твір?

Мистецтво у цьому творі – теж різновид магії, як і мова.
Тільки мова здається первинною його формою: вірші, пісні, літописні записи
складають найвправніші майстри своєї справи, які, проте, не завжди є «добрими»
(згадаймо хоча б менестреля Даерона, котрий кількаразово зрадив сподівання
Лутіен Тінувіель, але при цьому вчинив як зразковий підданець свого короля), а
книги є не лише вмістилищами невичерпних знань, а й одним із засобів фіксації
буття певного народу в епохальному сенсі. Говорячи загалом, кожен народ у
Толкіна наділений якимось талантом, що вирізняє його серед інших: гноми –
ковалі, добувачі руд і копалин (їм немає рівних у мистецтві виготовлення
кольчуг); ельфи-телери – прекрасні корабельники; сірі ельфи найкраще володіють
таїною письма, орнаментування, віршування; зелені ельфи – майстри маскуватися;
гобіти (хоч їх і немає в «Сильмариліоні») вміють славно облаштувати дозвілля –
вони вправні кухарі й роблять чудове люлькове зілля тощо. Крім того, тут іще
піднімається питання про особистий (чи іноді – колективний) шедевр, який годі
сотворити двічі або перевершити. Приміром, таким колективним шедевром були
лебедеподібні кораблі телерів, спалені Феанором при Лосґарі, до певної міри –
Дерева Яванни; а особистим – Сильмарили того ж таки Феанора, мечі з неземного
заліза ельфійського коваля Еола, гномівська пектораль.

 

Толкінів світ постав
з Музики, із співу хору айнурів, в якому кожен осягнув задум батька-творця і
тямущість іншого. Тут первісна війна між добром і злом постає як дисонанс у
музичній темі. При цьому суміш різнойменних задумів-полюсів таки не губить
деміургічної сили, тобто світ створюється як консенсус. Чи не виглядає це так
ніби + і – у результаті дають +? Чи не занадто тут позитивне бачення світу?

Мені, навпаки, од загалом величної і, як ти висловилася, позитивної
картини творення світу віє не спокоєм, а тривогою, присутністю загрози й
таємниці, яку відчуваєш лише інтуїтивно. У прегарному, розкішному початку
одразу ніби закладено трагічний і невідворотний кінець. Це, так би мовити,
чисте втілення похмурого і маєстатного Толкінового doom, себто судьби, яка
червоною ниткою тягнеться крізь усі його тексти. Це нагода для когось укотре, а
для когось вперше спробувати збагнути неосяжність Творця і Творення (світу,
тексту, себе) або ж просто постати перед нею і чи то побожно схилити коліна, чи
злякано відсахнутися. Це острах відчути себе настільки дрібними і незначним, що
єдиним виходом із такого межового стану буде або щезнення, або переродження
поза страхом, опанування себе і свого життя в межах вділених тобі сил і снаги.
Кинути виклик вищій сутності й зостатися живим – отож, маємо ще й надію, надію
на вічність, адже навіть після бунтівного Мелкора залишилися нищівні вогонь та
холод, він зникнув, але не остаточно.

 

Що ж таке Судьба в
контексті цього твору? Тобто наскільки вчинки героїв визначені наперед і чи
існує у цьому світі свобідна воля?

В контексті «Сильмариліона», крім того, що я вже сказала
раніше, цікавим є питання співвідношення судьби (як присуду, вироку) і дару.
Судьба ельфів – безсмертя, безкінечне життя в межах кіл світу. Судьба людей –
смертність, можливість звільнення, виходу в позасвіття, нехай і невідомо –
куди. Те, що одним дар, для інших – одвічна мука. Судьба усіх народів
Середзем’я була закладена у співі айнурів і нерозривно з ним пов’язана, хоча
творилася, так би мовити, колективно. Судьбу людей Ілуватар сокрив од нижчих
богів. Він єдиний знає, для чого вони прийшли у цей світ і що додадуть до
первісного його образу. Тим часом самі люди ніколи не знали айнурів, чи то пак
валарів, ізблизька, знання про богів і виникнення землі для них опосередковане
– вони отримують його з уст ельфів, уже відфільтрованим свідомістю цих істот, а
не чистим. По суті, люди ніколи не стикалися ані з Богом, ані з богами. Все, що
вони роблять, на їхню думку – залежить лише від них, визначається їхніми
стремліннями, прагненнями, схильностями і нуждами. Себто люди Толкіна діють
ніби за власним розсудом, але це і є «свобода волі», закладена для них
Ілуватаром: не відаючи творця і його намірів, ти стаєш співтворцем. Далі співтворення
можна трактувати по-різному, залежно від того, у що хочеться вірити: або ти,
відчуваючи себе причетним до незбагненного вищого «цілого», свідомо додаєш до
його величі ще й свою дещицю, свідомо й відкрито взаємодієш зі світом; або ж,
не визнаючи над собою жодної вищості, просто дієш і несвідомо робиш-таки свій
внесок у творення. Взагалі, люди Толкіна дуже нагадують людей реальних, земних,
тих, з якими стикаєшся кожен день і яких певна схематизованість людей
Середзем’я допомагає збагнути. Як на мене, усі мешканці Толкінового світу мають
свободу волі. Пригадай-бо, Мелкора покарано було, крім іншого, ще й тим, що він
не годен сотворити окремішнє життя, а лише відтворити вже суще. Виходить, решта
божих творінь, скільки б у них не було божого, здатні мислити, відчувати й
усвідомлювати свою неповторність, а отже, – відповідальність.

 

Я знаю, що ти писала
диплом за творами Толкіна. Що цікавого обрала собі за тему, як поставилися до
того викладачі?

Почну з кінця. Викладачі, ті, що мали стосунок до захисту
диплома, були, м’яко кажучи, здивовані: одні сподівалися побачити перед собою
«стандартну» толкіністку, другі не вважають Толкіна за серйозну, себто
академічну, літературу, треті взагалі не припускали, що хтось за таке може
взятися, оскільки тема у мене перекладознавча, а не методична чи типово
філологічна. Воно й не дивно, адже із близько 60 студентів, з якими я вчилася,
проблемами перекладу зацікавилося лише двоє: я і ще одна дівчинка, котра
досліджувала способи перекладу реалій на ґрунті текстів Стефаника (значно
зрозумілішого пересічному викладачеві, аніж Толкін).

Диплом писала на тему концепту світла в «Сильмариліоні» та
варіантів його відтворення в українському й російському перекладах. Працювала,
каюся, зі своїм перекладом та перекладом Н.Естель. Було цікаво й вельми корисно
– я передусім перекладач-практик, а не перекладознавець, проте після завершення
«теоретичного» диплому знайшла що доправити і безпосередньо в перекладі: певні,
на перший погляд, незначні деталі, які не змінюють змісту загалом, але дещо
переінакшують образність тексту. Наприклад, світло може струменіти, а може
литися. І в одному і в іншому випадку маємо асоціацію з водою, але другий
варіант інтенсивніший за образністю, чіткіше означує хвилеву природу світла,
унаочнює його спорідненість із водою. Що ж до концепту світла, то загалом у
моїй роботі було кілька основних моментів дослідження: фрагментація,
поляризація і злиття світла. Під фрагментацією йшлося про розрізнення і
символічне здрібнення джерел світла: єдине первісне джерело (Ілуватар), два
Дерева Валінору  (Телперіон і Лауреліна –
про них можна було б написати окрему роботу як про втілення чоловічого й
жіночого начал та, з ухилом до феміністичних студій, співвідношення маскулінних
і фемінних характеристик у творчості Толкіна), три Сильмарили, а вже потім
звичні сонце, місяць та зорі. До речі, зорі у «Сильмариліоні» древніші небесні
світила, а сонце з місяцем постають у образах керованих суден і знову-таки
чоловічого та жіночого начал, причому сонце – начало жіноче і, за Толкіном, сильніше,
але це вже окрема тема. Тему фрагментації світла підняла й доволі глибоко
опрацювала дослідниця Толкінової творчості Верилін Фліґер. Але вона
зосереджувалася на етичних і мотиваційних аспектах концепту світла й темряви,
на перенесенні їхніх характеристик на персонажі й дії; я ж, по суті, додала
аналіз джерел світла, акцентуючи на фізично-філософському боці обраного
концепту.

Мовилося про те, що світло й темрява є не лише протилежними,
взаємовиключними полюсами певного спектру, уособленнями протиборства добра та
зла, а й, зливаючись, здатні породити щось цілком нове зі спільними
властивостями обох; узагалі – про визначну роль сірого як своєрідної
перехідної, потенційно найбільш плідної суміші (білого, що є сукупністю усіх
кольорів райдуги, а отже – втіленням об’єктного і чуттєвого розмаїття, та
чорного моноліту) в текстах Толкіна загалом і в «Сильмариліоні» зокрема: сірі
ельфи як одні з найбільш втаємничених у різноманітні премудрості; Лутіен
Тінувіель – Донька/Дитя Сутінок (матір у неї з народу майярів, батько – сірий
ельф, а сама вона стала зачинателькою нової раси людей, у яких змішалася кров
людська і кров ельфійська); власне, люди як такі – Другородні, – що постали до
життя, коли в первісний «світлий» божественний задум втрутилася «темрява».